Порожня труна

III ТРИВОГА ПОЛЯ ДРОПА

У цей час професор Поль Дроп був у себе вдома. Він стояв перед каміном і у кабінеті і грів змерзлі руки. Двері кабінету відчинилися й увійшла дуже гарна жінка, професорова дружина. Вона, видно, тільки-но вернулася з прогулянки верхи, на голові в неї ще був капелюшок, а на плечах горностаєва горжетка.

Лікар обернувся.

— Це ти, Амелі? Здрастуй! Чого тобі треба?

Запитав він нелюб'язно, мабуть, зустріч із нею була йому неприємна.

Однак Амелі Дроп, це, очевидно, анітрохи не збентежило. Вона глянула на чоловіка й сказала крижаним тоном:

— Мені потрібно дещо дізнатися, в іншому разі я б не дозволила собі появитися в твоєму кабінеті. Завтра ввечері ти йдеш, як завжди, на бенкет чи вечерятимеш удома?

У відповідь на це просте запитання Поль Дроп тупнув ногою.

— Для чого це тобі знати?

Амелі Дроп не зреагувала на грубість чоловіка і спокійно пояснила:

— Це для мене, вважай, байдуже, але якщо ти не вечерятимеш удома, то я теж поїду в гості до однієї моєї приятельки, а тому…

Чоловік перебив її.

— Вечеряй, де тобі хочеться. Чому це мене повинно обходити? Ти вільна робити, що тобі завгодно, я також.

Він обернувся до каміна, гріючи руки, але, мабуть, відчув докори сумління, бо вже м'якшим тоном сказав:

— Мені немає діла до того, що ти робитимеш завтра, а мої справи тебе більше не цікавлять, однак я повинен повідомити тебе, що сьогодні я підбив свої рахунки і…

Амелі Дроп стояла посеред кімнати і, здавалося, думала про своє, не дослухаючись до слів свого чоловіка. Проте вона спитала:

— Ти підбив рахунки… Ну й що?

— Усе просто й ясно, — сказав Поль Дроп. — У мене особисто немає більше ані су, справи в клініці йдуть усе гірше й гірше, неприємностей більшає з кожним днем. Картере, якому я доручив пошукати покупців, нікого не знаходить. Тож мені залишається або сподіватися на чудо, або тікати найближчими днями, щоб уникнути неприємностей.

Голос професора Дропа тремтів, але дружина, очевидно, зовсім не пройнялася його тривогою.

— Що ж, будемо сподіватися на чудо, — відповіла вона й майже весело і додала. — Чудеса, звичайно, трапляються, та, на жаль, не часто…

Жінка повернулася на підборах, відчинила двері кабінету й сказала:

— Раз ти не хочеш пообіцяти, що вечерятимеш удома, то я теж виберусь і кудись увечері.

Двері за нею зачинилися, і Поль Дроп залишився сам у кабінеті. Щойно його дружина пішла, він відійшов від каміна й заходився міряти кімнату великими кроками, від вікна до столу й назад. Видно, душа його кипіла від стриманої люті. Він бурмотів щось нерозбірливо. Зрештою погрозив кулаком на двері, за якими зникла його дружина.

— Ось, — глухо промовив він, — ось до чого я дійшов після шести років подружнього життя. Чи варто було йти на поступки перед совістю, догоджати, жертвувати своєю чоловічою гідністю, честю лікаря, всіма своїми надіями і й честолюбством, аби потім усього позбутися… Ет, і попав же я в халепу! Моя і дружина багата, дуже багата, але їй байдуже, що я збанкрутую, з ганьбою і втрачу свою клініку, ні, вона й не подумає, щоб допомогти мені якою сотнею тисяч франків. Я був хірургом, майже знаменитим, а тепер — невдаха-комерсант, бо погодився взяти на себе керівництво цією клінікою, доходів з якої ставало все менше й менше, а потім…

Виплеснувши свій гнів, професор Дроп підійшов до столу, узяв з дерев'яної скриньки сигарету з позолоченим фільтром, припалив її, кілька разів затягнувся, а потім кинув її у вогонь у камін.

