Порожня труна

XVI НЕСПОДІВАНІ ВІДВІДИНИ

Жюв сидів у їдальні, химерно вмостившись у фотелі: голову закинув на спину, плечима ліг на сидіння, а ноги задер на камін; руки звисали обабіч фотеля до підлоги. В зубах інспектор тримав величезну люльку і час від часу пихкав густим ядучим димом, що огортав його справжнісінькою хмарою.

Двері їдальні відчинились, і хтось радісно загукав:

— Жюве, це таки правда? Точно? Елен уже краще? Я прийшов почути від вас слово розради й, клянуся, мене аж пориває до танцю.

Жюв квапливо відповів:

— Ще б пак! Щира правда! І не сумнівайся! Вона заспокоїлась, відпочила, ще трохи — й зовсім одужає.

Певно ж, отак завітав до Жюва Фандор, і інспектор розповів молодому другові про Елен, що лежала в клініці.

— Нехай начувається! — додав інспектор. — От одужає, я її добряче висварю за те, що ми натерпілися через неї! Зайчик наш любий, — знала б вона, як ми переживаємо за її здоров'я цілих два тижні.

Тим часом Фандор, вислуховуючи Жюва, підступав усе ближче, вдаючи, ніби закликає до щонайбільшої уваги.

— Може, варто гукнути пожежників? — поспитав він. — Тут, мабуть, десь горить. Скажіть мені, Жюве, тут усе гаразд? Праворуч і ліворуч?.. Ви певні, що в мене під ногами не розверзеться безодня?

— Клятий глузливцю! — докинув Жюв. — Коли я приходжу до тебе, то завжди бачу, як усе повиває тютюновий дим. А ти мені дорікаєш, що вряди-годи дозволяю собі запалити нещасну маленьку люлечку.

Та Фандор не здавався.

— Нещасну маленьку люлечку! — передражнив він Жюва. — Та ті ваші люльки такі міцні й добротні, що кращих годі шукати… Бий мене сила Божа, яке ж одоробло треба встромити в пащу, аби ви призналися, що то справжнє люльчище?.. Жюве, ви осуджуєте, що я палю, а я ж при вас ніколи й цигарки не торкався… Цього годі витерпіти, тут немає вже чим дихати!

Не перестаючи докоряти, Фандор незворушно дістав із кишені цигарку, запалив вогонь і пожадливо затягнувся через білий тонкий циліндрик.

— Вважатимемо, що ми вдалися до гомеопатії, — мовив він. — На отруту треба діяти отрутою, і ми її здолаємо. — Фандор кинув плаща на фотель і вмостився поряд із Жювом, прибравши такої ж пози. — Послухайте, Жюве, — знову почав той шибеник, — у нас зараз ніби й роботи нема і через те в голові зринають різні химерні ідеї. Життя видається мені безхмарним, Елен одужує, про Фантомаса мовчать, і я, слово честі, вже подумую, чи не настала наша щаслива година!

Фандор і справді розмовляв незвично весело. Атож, хлопець був неплаксивої вдачі, але іноді, як і кожен поважний розум, він ставав більше скептиком, ніж оптимістом, і проймався не надіями, а страхом.

Жюв, щоб відповісти йому, на хвильку витягнув люльку, яку звичайно докурював. Хитнувши головою, повагом проказав:

— Фандоре, хоча це й не потішить Господа, але мушу тебе трохи засмутити. Знай, що наймудріше — ніколи не покладати особливих надій і не вибудовувати химери — так легше уникнеш розчарувань.

На таке напучення Фандор скривився.

— Та бачу, — згукнув він, — що ви все більше скочуєтесь до старого буркотуна… Чого це ви нарікаєте на життя, любий Жюве? Адже я кажу про цілком певне; насамперед Елен покращало, її вже не лихоманить, температура нормальна. Дроп запевнив, ніби ніяких ускладнень не буде… Хай йому біс! Невже я не маю права хоча б на дрібку надії!

