Порожня труна

XV ЗУСТРІЧ

Стоячи на сходах, Жюв так розхвилювався, що, попри своє звичне самовладання, запитував себе, чи йому часом не примарилося, чи справді він чув, як Поль Дроп розмовляє з дитиною і як дитина дякує лікарю за ляльки. Жюв був такий приголомшений, що заплутався навіть у власних думках. Незаперечний, очевидний факт утрутився в хід подій, усе збурив і скаламутив. А тим часом Поль Дроп бавився з дитиною, — дитиною, якій, судячи з голосу, років чотири або п'ять і яка лікареві була вочевидь близькою.

— Хай йому біс, — бурмотів Жюв, — я помилився. Себастян Перрон анітрохи не причетний до викрадення малого Убера… Злочин скоїв Поль Дроп… Він викрав дитину… Себастян Перрон — людина чесна, а Поль Дроп — негідник.

Дізнавшися, що дитина жива, Жюв відкинув — і не міг не відкинути — всі свої давні здогади. Але він не звик приставати на якусь версію, спершу не перевіривши її.

— Для чистого сумління, — бурчав Жюв, — я будь-що мушу побачити дитину.

Досі він стояв на сходовому майданчику, а тепер підійшов до дверей, з-за яких долинав голос Дропа, збираючись зазирнути в замкову шпарину.

Намір був добрий, та, як на те, нездійсненний з простої причини. Замок був із секретом, отож шпарини, в яку так хотів зазирнути Жюв, не було.

— Не щастить, та й годі, — виснував інспектор.

І вже підніс руку до дзвінка, щоб дізнатися про все зразу, заскочити Дропа зненацька, розгадати дивну таємницю, коли раптом почув, як Дроп каже дитині.

— Ну що ж, слухайся, не плач, грайся з ляльками, а мені треба йти.

Жюв відскочив від дверей.

— Прокляття! — буркнув він. — Уже виходить.

І кинувся сходами вниз, тож, коли відчинилися двері, Жюв був двома поверхами нижче. «Ще б трохи, і мене заскочили на гарячому, під дверима. Треба, щоб Дроп мені вірив і, тим паче, не запідозрив». Жюв спускався сходами вже неквапом, тоді як Дроп майже біг і невдовзі наздогнав Жюва. Побачивши інспектора, він, звісно, неабияк здивувався.

— Жюве, це ви? — спитав лікар. — Що ви тут робите? Може, прийшли до мене?

— До вас, — потвердив Жюв. — Та через свою звичайну неуважність проминув ваш поверх і оце спускаюсь.

Пояснення було природним, і Дропа, здавалося, воно цілком задовольнило.

— Може, принесли мені щось важливе? Ви вже хоч щось довідались? Щось знайшли?

Жюв тим часом нишком приглядався до хірурга. «Дивний чоловік, — міркував він, — і роль грає майстерно… Ніхто б і не повірив, що саме він знає про все найкраще… Поводиться так, немов голоси мені причулися, а дитини й не бачив».

А в Дропа, поки він розмовляв із Жювом, чоло насупилося, в очах зблиснула тривога. А коли лікар запитував: «Нема якихось новин? Чи є хоч маленький слід?» — голос його тремтів, ніби й справді сподівався, що Жюв принесе йому щось незвичайне.

Жюв заперечливо похитав головою, ще й сказав:

— Ні, любий друже, я ще нічого не знаю. Однак гадаю, що вже вийшов на слід.

Чоло Поля Дропа враз проясніло, очі спалахнули радістю.

— Тільки б ви не помилилися, — зітхнув він. — Я так хочу побачити знову свого маленького Убера.

Чоловіки підходили до дверей приватного помешкання Поля Дропа, й інспектор гарячково думав, як би його чемно запитати в хірурга, чому той спускався згори. Та часу на роздуми Дроп не дав. Перемінившись на обличчі, він мовив:

— Кажете, вийшли на слід? Що ж, тим ліпше… час підганяє, хвилини, навіть секунди можуть бути вирішальними.

Голос Дропа бринів якось дивно, і Жюв чомусь подумав, що лікар зараз, мабуть, зізнається. Проте помилився, бо Поль Дроп додав:

— Зайдімо, пане Жюв, до мене, я повідаю вам щось украй важливе. Заходьте! Я мушу розповісти вам, що зі мною сталося.

