Порожня труна

XIV ШАНТАЖИСТИ

На другий день по тому, як Жюв подався в Тілі-сюр-Лізьє розбирати таємниче зникнення малого Убера, Себастян Перрон уранці, коли вже добре розвидніло, рівно о дев'ятій прийшов до Палацу правосуддя, щоб у своєму кабінеті докладніше розібрати кілька справ, які йому видавалися вкрай заплутаними.

Від учора Себастян Перрон не знаходив собі місця, почувався нещасливим і стурбованим, усі його думки витали довкола страшної звістки, яку приніс Маріус. Звістка, що малий Убер зник, просто приголомшила Перрона. Та й судовик розповів усе Жюву, і хоча Перрон знав досвідченість і чесність цього знаменитого інспектора, йому все ж муляла думка, що він мусив утаємничити чужу людину в похмуру драму, яка збурила його життя і сповнила душу невсипущою тривогою.

Себастян Перрон квапливо перетнув вестибюль Палацу правосуддя, проминув ще порожню такої пори галерею, завернув у довгий вузький коридор і підійшов до свого кабінету. Відімкнув двері, нервово шарпнув за ручку і зайшов досередини. Все ніби було, як і завжди. Відколи Себастян зайняв цей кабінет, умебльований із тими відносними зручностями, що виразно свідчили про службове становище його господаря, в ньому нічого не змінилося. Як завжди, тхнуло закіптюженими теками й пожовклим папером, проте, коли Себастян Перрон прочинив двері, йому здалося, ніби в кімнаті зачаїлося щось величезне і незбагненне, сховалася сама невблаганна доля й чигала на нього, готуючись жбурнути його під ноги, занапастити, зганьбити, затоптати.

— Господи! — простогнав Себастян Перрон, люто кинувши носовичок на край столу. — Декорації ніби й ті самі, а вже сталася трагедія. Ще вчора я був щасливий і спокійний, а сьогодні життя пішло шкереберть, попереду невідомість і слід сподіватися всього.

Він пригнічено сів за стіл: саме звідси, з-за цього столу, він недавно з болем дивився на колишню коханку і того, хто по закону став батьком хлопчика, за яким тепер так побивався. Поглянув на фотель, що в ньому сидів Жюв, поки судовик, затинаючись, розповідав про свої нещастя. Нарешті Себастян Перрон зітхнув:

— Ну що ж, до роботи! Тільки в роботі найкраще забутися.

Бідолаха поклав перед собою теку, схопив усю паку папіряччя й спробував поринути в справу, що її він, як слідчий, повинен був розплутати. Гай-гай! Що йому до тієї драми, схованої між рядків, що йому до життя, лихого й жорстокого, яке поставало зі сторінок?

Себастян Перрон уперше не міг зосередитись; усупереч бажанню він думав про свої скрути, про малого Убера, що зник і загинув, утопився, бідолашний, у річці; про колишню коханку, що одружилася з іншим і стала вже пані Дроп, про інспектора Жюва, який тепер опікується найдорожчим для нього і, з домішкою цікавості до його жахливої драми, шукає тіло загиблого сина.

У тих роздумах минула майже година, тож коли в двері кабінету тихо постукали, Себастян Перрон аж здригнувся.

— Увійдіть, — мовив він, підвівши голову.

На порозі постав служник — старий чоловік, що віддавна знав Себастяна Перрона і був відданий йому.

— Що там таке? — запитав суддя.

— З вами хоче поговорити один добродій, — шанобливо відповів служник.

— Він дав свою візитку?

— Ні, пане суддя. Каже, ніби ви не знаєте його.

— Він прийшов у якійсь справі?

— Ні, каже, що з особистого питання.

На душі в Себастяна Перрона було так неспокійно, що всі події він пов'язував із власним горем. Отже, його хочуть бачити з особистого питання, — і в голові судді зароїлися найхимерніші думки. «Це, мабуть, Жюв, — міркував Перрон, — або хтось від Амелі…»

— Нехай зайде, — звелів він квапливо.

Служник вийшов, двері розчинились, але за хвилю відчинилися знову, пропустивши чоловіка років сорока, який, — ото дивина! — ввійшов, задкуючи, певно, щось питаючи в служника.