— Так, мені бракує відваги, і коли я думаю, що я напередодні катастрофи, що коли Педро Коралес якось дізнається про ту необачність, якої допустилася клята Жермен, то я матиму не тільки фінансові неприємності, а й ризикую втратити свою репутацію хірурга. Може, було б краще покінчити з усім цим за одним махом…

Він обірвав фразу. В двері постукали.

— Заходьте! — вигукнув професор.

В прочинені двері просунулася голова служника.

— Що вам треба, Жане?

— Пане доктор, тут добивається до вас якийсь добродій, він прийшов з клініки, його направила мадемуазель Данієль.

— Він дав вам візитку?

— Так, пане доктор.

— Дайте її сюди.

Хірург узяв картку, що йому простягнув служник, і глянув на неї. Щойно він прочитав ім'я на візитці, як пополотнів, його пройняла дрож. На мить він завагався.

«Чи варто його приймати? Може, сказати, що мене немає?» Він запитав служника:

— Ви сказали йому, що я вдома?

— Так, пане доктор.

— Дурень!

Поль Дроп кусав губи. Його пекла злість, мучила тривога.

— Тепер я не можу відмовитися його прийняти, це викликало б підозріння.

Він звелів служникові, що чекав на порозі.

— Нехай цей добродій зачекає кілька хвилин, а потім просіть його.

Служник зник, а Поль Дроп, страшенно зблідлий, став витирати піт, що зросив йому чоло.

— Кепсько! — пробурчав він. — Цей бідолаха сумнівається у достовірності… Не знаю, як йому пояснити. Ет, що буде, то буде, треба сказати правду.

Нервовим жестом професор відкинув волосся з чола, склав розкидані по столу папери і рушив до дверей, що сполучали його кабінет з вітальнею. Він уже простягнув руку, щоб повернути ручку дверей, але зупинився.

— Ні, не можу, — пробурмотів він. — Це сильніше за мене, але я не можу зважитися прийняти цього бідолаху. Якщо якимось чином він дізнався правду, коли він скаже, що я вбивця, що я не зумів уберегти його тітку, доручивши її недосвідченій медсестрі, і що я відповідальний за її смерть, я ж нічого не осмілюсь йому відповісти… Як це жахливо!

Він стояв перед дверима, що відокремлювали його од відвідувача, якого так боявся. Ні, треба зібрати всі свої сили, побороти хвилювання і наважитися прийняти Педро Коралеса.

Професор ще раз витер холодний піт, що виступив у нього на скронях.

— Єдина надія, що він нічого не знає і нічого не знатиме, — прошепотів він.

Зрештою він таки змусив себе повернути ручку і відчинити двері.

— Будьте ласкаві, добродію, заходьте, — вклонився він, уникаючи руки, що простягнув йому відвідувач.

Так, це був не хто інший, як сам Педро Коралес, що зручно влаштувався у великому кріслі в кутку вітальні й тепер підхопився, почувши голос професора.

— Перепрошую, — весело відгукнувся він, — я не побачив вас.

Він поспішив назустріч лікареві, простягаючи йому руку.

— Пробачте мене, пане професор, що ввірвався до вас о такій годині, але мені треба терміново обговорити з вами одну справу.

Остовпілий Поль Дроп розглядав відвідувача. А що той зовсім не видавався схвильованим і ще менше розлюченим, він подумав:

«Мабуть, Педро Коралес не знає правди. Мабуть, у клініці не захотіли йому розповісти, невже це доведеться зробити мені?»

Перуанець пройшов у кабінет, сів у крісло, яке запропонував йому лікар, навпроти столу, за яким влаштувався сам господар.

— Ви бажали мене бачити? — розпочав професор. — Мабуть, щоб вислухати співчуття з приводу кончини вашої тітоньки. Прийміть їх, добродію…

Але Педро Коралес спинив його порухом руки.

— Та що ви! — бадьоро вигукнув перуанець, широко всміхаючись і показуючи з-під чорних вусів низку чудових білих зубів. — Любий пане професор, не треба церемоній, не треба ніяких виявів співчуття. Хіба ви не знаєте, що я став спадкоємцем великого багатства?

Ця заява була така цинічна, така мерзенна, що хоч у якому напруженому стані був Поль Дроп, але він здригнувся нажаханий.

— Ви спадкоємець? — перепитав він по-дурному, наче не зрозумів сенсу цих слів. — Ви спадкоємець вашої бідолашної тітоньки?

