І КЛІНІКА


— Пан професор прийшов?

— Ще ні.

— Жаль! Котра година? Мабуть, уже чверть на одинадцяту?

— Так, щойно пробило п'ятнадцять хвилин одинадцятої, але, здається, годинник поспішає.

— Що ж, почекаємо… Але дивно, чому професора досі немає.

— Якщо ви так хочете, я могла б подзвонити йому додому!

— Люба моя, я вже це зробила. Пан професор вийшов зі свого помешкання о восьмій ранку; в нього була консультація у місті, і вона, мабуть, затягнулася довше, ніж він сподівався.

— Ви хочете його бачити з приводу хворої, що лежить у палаті № 28?

— Саме так.

— Їй погано?

— Власне кажучи… Хоч я не дуже на цьому розуміюсь, але хай би професор до неї навідався.

Занепокоєна медсестра лишилася на ґанку гарного будинку, що стояв посеред парку, а мадемуазель Данієль, жінка близько сорока років із занадто правильними рисами майже чоловічого обличчя, на якому завжди був рішучий вираз, піднялася легкою ходою на третій поверх широкими розкішними сходами, прикрашеними чудовими кованими поручнями. Мадемуазель Данієль виконувала обов'язки економки, а також старшої медсестри у клініці по проспекту Мадрід у передмісті Парижа Нейї: клінікою завідував професор Поль Дроп, що своєю репутацією завдячував не лише професійним здібностям, а й вправній рекламі, й у тридцять шість років мав уже значну клієнтуру, яку привабила його гучна слава хірурга.

Жінка, яку мадемуазель Данієль залишила на ґанку, була набагато старша за неї, сива, у полотняній шапочці та халаті в білу й голубу клітинку — формений одяг медсестер клініки.

Якщо мадемуазель Данієль була старшою медсестрою, то її співрозмовниця вважалася найстарішою з тутешніх медсестер. Ім'я її було повне надії — Фелісіте[2]. Вона мала добру репутацію серед пацієнтів і славилася своєю ретельністю, сумлінно виконувала свої обов'язки й давно вже вийшла з віку, коли шукають розваг.

При останніх словах старшої медсестри Фелісіте втомлено й покірно розвела руками. Вона побачила, що її теж турбує стан хворої з палати номер 28, дуже багатої перуанки Кончі Коралес, старої дами, яку два дні тому було прооперовано — хірург видалив у неї величезну фіброму, що загрожувала її життю.

Старенька здвигнула плечима й ступила з ґанку, аж раптом її обличчя засяяло. У дальньому кінці саду, під залізною огорожею, вона побачила постать елегантного, моложавого чоловіка.

«Ось і пан професор. Мадемуазель Данієль може бути спокійна», — подумала Фелісіте.

Це справді був професор Поль Дроп. Він залишив свій розкішний автомобіль на вулиці і, піднявши комір пальта, бо ранок був морозний, а високий капелюх зсунувши на лоба, в рукавичках, швидко простував по головній алеї.

Він злегка кивнув у відповідь на шанобливе привітання Фелісіте, піднявся східцями ґанку й зайшов до будинку.

Тільки-но професор з'явився, клініка наче збудилася від звичної дрімоти, яка тут підтримувалася заради здоров'я пацієнтів. У коридорах зашелестіли спідниці, прочинялися двері, виходили медсестри, що хотіли спитати поради, із закутків появлялися родичі й друзі прооперованих, аби зловити погляд професора, скористатися нагодою і привернути його увагу до їхніх близьких.

Але професор Дроп, байдужий до всіх, швидко подолав сходи двох поверхів. На сходах третього він опинився віч-на-віч з мадемуазель Данієль; старша медсестра мала більше право спинити хірурга, ніж її підлеглі чи пацієнти. І вона це зробила зовсім не бентежачись.

— Пане професор, — звернулася вона чітким і дзвінким голосом, ясним голосом розумної жінки, — будьте ласкаві, два слова щодо хворої з палати номер 28.

Професор мимоволі зробив жест, аби відсторонити її зі своєї дороги. Він насупив брови й сказав:

— Зараз, Данієль, зараз… Ви добре знаєте, що я повинен оперувати… Я спізнився, хвора вже, мабуть, з півгодини під хлороформом.