Жюв знову похитав головою.

— Елен таки краще, але ж є Фантомас.

— То й що? До чого тут Фантомас?

— Власне, ні до чого, але, Фандоре, схоже, ти недооцінюєш нашого страшного ворога. Фантомас несподівано зник, тебе це тішить, а мене дуже непокоїть… Справа, яку люди називають справою жокея в масці, завершилася нищівною поразкою Фантомаса. Любий хлопчику, я не можу повірити, що Володар страху, Господар переляку, Геній злочину зник, присоромлений поразкою; його мовчанка, зізнаюсь, мене лякає. Ти кажеш, про нього нічого не чути… Воно так, але я не з тих, котрі вважають: нема новин, то й добре. Якщо Фантомас зачаївся, якщо він не прагне реваншу, значить, він замишля зло в пітьмі, готується до нової витівки. А тоді, страшний, як і завжди, зненацька постане перед нами, сіючи жах.

Жюв проказав це, навіть не перевівши духу, немов ті слова були добре виважені. Фандор споважнів, віддаючи належне Жювовій логіці. Атож, у справі жокея в масці Фантомас і справді зазнав нищівної поразки. Його не обрали президентом клубу, він мусив оплатити мільйонний програш із Максоном, і той одразу виїхав до Америки. Фантомас, якщо він і досі живий, — а гадати, ніби він загинув, не було жодних підстав, — зараз у тяжкому розпачі й ладен на все. «Мабуть, я рано радію», — подумав Фандор.

— Маєте рацію, Жюве, — погодився він. — Поки Фантомас живий, заспокоюватися годі. І я помилився, вважаючи перемогою нетривке затишшя. — Фандор помовчав, а тоді додав: — Жюве, крім усього, є ще й те, про що ми не подумали. Адже навряд, щоб Фантомас не знав про вибух Максонового фальшивого сейфа. Фантомас достеменно знає, що ви прагнули його смерті; знає і те, поза всяким сумнівом, що Елен поранено і її завезли до Дропа. Ладен присягтися, що коли все це зібрати докупи, то від Генія злочину нам слід сподіватися найстрашнішої помсти. — Фандор, доти серйозний, раптом перемінив тон: — Та годі! Зрештою, чхав я на те. Фантомаса я не боюся. Більше він нас не злякає, ми боротимемося з ним до кінця. А оскільки Елен нічого вже не загрожує і я спокійний за неї, то ладен на все.

Фандорова рішучість не здивувала Жюва. Інспектор надто добре знав свого товариша і не сумнівався в щирості його почувань. Він був певен, що у Фандорових словах нема й крихти вихваляння. Та і як не відчувати певності, коли й Жюв відчував те саме.

Боротися проти Фантомаса означає змагатися з ворогом чесних людей, з порушником закону, жорстоким злочинцем, катом, який прагнув, щоб на світі запанував страх; це означає виконувати свій обов'язок, а Жюв був із тих, хто завжди відчуває гостру потребу саме у виконанні обов'язку — хай жорстокого і страшного.

Жюв не всміхнувся на Фандорову заяву. Його обличчя й далі було поважне й заклопотане, отож щирий, як звикле, журналіст зауважив:

— Не хочу вас образити, Жюве, але, зажурені, ви схожі на президента республіки, що відкриває бенкет. Ви такі сумні, ніби міркуєте, як дати лад бюджетові, — одне слово, невеселі… Що сталося? Про що ви думали, перш ніж я ввійшов?

Жюв втомлено махнув рукою.

— Про що я думав? Та ні про що… Або, радше, про все…

Відповідь була непевна, і Жером Фандор спитав знову:

— Як гласить філософія, все й нічого — те саме, проте я не філософ. Отож, любий Жюве, для ясності запаліть хоч свічку. Що вас так коїть?