Себастян Перрон підвівся. Він очікував, коли відвідувач повернеться до нього й привітається, машинально відзначивши, що той і справді розмовляв із служником, бо старий відповів:

— Атож, пане, за це не турбуйтесь.

Двері кабінету зачинились, і відвідувач рвучко обернувся. Та коли Себастян Перрон побачив його обличчя, то, глухо зойкнувши й затремтівши всім тілом, викинув руки вперед і, немов боронячись, мимоволі відсахнувся.

Так, було чого вразитись і навіть злякатися. Відвідувач і справді виглядав украй дивно. Він навіював жах, уся його постать лякала й приголомшувала. На незнайомцеві був широкий плащ, у руках — високий капелюх, а на ногах — елегантні черевики.

Проте не взуття і не одяг вразили Себастяна Перрона. Перше, що впало у вічі й сповнило жахом, було те, що чоловік носив маску; чорний каптур закривав йому лоба, ніс і губи, тільки в двох прорізах шаленим вогнем палахкотіли очі, а знизу виступало голене владне підборіддя.

— Добродію, — почав було Себастян Перрон. І затнувся. Його враз пойняло невимовним жахом. Що ж воно буде?

Чоловік підступив на два кроки і раптом розгорнув широкого плаща, власне, підшиту хутром мантію, постаючи в чорному суцільному трико, що вкривало його від підборіддя до черевиків. Шовкове лискуче трико тісно облягало тіло, окреслюючи фантастичну, примарну, моторошну легендарну постать.

Суддя сполотнів як мрець, белькочучи жахливе, криваве ім'я, що зринуло в голові:

— Фантомас!

Страшні звуки виповнили щільно зачинений кабінет, відбивалися від стін, лиховісно відлунюючи, потверджуючись й посилюючись:

— Фантомас!

Вимовляючи ім'я Володаря жаху, Генія злочину, Господаря зарізяк, Себастян Перрон немов почув ціле ревище зойків, стогонів, розпачливих криків і волань умирущих:

— Фантомас!

Невже й справді Себастян Перрон стояв віч-на-віч зі страшним злочинцем? Невже й справді до нього прийшов Фантомас, — чого йому від Перрона треба?

Той, проте, підступив іще ближче. Дивна річ, злочинець, дарма що його життя залежало від першого зойку судді, від його крику про поміч, нітрохи не квапився й не виказував занепокоєння. Фантомас, якщо це справді був він, ніби зайвий раз пересвідчувався в своїй безкарності. Здавалося, він і розраховує на жах, який викликає сама його поява, щоб ті, хто бачив його, цілковито втрачали самовладання; у них не тільки не було можливості, навіть не виникало бажання опиратись.

Усе ж ця дивна німа сцена тривала зовсім недовго. Таємничий відвідувач ніби й не квапився, а насправді діяв досить швидко. Він скидався на автомат, його рухи були точні й впевнені, немов у актора, що всоте грає завчену роль.

— Жодного слова, пане суддя, — зненацька озвався злочинець, — і ніяких рухів. Не пробуйте дзвонити; я, звичайно, обачливо перерізав електричні дроти. І не сподівайтеся, що вам допоможе ваш служник: заходячи, я дав йому добрячого хабара, сказавши, щоб нас ні в якому разі не турбували. Тому й заходив задки; крім того, зізнаюсь, мусив натягнути каптур, аби розмовляти з вами, не боячись ніякої небезпеки.

Чоловік посміхнувсь і, невимушено поклавши капелюха на камін, дістав із кишені невелику блискучу річ, — переляканий суддя за хвилю збагнув, що то револьвер великого калібру.

— Якщо вам забракне глузду, — додав незвичайний відвідувач, — то я муситиму вдатися до засобів, які, запевняю, мені огидні… Заспокойтеся, я не заподію вам лиха. Я прийшов лише поговорити. То будете мене слухати?

Суддя так зблід, знесилів і розгубився, що йому відібрало мову. Відвідувач це помітив.

— Пане Перрон, — почав він знову, — мовчання — це згода. Його я так і розцінюю. Я прийшов поговорити… Що ж, говорімо.

Відвідувач умостився у фотелі й змахнув рукою, мовби щось пригадавши.

— Ох, перепрошую! — сказав він. — Я й забув, що треба пильнуватися.

Нітрохи не збентежившись, незнайомець підійшов до дверей і взяв їх на засув. Потім знову вмостився навпроти Себастяна Перрона, і той, сполотнілий, як мара, мало не зомлів.