Мадемуазель Данієль наполягала:

— Лише на якусь мить, пане професор, у хворої з двадцять восьмої палати сьогодні вранці була висока температура.

— Скільки?

— 39,2.

Хірург насупився.

— Їй нічого не давали? Нічого не робили? Нічого рідкого? Ніяких напоїв?

— Ні, пане професор, дотримувалися абсолютної дієти, хіба що трошки розбавленого водою шампанського.

Поль Дроп нічого не відказав і, обійшовши Данієль, ступив на сходи, що вели на четвертий поверх, де була розташована операційна.

Він не звернув уваги на стривожений вираз старшої медсестри, яка з раннього ранку покладала всю свою надію на професора і, здавалося, вбачала в тому, що він утратив інтерес до хворої, визнання його безсилля.

Хірург не вернувся назад, але спинився й, пригладжуючи рукою свою розкішну шевелюру, яка вже почала виблискувати сріблом, запитав:

— Данієль, хвора з двадцять восьмої палати — це та іноземка, пані Конча Коралес із Перу?

Данієль, що вже рушила вниз, ураз обернулася.

— Так, пане професор.

І побачивши, що професор вагається, заблагала:

— Запевняю вас, випадок дуже складний, і якби ви приділили їй зо дві хвилини, лише дві хвилини, але зараз…

Обличчя старшої медсестри проясніло; професор зважився, він спустився на площадку і швидким нервовим кроком попростував по коридору.

Данієль відчинила перед ним двері, хірург зайшов до палати, яка тонула в напівтемряві. Вона була вся пофарбована білою емаллю; посередині стояло маленьке мідне ліжко, де на білих простирадлах лежала жінка, тіло якої випиналося під покривалом. Жовта, наче віск, голова, занурена в подушку, здавалася важкою, як у мертвої, очі були напівзаплющені, а з розтуленого рота вихоплювався хрипкий подих. Біля ліжка сиділа молоденька медсестра з приємним чистим обличчям і раз у раз промокала тоненькою батистовою серветкою великі краплі поту, що виступали на скронях у хворої.

Жінка на ліжку, сиве волосся якої було заплетено, наче у дівчини-пансіо-нерки, здавалася непритомною.

Професор звернувся до медсестри:

— Дайте-но мені температурний листок.

Та поспішно підвелася й подала розліновану картку, на якій був викреслений олівцем графік температури хворої.

Мадемуазель Данієль теж зайшла послухати, що скаже професор; вона вдивлялась у його очі, намагаючись щось прочитати на професійно незворушному обличчі лікаря. Потім перевела погляд на нещасну, на її опухле лице, запалі очі, мокрі скроні, й мимоволі порівняла її, змучену стражданням стару жінку, з гарною, сповненою молодості і здоров'я медсестрою, що чергувала в цій палаті.

Професор запитав:

— Коли її оперували?

— Позавчора, пане професор, ви самі…

— Атож, — сказав професор. — Апендицит у неї був чи що?

— Ні, пане професор, фіброма; хай пан професор пригадає, цю пацієнтку було прооперовано у п'ятницю вранці, о восьмій годині, тоді саме линула злива.

Молода медсестра, подаючи ці подробиці, зовсім не дивувалася, що лікар нічогісінько не пам'ятає про операцію, яку сам зробив хворій. Вона чудово знала: кожнісінький день після обіду або й уранці професор Поль Дроп робив чотири-п'ять операцій.

Професор неуважно глянув на свою принадну співрозмовницю.

— Спасибі, мадемуазель Жермен, за вашу інформацію. — І додав: — Тепер я все пригадую.

Він глянув на хвору, підійшов до неї, доторкнувся білими випещеними пальцями до зап'ястя старенької жінки й сказав:

— Сувора дієта. Дайте їй трішки хініну, розведеного мінеральною водою. Температуру треба збити. — І окинувши обох медсестер важким і суворим поглядом, прорік: — Щодо цього я цілком покладаюся на вас.