— Яка так своєчасно померла, пане професор. Отаке-то життя. Вчора і я був бідний, а сьогодні — багатий. Тож, хай йому біс, вам першому я повинен бути вдячний.

Педро Коралес спокійно й наче зовсім не відчуваючи протиприродності: свого поводження, простягнув хірургові руку, яку той, здавалося, не помітив. Але він радісно продовжив:

— Так, я вам повинен бути дуже вдячний. Я вважаю, що моя тітка була і не дуже-то й хвора, коли я привіз її до вашої клініки, і ніщо не провіщало…

Поль Дроп, який був вражений таким цинізмом спадкоємця, здригнувся. Зараз Педро Коралес скаже те, чого він так боявся? Невже він дізнався, що причиною смерті бідолашної була необережність і недосвідченість медсестри? Професор поспішив пояснити:

— Хвороба, добродію, на жаль, каже своє останнє слово після діагнозу лікаря. Як я вам уже говорив, ваша тітонька не була безнадійно хвора, так і вийшло… Я поділяю, повірте, ваш сум.

Та перуанець відмахнувся від його співчуття і зайшовся сміхом.

— Ви розказуєте казочку, що моя тітка померла через хворобу, а насправді вона врізала дуба через те, що мадемуазель Жермен… Гм, тобто якась необережність прискорила моє успадкування.

Поль Дроп підвівся. Його зсудомило від такої нелюдяної мови, і він ще дужче пополотнів. Його осяйнув страшний здогад. До чого веде цей тип? На що він натякає? Чому він дозволяє собі дякувати лікареві за смерть його пацієнтки? Невже вважає, що він, Поль Дроп, укоротив їй віку?

Але Педро Коралес зробив рукою жест, який мав означати, що це не має особливого значення.

— Я вас не розумію, — хрипким голосом розпочав Поль Дроп.

— Годі! Облишмо це. Я прийшов переговорити з вами не про тітку, я визнаю, що лікували її просто чудово, і, навіть більше, повторюю вам, що мені цілком байдуже. Та ні, скоріше…

Педро Коралес, якому, видно, було дуже весело, зайшовся гучним реготом.

— Слово честі, я не знаходжу більше слів, — заявив він, — це так вразило мене, така несподіванка цей спадок, але, професоре, я хочу сказати вам дещо інше. Ви, без сумніву, знаєте, що я не міг не помітити, як щиро піклується про мою тітоньку мадемуазель Жермен. Милосердя вашої юної медсестри вразило мене до глибини душі. Саме про неї, мій любий професоре, я й прийшов поговорити з вами.

При цих словах обличчя лікаря почервоніло; йому здалося, що він збагнув, чого домагається Педро Коралес.

Перуанець, звичайно, з нього насміхається. Мабуть, він аж надто збуджений смертю своєї тітоньки, що зробила його багатим спадкоємцем; він, безперечно, знає про фатальну необачність Жермен; мабуть, вона йому призналася, певна річ, зараз він поставить вимогу вияснити міру вини необачної медсестри і буде домагатися, щоб її покарали.

Лікар насупив брови, випростався, щоб вислухати справедливі докори бідолашного спадкоємця.

— Я до ваших послуг, пане, — оголосив він. — Що б ви воліли дізнатися про мадемуазель Жермен?

Педро Коралес теж підвівся.

— Ну що ж, професоре, ця розмова — між нами, чоловіками, — розпочав він. — Ви мені симпатичні, патякати не будете, і я не збираюся приховувати те, що в мене на думці. Любий докторе, вислухайте уважно: ваша медсестра мені подобається, дуже подобається, просто безмежно; словом, я хотів би забрати її у вас.

— Забрати її в мене? — перепитав Поль Дроп, зовсім ошелешений.

Що це могло означати? Що задумав цей підлий тип, прийняти якого хірурга змусили тільки обставини?

— Я не розумію вас, — заявив професор.

Педро Коралес, не бентежачись, пояснив:

— Господи… Я розставляю всі крапки над «і»! У вас є вродлива медсестра, яку я бажаю забрати; ви згодні поступитися мені нею? Ось і вся проблема!

Перуанець наблизився до стола, за яким стояв лікар.

— Я гадаю, що це можливо.

