Порожня труна

IV НОВИЙ САНІТАР

Була одинадцята година вечора. Сіявся дрібний дощик, а густий туман закутав Булонський ліс і довгий бульвар Майо, безлюдний у цей пізній час. По бульвару повільно й обережно рухався автомобіль: дорога освітлювалася лише вуличними ліхтарями. Водій не вважав за потрібне вмикати фару, встановлену на капоті.

Поруч з водієм сидів чоловік, що загорнувся в широкий плащ і підняв комір; здавалося, він дуже змерз. Водій нахилився до нього:

— Тут треба звернути праворуч, щоб потрапити на авеню Мадрід, еге ж?

— Ліворуч або праворуч, — відповів чоловік. — Фасад клініки дійсно виходить на авеню, але ми повинні під'їхати до службового входу, що позаду будинку, тобто маленькою вуличкою з іншого кінця саду.

Водій похитав головою:

— Покажеш мені, де треба звернути.

Його супутник спитав здивовано:

— Ти що, не знаєш, як туди заїжджати?

— Далебі ні, я не працюю в Парижі, здебільшого я роз'їжджаю за містом.

Водій зменшив швидкість, дав гудок, щоб попередити перехожого, потім за вказівками свого супутника замість того, щоб їхати бульваром, завернув на вуличку Ферми, потім праворуч і в'їхав у вузенький завулок, стиснутий обабіч високими мурами, погано вимощений, без тротуару, з риштаком посеред проїзду.

— Хай йому чорт! — вигукнув водій. — Хоч в око стрель. Як же я тут розвернусь… чи здам назад, це ж буде дуже важко виїхати звідси в такій тісняві.

Чоловік його заспокоїв:

— Виїдеш, вуличка не тупикова, — він штовхнув водія і звелів: — Зупинися ось тут. — Потім наказав. — Заглуши двигун, не треба здіймати шум.

— Правильно, — погодився водій і вимкнув двигун, а його супутник швидко вискочив з автомобіля й заходився натискувати дзвінок на низеньких дверцятах у повитому плющем мурі.

Дзвінок пролунав у передпокої, де дрімав навсидячки служник. Він скочив на ноги, натягнув куртку и поспішив надвір. Відчинивши дверцята, побачив чоловіка й автомобіль.

Він був дивний, той автомобіль: позаду стримів довгий і високий ящик, весь він був пофарбований у темно-зелений колір, а у фургоні видніли отвори для вентиляції.

Служник спитав чоловіка:

— Ви що, з похоронним фургоном?

— Атож, старий, — кинув чоловік, — саме так, як ти бачиш…

Служник, якому, очевидно, не сподобалося тикання, подивився на свого співрозмовника з неприязню. Зрештою він потамував відразу і сказав:

— Ходіть зі мною, вам треба переговорити із старшою медсестрою.

Через кілька хвилин служник постукав у двері маленької канцелярії, що її займала мадемуазель Данієль.

Вона, як звичайно, скористалася пізнім часом, коли можна було зробити перерву в роботі, пов'язаній з обов'язками старшої медсестри, аби навести порядок у списках пацієнтів і перевірити рахунки.

Цього вечора обличчя в неї було усміхнене. Віднині вона без тривоги дивилася в майбутнє; професор Дроп кілька годин тому сповістив її, що все влагоджено і матеріальне становище клініки забезпечено.

Певна річ, буде збережено старий персонал, а декому, як, приміром, мадемуазель Данієль, навіть передбачено підвищити платню. Все, на думку старшої медсестри, йшло на краще, коли б їй весь час не нагадувала про прикрий випадок маленька картка, на якій було написано ім'я Жермен, що воскрешало в ній неприємні спогади.

— Заходьте! — гукнула вона, коли в двері до неї постукали.

Вона побачила служника й чоловіка, у якому впізнала по уніформі службовця похоронної служби, до послуг якої було вирішено вдатися у таку пізню пору. Йшлося про те, щоб, як це вже не раз робили, вивезти тайкома з клініки тіло пацієнта, життя якого медицині не вдалося зберегти.

