Порожня труна

II ПРИДБАННЯ ФІНАНСИСТА МІНЬЯСА

Того сірого похмурого листопадового дня погода була — гірше нікуди. З самого ранку лило як з відра, тільки під одинадцяту дощ ущух, але натомість усе заволік туман, що приховав обриси будівель і наче накинув на Париж жалобне покривало. В будинках, що оточували площу Біржі, горіли газові ріжки. Світло мерехтіло в усіх вікнах, на площі блимали вуличні газові ліхтарі, а великі електричні світильники випромінювали навколо себе голубувате сяйво, в якому перехожі набували химерного, майже нереального вигляду.

Пробило першу годину пополудні, транспорт на вулицях плинув суцільним потоком. Автомобілі мчали по вулиці Кастр-Септамбр у напрямку бульварів. Подеколи у цей потік заповзав величезний автобус, такий важкий, що брук під ним трусився; він рухався серед автомобільного тлуму з грацією мастодонта, розбризкуючи грязюку й викликаючи прокляття по всьому своєму шляху, і час від часу вивергав юрми пасажирів, що зразу ж розбігалися, кому куди треба.

На площі Біржі, яка, до речі, не мала собі подібних у всьому світі, панувала дивна атмосфера, вдихнувши якої, будь-хто з перехожих робився нервовим, збудженим, одержимим. Це була атмосфера лихоманки, золотої лихоманки, найнебезпечнішої, що постійно панувала тут під час фінансових обору док у цьому храмі, спорудженому на честь сучасної богині Фортуни!

До низького неба, що нависло над біржею, линув дивовижний, страхітливий безперервний галас, схожий на людський голос, що час від часу слабшав, стихав, знову набирав силу, переходив у вереск, дзвенів у вухах, ставав жахливим, мерзенним, відразливим.

Аби якийсь сторонній з цікавості зайшов на біржу й побачив, що там діється, він був би приголомшений. Простоволосі брокери, гасаючи, щось черкали на своїх картках, мчали по сходах, викрикували, зіштовхувалися, кидаючись до телефонів чи телеграфу; жести їхні були різкі, голоси — хрипкі, вони весь час перебували в пекельному поспіху.

Торги того дня ніяк не налагоджувались; насувалася криза.

При відкритті біржі стало відомо, що одна іноземна держава замовила у Франції велику кількість гармат. Ця новина змусила битися пульс біржі з шаленою частотою. Почали народжуватися найсуперечливіші чутки, дехто в них вірив, інші спростовували їх із запалом.

Біржовики юрмилися у вестибюлі, нашіптували один одному на вухо найнеймовірніші звістки.

— Це війна, о Господи!.. Я продаю свої золоті копальні.

— А я — свої мідні.

— Скажіть лишень, а Ротшільд, що він робить?

І всі, звичайно, намагалися дізнатись, що думають із цього приводу найкрупніші біржовики.

Продають вони чи купують?

Грають на підвищення чи пониження?

Вісті, не знати ким і звідки донесені, негайно ставали відомі всім. Вони буквально перелітали з уст в уста, викликали шквали і бурі.

— Акції понизяться! — кричав один.

Інший одзивався:

— Отуди к бісу! Справа ясна, завтра вони підвищаться на два пункти. Біржовики втрачали витримку і наказували маклерам:

— Продавайте! Негайно продавайте!

Або:

— Купуйте, але перед самим закриттям.

Ось так, ні з того ні з цього, лише тому, що хтось пустив неймовірну чутку, і оборудки розладнувалися, акції падали з жахливою швидкістю. Навіть ренту було зачеплено, вона втратила два пункти. Один за одним біржовики виходили у вестибюль, кусаючи губи, нервово смикаючи себе за вуса, і тремтячими руками занотовували щось у записниках. Одні програвали, інші, щасливіші, | задоволено всміхалися, готові знову вкласти свій виграш, тільки-но їм подадуть знак.

— От бачиш, голубе, цей йолоп уже розорився. Учора він грав на підвищення.

Акції падали, все розвалювалось. Невже вчора були такі дурні, що грали на підвищення?

Лунав галас, подібний до хрипіння, в якому зливалися тисячі нерозбірливих вигуків, які ставали чіткими й збагненними, коли мова заходила про золото, гроші, цінності, коли треба було назвати точну цифру.