З цієї миті його думки були зайняті зовсім іншим. Як він сказав кілька хвилин тому, поверхом вище його чекала хвора, яку він мав оперувати і яка вже хвилин сорок мала бути під хлороформом чи принаймні ось-ось мала його прийняти.

Професор швидко піднявся на горішній поверх, цього разу його ніхто не потурбував. Там уже були асистенти, інтерни; він зайшов у сусідню з операційною кімнату, а тим часом співробітники, довідавшись про його прихід, поспішили до пацієнтки, що лежала в палаті поруч, і почали усипляти її хлороформом.

Клініка професора Поля Дропа була, безперечно, однією з найкращих у Парижі. Розташована під самим Булонським лісом у сприятливому для здоров'я кварталі Нейї, вона мала, принаймні зовні, принадливий і затишний вигляд.

Вже два роки, як доктор Поль Дроп працював у цьому чудовому старовинному особняку, збудованому посеред великого парку. І зробивши рекламу своєму імені, а тим самим і клініці, якою завідував, він увійшов у вишукане світське товариство, зумів залучити клієнтуру, що добре платила й цінувала його.

Скоро йому довелося розширити свою клініку й він збудував два нові корпуси обабіч старого. Там розташувалися так звані допоміжні помешкання. В кожному корпусі було по десять просторих, добре провітрюваних палат з усіма зручностями, а також дбайливо підібране найдосконаліше асептичне і обладнання. Всюди, звичайно, була гаряча й холодна вода, центральне опалення, електричне освітлення.

На четвертому поверсі головного корпусу були розміщені дві великі. операційні. Професор щодня робив по кілька операцій, до того ж оперував тут не тільки він; інші хірурги, що, на відміну від Поля Дропа, не мали власних клінік, часто клали сюди своїх пацієнтів.

Персонал клініки був численний, добре вишколений, керувала ним мадемуазель Данієль, удостоєна найвищих відзнак, яка вже три роки обіймала, по суті, дві посади й працювала на диво енергійно; дбаючи про всіх пацієнтів, вона не лінувалася навідувати їх серед ночі, коли виникала така потреба. Вона була довірена особа професора і не зловживала цією честю. Під її орудою працювало близько сорока медсестер; серед них і черниць, що їх приставляли до хворих, коли вони цього бажали.

Клініка була дуже дорога, кожна операція коштувала не менше дванадцяти тисяч франків, включаючи перебування в ній до і після операції. Але, мабуть, такі ціни не здавалися надмірними, тому що в операційний сезон, бо ж існує й такий, як і театральний, було дуже важко влаштуватися у клініку доктора Поля Дропа, де місце завжди замовлялося заздалегідь.

Однак, незважаючи на це, з комерційного погляду цей заклад не дуже процвітав. Коли клініка коштувала дорого для пацієнтів, то не дешевше вона обходилася для тих, хто нею завідував.

Треба було безперервно вдосконалювати обладнання, персоналу доводилося платити дедалі більше, реклама коштувала шалені гроші, і якщо подеколи професора Поля Дропа бачили заклопотаним і стривоженим, то причиною і тривоги був не лише стан здоров'я пацієнтів, а й фінансовий стан клініки.

Організовуючи свою клініку, професор Дроп уклав угоду з одним підприємцем; за цією угодою той зобов'язався покрити видатки на її обладнання. Сам професор узяв на себе обов'язки, так би мовити, технічного директора. Але підприємець розорився: підряди на утримання клініки, які він уклав з багатьма підприємствами, довели його до банкрутства.

Справами клініки зайнялося акціонерне товариство, що його пощастило створити з великими труднощами і яке, ледь ставши на ноги, погрожувало розпастися; його акції, запропоновані маклерами на біржі, розходилися дуже і повільно. Протягом цього непевного періоду Поль Дроп був змушений мало-помалу перебирати на себе функції постачальника й одночасно займатися лікарською практикою. Йому доводилося робити численні борги, і він постійно сушив собі голову, як би позбутися цих клопотів і зайнятися лише своєю справою та пацієнтами. Думав він над цим давно, та нічого не міг придумати, і це його дуже гнітило.


День минув без особливих подій — у клініці все йшло, як завжди; потім, настала ніч, яка накинула завісу мороку, суму й таємничості на великий і парк з його старими деревами, з яких вже опало листя, на корпуси, де відпочивали хворі.