Жюв мовчки вклонився й подумав: «Ну от… Дроп тепер заговорить».

Хірург невимушено витяг із кишені в'язку ключів і відімкнув свої покої. Розкішно оздобленим коридором провів інспектора до свого кабінету й щільно причинив подвійні, оббиті шкірою двері, що оберігали від шуму й чужого вуха; ввімкнув електричну лампу, темний абажур якої пропускав тільки тьмяне світіння. Дроп указав інспекторові на стілець, а сам, заклавши руки за спину, дедалі похмурніючи, мовчки заходив з кутка в куток.

Жюв тим часом скинув плаща й капелюха. Сів, удаючи, ніби зацікавився великою картиною, на якій до стрімкої річечки пастух пригнав череду гладких чорних корів. Хоч насправді уважно стежив за господарем.

Походивши якийсь час, Дроп нараз зупинився перед інспектором.

— У тому, як зник Убер, є щось дивне… Певно, тут якась страшна й незбагненна таємниця. Пане Жюв, я такий нещасний…

Жюв завважив, що на віях чоловіка Амелі Дроп зблиснули сльози. «Що він у біса хоче мені розказати», — дивувався інспектор. Але не озвався і словом, — навпаки, незворушно сидів собі на стільці.

— Я такий нещасний, — знову почав Поль Дроп, — що й не знаю, чи виборсаюся колись із цієї халепи… Пане Жюв, сьогодні я став жертвою найпідступнішого, найжахливішого нападу… Ви нізащо не вгадаєте, що сталося.

— Ні, не вгадаю, — лагідно потвердив Жюв. — Кажіть, повідайте геть усе, а я наперед обіцяю вам свою підтримку й допомогу.

Жюв, хоч і досі певний, що Поль Дроп безсоромно бреше, побиваючися за малим Убером, усе ж відчув, що лікар таки збуджений і справді страждає, що його горе не вдаване, що в лікаревій душі точиться страшна й руйнівна боротьба, відбувається жахлива внутрішня драма.

Поль Дроп знову заходив по кімнаті, стомленим, кволим голосом провадячи далі:

— Я спершу вагався, чи варто вам про це казати. Гадав, що ви мені не повірите. Бо й чим ви мені, зрештою, зарадите? Я не бачу ніякого виходу. — І заламуючи руки, зітхнув: — Якби ж то я принаймні був багатий!..

Поль Дроп умовк, і Жюв лагідно запитав:

— То що з вами сталося?.. Кажіть, перед вами друг.

Дроп затремтів.

— Я знаю, — відповів він. І раптом простягнув руку й міцно потиснув Жювову долоню. — Пане Жюв, — белькотів він, — ось що зі мною трапилось. Розповідатиму я недовго, але моя пригода від цього не менш страшна. Сьогодні пополудні, коли я працював у цьому кабінеті, слуга доповів, що прийшов один добродій, який не назвався, і хоче поговорити зі мною. Я спершу гадав, що то ви, а тоді подумав, що то хворий, який прагне зберегти інкогніто. І звелів пустити його.

— І хто ж то був? — стривожився Жюв.

Поль Дроп, хоч і сидів нерухомо, ніби й далі тремтів, тож глухо відповів:

— Пане Жюв, я побачив, як у мій кабінет задкуючи ввійшов чоловік зрілого віку. Я гадав, він розмовляє зі слугою, що, можливо, так і було. Та коли мій гість обернувся, мене вразило, що на його обличчі маска.

На ці слова Жюв аж підхопився.

— Та невже? — згукнув він.

— Атож, — трохи голосніше продовжив Дроп. — Я побачив перед собою чоловіка в чорному, обличчя його ховалося під каптуром… Не видно ні рота, ні носа, а коли я одразу по тому розпитав служника, він присягнув, що теж не роздивився гостя. Бо той, хоч і прийшов без маски, так спритно жонглював капелюхом, що затуляв ним обличчя.