На цей раз Поль Дроп усе збагнув. «Педро Коралес закоханий у Жермен, — подумав він, — і пропонує мені ганебну угоду. Він дав мені зрозуміти, що йому відомі причини смерті його тітки, він обіцяє мовчати, якщо я віддам йому Жермен. Ні, я не можу погодитися». Професор чітко вимовив:

— Ви просите в мене неможливе, треба спершу, аби я знав наміри мадемуазель Жермен.

При цих словах Педро Коралес поспішив його запевнити:

— Отуди к бісу! Вона згодна!

— Тоді треба, щоб я розірвав трудову угоду з цією дівчиною. За контрактом мадемуазель Жермен повинна відпрацювати в мене ще принаймні рік, я не можу обійтися без неї.

Почувши це, перуанець стрепенувся; його імпульсивна латиноамериканська натура, очевидно, не терпіла, коли йому суперечили чи опиралися.

— Якщо це вам зашкодить, то ми все владнаємо, — запевнив він.

І перш ніж Поль Дроп встиг щось мовити, Коралес додав:

— Я тепер багатий. Я можу дозволити собі забаганки, хоч як би дорого вони коштували. Давайте обговоримо суму…

Він витягнув з кишені чекову книжку.

— Насамперед я ліквідую заборгованість за лікування моєї тітки.

Наготувавши ручку, він чекав, що скаже Поль Дроп. Той тремтячим голосом став рахувати:

— Утримання вашої тітоньки за день складає п'ятдесят франків, вона перебувала у нас тиждень, усе це складає триста п'ятдесят франків; п'ятсот франків — лікарю, що опікувався нею, і двісті — нічній доглядальниці… Ось і все, що ви мені винні.

Спочатку лікар вагався, але потім голос його став певнішим. Педро Коралес вислухав його з усмішкою на губах.

— Ви скромні в своїх підрахунках. Але, очевидно, що ми порозуміємось: ось п'ятдесят тисяч. Цього досить? І я ще додаю десять тисяч, аби ви відпустили мадемуазель Жермен.

Украй здивований і ошелешений лікар мовчав. Тоді перуанець продовжив:

— Мовчання — знак згоди, я підписую чек, будьте ласкаві, пане професор. Дивіться, я пишу: шістдесят тисяч франків.

Він простягнув професорові підписаний чек і підвівся, потираючи руки.

— І це не заважає, — на закінчення мовив Коралес, — бути мені все ще вам зобов'язаним. К бісу! Я пам'ятатиму вашу клініку, професоре, там я втратив свою тітку, але набув спадок і знайшов прегарну дівчину… Так що ми з вами друзі, еге ж?

Цей жахливий тип знову простягнув руку хірургові, і тому стало не по собі. Він не потиснув простягнену руку і хрипким голосом розпочав:

— Добродію…

Цієї миті пролунав дзвінок переговорного апарата.

— Алло! — нервово відізвався професор.

Він почув голос свого служника. Той повідомляв, що ще один відвідувач чекає на нього у вітальні: якийсь Міньяс добивається, щоб професор його прийняв.

— Хай почекає, — звелів Поль Дроп.

Обличчя його проясніло, він повернувся до Коралеса.

— Добродію, — знову повторив лікар, — чек, який ви мені даєте…

Але закінчити він не зміг. Слова застряли йому в горлі; в нього пропав голос, від хвилювання відібрало мову.

Педро Коралес поспішив утрутитися:

— Більше ні слова, — заявив перуанець, схопив свого капелюха і люб'язно відкланявся, — більше ні слова. Я ж не який-небудь телепень і все розумію. Ох! Ще одне, пане професор. Не лишайте цей чек на видноті, люди такі дурні, і можуть щось подумати чи здогадатися.

Він спинився на мить і докінчив:

— На все добре, пане професор… Ні-ні, не турбуйтеся щодо похорону. Я все владнаю з мадемуазель Данієль. Ні-ні, не треба проводжати, вас же чекають, займіться своїм відвідувачем; я піду переговорю з Жермен.

І підстрибуючи та ковзаючи по килимах, Педро Коралес зник, залишивши Поля Дропа геть очманілого. Ледве перуанець вибіг з кабінету, як лікар наче і збудився з оціпеніння. Він стиснув кулаки і розлючено пробурмотів:

— Ох і негідник! Сволота!