Мадемуазель Данієль пішла спати аж опівночі. З восьмої години вечора її роль медсестри скінчилася і вона взялася до обов'язків економки. Помінявши білий халат на чорний фартух, вона протягом чотирьох годин виводила цифри, перевіряла накладні, рахунки, записи, заповнювала книгу видатків і прибутків, потім, поморщившись, вирішила піднятися до своєї кімнати й поспати, звелівши перед тим старій Фелісіте, яка чергувала цієї ночі.

— Будіть мене лише тоді, коли це буде необхідно.

Тим часом у палаті номер 28 молоденька медсестра Жермен усе ще сиділа біля своєї підопічної. Лікування, що його призначив професор, дало лише незначний ефект, і старенька перуанка помалу опритомніла й від цього страждала ще дужче.

Вже кілька годин бідолашна задихалася й хрипіла, хоч і не дуже гучно, бо була надто ослаблена після операції, виснажена гарячкою і призначеною їй дієтою. Молода медсестра щиро співчувала страждальниці, якій не могло принести ніякого полегшення її величезне багатство, мільйони, що ними, як вважали, вона володіє.

Пані Конча Коралес тремтячими губами щось шепотіла незрозумілою для медсестри мовою, часом вставляючи французькі слова. Старенька безперервно благала:

— Пити, пити…

Потім, як і всі хворі після операції, вона просила, щоб їй дали заспокійливе. Здавалося, вона аж надто перебільшувала свої страждання, аби домогтися, щоб її бажання задовольнили. Та молоденька медсестра не наважувалася давати ліки, які вимагала хвора, вона знала, що діють вони сильно і застосовувати їх небезпечно.

І безперервні стогони хворої лунали дедалі гучніше в нічній тиші.

Палату, наповнену нудотним запахом хлороформу і компресів, освітлювала лиш одна електрична лампочка в нічнику. Медсестра, не ремствуючи, і слухала, як годинник відбиває час; близько півночі страждання хворої стали нестерпні. Жермен тихо обійшла ліжко пацієнтки, прочинила двері в коридор і покликала:

— Фелісіте!.. Фелісіте!..

Стара медсестра, що спала у кріслі, довго розбуркувалася, поки встала й підійшла до Жермен.

— Що таке?

— Хворій з палати номер 28 погано, дуже погано, мабуть, треба попередити мадемуазель Данієль.

Фелісіте невдоволено скривилася.

— Мадемуазель Данієль потрібно відпочити, вона веліла будити її тільки в крайньому випадку… Ваша хвора ж не помирає?

— Сподіваюся, що ні, але вона так страждає.

Фелісіте знизала плечима. Діло звичне: що ж тут поробиш?.. Така вже доля всіх прооперованих, треба перетерпіти ці муки, коли хочеш видужати! Однак вона перепитала:

— Увечері ви давали їй заспокійливе?

— Ні, не давала. Я чекаю кризи — так мені звеліли… Ви ж бо знаєте, що і давати заспокійливе можна лиш при таких нестерпних болях, які можуть зашкодити видужуванню хворих.

— Авжеж… авжеж… — погодилася Фелісіте, яка, мабуть, не зовсім довіряла лікарським приписам. — Але все ж таки не годиться, щоб людина репетувала цілісіньку ніч… Дайте їй що-небудь, бідолашна заслужила.

— Признатися, це таки правда, — підтвердила Жермен.

На цьому жінки й розійшлися, нечутно ступаючи по паркету.

Фелісіте повернулася до свого крісла й ще з більшою насолодою поринула в сон, а молода й красива Жермен зайшла до палати, де хрипіла бідолашна Конча Коралес.

— Господи, — мурмотіла вона, — як я страждаю… як страждаю.

З божественною усмішкою, що надавала її обличчю ангельської подоби, Жермен підступила до ліжка.

— Я зараз потамую ваші страждання, — мовила вона, — дам вам випити мікстуру, від якої ви заснете.

І при світлі нічника Жермен приготувала снодійне й піднесла його Кончі Коралес.