— Говорімо ж, — повторив прибулець. — І, як кажуть, не багато, але добре…

Після такого дивного вступу чоловік у каптурі прокашлявся, мов промовець, що хоче звірити делікатну таємницю.

— Пане суддя, — повів він далі, — оскільки ви вчинили мудро й слухаєте мене, то перейду прямо до діла, не гаючи часу, який ви повинні присвячувати суддівському фаху. Та й повідаю я вам украй просте. Я не сумніваюсь, що, коли людина тямуща, ми швидко дійдемо обопільної згоди.

Себастян Перрон уже трохи отямився. Доти приголомшений цією фантастичною заявою, він раптом розлютився, усвідомивши, що став жертвою зухвалого замаху.

— Добродію, — заговорив Перрон, намагаючись вимовляти слова якомога твердіше, — не знаю, про яку згоду ви кажете, але я не стерплю…

Відвідувач урвав його.

— Замовкніть, — кинув він грубо, проте відразу полагіднішав: — Пане Себастян Перрон, ваші слова нерозважливі. Отже, ви не потерпите? І що це означає? Коли коряться, про терпець забувають. А ви мені коритесь… Затямте, на моєму боці сила, ви в моїй цілковитій владі, тож не здумайте опиратись. Це зашкодить і вам, і вашому синові.

Себастян Перрон аж скинувся.

— Моєму синові! — хрипко згукнув він. — Ви щось про нього знаєте?

І бідолаха, вражений у самісіньке серце, затремтівши чи то від страху, чи то від надії, благально склав руки, не розуміючи, звідки цей чоловік — Фантомас чи начебто Фантомас — знає про його сина, маленького Убера, що так таємниче зник.

Відвідувач спокійно потвердив:

— Атож, вашого сина… То як, говорити далі?

У Себастяна Перрона вже не виникало й думки про опір. Він був ладен на все, на найганебніше приниження, найтяжчі муки, аби тільки дізнатися, що стоїть за цими, такими несподіваними відвідинами.

— Кажіть, кажіть! — благав він.

Незнайомець схвально кивнув головою:

— Бачу, що ми порозуміємось… — І відкинувшись назад, зручніше вмостившись у фотелі, заклавши ногу на ногу, чоловік у каптурі повів далі:

— Шановний добродію, я прийшов до вас із пропозицією… Вона, мабуть, неабияк засмутить вас, але щоб відшкодувати прикрість, я приніс звістку, що неабияк втішить вас. Добродію, ваш рідний син, малий Убер, не загинув.

— Не загинув?!

Захлинаючись від радості, нетямлячися від щастя, Себастян Перрон без угаву повторював останні слова відвідувача:

— Не загинув? Не загинув? Убер живий?.. О Господи!

Незнайомець підвів руку, заспокоюючи його.

— Убер живий, — з притиском приказував він, — проте у великій небезпеці. Убер, любий пане, у мене в руках, точніше, в руках особи, що попросила мене прийти сюди.

— Якої?.. Якої?.. — аж хрипів суддя.

Його співбесідник посміхнувся:

— Тільки без дурниць, любий пане. Адже знаєте, що я вам не назову жодного імені.

Та Себастян Перрон нетерпеливився.

— Ет! Чхав я на те! — кричав він. — Я все прощу, не відкриватиму слідства, тільки поверніть мені дитину.

Чоловік знову посміхнувся.

— Тихіше, тихіше, — глумився він. — Такі складні питання, а вам кортить мерщій їх розв'язати… Добродію, ви хочете мати свого сина? Що ж, коли я перед вами, то саме для того, аби віддати вам дитину…

— Ох! Вік дякуватиму вам…

— Віддати вам дитину з однією умовою.

— Я пристаю на що завгодно.

— Умова цілком формальна… — Незнайомець раптом заговорив твердо і ясно: — Убера викрадено з певною метою… Я віддам вам Убера через двадцять чотири години після того, як ви заплатите мені сто тисяч франків. Ви і згодні?

Себастян Перрон відсахнувся.

— Сто тисяч франків? — перепитав він. — Та ви збожеволіли… Звідки і в мене такі гроші?

— Позичте.

— Я ж нікого не знаю.

— Це вже ваш клопіт.

— Який жах!