— Пропоную мідь за шістдесят п'ять.

— За шістдесят три вісімдесят чотири віддаю сталь.

Пропозиції йшли одна за одною.

Пропонувалися пакети акцій. Це була божевільна гра. Зненацька, коли до закінчення торгів залишалося не більше години, все перемішалося. Поширилася нова чутка.

— Он зібралися банкіри. Що вони надумали, ці лихварі?

І справді: найбагатші фінансисти зібралися докупи і радилися між собою — не інакше як обмірковували якусь підозрілу аферу. Яка ж їхня позиція? На що вони грають, на пониження чи підвищення?

Маневр банкірів уразив біржу, наче удар грому з ясного неба. За п'ять хвилин настала розв'язка.

До пів на другу курс акцій падав, чимало багачів розорилося за якісь дві години, відомі маклери були змушені закрити свої контори, дехто з біржовиків уже намацував у кишені рукоятку револьвера, що мав урятувати їх від безчестя. І тут курс франка раптом пішов угору.

Лише кілька хвилин тому біржа стояла на порозі загального краху і panтом, за мить, ситуація повністю змінилася.

Акції мідних копалень пішли вгору, а золотих — навпаки, впали. Паніка змінилася нестримним ентузіазмом.

— Ну що, голубе? Як вам банки?

Банки купували. Тільки тепер завсідники біржі зрозуміли їхній маневр. Зумисним зниженням ставок вдалося збити біржовиків з пантелику. Замовлення на гармати було вигаданим, поспішний продаж цінних паперів став усього-на-всього засобом зниження ставок.

А банки купували, купували все, поставивши на підвищення, і ті, хто, тільки-но з вигодою продавали, тепер уже купували, користуючись підвищенням курсу, входили в спілку з банками, аби скористатися вигодами їхнього маневру.

В кутку фойє, спершись об колону, стояв і зверхньо посміхався чоловік років під сорок, вдягнений просто, але з бездоганною елегантністю. На біржі його добре знали. Він появлявся тут часто і здавна.

— Це наче гра в карти, — промимрив він. — Чим довше тягнеться, тим більше виграє той, хто задумав її. Я теж виграю.

Йому пощастило розгадати сьогоднішній маневр банкірів; він зумів його передбачити, підготуватися, дочекатися, коли ставки понизяться так, що акції можна буде скупити мало не за безцінок.

— І все ж таки це паскудство! — пробурчав біржовик. — Ніколи не знаєш, багатий ти чи бідний. Минуло п'ять хвилин — ти став мільйонером, минуло ще десять — і тебе відвозять до лікарні.

Позаду нього, притуливши блокнот до стіни, робив записи якийсь чоловік. Він сказав біржовикові:

— А ви скептик, Міньясе.

Елегантний фінансист обернувся.

— О, це ви? Як справи, Жорже?

— Добре, наскільки це можливо, але я чув, що ви сказали, і це мене розсмішило.

— Чому? Ви, без сумніву, виграєте?

Чоловік, який писав і якого біржовик фамільярно назвав Жоржем, відповів, посміхаючись:

— Не виграю і не програю.

— А це ж чому?

— Я нічогісінько не виграв.

— Ви? Що ви кажете!

Міньяс підступив ближче.

— Ви твердите, що сьогодні нічого не виграли. У вашому житті це, мабуть, уперше. Отакої, Жорже, що ж це сталося, що ви не спробували щастя в цій захоплюючій грі?

Молодик згорнув папірець, що тримав у руці, вклав його в портмоне, і посміхаючись, сказав:

— У вас такий здивований вигляд. Це дійсно так, Міньясе, я ні сантима не виграв, і для цього є вагома причина.

— Господи! Та яка ж? Я вже двадцять хвилин у вас допитуюся.

— Зараз поясню, голубе. Розумієте, з учорашнього дня я не маю жодного су, я геть розорився.

І скориставшись замішанням свого співрозмовника, молодик кинув йому:

— Прощайте!

Він загубився у натовпі так швидко, що ошелешений почутою від нього новиною Міньяс не встиг його затримати й розпитати.

