Порожня труна

XXVIII ШЛЮБ IN EXTREMIS[4]

Через три дні в клініці відбулися жахливі події, настільки жахливі, що кожен їх свідок довіку запам'ятав те гнітюче видовисько, той невимовний розпач і страх.

Від удару ножем Елен втратила так багато крові, що хірурги боялися щось робити. Бо чи можна було сподіватися, що життєво важливі органи не зачеплені і молоді сили здолають те, що впало на неї так підступно?

— Ми порятуємо її! — казав наляканому Жювові і невтішному Фандору клініцист, яким замінили Поля Дропа і який опікувався тепер хворими в цьому скорботному домі.

Гай-гай! Наступного дня і лікарі, і медсестри вже не мали вчорашньої певності.

— Рана серйозна, вкрай серйозна, — приказував хірург на перев'язці.

Навіть стара Фелісіте, яка ніколи не впадала в розпач і вміла заспокоїти й утішити родичів хворих, утратила надію, бачачи, що температура вищає і вищає, а рана гноїться.

Хвора дедалі важче дихала, а це свідчило, що наближається агонія.

Пригнічені Жюв і Фандор вже й не виходили з клініки. Двоє друзів тільки мовчки перезиралися час від часу знетямленими поглядами, принишклі біля узголів'я хворої, яка то марила, то жалібно стогнала.

— Вона пропала! — ридав Фандор уранці третього дня.

Елен і справді видавалася пропащою! Останню ніч вона тяжко марила і тільки вдосвіта, знесилена й виснажена, лежала в такій прострації, така непорушна й застигла, що Фандора охоплював смертельний жах. Він, схилившись над ліжком, тамував подих і вслухався в її майже нечутний віддих. І тільки коли чув його, мав певність, що кохана ще жива.

Жюв, переживаючи не менш, ніж Фандор, якого він любив наче рідного сина, схрестивши руки на грудях, стояв біля ліжка і в його підпухлих очах був безмежний біль. Ох же й важка ця безнастанна дванадцятирічна боротьба із всемогутнім Фантомасом! Страшна тінь злочинця знов покрила жалобним мороком палату, де вмирала Елен. Бо через те, що він напав на Максона, а Жюв заклав у сейф вибухівку і сейф вибухнув, Елен уперше потрапила до клініки, де Дроп, знетямлений коханням, наклав на себе руки, рятуючи Дельфіну Фаржо. А та помстилася за його смерть, вдаривши ножем безневинну Елен.

— Фантомасе! Фантомасе! — іноді стогнав Жюв. — Яка це жахлива покара за твої злочини! Помирає дитина, що ти її, ніколи нікого не любивши, любив наче власну доньку!

Серед медсестер і санітарок, що мовчки забігали до палати, вбиті горем Жюв і Фандор здавалися двома живими й непорушними статуями розпачу.

— Бідолашний Фандоре!

— Бідолашний Жюве!

Вони жаліли один одного, бо знали, який безмір горя в кожного на серці.

Годині о десятій ранку Елен розплющила очі. Дівчина, яка після страшних марень досі не впізнавала навіть лікарів, що метушилися біля неї, здивовано глянула на Жюва, потім на Фандора. Вона була така квола, така знесилена й виснажена, така близька до смерті, що видавалася втихомиреною і спочилою; неспроможна ворухнутися, вона, здавалося, мирно спить. Її вуста ледь помітно сіпнулися. Невже щось проказала? Жюв радше вгадав, аніж зрозумів: вона покликала Фандора.

Це й справді було так; на мить опритомнівши, Елен вимовила тільки одне ім'я — Фандорове! Журналіст схилився над нареченою. Аби збадьорити кохану, спробував усміхнутися. Та над Елен уже витала смерть. І як то буває перед смертю, віщим чуттям знала, що невдовзі помре, піде в могилу й небуття.

— Елен, Елен, — ніжно нашіптував Фандор. — Дівчинко моя, люба, ти кликала мене?