Цього разу, перш ніж відповісти, Жюв швидко перемінив позу. Він підвівся й заговорив, дивлячись Фандору у вічі:

— Друже, я тобі розповім, що робив учора. Але спершу про сьогоднішній ранок… У Палаці правосуддя я продивився судові справи, які розглядатиме наступна сесія суду. І там я побачив… Чи ви хоч знаєте, Фандоре, що через кілька днів розглядатимуть справу Фантомаса? Знаєте, що наприкінці тижня судитимуть Владіміра?

Жюв говорив поважно, тож і Фандор споважнів.

— Так, Жюве, — відповів він, — я це знаю і навіть хотів дечим поділитися, і Адже ми з вами знаємо одного з суддів, що судитимуть того розбишаку.

— Одного з суддів? — перепитав Жюв. — Хто ж це? Фандоре, це, певно, хтось із наших приятелів?

Фандор ніби завагався. Видимо, своєї думки він Жюву не висловив, бо заявив:

— Хтось із наших приятелів? Ні… Словом «приятель» я не звик розкидатися. Я не такий щедрий, а ви, Жюве, тим більше. Це лише наш знайомий. Не гадайте хто, бо не вгадаєте… Краще я вам зразу скажу. Це — Міньяс.

Жюв зацікавлено стрепенувся, а Фандор повів далі:

— Атож, Міньяс, приятель Поля Дропа. Сьогодні вранці він отримав з міністерства юстиції наказ узяти участь у роботі наступної судової сесії. Тож, якщо його затвердять, Міньяс судитиме Владіміра.

Кажучи це, Фандор пильно дивився на Жюва. А що той мовчав, то журналіст спитав:

— Міньяс — і член суду? Чи не сміхота? Жюве, що ви на це скажете?

Жюв і собі уважно глянув на журналіста:

— Отакої! Що на тебе найшло, Фандоре? Чого тобі кортить знати мою думку? Я про це й думати не хочу. Міньяс чи хтось інший, однаково…

— Ні, не однаково, — всміхнувся Фандор. І з притиском докинув: — Зазирніть собі в душу, Жюве, й побачите, що Міньяс чи хтось інший…

Фандор не докінчив, бо Жюв урвав його.

— Дива, Фандоре, — визнав інспектор, — у тебе такі ж передчуття, як і в мене. Нам, зрештою, нічого закинути Міньясу. Та після твоїх слів я бачу, що ти його недолюблюєш, як і я. Я не помиляюсь?

— Авжеж. — Фандор відклав цигарку, як перед тим Жюв люльку. Витягши руки, випроставши ноги, він щиро признався: — Воно так, Жюве, мені і нічим дорікнути цьому Міньясу. Здавалося б, навпаки, я мусив би його поважати, адже він такий люб'язний, щедрий, ним не нахвалиться Поль Дроп. Проте, як ви кажете, прихильності до нього я не відчуваю.

— І я так само, — потвердив Жюв. Але таке визнання викликало в бідолахи інспектора докори сумління. — Зрештою, — зауважив він. — Ми, Фандоре, несправедливі. Коли нічого закинути людині, то не слід керуватися безпідставними симпатіями чи антипатіями… Міньяс нам не подобається — тим: гірше, от і все. — І досадливо додав: — Крім того, Фандоре, коли щиро, то люди, які нам подобаються, схоже, не дуже варті уваги. — Інспектор усміхнувся. — Справді, якщо Міньяс несимпатичний, то про Поля Дропа ти скажеш, що в ньому нічого такого немає, швидше, здавалося б, навпаки. Ти такої думки, еге?

Фандор став уважніше слухати Жюва. Інспектор, звісно, вже розповів своєму другові про темні інтриги, в які вплуталися Себастян Перрон і хірург Поль Дроп. Тож Фандор знав про зникнення малого Убера і признання судді, що першого разу дитину вкрав він сам. Зате Фандор не знав про хід Жювових пошуків, не знав про його розмови в Лізьє в квартирі Дропа на авеню Мадрід, навіть не здогадувався про Венсенський ліс. Тому Жюв докладно розповів усе другові. А скінчивши, знову натоптав люльку.