Цього вечора треба було забрати тлінні останки старенької перуанки Кончі Коралес.

Мадемуазель Данієль, звична до подібних формальностей, заповнила своїм чітким гарним почерком бланк і простягнула його службовцю.

— Ви ж знаєте, де міститься наш морг, де маленьке приміщення в самому кінці парку, поряд з хвірткою, через яку ви заходили. Мені немає потреби вас супроводжувати; у нас, на щастя, останніми днями був усього один смертний випадок, ви не помилитесь. Проте я мушу вас попередити, що труна дуже важка, виготовлена із свинцю.

І додала, простягуючи службовцю монету:

— Ось вам п'ять франків.

Чоловік зняв кашкета.

— Дякую, мадемуазель Данієль, — сказав він. — Ми вип'ємо з приятелем за ваше здоров'я.

І пом'явшися, додав:

— Все ж таки треба, щоб хто-небудь допоміг мені перенести труну до фургона. Коли, як ви кажете, вона свинцева, то я не зможу впоратися з нею сам.

— А водій? — спитала мадемуазель Данієль.

— Він має розпорядження не залишати автомобіль. Та це й не його діло.

Старша медсестра не наполягала; поміркувавши мить, вона глянула на служника, що стояв біля дверей.

— Максіме, допоможіть йому.

Але служник енергійно запротестував:

— Е ні, тільки не це! Я уклінно перепрошую, що змушений відмовитись, але це не входить у мої обов'язки; мерці справляють на мене таке сильне враження, що я напевно не спатиму вночі. До речі, ви добре знаєте, що я тут тимчасово, тільки-но знайду собі місце десь у місті, так зразу ж піду звідси.

Данієль не наполягала; поміркувавши і не в змозі вічно переборювати нехіть служників, вона зітхнула, наче кажучи: «Біда, коли немає дисципліни!» Раптом її обличчя проясніло і вона сказала неслухняному служнику:

— У нас є новий санітар, що його взяли сьогодні після обіду. Він зараз чергує у корпусі А, його зовуть Клод, сходіть за ним.

— Гаразд, — відмовив служник і вийшов.

Скоро він вернувся разом із санітаром. То був чоловік близько сорока п'яти років, міцної статури, з густим чорним кучерявим волоссям. З бакенбардами, але без вусів, він мав вигляд старого лакея; його дуже гострий погляд привертав би до себе увагу, коли б він весь час не приховував його за червонуватими повіками, які безперервно кліпали.

— Клоде, допоможіть цьому чоловікові, — звеліла мадемуазель Данієль, — занести труну до фургона.

Санітар шанобливо вклонився:

— Гаразд, мадемуазель.

А за кілька хвилин Данієль могла повернутися до своїх рахунків; прислухавшись, вона почула важкі кроки по жорстві в глибині парку, кроки чоловіків, які під покровом нічної темряви несли труну.

Санітар Клод, виконавши своє тяжке завдання, вернувся до корпусу А й улаштувався в глибині коридора, в який виходили палати, де лежали хворі.

Він зручно вмостився у кріслі й, витягнувши з кишені книжку, зібрався її читати, коли пролунав дзвінок.

Клод підвівся, глянув на пульт.

— З сьомої палати викликають, — пробурмотів він. — Підемо глянемо, чого ще хоче старий Келдерман.

Старому Келдерманові було близько сімдесяти років. Він був найстаріший з пацієнтів професора Дропа і вже давно перебував у його клініці. Санітарові старий іще вдень розказав, що він тут уже сім місяців: його поклали сюди, щоб зробити досить просту операцію, але потім його розбив параліч і з того часу він збагнув, що йому доведеться завершити своє життя в цій оселі смутку й страждань, яка, проте, коли бути розважливим і невибагливим, може стати досить приємним притулком.

Келдерман був непоправний балакун, і якщо мав паралізовані ноги, то їхню нерухомість надолужував язик. Аж надто люб'язний старий був справжньою живою газетою і доводилося лише подивуватися не тільки цікавості, з якою він розпитував то одного, то іншого про людей, що відвідували клініку, а й його здатності все про всіх знати.