Такі дивовижні подробиці просто приголомшили Жюва. «Що це все означає?» — міркував він. І майже мимоволі думки його звернулися до легендарної постаті, до чоловіка в чорному, що ховав обличчя під каптуром, до чоловіка, ладного на все, що досягав усього, — до Генія злочину, Володаря жаху, Господаря мотороші, чиє ім'я — Фантомас.

Неймовірним зусиллям Жюв погамував хвилювання.

— І що ж той незнайомець хотів?

— Він хотів завдати мені жахливих мук, — відповів Дроп тим самим безживним голосом, що й на початку. — Він вихопив з кишені револьвер і спрямував на мене, погрожуючи. А потім набрався нахабства і спокійнісінько зробив мені, як він висловився, ділову пропозицію. Пане Жюв, незнайомець обіцяв віддати малого Убера за сто тисяч франків. Отже, до мене приходив шантажист.

Розповідь Дропа була така дивовижна й несподівана, що Жюв, піддавшися хвилюванню, рвучко підвівся. «Що означає розповідь Поля Дропа? Бреше він чи ні? Невже в нього такий сатанинський розум, що вигадав цей шантаж з усіма подробицями? Але йому не могли запропонувати дитину, бо малюк (кілька хвилин тому Жюв довідався про це) під опікою лікаря й навіть живе в цьому ж будинку, тільки трохи вище».

Проте Поль Дроп видавався цілком щирим. Ніби й гадки не маючи, що Жюв може усумнитися, не помічаючи вражених поглядів інспектора, він розповідав далі:

— Той чоловік шантажував мене з нечуваним зухвальством. Я присягав, що не маю жодного су, що ніколи не зберу такої суми, падав йому в ноги, благав повернути сина. Потім я погрожував, лаявся… Та марно… Спрямований на мене револьвер не давав мені кинутися на злочинця. А моїх благань про милосердя він ніби й не чув.

У безбарвному, кволому й сумному голосі Поля Дропа чувся біль.

Жюв урвав лікаря спокійним запитанням:

— І чим усе скінчилося?

— Жюве, я боягуз; щоб виграти час, урятувати сина й повернути його, я пристав на умови того зарізяки. Я пообіцяв знайти гроші… — Поль Дроп і заридав, а за хвилю докинув: — Бо коли я не дістану грошей й піду на ту зустріч, то що я дам шантажисту і як поверну сина?

Жюв мовчав, обмірковуючи почуте. Чому вірити? Що тут думати? Поль Дроп, звісно, не міг перейматися пошуками сина, оскільки насправді той син — Жюв був певен — у його руках. З іншого боку, щирість і розпач у словах Дропа змусили Жюва, попри зрозумілу підозріливість, повірити лікареві. Отож Жюв дійшов висновку: «У Поля Дропа справді побував шантажист, але хто?» І раптом інспекторові мов сяйнуло, сяйнула начебто неймовірна, проте цілком логічна думка.

«Хай йому біс, — лайнувся Жюв. — Тільки одна людина могла знати про нелюдські переживання Поля Дропа. І та людина, до всього, — його затятий ворог, ненавидить Дропа і не без підстав. Зовуть його… — Справді, таке вгадати неважко, — не інакше, як Себастян Перрон. — Жюв уже снував найхимерніші припущення. — Хіба не міг малого Убера викрасти Поль Дроп? Хіба не міг стати шантажистом Себастян Перрон? Отже, дитину викрав хірург, а суддя — ошуканець, що прагне будь-що — навіть стражданнями ближніх — запопасти гроші».

«Себастян Перрон помиляється, — думав Жюв, — гадаючи, що Поль Дроп не міг украсти дитини. Тому спробував шантажувати Дропа, вимагаючи повернути хлопця, якого в хірурга нема. З іншого боку, лікар не здогадується, хто до нього приходив. Чи вважає це за помсту когось із спільників? Чи гадає, що хтось розкрив його таємницю? А може…»

Жюву не довелося б ламати голову, якби вранці в Палаці правосуддя побачив Себастяна Перрона, що й собі став жертвою шантажу. Адже Жюв ще не знав, що й до судді приходив чоловік у масці, як змалював його Дроп. Хіба Жюв міг про це здогадатись?.. Отож він дотримувався логіки й докладав усіх своїх здібностей, намагаючись найкраще скористатися з того, що розповів хірург, і розплутати цю пекучу таємницю, обдумуючи яку він вважав винним то Себастяна Перрона, то Поля Дропа. Зрештою Жюв спитав:

— Він вам призначив зустріч? Чудово. Коли й де?