— Ось чому я палю, — підсумував Жюв. — У тій багнюці я страшенно перемерз. Цікаво, застудився я вчора чи ні…

— Перепрошую, — урвав його Фандор, — але я не бачу…

— Скоро побачиш, — флегматично запевнив Жюв. — Оскільки я не знаю, застудився чи ні, то намагаюся чимбільше палити. Бо ж куриво проганяє застуду! Отож, якщо я застудився, то від курива швидше минає нежить. Та якщо на тютюн не буде реакції — значить, я щасливо виборсався.

Пояснення видавалося логічним, і Фандор потвердив це гучним сміхом.

— Жюве! — згукнув він. — Який же ви дивак! Ніколи не вгадаєш, жартуєте ви чи ні.

Посміявшись, обидва приятелі знову повернулися до своїх справ. Ясним, точним розумом Фандор напрочуд швидко збагнув гнітючі Жювові вагання щодо ймовірної, але не доведеної вини Себастяна Перрона чи Поля Дропа.

— На цьому етапі розслідування, — виснував журналіст, — очевидно, що, з одного боку, Поль Дроп тримає в себе дитину, голос якої ви чули. А з іншого, Себастян Перрон не шантажист, отже, Поль Дроп — добрячий негідник! — і Фандор скривився. — Так чи інакше, а все на гірше. Якщо ваше розслідування закінчиться швидко, якщо ви невдовзі отримаєте докази ошуканства Поля Дропа, то ваш обов'язок, любий Жюве, заарештувати його й одібрати дитину.: А це не дасть йому опікуватись Елен, якщо Елен, звісно, доти не одужає.

Журналіст, зрештою, висловив те, що гризло й інспектора. Двоє чоловіків, що здавна боролися проти спільного й страшного ворога — Фантомаса, знали тільки одну небезпеку, яка сповнювала їх жахом, — небезпеку, що загрожувала Елен, нареченій Фандора, тій Елен, яку Жюв іноді леліяв, ніби власну дитину.

Над усе їх гнітила думка, що коли Поль Дроп і справді скоїв злочин, то вони постануть перед вибором: або виконати обов'язок і заарештувати хірурга, або, навпаки, захищати його, дбаючи, аби Елен мала рятівний і доконечний для неї лікарський догляд.

Фандор і Жюв ламали голову над цією тяжкою моральною проблемою, яку мали розв'язати, коли їхню дружню бесіду урвав несподіваний візит. Біля Жюва зненацька постав Жан, його давній служник, що підходив нечутно, як тінь, і був наділений даром так вести господарство, що ніхто й не помічав його присутності.

— Вас хоче бачити одна пані, і я пустив її до салону, — повідомив він.

— Мої вітання! — шепнув Фандор на вухо Жюву.

Жюв стенув плечима.

— А як її звати? — спитав він у служника.

— Даруйте, — шанобливо вклонився Жан, — але пані не схотіла назватися… Я не наполягав…

— Мабуть, ота загадкова незнайомка, — пожартував Фандор, — через яку ви утнули стільки дурниць. Жюве, не крийтеся: якщо я зайвий, то так і скажіть. Може, вам замовити квіти? Чи нехай принесуть зо дві пляшки портвейну?

Жюв підхопився, схопив Фандора за плечі й заторсав:

— Клятий глузливцю, вмовкни! Адже знаєш, що я понад усі підозри. Ти зовсім не зайвий, тож лишайся, я навіть дозволю тобі палити. Піду гляну, хто там нагодився до мене.

— Ідіть, ідіть, любий друже… Розумний зранку в сімох місцях рибалить… Ви маєте повне право хоч раз на добу забути про здоров'я.