Біржовик не довго перебував у збентеженні. Він байдуже знизав плечима, подібно до своїх колег, коли ті дізнаються про банкрутство чи розорення котрогось із своїх приятелів.

— Ну що ж, тим гірше для нього! Ось іде один, хто грав на пониження.

Міньяс, не переймаючись більше долею свого знайомого, який, дуже можливо, цього вечора пустить собі кулю у скроню, відійшов від колони, біля якої простояв від самого початку роботи біржі. Це був гарний чоловік, що носив шикарне модне вбрання: просторий шкіряний плащ, циліндр, збитий на потилицю, золотий монокль, у руці він недбало тримав пречудовий стек із товстої крокодилячої шкіри, прикрашений золотим кільцем. Він пірнув у юрбу, що вже рідшала. Дійшовши до великих сходів біржі, обернувся і кинув погляд на цей ринок фінансів.

— Тут є що робити, — пробурмотів він, — роботи вистачить. Ох і дурні ж вони!

Тоді різко повернувся на каблуках і з саркастичною посмішкою рушив униз сходами, збираючись, очевидно, покинути храм Фортуни. Та ледве він ступив кілька кроків, як був змушений спинитися. Хтось гукав його:

— Міньясе! Егей, Міньясе!

— Ба, це ви? — сказав Міньяс, вітаючись з елегантним добродієм, який зразу ж, підхопивши його під руку, повів із собою. Це був також біржовик, дуже багатий перуанець, що, як розказували, відзначався неймовірним самовладанням, програючи і виграючи без найменших емоцій.

— Луїджі, яка різниця сьогодні? — запитав Міньяс.

— П'ятсот тисяч франків.

— Плюс чи мінус?

Перуанець посміхнувся:

— Плюс, звичайно. Ви ж не хотіли б… А втім, день видався чудовий, навіть якби я й програв, то не пожалкував би.

І перевів розмову на інше.

— До речі, Міньясе, ви в курсі останніх скандалів у вищому світі Парижа? Ви вже знаєте про події в жокей-клубі? Та й ви, здається, належите до цього клубу?

Фінансист Міньяс, який був греком чи принаймні видавав себе за такого, а серед біржовиків, на відміну від снобів і франтів, ніхто не переймався сумнівами щодо походження своїх колег, відмовив.

— Я не належу до цього клубу і мене не обходить, що там діється.

— Одначе ви знаєте про подію, яку я маю на увазі? Міньяс, очевидно, не знав — чи, може, вдавав, що не знає.

— Слово честі, ні. Про що ви говорите? Вчора ввечері я був у гніздечку моєї подружки на Пігаль, я навідуюсь туди час від часу. Нікого не бачив, нічого не чув… Що сталося?

Чоловіки стояли внизу біля сходів біржі. Луїджі смикнув Міньяса за рукав.

— Ходімо в бар, — запропонував він, — вип'ємо чого-небудь, і я вам розповім цю пригоду.

Через кілька хвилин вони сиділи на високих сидіннях в одному з барів поблизу біржі, куди фінансисти після довгих торгів заходили, щоб прохолонути і по можливості узгодити свої дії на наступний день.

Луїджі відклав дві соломинки, через які потягував свій напій, секрет якого знав лише він один і який бармен готував під його безпосереднім наглядом, і почав розповідь:

— Так от, голубе, збори правління клубу були страшенно бурхливі. Вам, звичайно, відомо, що треба було вибрати нового голову, на місце якого претендували два кандидати.

— І цими двома кандидатами, — продовжив Міньяс, — були граф Мобан та мільярдер Максон? Це я знаю…

Луїджі надпив зі своєї склянки й, посміхаючись, вів далі:

— Але ви не знаєте, та й, утім, ніхто не знав, що тут ховається таємниця… Голубе мій, слухайте уважно, уявіть собі, що граф Мобан, добре нам знаний і з яким ми безліч разів зустрічалися, виявився не більше й не менше…

Звичайнісіньким злодієм, — докінчив Міньяс.

Але Луїджі заперечливо похитав головою.

— Якби ж то злодієм.

— Тоді вбивцею?

— Ще гірше.