— Я маю зустрітися з шантажистом сьогодні о восьмій вечора на Каштановім перехресті у Венсенському лісі.

Жюв занотував почуте: до нього повернулася звична впевненість. Сховавши блокнот, інспектор заявив:

— Пане Дроп, гадаю, ви повинні привітати себе з цією знаменною подією, що так налякала вас.

Хірург не зрозумів, і Жюв квапливо додав:

— Увечері ви підете на домовлену зустріч. Прихопіть пачку папірців — таку завтовшки, як сто банкнот… І дасте їх шантажистові. А решта — мій клопіт.

Жюв іще не доказав, як Поль Дроп кинувся до нього з простягненими руками.

— Ох! — зойкнув він. — Я так зрозумів, що ви заарештуєте того негідника…

Жюв стенув плечима.

— Це моя таємниця, — ухилився він від прямої відповіді. — Ще не знаю, як учиню, але будьте певні, коли той шантажист з'явиться на рандеву, то одразу й пожалкує про свій замах. Щодо вашого сина, — нахвалявся Жюв, — то я, признаюсь, переживаю за нього значно менше, відколи почув, що він живий… Гадаю, невдовзі ми знайдемо і його викрадача, і місце, де ховають хлопця.

Жюв узяв плаща й капелюха, вклонився Полеві Дропу й на мить завагався.

— Розкривається все, — запевнив він. — А хто вміє шукати, завжди докопується істини.

Розпрощавшися з Полем Дропом, Жюв заквапився до найближчої станції метро й відразу поїхав до Венсенського лісу. «Одне з двох, — міркував інспектор. — Або лікар глузує з мене, хоч і повірити в це важко, або всі мої припущення будуть перевірені вже ввечері. Ладен присягтися, що дитина таки в Поля Дропа, а ввечері я приловлю Перрона у Фантомасовій личині».

Жюв цілком щиро підозрював Себастяна Перрона, бо суддя йому не подобався; на інспектора, певно, мимоволі впливало те, що замолоду правник був гульвісою. «Зрештою, — міркував Жюв, — суддя спокусив юну дівчину й кинув її, коли та завагітніла… Я знаю, що на своє виправдання він висунув вагомі докази, але порядні чоловіки так не чинять».

А за хвилину провадив далі: «Щоправда, і Полю Дропу є чим дорікнути; він, зрештою, й шеляга не мав, коли побрався з Амелі. І розкошів, якими так нині тішиться, зажито на жінчин кошт; одружуючись, він добре знав гріх своєї нареченої. Чинити так негаразд».

А загалом Жюв, як йому здавалося, цілком ясно визначив ролі обох чоловіків, що сперечалися за малого Убера. Дроп викрав дитину, Себастян Перрон шантажує законного батька — все це добре узгоджувалося, скидалося на правду; інспектора тішило, що він таки дошукався істини.

Знов і знов перебирав він різні думки, поки їхав метро. Та коли вийшов у Венсенському лісі, враз відкинув усі розумування.

«Зараз не час для розмірковувань, — вирішив Жюв. — Треба діяти».

Аби досягти справжнього успіху, тобто викрити й знешкодити шантажиста Перрона, для інспектора важив найменший шанс. Звісно, Жюв добре усвідомлював, що такі ошуканці, професійні шантажисти, часто напрочуд спритно намагаються зберегти своє інкогніто.

Місце очікуваної зустрічі інспектор знав: вузенька алея, що перетиналася з якоюсь стежиною в найглухішому закутку Венсенського лісу. О восьмій вечора вона звичайно безлюдніла, отже, шантажист розраховував цілком спокійно зустрітися з жертвою. Окрім того, Жюв розумів, що в такого негідника, безперечно, мають бути спільники. «Шантажист ніколи не діє сам, — розмірковував Жюв. — Оскільки мусить боятись, аби Дроп не попередив поліцію; слід припустити, що задовго до призначеного часу за місцем зустрічі потай спостерігатимуть ніби випадкові перехожі, аби не наразитися на засідку».