Та Жюв уже не слухав Фандора: мало не щокроку здвигаючи плечима, він підійшов до салону й узявся за дверну ручку.

Ввійшовши, Жюв повернув вмикач, і кімнату затопило яскраве електричне світло, сильну й несподівану дію якого на відвідувачів інспектор вже давно розрахував. Жюв гадав, що цим спантеличить відвідувача, і воно може прислужитися, коли до нього прийде хтось загримований або вдатний розігрувати всілякі почуття. Проте цього разу витрати на електрику не окупились. Яскраве світло вихопило з глибини кімнати жіночку, що сиділа у великому фотелі, — ніби й гарненьку, хоча її обличчя ховала густа вуаль, а шию й тіло — хутряне манто.

— З ким маю честь розмовляти? — чемно вклонився Жюв.

Жіночка підвелася й невимушено простягла інспекторові руку. Він примітив, що вузенька рука в білій рукавичці ледь тремтить.

— Ви справді пан Жюв? — дзвінким голосочком спитала жінка.

— Так, пані, — потвердив Жюв. — Але з ким, — повторив він, — маю честь розмовляти?

Жінка, порухом руки заспокоївши інспектора, назвала себе:

— Я, добродію, пані Амелі Дроп, дружина хірурга Поля Дропа, якого ви добре знаєте.

Атож, почувши ім'я незнайомки, Жюв на мить сторопів. Готовий до несподіваних відвідин, які часом траплялись, він аж ніяк не сподівався появи пані Дроп. Чого хоче ця жінка? У чому хоче признатися? Інспектор придивлявся до відвідувачки, усвідомивши, що познайомився з коханкою Себастяна Перрона й дружиною Поля Дропа. Та попри недовірливу сторожкість, уклонився їй на диво люб'язно.

— Пані, я до ваших послуг, — мовив інспектор. — Ваш чоловік Поль Дроп зробив мені стільки доброго і так віддано опікується дорогою для мене хворою, що я щасливий хоч чимось прислужитися його дружині.

Жюв говорив обачливо, бо не знав, з чим прийшла Амелі. І трохи зніяковів, побачивши, що вона всміхається.

Амелі, кумедно скривившись і махнувши рукою, застерегла його:

— Ой, шановний добродію, не поспішайте, щоб не жалкувати… Дякую за ваші добрі слова, проте не зважатиму на них. Я ж бо знаю, що вам відомо про мої стосунки з чоловіком. Знаю, що Поль розповів вам про наше таємне розлучення. Зрештою, знаю, що вам сказали й про те, що я була коханкою Себастяна Перрона.

«Ти ба, — думав Жюв, — ця жіночка розставляє всі крапки над «і»… Якого біса їй треба?» Проте мовчав, бо й не мав чого казати, тільки чемно вклонився:

— Я вас слухаю, пані.

Амелі відразу перемінилася. Вона зблідла і, як примітив Жюв, майже втратила свою впевненість. Помовчавши хвилю, жінка озвалася:

— Пане Жюв, я прийшла до вас за порадою. Я, звісно, знаю, що ви приятель мого чоловіка, знаю, що мій коханець доручив вам захищати його інтереси. І нарешті, — за що я вам щиро вдячна, знаю: ви шукаєте мого сина… Тому й звернулася до вас.

Молода жінка говорила з непідробним хвилюванням. Її відвертість та щирість викликали симпатію і співчуття. Жюву стало шкода її.

— Пані, кажіть про все відверто, і я відповім тим же. Ви спонукаєте до щирості, і я перепрошую за свою нечемність. Ви хочете мені звіритись, і я теж вам признаюсь… Я певен, що можу покластись на вашу скромність… Атож, ваш чоловік і ваш коханець, кожен окремо, справді доручили мені розшукати малого Убера… Я, признаюся, дещо вагався між почуттям приязні, яке відчуваю до вашого чоловіка Поля Дропа, і дружнім почуттям до Себастяна Перрона, якого ви любите. Я зворушений, що попри це ви таки звернулися до мене. Перш ніж запевнити вас у цілковитій відданості, хочу розвіяти ваші сумніви. Насамперед я прагну бути безстороннім і справедливим. Я ще не знаю, хто — ваш чоловік чи коханець — порушив закон, але якщо ви вважаєте мене чесним, благаю не просити про милосердя до котрогось із них…

Жюв плутався у словах, проте наміри його були щирі; слухаючи те белькотіння, Амелі сумно всміхнулася.