— Луїджі, слово честі, я більше…

Перуанець обхопив руками коліна і застиг у цій позі, а потім холодно оголосив:

— Любий мій, граф Мобан виявився самим Фантомасом!

Міньяс аж підскочив на своєму сидінні.

— О! Хай йому чорт! — вигукнув він. — Що ви кажете?

Перуанець повторив:

— Я кажу, що граф Мобан, той самий граф Мобан, який швидко ввійшов у світську хроніку Парижа, зовсім не був благородного походження, як ми всі вважали. Граф Мобан насправді був Фантомасом, і славнозвісний Жюв, запеклий ворог цього генія злочинства, викрив його з допомогою свого нерозлучного друга, відомого журналіста Жерома Фандора.

Луїджі замовк на мить, а потім зайшовся сміхом:

— То що, Міньясе, не чекали подібного? А зараз я вам розповім щось більш сенсаційне…

Міньяс здавався зовсім ошелешеним.

— Тепер я зрозумів, — сказав він зрештою, — що не читати газет це просто безглуздя. Я довіряю вам у всьому й не сумніваюся, що так воно й було… Довідатися про це від вас, Луїджі, ще нічого… але від когось іншого було б для мене образливо… Як це могло трапитися? Граф Мобан виявився Фантомасом… Але ж весь Париж мав би говорити про цю подію?

— Весь Париж і говорить.

Міньяс на хвилю замовк. Він замислився, а потім промовив:

— Дійсно, біржа — це зовсім інший світ… Я міг би присягнутися, що там ніхто й не згадав про Фантомаса! Саме його ім'я збурює Париж, а біржа залишається спокійною. Ніхто й словом не обмовився про цю історію. Дивна все ж таки справа. Мобан виявився Фантомасом… Не можу цього збагнути. Міньяс справді був ошелешений. Його приятель зареготав.

— Ви не єдиний з-поміж членів жокей-клубу в прострації. Я зустрівся з Кеміном, ви ж знаєте товстого Кеміна, так от, він мені розповів, що вчорашнє вечірнє засідання було гнітючим, обстановка — наче в кімнаті, де лежить покійник. Подумайте лише: Фантомас зумів стати членом клубу, це ж ганьба для них… А потім, є ще й інше…

— А вибори? — перебив його Міньяс.

— Про вибори я нічого не знаю, але результат їхній тепер не викликає сумніву. Фантомас був суперником Максона, а що його викрито і він мусив зникнути, то тепер, при нинішньому стані речей, можна з великою певністю вважати, що переможе Максон… Як на мене, то я не сумніваюсь у його обранні. Ех, пощастило ж йому!

Луїджі саме промовляв ці слова, коли до них підійшов лисий і гладкий чоловік, дуже несимпатичний на вигляд; маленькі голубі очиці його весь час кліпали і ніколи не дивилися прямо в обличчя співрозмовникові. Про нього казали, що він має надзвичайний нюх на всякі сумнівні справи, з яких уміє вчасно вийти, діставши добрий зиск.

— О! Ви тут, — безцеремонно втрутився він, — відзначаєте сьогоднішні торги? А я втратив сорок п'ять тисяч франків на міді. Та Бог з ними, з грошима. Це дрібничка.

— Вам пощастило, — холодно сказав Міньяс.

Товстун здивувався:

— Пощастило? Ви вважаєте, що мені пощастило, коли я позбувся сорока п'яти тисяч франків?

— Але тим самим ви позбулися кількох ворогів.

Всі троє зареготали, і товстун продовжив:

— Ет! Не говорімо про щастя. Воно не існує для нас, біржовиків… Щастя, це щось недосяжне. Ви знаєте новину?

Луїджі та Міньяс запитали разом:

— Про Фантомаса, про справу Мобана й Максона?

Але товстун заперечно похитав головою:

— Йдеться не про Фантомаса, а про значно важливішу подію. Ви знаєте Коралеса?

— Якого? — запитав Міньяс.

— Племінника.

Запитання, мабуть, видалося смішним, бо Луїджі засміявся.

— Бідний хлопець, — промовив він, — от йому рішуче не щастить, ніколи він не буде самим собою. Оскільки його тітка дуже багата, вона затьмарює певним чином його особу. Кажуть не Коралес, а племінник Кончі Коралес…

— Казали, — поправив його товстун.

