Порожня труна

XXI ХТО Ж ВИКРАВ ДИТИНУ?

Бідолашна божевільна й далі відчужено співала колискову, лагідними, затуманеними очима роздивляючись Жюва перед собою.

Інспектор, коли минуло перше сторопіння, не зважаючи на те, яке враження справляє на доглядачку недужої стару Фелісіте, став повторювати:

— Дельфіна Фаржо!

О, тепер він уже пригадав цю жінку й трагічні події, учасницею і жертвою яких стала Дельфіна Фаржо! Це ім'я і ця жінка нагадали Жювові страшне й криваве минуле, вбивства і розбої, скоєні невловимим Генієм злочину, жахітним Фантомасом!.. Жюв перенісся подумки на кілька років назад, коли, розшукуючи загадково зниклого Фандора, він познайомився з Дельфіною Фаржо, провінційною міщанкою, що закохалася в іспанського інфанта і задля нього кинула чоловіка. Проте втеча не вдалася, Дельфіна Фаржо стала свідком, як один за одним під безжалісними ударами Фантомаса загинули її брат і чоловік; потім бідолашна, зневірена жінка прибилася до Парижа. Жила досить дивно, мала непевні, підозрілі знайомства, а на прожиток заробляла в поховальній конторі, опоряджаючи домовини. Раз уникнувши Фантомасових рук, Дельфіна Фаржо знов опинилась у зловісних тенетах страховиська, що не зупинявся ні перед яким злочином; одного дня Фантомас викрав її, бо вона заважала йому і він хотів її позбутися. Фантомас, помщаючись молодій жінці, вирішив живцем поховати її на Монмартрському цвинтарі. Геній злочину майже здійснив цей страхітливий задум, але завдяки Жюву Дельфіна все ж уникла смерті. Проте ставши полонянкою Фантомаса і довідавшись про жахливу смерть, на яку той засудив її, бідолаха зомліла на дні могили, а опритомніла божевільною. Тіло її врятували, але розум вона втратила назавжди; вирвавши в смерті Дельфіну Фаржо, Жюв повернув до життя лише божевільну.

Отакі трагічні події пережила Дельфіна Фаржо. І зараз вони, немов кадри кінострічки, пробігли в інспекторовій пам'яті. Коли Дельфіну Фаржо врятували від смерті, її, оскільки не мала ніяких статків, віддали до притулку. Що з нею було відтоді? Як вона опинилась у приватних покоях професора Поля Дропа і чому він потай ходив до неї? То була загадка, яку Жювові годі було розв'язати.

Поки Жюв міркував, Дельфіна Фаржо, вже не звертаючи на нього уваги, знову вмостилася перед дзеркалом і, сама собі всміхаючись, заходилася розчісуватись. Жюв дивився на неї з жалісливою цікавістю, не можучи не відзначити, яка вона гарна, зграбна й свіжа. Здавалося, ніби з нею відбулася чарівна переміна: ця жінка, яку Жюв пам'ятав просто гарненькою, тепер квітла вродою, променилася здоров'ям.

Давши раду зачісці, Дельфіна поволі підвелася з фотеля, в якому сиділа, і підійшла до канапи в кутку кімнати. Інспектор стежив за нею поглядом, а вона знову наспівувала ті рядки:

Урвавши спів, жінка схопила щось на канапі і притисла до себе з невимовною ніжністю. Жюв помітив, що то лялька, розкішна, розмальована лялька. Дельфіна колисала її, не зводячи з неї розчуленого погляду. І раптом підійшла до Жюва, всміхнено подивилася на нього і забелькотіла, мов мала дитина:

— Скажіть, добродію, а правда в мене гарна лялька? Зараз вона в блакитній сукні, та коли визирне сонечко і ми підемо гуляти, я їй одягну рожеву. — Вона повернула голову до наглядачки: — Фелісіте, адже візьмемо на прогулянку й мою донечку? — І знову з тихою радістю задивилася на ляльку. — Яка ж вона гарна!

Попри звичну стриманість, Жюв розхвилювався. Він звик до людських нещасть, але побачене було, певно, найстрашнішим з усіх нещасть. Яка ж ти слабка, людино! Досить удару долі, фізичного чи душевного потрясіння — і нема вже ні пам'яті, ні розуму, людина відразу стає нікчемною істотою, химерним, жалюгідним створінням. Жвава, розумна жінка обернулася на бідолашну двадцяти восьми- чи тридцятирічну істоту, яка зійшла на дитячий розум і яка зараз переймається лише тим, у яку сукню вбрати ляльку.

Сумовитим поглядом ще раз глянувши на божевільну, Жюв підійшов до Фелісіте. Та зрозуміла німе запитання інспектора.