— Ви боїтеся, що я проситиму за свого коханця чи чоловіка?

— Пані, це одне й те саме.

Жінка рвучко підвелася. Немов сердячись, вона швидко стягнула рукавички, певно, сама того не помічаючи.

— Пане Жюв, — виголосила вона, — ви страшенно помиляєтесь, гадаючи, чого я сюди прийшла. — І хрипко, страдницьки, ледве тамуючи ридання, пояснила: — Перед вами, добродію, не жінка, а мати. І я не проситиму зласкавитися над чоловіком, змилуватися над коханцем. Я їх обох, здається, однаково ненавиджу. Обидва вони мені осоружні. Ет!.. Запевняю, я прийшла не заради них, а задля своєї дитини: знайдіть мені її!

«Вона каже правду, — здригнувшись, подумав Жюв. — Вона хоче тільки знайти дитину». І Жюв розтулив рота, ладний сказати матері, що побивається за дитиною: «Пані, не переживайте, я виконаю ваше прохання і поверну вам сина. Його тримає під замком ваш чоловік, і я відберу…» — Та, за хвилю, зваживши все, промовчав. Де знаття, чи не підіслав її Себастян Перрон або Поль Дроп, аби розвідати його наміри? Отож інспектор, дбаючи, щоб не дати якоїсь зброї своїм піднаглядним, обмежився запевненням:

— Пані, я поклявся з'ясувати цю справу. І ще ніколи не порушував своїх обіцянок. Я зроблю все можливе, щоб повернути вам сина.

Якусь часину Амелі й Жюв мовчали. Молода жінка потупила очі, і на її мінливому обличчі інспектор помітив сліди запеклої душевної боротьби. Амелі Дроп ніби вагалася, перш ніж зробити страшне зізнання. Жюв підсвідомо відчував, що це саме так, і вирішив допомогти.

— Скажіть мені, пані, — мовив інспектор, — чи не вкажете мені якоїсь прикмети або подробиці? Чи не вважаєте ви винним когось із них? Може, те скоїв ваш чоловік або коханець? Може, щось підозрюєте?

І тоді, немов ті слова переповнили чашу гіркоти в серці нещасної Амелі, вона здалася. Досі їй, мабуть, щастило опанувати себе, вона тільки здавалася незворушною, та стримувати себе далі вже не могла.

— Кого я звинувачую? — майже нестямно вигукнула жінка. — Кого я звинувачую? Пане Жюв, хочете знати правду? Я звинувачую їх обох, вони обоє ниці негідники і вдвох напосілися на мене.

Від ридань в Амелі на хвилину перехопило дух. Трохи заспокоївшись, вона вже говорила розважливо й упевнено.

— Пане Жюв, — заявила молода жінка, — я прийшла розповісти вам те, що може допомогти розслідуванню. Словом, і мій чоловік, і мій коханець однаково ниці й жалюгідні; це два злочинці, що заповзялися пограбувати мене.

Вражений Жюв не міг спромогтися на слово; поки він гадав, чим викликані такі несподівані звинувачення, Амелі пояснила:

— Учора, пане Жюв, до мене приходив мій коханець. Прийшов пополудні і — от нікчема! — посмів упасти мені до ніг і благати, щоб дала йому сто тисяч франків… Клявся, що коли матиме сто тисяч, то знайде мого сина.