Міньяс здивувався:

— Як це, казали?.. Він що, вже більше не племінник своєї тітки?

Тут уже товстун засміявся:

— Хай йому грець! Так, він більше не її племінник, і в цьому йому пощастило, як мені здається… Він більше не її племінник, він — її спадкоємець.

Товстун оголосив цю новину тріумфальним тоном.

Міньяс, посміюючись, зауважив:

— Ох, відчуваю, що вам хотілося б опинитися на його місці.

Товстун не став цього заперечувати.

— Хай йому біс, а я б погодився. Знаєте ви, що Педро Коралес не мав ані су в кишені, а тепер завдяки тітці, яка залишила йому весь свій статок, ось-ось стане власником десяти мільйонів?

— Вона була молодою, його тітка?

— Коли вона померла?

— Сьогодні вранці.

— Де?

— Сьогодні вранці чи вчора ввечері, точно не знаю, я лише п’ятнадцять хвилин тому дізнався про цю новину… Смерть, між іншим, трохи дивна. Здається, бідна Конча Коралес була не так уже й хвора. Сказати коротко, через свій снобізм і щоб утерти носа приятелькам, вона вирішила лягти у фешенебельну клініку, здається, в Нейї, на авеню Мадрід.

— До хірурга Поля Дропа, — знову втрутився Міньяс. — Я знаю цю клініку, вона продається.

Товстун не звернув уваги на цю інформацію і провадив:

— Конча Коралес, як я вам уже казав, видужувала, за три дні вона мала встати, і тут на тобі: помирає. Мабуть, Педро затанцював від радощів!.. Правда, попереду ще похорон, але на ньому, чесне слово, він не сумуватиме!

Товстун так розреготався, що його величезний живіт заходив ходором.

— Ет, що вам сказати? І чому тільки я нікому не племінник? От не щастить!

Цієї миті двері бару розчинилися і зайшов більш ніж скромно вдягнутий відвідувач у зеленкуватому пальті, пом'ятому капелюсі, брудних рукавичках, брудних черевиках, забризканих грязюкою штанях. У руці він тримав парасольку, з якої скапували краплі води. Він окинув поглядом бар і метнувся до Міньяса.

— О, ви тут, пане Міньяс! — вигукнув він. — Я вас шукаю.

Підступивши до грецького фінансиста, сказав:

— Ви вчора рано покинули біржу, я ні в кого не міг дізнатися, де вас можна знайти. І якби мені не спало на гадку зайти сюди…

Він привітався з Луїджі. Міньяс відразу його відрекомендував:

— Пан Картере, маклер, вельми рекомендую. Береться за все. — І додав, загадково посміхнувшись. — Один з моїх друзів.

Маклер очевидно був дуже занепокоєний, тож уся його увага була звернена на Міньяса.

— Вас можна на хвилинку? — звернувся він до біржовика.

Міньяс зліз зі свого високого ослона.

— Хочете побалакати про якусь справу?

— Саме так.

Картере і грек відійшли на кілька кроків від стойки, маклер спитав:

— Що тепер нам робити?

Міньяс вдав, що нічого не розуміє.

— Як що? Що ви маєте на увазі?

Маклер викреслював щось на долівці вістряком мокрої парасольки.

— К бісу, пане Міньяс, ви добре знаєте, про що мова.

— Та ні, аж ніяк.

— Я питаю про ваші наміри щодо тієї справи, про яку я вам казав.

Міньяс посміхнувся.

— Так он ви про що! Дуже добре. Отже, ви хочете переговорити зі мною про ту клініку, що продається? Коли ви зайшли, ми саме згадували одну пацієнтку, яка щойно там померла. Ви ж знаєте, що для клініки це — найгірша реклама.

Міньяс засміявся із свого жарту, та стурбований маклер залишився незворушним.

— Ця справа дуже вигідна, — почав він, — клінікою досі погано керували, але я вас запевняю, що після того, як її так розкішно обладнано, вона стала вельми комфортабельною і, за доброго керування, може давати чималий прибуток. До речі…

Тут Картере замовк, бо Міньяс розреготався. І вже грек закінчив фразу маклера.

