Порожня труна

V ДРУГ ДИТИНСТВА ГОЛОВИ СУДУ

Себастян Перрон, голова суду департаменту Сена, щойно прибув до Палацу правосуддя. Як і казав санітарові Клоду спаралізований дідок у клініці, йому ледь сповнилося сорок років, і його ще можна було називати молодиком і то гарним. Придивившись до нього, людина досвідчена могла б легко виснувати, що він належить до того типу чоловіків, які подобаються жінкам. Себастян Перрон був красивий тою властивою для крупних чоловіків, але доволі витонченою красою, яка вабить гарних жінок. Високий, стрункий, добре збудований, він, з усього видно було, займався спортом. Цим він, очевидно, завдячував благотворному впливу, який на нього справив його друг дитинства Маріус.

Навіть високопоставлені урядовці дослухалися до думки цього освіченого юриста і вважали його вельми перспективним. Розумний, добре вихований, він умів гарно говорити; голос його звучав то задушевно, то лагідно та енергійно, то владно, залежно від обставин. Він зовсім не був схожий на судовиків старшого покоління, яким не бракувало манер, але які були надто непохитними й суворими. Себастян Перрон, навпаки, був завжди коректний, як справжня світська людина, він волів, щоб позовники скінчили справу миром, але водночас славився своєю непідкупністю, так що його можна було вважати зразковим суддею доби Третьої республіки.

Він лише шість місяців тому переїхав до Парижа, зробивши блискучу кар'єру в провінції, і вже встиг зав'язати дружні стосунки з багатьма судовиками в Палаці правосуддя. Він умів привертати до себе людей, тож проникливі позивачі домагалися, щоб їхні справи розглядав саме він.

Знайомі та колеги Себастяна Перрона не без підстав передбачали, що його чекає велике майбутнє: невдовзі він стане радником апеляційного суду, а потім, напевно, зможе претендувати на найвищі судові посади держави; його навіть бачили членом головної касаційної інстанції.

А поки що Себастян Перрон прямував до свого кабінету. Впевненою ходою він перетнув зал, але на кожному кроці був змушений зупинятися: друзі, колеги, прохачі, люди всіх станів, адвокати, повірені — всі намагалися переговорити з ним чи щодо справ у суді, чи про щось інше як з людиною корисною і впливовою в цій установі.

Як завжди, його перестріли дві чи три гарненькі жіночки, що блукали по Палацу правосуддя, чи то випадково, чи то навмисно; ніхто цього не знав і не наважувався запитати. Однак уже стало правилом, що коли Перрона бачили десь у закутку Палацу, заглибленого в розмову з якою-небудь жінкою, то проходили мимо, наче не помічаючи й не звертаючи на них анінайменшої уваги.

Всі знали, що Себастян Перрон, який у свої сорок років став головою суду в Парижі, зобов'язаний цим великою мірою жіночій протекції, знали й те, що, незважаючи на свій вік, новоспечений голова й далі домагатиметься прихильності тих, кого він називав своїми щасливими зірками, і завдяки їм підніматиметься по службовій драбині вище й вище.

Коли ж нарешті він зайшов до свого кабінету, з якого одні двері вели до зали судових засідань, де він головував, а інші — до приймальні, служник шанобливо доповів йому:

— Пане голово, тут один чоловік бажає переговорити з вами. Він домагається, щоб ви його прийняли.

— Він передав свою візитну картку?

— Ні, пане голово, в цього чоловіка, як мені здається, її немає, вигляд у нього не досить елегантний для картки.

— Справді? — посміхнувся судовик. — Ви хоча б запитали, як його звати?

Служник здивувався.

— Пан голова збирається його приймати?

— А чому б і ні? Суддя не повинен бути зв'язаний світськими умовностями, та й можна бути цілком чесною людиною, не маючи коштів на візитні картки.

Служник згідливо хитнув головою.

— Я знаю, пане голово, я знаю, але врешті… Так заведено, коли я не помиляюся, що позивач звертається до голови суду, лише одержавши від нього дозвіл, для якого треба попередньо надіслати листа з проханням про аудієнцію.

Себастян Перрон сьогодні був, очевидно, в доброму настрої, бо, посміхаючись, запитав:

— А звідки ви знаєте, що це позивач? Може, хтось просто бажає зі мною познайомитися.

— Пан голова жартує, — сказав служник і вийшов з кабінету, щоб запитати ім'я відвідувача.

Повернувшись, служник повідомив:

— Пан голова має рацію. Цей чоловік прийшов не в судових справах; він бажає переговорити з вами приватно.

— То як його звати? — знову запитав Себастян Перрон, що вже вбрався в чорну мантію, щоб іти на судове засідання.

Служник відповів:

— Пан Немо.

Здивований голова застиг на місці.

— Це що, жарт? — роздратовано запитав він.

— Я б ніколи не дозволив собі таких жартів, — зніяковів служник. — Відвідувач мені сказав: «Передайте, що моє ім'я Немо». Що я й зробив.

Себастян Перрон трохи зблід; він явно вагався, не знаючи, як повестися.

Певна річ, служник сказав правду. Він переказав те, що йому сказали, не розуміючи, що «Немо» означає «ніхто». З якої речі ця людина, яка хоче його бачити, поводиться так фамільярно, порушуючи правила ввічливості? Чому вона не хоче називати своє ім'я?