Він схопив чек, що лежав на столі перед ним, і з люттю пожмакав його. Чоло в нього побагровіло. Яка ганьба! Цей тип хоче його збезчестити!

— Сволота! — повторив лікар, якого трясло від гніву. — Цей мерзотник, напевне, взяв собі в голову, що я навмисно підстроїв, аби сталася фатальна помилка, що призвела до смерті бідолашної старої, підстроїв, щоб зробити його спадкоємцем. Підлий тип… Вважає мене своїм спільником. Якби я погодився взяти ці кляті гроші, то цей негідник мав би підстави вважати мене і вбивцею.

Поль Дроп ще раз зібгав чек. Він повільно повторив написане на ньому, і голосно вимовив суму:

— Шістдесят тисяч франків… Ось ціна життя бідолашної жінки. Шістдесят тисяч франків!.. Дійсно, цей негідник недорого заплатив мені!

Розлючений хірург сів за стіл, витягнув аркуш паперу і написав: «Панові прокурору республіки».

— Не знаю, чи можу я подати скаргу, — пробурмотів він, — але я не бажаю зносити таке безчестя. Гадаю, що правосуддя розбереться з цією мерзенною пропозицією, якщо у Франції ще є хоч крихта честі. Як мені хочеться, щоб суд дав хід моєму звинуваченню!

В пошуках чорнильниці хірург помітив серед своїх паперів лист від судового виконавця. Суперечливі думки замиготіли в його голові. Чи варто все ж таки відмовлятися від грошей Педро Коралеса?.. Поступитися сумлінням і почуттям честі, яких не купити за гроші, чи відмовитися від чека, що якимось дивом попав йому в руки?

Кілька довгих хвилин він розмірковував. Він явно вагався: спокуса була і сильна, але піддатися їй означало зганьбити себе. Ідіотська ситуація! Такої навіть важко уявити. Ні до чого не додумавшись, він відклав ручку і вирішив:

— Треба прийняти Міньяса. Якого дідька він від мене хоче?

Через дві хвилини грек-фінансист і директор клініки опинилися віч-на-віч.

— Я не потурбував вас? — запитав Міньяс, потискуючи руку лікареві, з яким, ясна річ, був знайомий.

Поль Дроп похитав головою:

— Анітрохи. Яким добрим вітром вас занесло?

— Гм, добрим вітром! Ви, голубе, бачу, не в курсі останніх подій.

Міньяс говорив поважно і водночас якось дивно посміхаючись.

У професора з'явилося передчуття, що зараз він почує щось сенсаційне.

— Слово честі, ні, — сказав він. — Що ви маєте на увазі?

Міньяс розплився у посмішці й з жартівливою урочистістю оголосив:

— Дорогий мій професоре, я щасливий представити вам у моїй особі вашого нового партнера. Я щойно попрощався з Картере, і попрощався і з ним, купивши вашу клініку.

Остовпілий Поль Дроп стиснув долоні.

— Як? Це вже вирішено? Справді, купуєте?

— Я не купую, — відповів Міньяс. — Повторюю вам, що я її купив. До речі, мене дивує, що Картере вас іще не повідомив; безперечно, ви отримаєте від нього завтра вранці листа, а може, він навіть відвідає вас сьогодні ввечері.

Фінансист продовжував говорити, але професор його більше не слухав.

Думками він був далеко. Яке значення могли мати для нього подробиці, про які йому розповідав Міньяс, яке значення матиме для нього візит Картере?

І він сказав, потискуючи руку фінансистові:

— Любий мій Міньясе, який же я радий почути цю новину. Колись я вже пропонував вам таку угоду, але мені здалося, що вона вас не цікавить. Ви мене виручили із скрутного становища.

Міньяс загадково посміхнувся, а лікар продовжував:

— Та й врешті-решт, оборудка з клінікою — справа вигідна, тут можна заробляти гроші, проте, мені не вдалося знайти компаньйона і я потрапив у халепу. Досить про це, згадувати не хочеться. Господи, яка ж це радість для) мене! Невже це правда, що ви купили? Ет! К бісу! Який же я радий!

Міньяс запитав саркастичним тоном:

— Взятися за свою справу — це що — за свої фіглі-міглі?