Елен пильно подивилася в його обличчя і зробила неймовірне зусилля, щоб спромогтися на кілька слів. Фандора невимовно втішили ті її слова, що засвідчували найвідданіше кохання.

— Фандоре, — чи то прошепотіла, чи то зітхнула Елен. — Ви мене любите? j Фандор обхопив долонями вологі й схудлі руки вмирущої і підніс до своїх вуст. У тому чистому, благоговійному цілунку було стільки любові, що Елен — всього-на-всього його наречена — вдячно й щасливо всміхнулась.

А Жюв у ногах ліжка ридав. Фандор схилився над дорогим обличчям, не випускаючи тендітних рук, і глухим, мов із глибин душі, із самого серця, голосом примовляв:

— Я кохаю тебе, Елен, на світі ще так ніхто не кохав… Кохаю так, що на всій землі для мене існує тільки моє кохання. Кохаю так, як кохають тільки раз у житті. Кохаю і кохатиму довіку.

— Ти кажеш «довіку», — прошелестіла, ледь усміхнувшись, безталанна Елен. — Це скінчиться дуже скоро.

Фандор палко заперечив на ці слова безнадії:

— Ні! Таки довіку, це не скінчиться ніколи. Елен, Елен!.. Присягаю тобі, що схилятимусь перед тобою до останнього подиху. З усіх дівчат світу я обрав тільки тебе і, хоч би що мене чекало, ніколи не забуду, що був твоїм нареченим, що вважав тебе не тільки нареченою, а й дружиною, єдиною незрадливою подругою, вірним своїм товаришем.

Фандор вимовив ці слова, а на білім, мов віск, обличчі Елен заясніла незвичайна усмішка.

— Дружиною, — прошепотіла вона. А тоді зважилася: — Перед смертю, Фандоре, я б хотіла стати твоєю дружиною. Чи не можна побратися зараз?

Фандор аж відсахнувся, вражений:

— Побратися?.. Перед смертю?.. Зараз?..

І раптом йому сяйнуло. Адже існує шлюб in extremis. Адже не раз укладалися славетні шлюби в хвилини грізної і невідворотної смерті. Що ж, нехай буде так! Якщо вже в нього така жорстока доля, то він згоден на цей шлюб.

Зрештою, чого варта люта, невблаганна смерть? Він здолає її коханням, і цей шлюб, обручка на пальці вмирущої поріднить його з тією, яку вже чекає холодна могила, а не подружнє ложе.

— Елен, Елен! — приголомшено повторював Фандор. І знову долав свій розпач: — Я не хочу, щоб ти казала про смерть, ти не помреш. Я вдячний тобі, що ти погодилася стати мені дружиною… Я заприсягаюся тобі, що ми поберемося…

А час, на жаль, підганяв. — Лікар не приховував цього. Елен могла померти будь-якої хвилини. Якщо Фандор і справді хоче одружитись in extremis, то йому не слід гаятись, а починати двобій із немилосердною смертю.

Чи випередять вони смерть?

А чи смерть випередить їх?

Фандор усміхнувся Елен, що ніби занурилася в джерело радості й світилася тихим щастям. Потім одійшов від ліжка.

— Жюве, — заблагав Фандор жалісним, наче й не людським голосом. — Жюве, мерщій знайдіть священика. Не знаю, які формальності потрібні для шлюбу in extremis, але гадаю, вони нескладні… А я збігаю до мерії. Я хочу одружитися з Елен.

Жювові очі застелило слізьми. Як? Хіба таке можливо? Невже Фандор обміняється з умирущою найсвятішими шлюбними клятвами? Жюв одразу запитав себе: «А чи погоджуватися мені? Чи годиться Фандорові шлюбитися зі смертю?»

Та Жювові вагання тривали лише мить. Інспектор навіть дорікнув собі за ці недостойні обрахунки. Адже Фандор не такий, щоб забути, був він чоловіком Елен чи ні; він і справді довіку поєднаний з Фантомасовою донькою..