І Себастян Перрон звелів:

— Хай цей добродій зайде.

В кабінет голови зайшов скромний і непримітний на вигляд чоловік. Він низько вклонився й мовчки чекав, поки служник вийде з кабінету. Він здавався дивним, цей чолов'яга. Ні, він не мав лихих намірів і тримався радше несміливо, з ніяковістю мнучи в руках кашкета.

Суворо насупившись, Себастян Перрон мовчки розглядав відвідувача, чекаючи пояснень.

Зрештою чоловік таки набрався сміливості і спитав:

— Пане голово, ви Себастян Перрон? Я маю честь розмовляти з Себастяном Перроном?

— Так.

— Я з біса радий, що не помилився. Я зрозумів це відразу, тільки-но глянув на вас, пане голово. Хоч як давно ми бачилися з вами, але все ж я розпізнав би вас серед тисячі.

Себастян Перрон, не перебиваючи, слухав відвідувача і ніяк не міг збагнути, до чого той хилить.

«Це якийсь жебрак, — подумав він, — що я йому колись подав милостиню. Мабуть хоче знову випросити в мене грошей».

Але ні, тут щось не те; чоловік поводився зовсім не як прохач. Тримався він хоч і скромно, але з гідністю. Помовчавши хвилину, він запитав:

— Ти що, не впізнаєш мене?

Голова підвівся.

— Що це означає, добродію, оце ваше тикання, оця фамільярність? Я погодився вас прийняти, але вам слід…

І враз Себастян Перрон замовк, вираз його обличчя миттю змінився. Сталося це тому, що дивний відвідувач назвав своє ім'я. І обличчя судді засяяло радісним здивуванням.

Чоловік сказав:

— Я Маріус!

Себастян Перрон підхопився зі свого величного крісла й кинувся, простягаючи руки, до свого співбесідника, що теж рушив йому назустріч.

— Хіба таке можливо?.. Маріус! Маріус! Ой, друже мій, який же я радий тебе знову бачити!

Він оглянув свого друга з ніг до голови.

— Господи! Признаюся тобі відверто, сам я б тебе не впізнав. Звичайно, ти ще не старий, але дуже змінився.

— Походи, колонії, — ухильно пояснив той.

— Справді, ти ж був у колоніальних військах, воював.

— Авжеж, — підтвердив чоловік і додав: — Я здалеку стежив за твоєю кар'єрою, по газетах. Щоразу, коли ти йшов угору, я відчував незрівнянне задоволення й говорив собі: «Ось малий Себ подолав ще одну сходинку».

Очі голови суду зволожилися.

— Ой Маріус! Маріус! Ти назвав мене Себом, як колись. Пам'ятаєш?

— Ще б пак, подумай лишень: на всьому білому світі в мене був тільки один-єдиний друг, це ти. Невже я міг забути оте найдорожче, що було в нашому дитинстві… Мені завжди не таланило, але я знав, що життя тобі всміхається, ти робиш добру кар'єру, молодий, гарний, жінки кохають тебе.

Обличчя судді спохмурніло.

— Гай-гай, не таке вже воно й щасливе було моє життя, як здавалося. Я страждав і нині страждаю подеколи. Мені довелося зазнати страшних потрясінь, згодом я тобі все розповім.

І дивлячись прямо в очі чоловікові, як він вважав, єдиному у всьому світі, на кого міг звіритися, суддя запитав:

— Якби я попросив тебе допомогти мені в одній секретній справі, якби я тебе ввів у курс одного діла, що тяжить над моєю душею, то чи міг би я покластися сьогодні на мого друга Маріуса, як тридцять років тому малий Себ покладався на малого Маріуса?

Кажучи це, він був так схвильований, що не помітив, як лице його співрозмовника оживила дивна гримаса.

Той, очевидно, чекав подібного запитання й постарався якомога приховати свою велику радість.

— Можеш на мене покластися, як на самого себе.

Але тут їм довелося урвати розмову, бо в кабінеті з'явився служник.

— Пане голово, засідання мало розпочатися ще десять хвилин тому, може, пан голова…

— Справді, я зовсім забув.

Він палко потис руку чоловікові, що його служник оповістив був як Немо, і наостанку сказав:

— До вечора. Приходь до мене… Ні, краще зачекай мене. Як тільки засідання скінчиться, я розповім тобі… бо справа нагальна, мабуть, саме небо тебе послало, сам побачиш, що не можна гаяти ні хвилини.

Тож поки суддя вів засідання, гість влаштувався у кріслі й став читати газету.

Однак читав він недовго; відклавши газету, потер руки з виглядом людини, якій вдалася вигідна оборудка.

Чоловік, який зібрався чекати повернення голови суду і який влаштувався в його кабінеті, наче в себе вдома, був не хто інший, як санітар Клод з клініки професора Поля Дропа, трохи загримований, що, використавши описи старого Келдермана, прибрав подобу Маріуса, який зник двадцять років тому.

Але з якою метою санітар Клод, людина з вельми підозрілими манерами, що його порекомендував хірургові Дропу дивний фінансист Міньяс, вирішив удавати перед Себастяном Перроном його друга дитинства Маріуса?