— До речі, — завершив Міньяс, — справа така вигідна, що ви, Картере, не можете знайти покупця, і це ви, хто знає всіх багачів. Ось чому ви знову прийшли до мене і намагаєтесь переконати, щоб я купив цю клініку.

Маклер згідливо усміхнувся.

— Ви завжди жартуєте, — сказав він. — З вами не можна серйозно розмовляти, пане Міньяс. Запевняю вас, що ви помиляєтесь. Справи в клініці не такі вже й погані. І я вживаю всіх можливих заходів. Подумайте лишень, така клініка разом з ім'ям Поля Дропа дечого важить, і зрештою…

— Перепрошую, — перебив його Міньяс, — але коли справи в клініці йдуть так блискуче, як ви кажете, то чому, я це вам вкотре повторюю, ви не продасте її комусь іншому? Як мені пригадується, ви збиралися випустити акції.

— А мені, — сказав Картере, — пригадується, пане Міньяс, що недавно ви вельми цікавилися клінікою. Ви говорили, що купили б її залюбки самі, щоб володіти нею одноособово, без співвласників.

Цього фінансист не міг заперечити.

— Все впирається в ціну, — сказав він, помовчавши. — Не буду твердити, що вважаю таке вкладення грошей невигідним, але зрозумійте, Картере, що нелегко зважитись на таку справу… Насамперед, яка буде продажна ціна?

— Шістсот тисяч франків.

Міньяс знизав плечима.

— Це не серйозно. Згоджуйтесь на п'ятсот тисяч.

Маклер трохи повагався, потім запитав:

— А за п'ятсот тисяч ви купите?

Міньяс відповів йому своїм звичним насмішкуватим тоном:

— Я не маю при собі таких грошей, але зрештою…

— Це треба владнати протягом тижня.

— Ви дуже швидкий, Картере.

— Справи є справи, пане Міньяс.

— Ну, не ви перший це сказали. То як, за п'ятсот тисяч франків ви продаєте?

— Якщо ви купуєте за цю ціну, пане Міньяс.

Грек на мить заплющив очі. Мабуть, підраховував зиск від оборудки, яку йому пропонували.

Картере був одним з тих ділків, що завжди були готові взятися за будь-яку операцію. Звідки він знав Поля Дропа? Ніхто цього не відав, у всякому випадку, хірург доручив йому продати клініку, тож він зразу подумав про Міньяса, який серед біржовиків користувався репутацією заповзятливого ділка, сміливого й завжди готового ризикувати.

Чи розумно вчинив Картере, звернувшися до Міньяса? Маклер з тривогою міркував над цим, бо продаж клініки мав принести йому великі комісійні.

Зрештою біржовик зважився:

— Гаразд. Я купую. За п'ятсот тисяч франків. Але, Картере, ні франка більше. Таке вас влаштовує?

Картере не мав часу на роздуми:

— Справа вирішена. Коли ми підписуємо купчу?

— Коли вам завгодно.

— Якщо так, то хоч зараз.

Вони сіли за маленький столик і звеліли офіціанту принести письмове приладдя. За десять хвилин Міньяс склав купчу.

— Можете заспокоїтись, — заявив він, простягаючи маклеру аркуш паперу, — я вказав в умовах продажу ціну «п'ятсот тисяч франків», і я призначаю оплату на наступний понеділок, у нас сьогодні теж понеділок, отож, як ви і хотіли, я заплачу в призначену вами годину, як тільки ви подаєте засвідчену в нотаря угоду.

Картере кинув швидкий погляд на аркуш і дбайливо вклав його в портмоне.

— Домовилися, і дозволю собі поздоровити вас, пане Міньяс. Запевняю, що ви уклали вигідну угоду.

Товстун і Луїджі підійшли до Міньяса.

— Ну що? — запитав Луїджі. — Скінчили змовлятися? Про що це ви торгуєтесь? Не хочете випити за моє здоров'я?

Міньяс підвівся.

— Ми вип'ємо зараз за процвітання моєї клініки! — оголосив фінансист.

Ті двоє дивилися на нього, не розуміючи, тож він пояснив:

— Отак, панове, я щойно купив клініку професора Дропа, про цю новину завтра говоритиме весь Париж. Я хочу зробити шалену рекламу!