Та аж напружилась, аби підвестись, щоб випити ліки, так їй не терпілося вгамувати спрагу, забутися й потамувати свій біль.

Але Жермен звеліла:

— Ні, ні, не ворушіться.

З професійною вправністю вона просунула руку під подушку, на якій лежала голова хворої, повільно й обережно підняла її, а вільною рукою піднесла до губ жінки склянку з мікстурою.

Зусилля, що їх доклала Конча Коралес, були дуже незначні, проте вона знесилено відкинула голову, ледь помітною усмішкою подякувала своїй гарненькій доглядальниці й слабким, наче подих, голосом пожалілася:

— Як мені погано, дитино моя.

Крізь причинені віконниці до лікарняної палати проник світанок. Хвора перестала жалітися й стогнати, і Жермен, що задрімала на стільці, розплющила очі й опам'яталась. Вона бачила радісний і чарівний сон, заглянула у веселий, принадний світ, а тепер різко повернулася до дійсності.

Була вже, мабуть, шоста година ранку, через кілька хвилин хвора прокинеться й знову почне жалітися, і це триватиме, очевидно, доти, аж доки вона одужає чи помре.

Хоч як там є, одне було ясно: коли Конча Коралес покине палату, її місце займе інша хвора, потім ще і ще, і так без кінця. Хіба ж це життя? Чи варто так жити вічно?

Жермен пробудилася з короткого забуття обурена своєю долею, відчуваючи, що її серце стискається від прагнення вирватися з обіймів нудної буденщини, зазнати всіх життєвих втіх… Хіба ж вона не молода, красива, освічена, розумна?

Але раптом вона скочила із стільця, пополотніла й кинулася до ліжка хворої. Та не ворушилася — річ не дивна, — але з першого погляду було помітно, що жовтий колір обличчя старої жінки змінився на мертвотно білий.

І їй здалося, що нерухоме досі тіло Кончі Коралес здригнулося й підозріло застигло.

Молода медсестра вже не раз бачила смерть. Вона схопила маленьке люстерко на столику поблизу і піднесла його до губ старої перуанки. Блискуча поверхня скла не потьмяніла. Жермен перехрестилася.

— Все кінчено, — прошепотіла вона без особливих емоцій, бо очікувала на фатальний кінець щоразу, коли їй довіряли нову хвору.

Вона зразу ж навела порядок у палаті, пересунула в куток етажерку з уже непотрібними флаконами, швидко заправила ліжко, натягнула покривало на тіло старенької й вирушила до мадемуазель Данієль.

Саме цієї миті годинник пробив за чверть сьому, і Данієль зайшла до свого кабінету. Тільки-но вона побачила медсестру, як зразу ж збагнула, що сталося.

— Мабуть, хвора з двадцять восьмої палати померла? — запитала вона.

— Так, я прийшла вас про це сповістити.

Данієль сіла за своїм столиком.

— Зараз я складу доповідну панові професору. Яка була температура у хворої о десятій годині вечора?

— Трохи впала… 39,3.

— А пульс?

— Дуже нерівномірний. Від 60 до 120 ударів.

— Очевидно, операційний шок, — проголосила Данієль і запитала. — Вона дуже страждала під час агонії?

— Ні, — відповіла Жермен, — вона прийняла досить сильну дозу валер'янокислої солі.

Почувши таку відповідь, Данієль підскочила.

— Снодійне? — крикнула вона. — Ви дали їй снодійне?

Жермен збентежилася:

— Вона так страждала! Я зовсім не хотіла завдати їй шкоди, до того ж проконсультувалася з Фелісіте, що чергувала вночі, вона була тієї ж думки.

Мадемуазель Данієль була приголомшена.

— Бідолашна ви моя, це ж безумство, чистісіньке безумство… у цієї жінки було хворе серце, доктор ледве наважився її оперувати, а ви даєте їй снодійне.

І вона стала розпитувати докладніше:

— Яку дозу ви їй дали?

Пополотніла Жермен розказувала, як усе було. Мадемуазель Данієль піднесла руки догори:

— Це безумство… — Потім чітко промовила. — Ви ж її вбили.

Жермен похитнулася й упала на низенький ослін, що стояв біля стола старшої медсестри, й розридалася.