— Вона зовсім не зла, бідолашна, навіть добра, лагідна. А от розуму геть не має.

— Професор Поль Дроп, мабуть, неабияк опікується нею? — спитав Жюв.

На обличчі Фелісіте відбилося збентеження.

— Пане, не варто про це говорити. — І злякано додала, ніби оце щойно спало на думку: — Але скажіть, як ви тут опинилися? Професор вимагає, щоб Дельфіна нікого не бачила, ні з ким не розмовляла. Так, мабуть, потрібно для лікування. Я не повинна була впускати вас.

— Саме професор, — збрехав Жюв, — і послав мене сюди. Вивів на потаємні сходи, що сполучають приміщення з його квартирою. Невже ви гадаєте, що я втрапив би сюди, якби мені не показали дорогу?

— Певно, що так, — погодилася стара медсестра. — Пан Поль Дроп таки справді пильнував, аби ніхто не дізнався про цей хід. Гадаю, цього не знала навіть його дружина. — Фелісіте пригадала перші слова Жюва, коли той щойно ввійшов у квартиру. — Тепер я розумію, чому ви запитували, де дитина… Адже ви мали на увазі цю бідолашку… І пан професор так її часто називає… І завжди наказує їй: «Дельфіно, дитинко моя, будь розумною, роби все, що тобі казатимуть». Бо, хоч вона й доросла жінка, з нею треба розмовляти як з дитиною.

Жюв уже відверто розпитував.

— Отже, професор дуже переймається нею?

— Надзвичайно.

— І сподівається її вилікувати?

— Певно, на щось сподівається. Та й, може, це якась його родичка, хтось із близьких. Коли я почала працювати в цій клініці, Дельфіна була вже тут. Побачивши, що я жінка серйозна й неговірка, професор доручив мені нагляд за нею, — якщо не постійно, то принаймні якомога частіше. Зізнаюся, вже краще сидіти тут, аніж доглядати прооперованих. Це часом така морока…

Жюв нарешті спитав про те, що давно йому муляло:

— А чому професор Дроп опікується нею з такими засторогами?

Та відповіді інспектор не дочекався, бо Дельфіна Фаржо, що досі міняла сукню ляльці, раптом упустила її, і голова порцелянової іграшки, вдарившись об край меблів, розбилася на друзки. Дельфіну охопив невимовний розпач. Здригаючись усім тілом, вона жалібно заскімлила:

— Ляля… моя ляля… Бідолашна ляля…

Фелісіте, забувши про Жюва, підбігла до Дельфіни й почала втішати, намагаючись хоч якось відволікти її від ляльки.

— Заспокойся, заспокойся Дельфіно, — казала вона. — Ми зараз підемо й купимо другу, ось побачиш, ще кращу. Купимо таку, яка лягає, заплющує очі й каже: «Тато, мама».

Дельфіна втішено стрепенулась:

— Справді? Вона справді каже: «Тато, мама»?

— Атож, — палко запевнила доглядачка. — Ти тільки не плач.

Дельфіна витерла сльози, а тоді, заплескавши в долоні, знову заспівала срібним голосочком, який увів Жюва в оману:

Жюв раптом здригнувся, бо чиясь рука лягла на його плече. Він рвучко обернувся і побачив перед собою Поля Дропа. Той нечутно ввійшов до кімнати і був блідий як смерть.

— Добродію, — глухо звернувся він до Жюва, — що це все означає?

Інспектор не барився з відповіддю.

— Пане професор, я готовий пояснити вам усе. Та все ж гадаю, що нам слід поговорити наодинці.

Дроп мовчки показав рукою на двері й рушив попереду. Обоє ввійшли до сусідньої кімнати, схожої на невеличкий салон. Стіни було оббито тканиною, скрізь висіли важкі портьєри й килими. Професор, важко опустившись на фотель, одразу заговорив:

— Добродію, ви поводитеся непорядної нечемно. Ви силоміць проникли в мої таємниці, в те, що обходить тільки мене. Ви вдерлися в мою домівку й розкрили таємницю, яку я оберігав від цілого світу… Скажіть, навіщо ви робите таке?

Докори були справедливі Але Жювові найбільше дошкуляло те, що він не хотів і не міг звірити хірургу причини, які в ході розслідування привели його до цієї таємниці. Бо якщо Жюв і справді стежив за професором Полем Дропом, то лише тому, що не раз чув дитяче белькотіння тієї, яку він тепер знав як Дельфіну Фаржо; адже раніше він гадав, що то голос зниклого хлопчика, малого Убера, якого міг викрасти професор. А тепер інспектор бачив цілковиту безневинність Поля Дропа. Хірург вільний від будь-яких звинувачень, стався прикрий збіг, досадна промашка. Поза сумнівом, Поль Дроп не викрадав сина своєї дружини і дитячий голос, чутий інспектором, належав тільки Дельфіні Фаржо!