— Мене це не обходить.

Вибалушивши очі, заціпенівши від такого удару, Себастян Перрон утупився в свого страшного співрозмовника. Він бачив, що чоловіка в чорному трико годі вблагати, й помітив, як той підводить на нього правицю з револьвером.

Незнайомець провадив далі:

— Я вже казав, любий пане, і повторюю ще раз: вашого сина віддадуть, коли ви заплатите сто тисяч франків. Ми ж чоловіки, і треба називати речі своїми іменами. Пане Себастяне Перрон, для вас я шантажист… Я вас просто шантажую, даючи… даючи… Дайте мені сто тисяч франків, і я поверну вам сина… А ні, то я вб'ю його… Це ж так просто, ясно, зрозуміло… Даю на роздуми п'ять хвилин.

Себастян Перрон на такий страшний ультиматум мало не збожеволів із розпуки. Від нього вимагають сто тисяч франків за його маленького Убера. Та якби він мав ті гроші, то з радістю їх віддав би. На лихо, Себастян Перрон не мав статків. То був чоловік, про якого й справді годилося казати, що він тягнувся з останнього. Звісно, посада його висока й почесна, але, як і всім і державним службовцям, платили йому вкрай мало. Живучи на саму платню, Себастян Перрон, попри невибагливість, мусив витрачати майже весь заробіток. Та й потреби не було ощадити на старість, оскільки мав право на урядову і пенсію.

Сто тисяч франків… Це ж для нього нечувана сума, він ніде не знайде таких грошей. Господи! В кого їх просити? Хто позичить таку силу грошей? Як бути?

І суддя, який не раз розбирав справи про шантаж, раптом збагнув, яку і нелюдську, сатанинську владу мають ошуканці над чесними людьми. А не дати грошей — це приректи сина на очевидну смерть. Обіцяти ж їх — обіцяти нездійсненне.

Себастян Перрон миттю перебрав подумки всіх, до кого ходив, кого хоч трохи знав і хто міг би дати потрібні гроші. Де б знайти якогось кредитора? Немов крізь сон почувся голос незнайомця:

— Минуло вже три хвилини… Лишилося дві.

Себастянові здалося, що от-от він зомліє від напруження.

— Це жахливо, — забелькотів він. — Треба…

І раптом зважився:

— Гаразд. Коли йдеться про життя мого сина, вагатися годі. Я дам вам сто тисяч франків. Але теж з однією умовою.

Шантажист уклонився.

— Якщо я зможу її прийняти, добродію…

— Зможете, — запевнив суддя. — Ось послухайте. Я дам вам сто тисяч франків за умови: ви самі вкажете місце, де я передам вам гроші. Але на місце, яке оберете, і де, звісно, вживете застережних заходів, аби не важити життям, ви мусите привести мого сина. «Даючи, даючи», — казали ви. Згоден із вами: я даю вам гроші, а ви приводите дитину. Тобто обмін має відбутись одразу.

Суддя ще не скінчив, як шантажист усміхнувся.

— Слушно, — відказав він. — Ваше прохання справедливе, а що ми люди ділові, то пристаю на вашу умову. Бо ж і ви прийняли мої вимоги. Коли ви зможете заплатити?

Себастян Перрон тяжко замислився.

— Мабуть, через… чотири дні.

Шантажист знов уклонився.

— Гаразд. Нехай через чотири дні у вас буде потрібна сума, а я вже дам знати. — І підвівшись, додав: — А тепер, любий пане, нам зосталося тільки попрощатися. Говорити вже нема про що, тож будьте ласкаві, підставляйте мені кісточки й зап'ястки.

Себастян Перрон не зрозумів і здивувався, а шантажист пояснив:

— Бачите, пане суддя, я гадаю, що ви не такі дурні, аби гадати, ніби я на прощання не вдамся до певних осторог. Атож, я вам вірю, та коли не спонукати вас до сумирності, боюся, що, заледве я вийду, ви зразу напустите на мій слід усю сторожу Палацу. А цього я якраз прагну уникнути. Отже, я спершу заткну вам рот, а потім зв'яжу руки й ноги.

Себастян Перрон ніби хотів заперечити, та чоловік одним рухом дав знати, що рішення його остаточне.