Це пояснювалося, з одного боку, тим, що йому нічого було робити, що в нього не було ні родичів, ні друзів, а з іншого, що ні пацієнти, ні медсестри ніколи не відмовлялися зайти побазікати до нього в палату.

Клод, зазирнувши до нього, побачив, що там горить світло. Задля годиться він нарікнув:

— Ой-ой-ой! Коли б пан професор побачив, то був би незадоволений. Не вистачало, щоб іще й мадемуазель Данієль помітила світло крізь жалюзі; вона ж обов'язково прийде його погасити.

Старий хихикнув під покривалом, потішений тривогою санітара.

— Ох і жартун же ви! Я нічогісінько не боюсь. І майте на увазі, що сьогодні ввечері, коли Фелісіте зайшла зачинити в мене вікно, я попросив її засунути штори. Тож знадвору нічого не видно.

Санітар більше не наполягав.

— Але вам пора спати, пане Келдерман.

— Люди в моєму віці не потребують довгого сну, вистачає двох-трьох годин, а цієї ночі мені зовсім не хочеться спати.

Помовчавши, він додав:

— До речі, щойно я чув якийсь шум у кінці саду.

Санітар хотів був перевести розмову на щось інше, але старий правив своєї.

— Не намагайтеся забити мені баки. В мене ще добрий слух. Так, так, я знаю, що приїжджали за мерцем, це було з півгодини тому.

Клод спробував заперечити — мовляв, не було нічого подібного — але Келдерман стояв на своєму, радіючи з нагоди довести, що розум його функціонує справно і ніскільки не втратив проникливості.

— Я чув сигнал фургона похоронної служби, який зупинився у провулку за парком. Та ще й вас покликали, мій друже Клод; ви ж тільки-но повернулися звідти.

Санітар знову запевнив, що це йому здалося, та старий все бубонів:

— Я знаю, за ким приїздили. За іноземкою з двадцять восьмої палати, що померла після операції. Мені здається, що в смерті її є трохи вини медсестри.

Ось що трапляється, коли медсестри бувають такі гарні, як мадемуазель Жермен. У них у голові лише вбрання й зачіски, а не пацієнти. Клод визнав за потрібне внести пояснення:

— В усякому разі, цієї медсестри вже немає в клініці. Пан професор, певно, її звільнив.

Старий з жалем глянув на свого співрозмовника. Потім знизав плечима й посміхнувся:

— Жартун! Ви що, нічого не знаєте? Жермен пішла звідси за власним бажанням, чи, точніше, за бажанням одного люб'язного молодика, навіть, здається, дуже люб'язного.

Клод спробував щось сказати, але старий зупинив його.

— Мені відомо, я все знаю. Жермен було викрадено, як у давні добрі часи, і викрав її не хто інший, як племінник небіжчиці з двадцять восьмої палати, Педро Коралес. Можна сказати, що він це зробив не з помсти, а навпаки…

І помітивши протестуючий жест санітара, старий заявив категоричним тоном:

— Я впевнений у тому, що вам розказую. Я знаю, що вони цілувалися, як несамовиті, у приймальні того самого дня, коли померла старенька. Я маю підстави гадати, що мадемуазель Данієль застала Жермен і перуанця в обіймах одне одного. Ох, як же вона, мабуть, розсердилася!

І життєрадісний старий аж захлинався від сміху, а здивований санітар поглядав на нього, мотаючи собі на вус, і, очевидно, думав: «Коли я хочу бути в курсі всього, що діється в клініці, то мені треба лише розговорити цього дідугана».

А старий Келдерман тим часом розмовляв сам із собою, як це він часто робив.

— Ох! Жіночі обійми й поцілунки — це чи не найкраще, що я знав на цьому гидкому світі, принаймні тоді, коли мав до них смак. Звичайно, я ще бадьорюсь і, незважаючи на три операції та паралізовані ноги, цьому різникові Дропу не вдалося доконати мене. Але є втіхи, яких я вже ніколи не зазнаю, і тут нічого не вдієш.