Бідолашне дівча, безперечно, втішить цей обряд. Було б жорстоко відмовити у цьому її останньому, передсмертному проханні.

— Іди, Фандоре, — тихо мовив Жюв. — А я пошлю за священиком.

Фандор знову підійшов до ліжка, де лежала Елен.

— Елен, наречено моя, — нахилився він до неї, — вже, мабуть, за годину ти станеш моєю дружиною.

Кинувши довгий прощальний погляд на кохану, — чи ще застане її живою. — Фандор вибіг із клініки.

У мерії Нейї бідолашний хлопець застав заспаного й байдужого службовця.

— Ви хочете шлюбу in extremis? — здивовано белькотів він. — Добродію, це ж безумство! Таке нікуди не годиться. Це бознаколишні звичаї, і я б вам не радив…

Фандору було нестерпно чути його бурмотіння.

— Я не питаю вашої поради, — сердито кинув він. — Мені потрібна лише довідка, оце й усе. Я хочу одружитися не пізніше, ніж за годину. Тож скажіть, що для цього потрібно, а решта нехай вас не обходить.

Службовець повів журналіста до заступника мера. По суті, в тих формальностях, в усіх діях, які мав виконати Фандор, було щось моторошне, а проте він брався до них із винятковим завзяттям, переймаючись швидкоплинними хвилинами, що їх відміряв велетенський годинник життя і смерті. Та чи встигне він?

Заступник, що прийняв Фандора, на щастя, був трохи жвавіший, ніж службовець. Він упізнав журналіста, побачив його збуджений стан і ні про що не розпитував, вдавшися лише до пояснень.

— Шлюб неможливий, — заявив він, — без певних формальностей, передбачених законом. Я маю на увазі заповіді. Шлюб in extremis, власне, можливий тільки з релігійного погляду. Отже, особи, які давно перебувають у громадянському шлюбі, можуть in extremis одружитися й за церковним обрядом. З погляду закону шлюб in extremis здійснити не можна, оскільки потрібно, щоб йому, як громадянській процедурі, передувала певна кількість заповідей, тобто публічних оголошень про майбутній шлюб. Бачите, добродію, що я, на превеликий жаль, не можу вас негайно одружити.

На ці слова Фандорові здалося, ніби світ захитався перед очима. З цього страшного виру неминучості виборсатися було годі.

— Я не можу з нею побратися, — бурмотів він. І подумав, що прийти до Елен з такою сумною новиною не може. Адже це її вб'є.

— Гаразд, добродію, — розпачливо запитував журналіст, — а чи не можна обійтися без тих заповідей? Чи не можна… обійти закон?

Помічник тільки похитав головою.

— Можна, — усміхнувся він. — Але для цього потрібне щось виняткове. Коли хочете, я вам зачитаю. — Він погортав кодекс і голосно прочитав: — Стаття 169, вона гласить: «Король, отже, й президент республіки, коли для цього є вагомі підстави, може дозволити комусь із цивільних урядовців увільнити від інших заповідей…» — І додав: — Істотні тільки інші, бо перші я можу зробити хоч зараз. — Він сумно всміхнувся: — На жаль, я не певен, добродію, що вам пощастить одержати потрібний дозвіл від президента республіки.

Ці байдужі слова долинали до Фандора мов із страхітливого нічного кошмару. Чи є хоч дрібка надії побачити президента республіки, щоб вимолити той дозвіл?

Фандор, що вже три дні не виходив з клініки, раптом згадав, що на цей час мали обрати нового президента. Адже пробувши на цій посаді сім років, президент Файєрс не клопотався тим, щоб поновити свій мандат. Отже, мали обрати нового президента. Та Фандор навіть не знав, хто він.

— А хто тепер президент? — поцікавився він.

Службовець навіть не приховав подиву й ошелешено подивився на Фандора.