— Розміркуйте, — порадив він, — і побачите, що інакше я не можу. — І відразу ж додав: — До речі, я зроблю так, щоб ви уникли страшної ганьби і вас не знайшли зв'язаного й з ганчіркою в роті. На столику я лишу терпужок, отож, трохи помудрувавши, ви самі позбудетесь пут і розв'яжетесь. Це забере у вас зо чверть години, — я цілком встигну спокійно зникнути і втекти від будь-якої погоні.

Поки це відбувалося, поки бідолашний суддя Себастян Перрон з охотою чи неохотою мусив коритися драконівській сваволі шантажиста, який із нечуваною зухвалістю вдерся до його кабінету, поки суддя про око обіцяв дати потрібну суму, прагнучи виграти час, аби повідомити поліцію, влаштувати засідку, зрештою спробувати боронитись, що ж поробляв інспектор Жюв?

Жюв прокинувся у своїй невеличкій квартирі на вулиці Тардьє в чудовому настрої. Після тривалих роздумів інспектор дійшов висновку, що його вчорашні пошуки остаточно розплутали незвичайну таємницю, яку, кожен собі, доручили йому розкрити Себастян Перрон та Поль Дроп.

«Поза сумнівом, — думав інспектор, одягаючись, — дитину викрав Себастян Перрон, і мої пошуки це остаточно довели». А вдягнувшись, вирішив сходити в Палац правосуддя і поговорити з Себастяном Перроном. Об одинадцятій ранку він уже був у слідчому відділі і питав служника:

— Можна бачити пана суддю?

Служник похитав головою.

— Ні, пане, — відказав він, — пан суддя зайнятий. Звільниться десь за годину.

Жюв не наполягав. Чи ж міг він здогадатись, що сказати так порадив той страшний ошуканець, який зайшов до Себастяна Перрона і добрячим хабарем зробив його мимовільним спільником.

— Себастян Перрон зайнятий, — промимрив Жюв. — Що ж, тим гірше. Погуляю з годинку і знову зайду. — Й залишив візитку служникові, щоб той попередив суддю. — Куди б його податися? — спитав себе інспектор. — А що, як податися в Тюїльрі?

Жюв перейшов Сену і біля площі Шатле раптом згадав, що йому треба дещо купити у великій крамниці неподалік. «Мої рукавички вже геть протерлися, — подумав Жюв. — Певно, зайду й куплю, вони завжди знадобляться». І неквапом рушив уздовж готичних аркад вулиці Тіволі. Перетинаючи Луврську вулицю, він здригнувся. За кілька метрів від нього зупинився автомобіль, дверцята відчинились і звідти вискочив чоловік, якого Жюв одразу впізнав.

— Дроп, — пробурмотів він. — Ось і Дроп.

То справді був хірург. Він ступив кілька кроків по тротуару, і Жювове серце зайшлося.

— Отакої!

Поль Дроп заходив до крамниці іграшок. Хоч у цьому не було нічого незвичайного, Жюв, що мав дивовижний нюх і якийсь незбагненний інстинкт поліційного розслідування, миттю відчув, як усе в ньому напружилось. Що треба Полеві Дропу у крамниці іграшок? Навіщо цьому чоловікові, який не має дітей, заходити туди? Жюв підійшов до авто й поглянув на лічильник: той показував лише вісімдесят п'ять сантимів. «Отже, Дроп їхав не здалеку», — подумав він. Але думка на цьому й урвалася, і він підійшов до вітрини, намагаючись роздивитися, що ж купуватиме хірург.

Жюв побачив, що лікар уважно розглядає шовкових полішинелів, яких йому подала послужлива продавщиця.

— Полішинелі! — бурмотів собі Жюв. — На який біс йому ті опудала? — І мимоволі подумав, що Дроп, певно, трохи схибнувся, якщо купує дитячі іграшки саме тоді, коли його душу мордують переживання про зниклого за таємничих обставин сина його дружини.

Жюв учасно сховався, аби Поль Дроп, купивши ляльки й сідаючи в авто, не помітив його. Адресу, яку хірург сказав водієві, інспектор не розчув. Та й чи істотно це? Автомобіль від'їхав, і Жюв проказав йому вслід:

— Якщо Себастян Перрон і справді, як я гадаю, викрав дитину і я коли-небудь поверну її Дропові, то бідолашний лікар знову примчить до цієї крамниці, вже нетямлячись від щастя.