— І за це теж, — відповів хірург, голос якого враз посмутнів.

Однак поміркувавши кілька секунд, він знов оволодів собою. Видно було, що він докладає зусиль, аби прогнати з думки сумну картину, якесь жахливе видовище.

— Не чіпайте мої сердечні справи, — сказав він. — Забудьмо про них. Насамперед, я хочу вам розповісти одну річ: до мене звернулися з гидкою пропозицією, пообіцявши шістдесят тисяч франків, але тепер, коли ви вирятували клініку з труднощів, мені немає потреби її приймати.

Міньяс жестом обірвав його.

— Послухайте-но мене, — сказав він. — Я вчинив трохи необачно: уклав угоду з Картере, не погодивши це з вами. Згадайте, як, обговорюючи з вами і раніше цю справу, я поставив одну умову, за якої можлива купівля, я гадаю, що ви й зараз пристанете на неї.

— Звичайно, я пристаю на всі ваші умови, але мушу признатися: я не пригадую, про що тоді йшлося.

— Може, й природно, що ви не пам'ятаєте такої дрібниці, — сказав Міньяс. — Я порекомендував вам одного чоловіка, санітара, такого собі Клода. Любий мій Дропе, повторюю вам, що був би дуже радий, коли б ви взяли його до себе. Ви згодні?

— Звичайно! — погодився хірург.

Міньяс сказав:

— Мушу вас попередити, що цей чолов'яга — дивак, як служник не такий уже й бездоганний; він вештається туди й сюди, слід прощати йому ці вихватки й ходіння, дати йому повну свободу.

Вимога була дивна, проте Поль Дроп не став суперечити.

— Ваш протеже робитиме все, що захоче, — запевнив він.

— Дякую за вашу люб'язність, — сказав Міньяс. — Чоловік він хороший, але роботи не має. Я радий, що у нього буде якийсь прихисток. Ми з вами зробимо добре діло. Платню ви йому призначите невелику, а він вам колись стане в пригоді.

— Домовлено.

Дроп розвів руками, показуючи, що не мав наміру хоч би у чомусь суперечити своєму новому компаньйону. І знову почав про те, що йому боліло:

— Так от, я говорив уже вам, голубе, що, купивши клініку, ви допоможете мені уникнути однієї підлоти.

Поль Дроп хотів розповісти своєму новому компаньйону про дивний візит Педро Коралеса, але Міньяс знову перебив його:

— Даруйте, але є одна деталь, любий мій професоре, про яку я вам ще не казав і яка дуже важлива.

— Яка деталь?

Міньяс вибирав собі в скриньці сигарету. Спокійно запаливши, він оголосив:

— Ну що ж, слухайте: це правда, голубе, що я купив клініку, але я зобов'язався виплатити гроші рівно через тиждень…

— Ну і що? — стривожився Поль Дроп.

— А те, — холодно продовжував Міньяс, — що зараз у мене немає ні су в кишені… Я розорився грою на біржі десять днів тому і тепер викручуюсь, як тільки можна.

Міньяс говорив так спокійно і з такою впевненістю, що Поль Дроп засумнівався, чи не жартує часом його компаньйон.

— Але, — пролепетав розгублений лікар, — але це дуже неприємно, те, що ви мені сказали. Міньясе, ви, мабуть, жартуєте?

На це той, як завжди, знизав плечима.

— Навіщо мені жартувати? Зі справами я ніколи не жартую.

А що пригнічений Поль Дроп мовчав, Міньяс продовжував:

— Зараз я не маю грошей, аби заплатити за клініку, але треба, щоб я заплатив їх за тиждень. Отож це означає, що в мене тиждень, щоб знайти потрібні гроші.

Міньяс замовк на хвилю, затягнувся сигаретою і спокійно сказав:

— Вибачте, що я вас перебив, мій любий професоре. То що ж ви мені скажете? Здається, ви облагодили якусь справу, що має вам принести шістдесят тисяч франків. З бісового батька, цікаво! Подібними справами можна утримувати клініку й одержувати прибуток! Поясніть мені вашу комбінацію.

Пригнічений Поль Дроп відчув, що потрапив у пастку. Він підсунув під прес-пап'є свого мужнього листа Генеральному прокурору республіки, якого щойно почав писати.