«Невже можливо, — подумав він, — щоб у Франції знайшлася людина, яка б не знала, що вчора обрано нового президента?» А вголос сказав:

— Пан Пане, колишній міністр сільського господарства… Але кажуть, до нього важко підступитися.

Фандор уже не вагався.

— Гаразд, — мовив він, — я побачу пана Панса й отримаю від нього все, що треба. — Журналіст благально склав на грудях руки: — Добродію, заклинаю вас, будьте в мерії, зробіть перші заповіді, — ось вам потрібні документи.

А десь через годину ви дасте нам шлюб.

Що за нечуваний задум снував бідолашний Фандор? Таки справді, лише молодість не визнає неможливого і на відчай душі кидається в авантюру, про яку б інший не подумав…

Вибігши з мерії, Фандор зупинив таксі. Він знав, що з політичних міркувань новий президент мусить негайно посісти своє місце. Отже, пан Пане, певно, вже освоює Єлісейський палац. Фандор вирішив податися прямісінько туди.

Таксі мчало, а Фандор лічив хвилини. «Як довго їдемо», — думав він.

І в ньому спалахнула лють проти безглуздого закону, який іноді мовби знущається з людей, завдаючи їм жорстоких мордувань.

Вони під'їжджали до передмістя Сент-Оноре, а Фандор уже усвідомлював, скільки труднощів треба йому здолати, аби досягти успіху. Адже президент, певно, по шию завалений новими обов'язками. Як він прийме Фандора? І чи прийме взагалі? Фандор чомусь пригадав кілька анекдотів, чутих у редакції.

Новий президент не користувався популярністю, його вважали надто свавільною і неприємною людиною, що шанує насамперед усілякі формальності.

«Я не втраплю до нього, — думав Фандор. — А якщо він і прийме мене, то відразу й виставить».

Та коли таксі звернуло на Єлісейський бульвар, Фандор аж здригнувся.

— Господи! — вихопилося в нього.

Перед ними мчав розкішний, запряжений цугом екіпаж. Попереду неслися кінні кірасири, біля дверцят карети їхали верхи офіцери, а позаду знову видніли кірасири.

— Господи! — повторив Фандор.

Доля наче хотіла завдати йому ще більших мук і накинула ще одне жахливе випробування: він побачив, що доля таки невблаганна. Бо ж попереду їхав президент республіки; він їхав з Єлісейського палацу зробити візит голові Сенату й голові Палати депутатів!

— Все пропало! — аж застогнав журналіст. Та раптом стрепенувся і гарячково опустив шибку до водія. — Розвертайтеся, і я дам вам тисячу франків, якщо у вас вийде. Ви мусите наздогнати екіпаж і порівнятися з ним, щоб я міг бачити президента.

Водій вагався, і Фандор наполіг:

— Швидше, швидше! Я даю дві тисячі франків!

Той скорився, хоч і страшенно боявся, що може вскочити в жахливу халепу. Але обіцяна винагорода переважила його сумніви.

— Гаразд, зараз доженемо.

Таксі розвернулося. Натиснувши на акселератор, водій погнав машину вперед. За хвилину таксі догнало президентський кортеж. Оскільки воно було на пристойній відстані від карети, Фандор зважився на відчайдушний учинок. Він раптом відчинив дверцята, став на підніжку, а тоді зіскочив на землю. І відразу несамовито залементував люд, що з тротуарів стежив за президентським кортежем. І хоч Фандор вистрибнув з таксі на швидкості, та за хвилю, зберігши рівновагу й ухилившись від кірасирів, був уже на підніжці президентського екіпажу.

— Благаю вас, пане президент, вислухайте мене! Я Жером Фандор, чесна людина…

Тієї ж миті пролунав вигук, і коні, хльоснуті батогом, помчали учвал.

Водночас кірасири щільно оточили президентський екіпаж.