Зненацька інспектор відскочив від колони, за якою досі ховався.

— А нехай йому грець! — лайнувся він. — Тим гірше для Себастяна Перрона, бо вже не казатиме, ніби я знехтував хоч найменше, що могло наблизити мене до істини. Поль Дроп купив іграшки, і я мушу знати — для кого.

Жюв підвів руку й зупинив таксі, тоді показав водієві на автомобіль, що віддалявся:

— Доженіть його і їдьте за ним, але щоб не привертати уваги. Поїдемо, куди він.

Жюв стежив за автомобілем, поки той зупинився біля брами Майо. Хірург висів перед огорожею, і Жюв, усміхаючись, зробив те саме: «Хто ощадить, той і має. Дроп не хоче платити за зворотну дорогу, — такі й мені до вподоби».

Жюв рушив назирці за лікарем. Той звернув до авеню Мадрід, і Жюв одразу позбувся сумнівів.

— Он воно що! Та я просто дурень, — бурмотів інспектор. — Дроп повертається до клініки. Мабуть, у нього лікується яка-небудь дитина, і то їй він купив отих ляльок.

Пояснення видавалось очевидним, і якщо воно слушне, то Жюв, певно, схибив, коли запідозрив лікаря й вистежував його, сподіваючись дізнатися про химерну таємницю.

Та все ж, як дізнатися, чи ляльки ті куплено для хворого? А якщо для когось іншого? Цей сумнів дедалі більше непокоїв Жюва, проте випадкові судилося розвіяти його сумніви найпростішим чином.

Дроп тим часом підійшов до паркової огорожі своєї клініки.

«Він собі зайде, — міркував Жюв, — а я залишуся під дверима ні в сих ні в тих».

Та інспектор помилився. Дроп не зайшов, — навпаки, квапливо проминув огорожу клініки, кинувши оком на парк, немов упевнюючися, що його ніхто не помітив.

— Дива, — проказав інспектор, проте відразу похопився: — Бачу, мені геть памороки забило. Таж Дроп простує додому.

Лікар і справді завернув на авеню Мадрід і зайшов до суміжного з клінікою будинку, в якому мав помешкання.

— Ну от, — буркнув Жюв. — Я програв.

Інспектор, проте, знав, що лікарева квартира на другому поверсі Знав і те, що лікар, як і всі освічені люди, має свої дивацтва й страшенно боїться ліфта, тож ніколи не послуговувався ним. Але зупинившися під самими дверима, Жюв виразно почув, як забрязкали механізми.

«Ти диви! — подумав він. — Дроп таки сів у ліфт».

Підхльоснутий невиразною тривогою, Жюв увійшов до вестибюля й придивився до шахти підйомника. Інспектор більше ніж будь-хто зважав на найменші дрібниці. Тож умить завважив, що линви ліфта біжать надто довго; отже, Дроп не зупинився на другому поверсі, хоч його квартира саме там.

Жюв уже не вагався. Не боячись, що його помітять, — адже лікар був у ліфтовій кабінці, — він, перестрибуючи через сходинки, помчав угору, аби дізнатися, на якому поверсі вийде лікар. Угорі клацнули дверцята. Жюв помітив, що ліфт зупинився на п'ятому поверсі.

— Ну й ну! — бурмотів інспектор. — Живе на другому, а їде в гості на п'ятий. Якого йому біса це робити?

Жюв піднявся на сходовий майданчик п'ятого поверху, певно, відразу після Дропа. І добре чув, як лікар із брязкотом дістав з кишені ключі й відімкнув двері.

— То он де Дроп, — буркнув Жюв і нашорошив вуха.

І раптом кров шугнула йому в голову, а серце несамовито закалатало. За дверима квартири, до якої увійшов Дроп, Жюв почув тоненький голос, певно, п'ятирічної дитини; вона щиро дякувала лікарю. Дроп, схоже, купив ляльок саме для неї. Але що то за дитина? Хоч і без особливої певності, вражений Жюв подумав, що дитина, яка так любить Дропа і якій він приніс ляльки, — той самий оплаканий Себастяном Перроном хлопчик. Перрон, мабуть, нікого і не викрадав: адже Дроп тримає дитину в себе, купує їй іграшки. І до Жюва виразно долинув ясний і чистий — дитячий! — голос, що виспівував пісеньку.