— Не журіться, — сказав санітар, побачивши, що старий сумно похнюпився, — ви ще одужаєте й покинете цю клініку.

— Ні, мені вже не довго лишилося жити на світі. Маю таке передчуття. А у старих передчуття справджуються завжди. Коли я й покину корпус А, в якому живу ось уже сім місяців, то лише через дверцята позаду будинку, в труні й ногами вперед, як оце щойно стара перуанка, як це буде й з іншими. Ха-ха!

Він сміявся, цей чудний дідок, заходився нервовим сміхом. Тож санітар з жалю до нього заговорив про інше. А може, не з жалю, а з якоюсь певною метою.

— Знаєте, пане Келдерман, — сказав він, — перед вечерею ви почали розповідати дуже цікаві речі про своє життя-буття. Про те, як під час війни ви жили разом з вашим нерозлучним другом, і в нього був синок…

— Справді, — озвався старий, потираючи чоло, і обличчя його проясніло, — справді, я багато чого побачив у житті, і воно навчило мене, що не треба ніколи втрачати надію. В тому хлопчині, про якого я вам розповідав, синові мого друга Перрона, життя ледь жевріло, коли він з'явився на світ; мати його померла при пологах, всі казали, що дитина не виживе. Однак він розвивався, ріс, а зараз став поважною особою. Еге ж, я читав про нього в газетах місяців шість тому. Малий Себастян Перрон у свої сорок років зробив блискучу кар'єру в судовому відомстві. Я вичитав, що його призначено головою суду.

— В Парижі?

— Так, добродію, в Парижі, як ви зволили висловитися. І це людина, якій ще далеко до п'ятдесяти; між нами кажучи, оцей Себастян своїм успіхом, з одного боку, зобов'язаний жінкам, до яких він весь час був небайдужий, а з другого — людині, за яку він повинен вічно Бога благати. Бачите, пане Клод, без Маріуса просто б не було Себастяна Перрона.

— А що то він за один, той Маріус? — поцікавився санітар.

— Мабуть, було б правильніше сказати, був, — з гіркою посмішкою поправив старий, — бо я дуже сумніваюсь, що Маріус ще живий. Проте, в ті: часи, до яких я подумки повертаюся, тобто сорок років тому, Маріус був син лісника, який служив у Себастянового батька й став найліпшим його приятелем в усіх іграх і витівках. А тепер малий Себастян головує в суді… Ох, що тільки вони не витворяли в лісі довкола Діня, де тоді мешкали їхні родини! Вони дерли пташині гнізда, ганяли звірину в лісі й на полях. Себастян Перрон був кволою дитиною, спочатку він не наважувався й кроку зробити без няньки, повсякчас падав і простуджувався на найменшому протязі. Під впливом Маріуса він потроху звик до здорового життя на свіжому повітрі, зміцнів і загартувався, тож, як я вам уже говорив, згодом мав шалений успіх у жінок.

Санітар, який досі, здавалося, слухав байдуже розповідь старого, тепер виявив несподіваний інтерес і став розпитувати про голову суду та його оточення.

— Ким він став, цей Маріус?

— Я нічого про це не знаю, але гадаю, що коли їм із Себастяном сповнилося вісімнадцять років, вони вже не були такими близькими друзями, як у дитинстві. Себастян закінчив на той час колеж і вивчав право, а Маріусу, як і то було заведено в його середовищі, довелося після закінчення початкової школи братися за якесь ремесло.

— Чим же він займався? — допитувався санітар.

— Став теслею, якщо я не помиляюся, в маленькому селі, що називалося Барак, за кілька кілометрів від Діня. Втім, у вісімнадцять років його забрали до війська, він служив у колоніальній піхоті, потім його відправили воювати на Мадагаскар. Відтоді Себастян не має про нього ніяких звісток.

— Як же ви про це дізналися?