Але Фандор, учепившись у дверцята й ризикуючи опинитися під колесами, благав:

— Пане президент, вислухайте мене, благаю! Мені дорога кожна хвилина…

На Фандорове плече лягла чиясь рука, силкуючись одірвати його від карети. То молодий офіцер, начальник ескорту, подумавши, що то зловмисник, а тому украй стривожений, прагнув убезпечити президента від можливого замаху.

Та Фандор цупко тримався.

— Я чесна людина! — кричав він. — Пане президент, вислухайте мене!

І тут сталося диво. В екіпажі президента сидів полковник, начальник військової охорони. Він, придивившися до нападника, раптом озвався:

— Пане президент, я знаю цю людину. Це журналіст Фандор, тож ніякої загрози вам немає. Вислухайте його, певно, щось украй серйозне.

Президент гучним голосом звелів:

— Тихіше… Їдьте повільніше. За мною не женуться.

Фандор чи й уторопав, що, власне, сталося. Його божевільна витівка вдалася саме тоді, коли здавалося, ніби всьому край. Президент запросив його в екіпаж, а тим часом публіка, зачудована мужністю і спокоєм президента, захоплено вигукувала здравиці. Фандор, насилу переводячи дух, уже міг пояснити, що штовхнуло його на такий відчайдушний крок.

— Пане президент, — казав Фандор, — помирає моя наречена Елен, Фантомасова донька… Десять років я присвятив себе служінню державі, і тепер прошу в держави, яку ви представляєте, найвищої ласки. Любий президенте, тільки ви звільните мене від деяких шлюбних формальностей. Я з милосердя хочу одружитися in extremis і благаю: зважте на моє прохання.

А втім, Фандор говорив довго. Іноді плутано, але не усвідомлював цього. Ненастанно благав і чи й помітив, що президентський кортеж раптом змінив маршрут, об'їхав навколо площі Етуаль і вже спускався вулицею Великої Армії до Нейї:

— Швидше! Женіть швидше!

У невеликій палаті, де до вмирущої Елен впритул підступалася смерть, зібралося сумне товариство. Там був Фандор — такий блідий, ніби й у нього була смертельна рана. Біля нього стояв Жюв. Стояв і санітар, якого гукнули, щоб був за свідка при цьому незвичному шлюбі. Біля них був і високий дід, теж свідок, якого навіть ніхто не представив: він навально ввійшов до кімнати й поводився досить дивно. Осторонь зігнувся в шанобливому поклоні заступник мера, що прибіг з мерії, священик, що ладнав тимчасовий вівтар, і сам президент республіки; він підійшов до вмирущої на прохання її нареченого.

Перед дверима палати, розчахнутими навстіж, щоб було видно всю церемонію, товпилися медсестри й санітари. Саме в таких незвичних умовах, серед смутку й журби, в палаті вмирущої ладналося Фандорове весілля.

Заступник мера, що його підганяв лікар при Елен, який відзначав погіршення її стану, теж діяв швидко. Він квапливо промимрив необхідну формулу, аби шлюб мав юридичну силу. Тоді спитав:

— Хто свідки нареченого Жерома Фандора?

— Я, — озвався президент і вийшов наперед.

Оскільки така відповідь вразила заступника ще дужче, президент повернувся до Фандора:

— Добродію, цей шлюбний протокол я підписую від імені всіх французів і засвідчую вам захоплення всієї нації.

— Дякую! — збентежився Фандор.

— А другий свідок? — знову спитав заступник.

— Я, — відповів Жюв.

— Гаразд… А свідки нареченої?

Санітар, саме той, кого в клініці називали Клодом, ступив ближче, а за ним — невідомий літній добродій.

— Гаразд, — схвально кивнув заступник.

Коли папери були готові, заступник оголосив:

— Мадемуазель Елен, що народилася від невідомого батька й невідомої матері, нібито Фантомасова донька, ви згодні взяти добродія Жерома Фандора за чоловіка?

Елен, яка, здається, зібрала усі свої сили, відповіла твердо й виразно:

— Так, згодна.