— Боже!.. Боже!.. Я не винна, якби я тільки знала… клянуся вам, що зробила це ненавмисне. Ох, це жахливо… не говоріть, що я винна…

Данієль, розчулена горем дівчини, втішала її:

— Не побивайтесь так, дитино моя, кожен може помилятися, це велика біда, велика біда, те, що сталося, але я мушу визнати… — Як жінка практична, вона виклала справу так: — Ви вчинили необачно, це факт; зараз уже нічого не повернеш… я намагатимусь, наскільки це можливо, не розголошувати сказане вами. Однак треба буде сказати правду панові професору.

— Він мене вижене, — обливалася слізьми Жермен.

— Ні, — заявила мадемуазель Данієль, — сумніваюся, а якщо наміриться, то я заступлюся за вас.

— Спасибі вам.

Данієль наказала:

— Повертайтеся до покійної, і щоб ніхто з хворих не дізнався, що вона померла. Ви ж знаєте, що ми твердимо: після операції тут ніхто не вмирає. Коли прийдуть родичі, ви їх приймете й подбаєте, аби вони не здіймали галасу. Робіть, як завжди робиться в подібних випадках. Ідіть і витріть сльози.

За кілька хвилин трохи втішена медсестра повернулася від мадемуазель Данієль до палати номер 28.


О п'ятій годині вечора хтось тихо постукав у двері. Жермен здригнулася.

— Так і є, — подумала вона, — це родичі.

Пополудні родичі прислали букети квітів, щоб поставити їх біля ліжка, на якому лежало тіло. Проте, консьєрж їх затримав, маючи щодо цього суворі інструкції. Вносити квіти до клініки було заборонено, щоб не тривожити живих пацієнтів. Померлих же зносили вночі по службових сходах, клали в труну в приміщенні, що містилося на задвірках клініки, й нишком вивозили, аби вони не ганьбили нездарну медицину.

Жермен сподівалася побачити чоловіка, що часто навідувався, розпитуючи про стан здоров'я старої перуанки, — її племінника Педро Коралеса, багатого паризького банкіра, брюнета з елегантною ходою, пальцями, обнизаними перснями, який чарував її звабливими манерами й вогниками в зіницях. Серце її забилося від хвилювання.

Яким же повинно бути його горе після втрати старенької тітоньки, єдиної родички, яку він мав?

Однак, стукав у двері не Педро Коралес, там з'явилася лиса голова лакея, що кинувши погляд на мертве тіло, бундючним і зневажливим тоном сповістив дівчині:

— Вас чекають у вітальні внизу. Племінник…

Він вийшов, грюкнувши дверима, а Жермен почала збиратися. Інстинктивно зазирнула в дзеркало, що висіло над туалетним столиком. Чарівним жестом поправила зачіску, розправила зборки блузи, затягнула шкіряний ремінець, що підкреслював її талію, оглянула свої рожеві нігті й надягнула маленьку мереживну шапочку, яка дуже їй пасувала.

Аж тоді Жермен усміхнулася сама до себе; вона ж бо знала, що гарна. Дівчина спустилася у вітальню і так тихо відчинила двері, що відвідувач і не почув, як вона зайшла. Вона зупинилася на порозі, вагаючись, ніяковіючи, і серце її, не знати чому, затрепетало.

Педро Коралес стояв до неї спиною і замислено дивився у вікно надвір, де від самого ранку безупинно йшов дощ. Перуанець був сьогодні особливо елегантний, хоча, звичайно, йому можна було б закинути певний несмак; він часто носив занадто світлі краватки та барвисте вбрання, що надто впадало у вічі. Чорне пасувало йому більше, жалоба робила його вишуканим.

Тихенький стук, з яким медсестра зачинила двері, змусив його повернутися. В нього був поважний вигляд, як у всіх людей у жадобі. Він поштиво, як і належить світській людині, вклонився медсестрі.

— Я дуже перепрошую, мадемуазель, що потурбував вас, але, признаюся вам, мені було б важко зайти туди, де лежить тіло моєї бідної тітоньки. Може, трохи пізніше, а зараз я хочу переговорити з вами, перш ніж…

Він сів, показав на крісло дівчині, але та залишилася стояти, начебто не помітила жест співрозмовника. Педро Коралес наполягав:

— Сядьте, мадемуазель.