Переводячи дух, Амелі батистовою хусточкою втерла холодний піт на скронях. І, не даючи хоч щось сказати Жювові, квапливо повела далі:

— Я не дала йому тих грошей і, знетямлена його дурістю, гадала, що вже випила до дна чашу сорому… Та помилилася. Чоловік мій пішов з дому ввечері, а повернувся пізно, майже опівночі. Я ще не спала, знесилена розпачем, лежала на дивані; якби мій чоловік тієї хвилини хоч словом пожалів мене, я багато простила б йому, може, й стала б відтоді чесною жінкою. Та лишенько, він забіг до мене і, навіть не помітивши, в якому я стані, аж трусячись від збудження, теж кинувся мені до ніг. І почула, що й він, як мій коханець, просить сто тисяч франків, щоб повернути сина.

Молода жінка заламала руки й зайшлася нервовим, злим плачем, у якому перемішалися досада й уражене самолюбство. Мати, що оплакувала втраченого сина, іноді ставала жінкою, котра соромилася, що колись віддавалась і коханцеві, і чоловікові, яких тепер мала за мерзотників.

— Нікчеми! — згукувала вона. — Я вже й не знаю, що думати, кому вірити. Обидва вимагали однакову суму, обидва, коли на те, шантажували мене! «Дай мені сто тисяч франків, і я знайду твого сина», — казав мені Поль Дроп. «Дай мені сто тисяч франків, і ми віднайдемо нашого Убера», — казав Себастян… Пане Жюв, як бути? Що діяти?.. Я вже й запитую себе, чи не стали мій чоловік і Перрон страхітливими спільниками, чи не уклали ганебної угоди, засліплені моїм багатством, чи не затіяли оте жахіття — відняти в мене Убера, щоб я купила, викупила в них мою дитину.

Амелі Дроп знесилено опустилась у фотель, затуливши гарненьке личко долонями. Тремтячи й здригаючись, вона повторювала:

— Що діяти?.. Що діяти?.. Якби знаття, що за ці сто тисяч франків я врятую сина, то і хвилини б не вагалася. Що багатство, коли я в такому розпачі?.. Що діяти? Пане Жюв, може, мені поступитися? Може, віддати ті гроші — тільки кому? Чоловікові чи коханцю — кому з них, що ніби й право на мене мають і яких я тепер люто ненавиджу.

Цікаво було тієї миті бачити Жювове обличчя. Інспектор просто розгубився, не знаючи чому вірити й що думати. Знов усі його припущення розсипались. Запідозривши Себастяна Перрона, він упевнився в його непричетності, бо лікар ховав дитину на своїй таємній квартирі. Вислухавши хірурга, Жюв і справді гадав, що той став жертвою шантажу, і мовив собі: «Шантажист — Себастян Перрон». Та просидівши ніч у засідці у Венсенському лісі, інспектор впевнився у своїй помилці й вирішив: «Поль Дроп набрехав мені, не було в нього ніякого шантажиста. Себастян Перрон — чесна людина». А тепер Амелі внесла новий нюанс в і так нелегке розслідування. Вона й собі заявляє, ніби стала жертвою шантажу, звинувачує і Себастяна Перрона, і Поля Дропа.

Розгублений Жюв, не знаючи, чому вірити й що думати, неквапом відповів:

— Пані, насамперед нікому нічого не давайте. Цим ви напевне не повернете сина. Сто тисяч франків — то пусте… Вдавшися до шантажу раз, шантажуватимуть і далі, цьому не буде кінця… Отримавши гроші, ошуканці не, заспокояться. Трішки зачекайте, потерпіть… — І співчутливо, майже лагідно додав: — Пані, які ви нещасливі, життя жорстоко змусило вас спокутувати просту дівочу нерозважність… Мені жаль вас, але не втрачайте надії, дарма що вже не вірите ні чоловікові, ні коханцеві; благаю, покладіться на одного з ваших приятелів… щирого й відданого друга… І уклінно прошу права стати таким другом для вас.