По щоках Фандора покотилися сльози, а заступник тим часом запитав:

— Добродію Жероме Фандор, ви згодні взяти мадемуазель Елен за дружину?

— Так, — чітко мовив Фандор. І вже тихіше, тремтячим голосом додав: — Це моє найзаповітніше бажання.

І торкнувся худенької руки хворої, закоханими очима подивився на Елен. Та віддячила йому довгим відданим поглядом.

Заступник, збентежений тим, що церемонія відбувається при самому президенті, випростався і проказав останні слова:

— Добродію Жероме Фандор і мадемуазель Елен! Іменем закону я проголошую вас чоловіком і жінкою!

Настала черга й священика, розчуленого не менше, ніж присутні. То був старий абат із блідим і висхлим обличчям, довгим сивим волоссям і лагідним голосом. Квапливо, як і заступник, адже смерть от-от мала викрасти молоду дружину в бідолашного чоловіка, він проказав священну формулу:

— Візьміться за руки, діти мої. Скажіть мені, чи згодні ви поєднатися перед Господом святим шлюбом?

Обоє одночасно сказали:

— Так.

— Тож будьте поєднані перед Господом, як і перед людьми!

Священик звів старечу руку і врочисто осінив одружених широким хрестом — символом надії і пам'яті про людські муки. Промовив молитву, а тоді повторив:

— Будьте поєднані.

І коли почуття присутніх напружилися до краю, почувся голос секретаря:

— Панове, будь ласка, поставте свої підписи під актом цивільного шлюбу.

Президент підійшов першим. Коли всі чотири свідки своїми підписами підтвердили юридичний акт про шлюб Жерома Фандора і Елен, секретар сухо застеріг:

— Якщо упродовж трьох місяців після цього акту, який завдяки люб'язному дозволу присутнього тут президента відбувся без попередніх заповідей, і молоді не подбають про здійснення тих заповідей, то шлюб буде скасовано.

Проте ніхто вже не слухав службовця. Фандор став на колінах біля Елен і поцілував її в чоло довгим, ніжним і палким поцілунком.

— Моя дружина, моя люба дружина, — тихо казав Фандор на вухо Елен з безмежним щастям і безмежною скорботою.

Та раптом Фандор відчув, як хтось торкнувся його плеча.

— Підводьтеся, вона помирає.

То лікар урвав перші пестощі молодят. Фандор застогнав:

— Господи, вона помирає… Ні! Ні! — скрикнув бідолашний Фандор. І таки справді, завдяки піклуванню лікаря, Елен розплющила очі.

— Кохана моя! — зрадів Фандор. — Хвала Богові! Тільки не розмовляй. Треба, щоб ти одужала.

Елен мовчала. А Фандор раптом помітив Жюва: він стояв перед книгою записів актів громадянського стану. Зблідлий інспектор вражено дивився на записи, і Фандор здогадався, що сталося щось незвичайне.

— Жюве, що з вами?

Жюв мовчав.

Фандор підбіг до інспектора, і той тицьнув пальцем у підписи чотирьох шлюбних свідків:

— Поглянь, Фандоре.

Фандор придивився. Першим стояв підпис президента, далі — Жювів. Але два інші підписи приголомшили журналіста. Нижче Жюва лишив автограф свідок Елен, добродій, який загадково потрапив у палату й підписався: «Граф д'Оберкампф, обер-камергер королеви Голландії, хрещений батько Елен Майєнбург, що стала дружиною Жерома Фандора». А нижче цього химерного підпису стояв четвертий, ще несподіваніший — санітара Клода; він підписався справжнім ім'ям — «Фантомас».

Жером Фандор підвів голову, шукаючи поглядом дивного стариганя, що назвав себе хрещеним батьком Елен, а її саму — Елен Майєнбург. Водночас шукав і санітара Клода, який зважився підписатися «Фантомас» і який, мабуть, і справді ним був. Ні одного ні другого в кімнаті не було. Високий добродій і Геніальний злочинець зникли!