Проте Жермен, почервонівши по саме волосся, сухо відповіла:

— Дякую, але я не втомилася.

Насправді Жермен залишалася стояти відповідно до встановленого мадемуазель Данієль правила для персоналу клініки. Медсестри, спустившись до і вітальні поговорити з родичами хворих, мали робити це якомога швидше, й аби не затягувати розмови, їм заборонялося сідати.

Побачивши, що медсестра не сідає, Педро Коралес мимоволі підвівся. Він з жалем запитав:

— Моя бідна тітонька була приречена, еге ж? Деякий час я сумнівався, та коли її направили на операцію, що, як це не сумно, була необхідна, я сказав собі, що звідси вона вже не вийде живою.

Жермен тихо, не в змозі відірвати свого погляду від обличчя гарного перуанця, промовила:

— Професор Дроп робить чудеса, і ніколи не треба втрачати надії.

Перуанець церемонно вклонився. Потім, заглядаючи дівчині у вічі, продовжив:

— Я знаю, що пан професор — хірург високої кваліфікації, але також знаю, що в нього є чудові помічниці. — Перуанець підступив до медсестри. — Поки моя тітонька хворіла, я мав нагоду оцінити ваше професійне вміння й сердечну турботу про бідолашну страдницю. Тож я повинен подякувати вам особливо. Ваша професія важка, обтяжлива, але, мабуть, дуже цікава.

Жермен не знала, що відповісти, вона не сподівалася, що розмова піде в такому напрямі. Вона промимрила кілька слів, але Педро Коралес перебив її:

— Я знаю, що ви зробили, принаймні здогадуюсь, і для мене буде великою втіхою почути, як ви піклувалися про мою бідну тітоньку. Будь ласка, розкажіть детально.

Педро Коралес замовк, а рука його тим часом торкнулася руки дівчини.

Жермен відчувала, що серце її розривається від хвилювання, її охопило якесь дивне почуття. Її бентежили не лише слова перуанця, вона була у відчаї, що цей чоловік, який адресував їй свої компліменти, висловлюючи вдячність за піклування про померлу тітоньку, мав би проклинати її за те, що вона своєю необачністю довела його єдину родичку до смерті.

Жермен не могла більше вислуховувати похвал, яких не заслуговувала.

— Пане, прошу вас, не говоріть… я не можу слухати ваші похвальні і слова. Не дякуйте мені, не вихваляйте, бо це моя вина.

— Боже милий! — здивувався перуанець. — Що ви говорите?.. Ваша і вина? В чому?

Він розглядав дівчину з таким дивним виразом, що вона все більше впадала в розпач. І не дотримуючись більше встановлених правил, вона впала в крісло, захлинаючись риданнями.

— Ваша тітонька померла з моєї вини! Коли б ви тільки знали… Я у відчаї. Але вона так страждала, бідолашна, що мені хотілося зробити якнайкраще.

І Жермен одним духом виклала перуанцю, як вона допустилася помилки, і що коштувала життя Кончі Коралес. Розказуючи, дівчина, здавалося, знемагала від своєї вини, відчувала, що втрачає свідомість, так була схвильована. Її заплакані очі померкли, тіло ослабло від утоми й напруження, голова запаморочилась. Вона зітхнула, й очі її заплющились.

Жермен збудилася, як їй здалося, від довгого сну, хоча зомліла вона всього на якусь мить. Може, вона ще була непритомна? Вона опинилася в обіймах, сильні руки пригортали її до міцного тіла, у вухах бриніло освідчення в коханні. Елегантні вуса лоскотали їй губи, чоло горіло. Раптом її обпік гарячий пристрасний поцілунок.

Жермен скочила на ноги.

— Добродію! — обурено вигукнула вона.

Їй відповів голос, повний ніжності й шанобливої пристрасті:

— Я кохаю вас, ви чарівна.

І Жермен, приголомшена, розгублена, побачила біля своїх ніг Педро Коралеса!..


Загрузка...