Незмінно дотримуючись логічного мислення, намагаючись діяти залежно від обставин, Жюв вирішив:

«Отже, якщо хочу сховатися в тому місці, побачити зустріч і при нагоді вчасно втрутитись, я мушу чимраніше замаскуватися на Каштановім перехресті».

Упевнившись у слушності цієї думки, Жюв заквапився. Сягнистим кроком підійшов до перехрестя і за хвилину збагнув, що біля цього на диво вдало вибраного місця ніде сховатися.

«Якщо стати за дерево, — зважував інспектор, — мене неодмінно помітять. Якщо вилізти на дерево, то й там побачать незгірше. А якщо лягти на землю, то мене напевне примітять його поплічники! Куди б його в біса сховатися?

Жюв раптом помітив купу прілого листя впереміш із грязюкою. «Не дуже втішно, — подумав інспектор, — але, зрештою, такий мій обов'язок. Просто треба уявити, що я ревматик і лікуюся грязями».

Жюв дістав із кишень поворозки і ретельно перев'язав холоші біля самих черевиків та манжети. Потім підняв комір і рішуче, хоч і кривлячись, підійшов до купи листя.

Жюв знайшов найпевнішу, проте найогиднішу криївку!

І справді, з неабиякою мужністю і безмежною відданістю справі інспектор ліг у багнюку. Зануривсь увесь, виглядали тільки очі й ніс; кілька викладених як слід гілочок, трохи мокрого листя — і жодного знаку, що в багнюці — людина.

«Звідси я бачитиму все, а мене й не помітять, — міркував Жюв. — Єдиний ризик у цій ситуації — застудитись і врізати дуба. — А за хвилю додав: — Хай йому біс! Хоч би лісник не надумав забирати це кляте листя. Уявляю його переляк та лайку, коли він виявить мене, раз-другий копнувши лопатою».

Була тільки четверта пополудні, і Жюв розважив, що в нього ще прірва) часу, перш ніж зможе хоч щось побачити. Як справжній філософ, змирившися з долею, він заплющив очі, щоб трохи подрімати.

Коли Жюв прокинувся, було чверть на восьму. Інспектор заціпенів, усе тіло скував холод. Грязелікування обернулося на жахливі тортури. Інший не витримав би, припинив тортури й чимхутчій вибрався б із багнюки. А Жюву таке й на гадку не спадало.

— Невдовзі, — буркнув він, — я знатиму правду.

Коли Жюв брався за якесь морочливе розслідування, то завжди робив це ревно; навіть зараз думка, що він от-от доскочить успіху, заарештує нарешті шантажиста, присилує Себастяна Перрона в усьому зізнатись, а Поля Дропа — сказати, де дитина, не давала йому хоч трохи змилуватися над собою. Інспектор ніби прагнув одного-однісінького: викрити злочинця і схопити його. Все його єство, кожна жилочка аж тремтіли від нетерплячки й збудження. «Чи побачу його? Чи дізнаюся?»

Стояла тиша, повівав вітерець, доносячи, схоже, далеке бемкання дзвонів. Жюв почув, як пробамкало половину восьмої. Наступні хвилини тяглися безконечно. Нарешті годинник показав восьму, і Жюв здригнувся.

— Що ж, лишилося вже недовго, — пробурмотів інспектор. — Якщо Дроп не збрехав і якщо не трапилося якоїсь несподіванки, я зараз побачу обох своїх клієнтів.

Стежинами вже давно ніхто не проходив, ліс геть збезлюднів, западали сутінки, дерева вкривав густий туман, війнуло пусткою — серед таких-от химерних декорацій мали зустрітися двоє чоловіків, двоє смертельних ворогів, двоє людей, яких Жюв у глибині душі вважав однаково винними.

Жюв, лежачи серед багнюки, спробував зігнути коліна, поворушити руками. «Я задубів від холоду, — відзначив він, — треба хоч трохи повправлятися, щоб не одібрало рук і ніг, коли доведеться вискакувати. Мені ж усі м'язи позводило».

Раптом думки його урвалися. Оддалік почулася кваплива хода, певно, хтось поспішав стежиною. «Мабуть, Дроп, — думав інспектор. — Себастян Перрон уже неподалік, гадаю. Щойно лікар дійде до перехрестя, ошуканець вискочить із криївки й вимагатиме свої заповітні сто тисяч франків». З хвилину Жюв дослухався до кроків, що виразно чулися серед ночі.