— Цей хлопець цікавив мене, і щоразу, зустрічаючись із Себастяном, я допитувався, чи немає якихось новин про його друга дитинства. Себастян і нічого не знав. Таке воно, життя: люди зустрічаються, люблять одне одного, розлучаються і забувають. Що ж ви хочете?.. Я переконаний, що коли б тепер Маріус зустрівся Себастянові Перрону і не назвався, той би не зміг його і упізнати.

Санітар, який досі сидів на стільці в головах старого, аж підвівся.

— Справді? Ви гадаєте, що таке можливо?

— Ох! А чому б і ні? Перш за все, люди невдячні, пам'ять їхня йде вслід за сердечними порухами, образи стираються в мозку так само, як спогади гаснуть у душі. Ні… Себастян Перрон, напевно б, не впізнав Маріуса, якби той і зустрівся йому. Але цього не буде; Маріус, певне, загинув під час якоїсь воєнної кампанії, ви ж бо знаєте, мій добрий друже, зі свого досвіду санітара, що найостанніша неввічливість, яку чинять люди, полягає в тому, що вони йдуть із цього світу, не завдавши собі клопоту попередити тих, хто ними цікавиться.

Санітар не помітив іронії старого, він замислився, наче чимось заклопотаний.

— Який він був, той Маріус, на вигляд?

Келдерман здивувався такому запитанню.

— Навіщо воно вам? Невже моє базікання може вас зацікавити? — спитав він недовірливо. — Це мої спогади, що мають значення лише для мене і самого. Простим смертним байдуже, що сталося з Маріусом та чи впізнає його Себастян Перрон, чи ні.

Обличчя санітара посмутніло.

— Я дуже перепрошую вас, пане Келдерман, за мою нескромність, але якщо я вас уже так розпитую, то тільки тому, що, мені здається, я знав цього Маріуса. Я також служив у морській піхоті й воював на Мадагаскарі.

Старий був задоволений таким поясненням. Якусь мить він уважно придивлявся до свого співрозмовника, а потім заявив:

— Забавно, звичайно, але якби Маріус дожив до вашого віку, то був би схожий на вас і поставою, й обличчям. Як і у вас, у нього було чорне кучеряве волосся, широкі плечі, він був височенький на зріст. Але це лише припущення; та й кому це потрібно.

У голосі старого почулася втома.

— Ви дуже люб'язний, чоловіче, вдаєте, що вас цікавить базікання такого старого дивака, як я. Дуже вам за це вдячний. Та, мабуть, уже час мені відпустити вас, відпочиньте, тим більше, що й мені самому треба трохи поспати. Якщо вам не важко, засуньте душник, он там, праворуч у кутку, і погасіть лампу, коли будете виходити.

Санітар Клод виконав бажання старого й, не чекаючи, поки той вкладеться, вийшов у коридор. Він знову вмостився в кріслі, на якому, коли його покликав Келдерман, покинув був книжку. Та тепер йому, очевидно, зовсім перехотілося спати, не вабив його і роман із бурхливими пристрастями. Він сидів, замислившись, підперши голову руками; погляд його неуважно перебігав з одного предмета на інший. Він був так поглинутий своїми думками, так ними захоплений, що мимохіть став упівголоса розмірковувати посеред нічної тиші, що панувала в коридорі.

— Чи можливо це? Щоб так пощастило! Зрештою, чому би й ні. Якщо все те, що цей дідок мені розповів, правда, навряд чи цей суддя зможе впізнати і людину, яка колись була його найкращим другом.

Помовчав хвилину і буркнув:

— Ризиковано це.

Однак погляд його знову зробився твердим, а чоло вкрилося зморшками, наче він напружував свою волю.

— Я повинен усе випробувати, все… все, щоб вирвати того бідолаху, — промовив він і, помовчавши, додав:

— Проте, слід бути обережним, та й ніхто мене в шию не жене. Перш за все треба, щоб цей дідуган, який так вчасно мені трапився і якого мені вистачило терпіння вислухувати, найповніше описав Маріуса та Себастяна Перрона.