— А може, то не він? — пробурчав інспектор.

Якраз навпроти багнюки, де вмостився Жюв, в кінці стежини з'явився чоловік у широкому пальті; піднятий комір затуляв йому обличчя. Жюв не мав жодних сумнівів.

— Таки Дроп, — буркнув він.

Так, то був Дроп. Інспектор побачив, що хірург блідий, як полотно, й аж труситься від страху і збудження. Що неабияк потішило Жюва. «Значить, Дроп не збрехав, — думав інспектор. — Він прийшов на зустріч, хвилюється, — отже, не забариться й шантажист».

Проте Дропа, з якого інспектор не спускав ока, ніби вкрай вразило те, що на перехресті не було жодної живої душі. Лікар походжав туди-сюди, час від часу вдивляючись у темну лісову гущавину. Ці його погляди були цілком зрозумілі.

«Хай йому грець! — подумки лайнувся Жюв. — Дроп шукає мене і, не бачачи, гадає, що мене й близько нема».

Хвилини минали, хірург походжав стежиною, дедалі нетерплячіше й нервовіше. Уривався терпець і в Жюва.

«Отакої, — думав він. — Куди ж запропав отой шантажист? Чого той клятий Перрон не з'являється?»

А час збігав. Довжелезні стомливі хвилини тяглися безконечною чередою. Пройшло чверть години, півгодини, година. Жюв у багнюці вже цокотів зубами. «Казна-що, — думав інспектор. — Або ж навпаки, все дуже ясно й зрозуміло… Дроп мені набрехав, у Венсенському лісі так само нема шантажиста, як і в моїй спальні». І Жюв вигадав отаку химерну історію. Оскільки на зустріч ніхто не прийшов, то, очевидно, ніхто й не повинен був приходити. Дроп, аби одурити Жюва й розвіяти підозри, вдався до хитрощів і вигадав, ніби до нього з'являвся шантажист і навіть призначив побачення.

«Ну що ж, я впевнився, — розважав інспектор. — Щойно я звинувачував Себастяна Перрона, а тепер гадаю, що маю всі підстави вважати його порядною людиною… Перрон узагалі нічого не чинив, зате цей Поль Дроп — неабиякий дивак. Він не тільки, як я сам почув, тримає дитину в себе, а й глумиться з мене. Гаразд за кілька днів я з ними всіма поквитаюся; і то чимшвидше!»

А Дроп, походивши на перехресті години з півтори, подався додому. Жюв задоволено дивився, як розтає лікарева постать. Адже ревному поліцейському, який уперто не хотів виявляти своєї присутності, нарешті можна було покинути свій вельми незатишний притулок. Жюв виповз із багнюки і, певно ж, виглядав жахливо. Поки інспектор обтрушувавсь, обчищався, намагаючись хоч трохи відшкрябати налиплий слиз, він без угаву бурмотів:

— Дропе!.. Дропе!.. Друзяко, за це ви мені заплатите. Хай йому біс, я не настільки багатий, аби розкидатися костюмом за сто десять франків.

Жюв навіть уже жартував, бо забув, як його ошукали, і вітав себе, що зумів до кінця викрити сумнівну вдачу Дропа.

Інспектор, мабуть, не так би тішився й почувався б украй приголомшеним, якби знав про два ще невідомі йому факти. По-перше, Себастян Перрон цілий день дзвонив йому і розсилав телеграми, прагнучи повідомити про незвичайного відвідувача. По-друге, Поль Дроп, вертаючися додому, лаявся на всі заставки:

— Прокляття, я даремно розповів інспектору про шантаж. Про таке ніколи не слід сповіщати поліцію. Жюв, певне, ловив гав, і його засікли, коли він ховався у лісі або ще тільки наближався до місця… Ой, Жюве! Хай там як, а шантажист не прийшов, бо його злякали!.. Жюве, якщо це ваша провина і вона обернеться лихом для мого сина, я вам цього не прощу… — І глухо докинув: — Якби ж то я був багатий! Я б не завагався викласти сто тисяч франків.