Жюв не став нічого пояснювати професору, а навпаки, сам почав його розпитувати.

— Перепрошую, пане Дроп, — сказав він, — за мою нескромність, вона, на жаль, майже професійна. Я колись знав Дельфіну Фаржо і мене неабияк цікавила її доля. Ви, мабуть, чули про ті нещастя, які вона пережила?

— Надто мало, — кинув професор.

Жюва це здивувало.

— А як ви познайомилися з нею?

Поль Дроп підхопився.

— Хай це вас не обходить! — обурився він, але одразу знічено додав: — Пане Жюв, я вам таки вірю, тож, мабуть, краще розповісти правду.

Дві години без передиху Поль Дроп розповідав Жювові про свої незвичайні взаємини з Дельфіною Фаржо. Познайомився він із нею чотири роки тому в Сальпетрієрі, де бідолашну жінку лікували чи, радше, доглядали, бо вважали її невиліковною. Поля Дропа вразила пишна краса Дельфіни; прихилившись до неї, він вивчав її з куди більшим зацікавленням і співчуттям, ніж будь-кого із своїх пацієнтів. Він розпитав, чому її помістили в клініку, і на превелику втіху дізнався, що до божевілля спричинився сильний емоційний струс; отже, була надія на одужання. «Божевілля, спричинене душевним переживанням, — казав він, — лікувати можна. Потрібні чуйність, турбота, особливі процедури — і можливе одужання». Хірург удався до наукових тлумачень, виклав Жюву цілу програму — настільки незвичну, що інспектор аж злякався: чи професор, бува, сам не зсунувся з глузду. Поль Дроп аж розпалився.

— Зрозумійте, — переконував він, — що я захоплений нею, що я щиро люблю її, що я плекаю її образ і не уявляю без неї щастя. Окрім Дельфіни, я нікого в світі й не любив. А тепер уявіть мої муки, коли я бачу, що в цій, невимовно вродливій жінці, до якої я прагну всім серцем, дитячий розум! Чому воно так? Довго і безуспішно я намагався пояснити недугу Дельфіни Фаржо з суто наукового, медичного погляду. І дійшов висновку, що в її жилах тече нечиста, погана кров, зіпсута душевним збуренням, що від тієї крові мозок атрофувався. Якби замінити їй кров, оновити елементи кровообігу, очистити судини від отруйних часток, то вона знову стала б колишньою — розумною, чуйною і душевною жінкою, яка зрозуміє, що я кохаю її. І сама мене покохає… Знаєте, пане Жюв, Дельфіна в моєму житті — все.

Щойно випадає вільна часина, а ви знаєте, як я тяжко працюю, я приходжу до Дельфіни. Вночі піднімаюся до неї і, поки вона невинно спить, милуюся нею, мовчки молюся на неї. Отак жити поруч із нею, як я, без надії, віри й певності, що колись порятую її, найстрашніша мука.

Жюв навіть перейнявся співчуттям до хірурга.

— Смію сказати, добродію, — мовив він, — що щиро зичу вам успіху! — І, повагавшись хвилину, додав: — Тепер я розумію, як мало вас обходили вагання пані Дроп щодо розлучення.

Інспектор сказав це, але відразу й пошкодував. Бо професор Дроп здригнувся, обличчя йому перекривилось, а руки дрібно затремтіли.

— Амелі, — бурмотів він, — Амелі… Не згадуйте мені за цю жінку… Вона для мене ніщо; я не хочу й чути про неї, не хочу, щоб знову поставала в пам'яті. Всьому вже кінець. Господи, які жахливі видива! Добродію, мовчіть! Мовчіть!

Професор вибіг з кімнати, бо за стіною раптом почувся срібний голосок Дельфіни Фаржо.

— Іди сюди, друже мій, — казала вона. — Я йду гуляти з моєю лялькою й хочу, щоб і ти був з нами.

Поль Дроп, зрозумівши, що кличуть його, відразу побіг до неї.

Через годину, покинувши таємничі покої, де професор Поль Дроп тримав Дельфіну Фаржо, Жюв спускався бульваром Майо до міської брами. Інспектор замислився, чоло насупилось, обличчя спохмурніло. «Он він який, — міркував він, — той грандіозний задум, над яким працював Поль Дроп. Отакої! Та Дельфіна геть затуманила йому голову. Зрештою, воно й не дивно, бо жінка таки вродлива… Тепер зрозуміло все, що сталося… Поль Дроп забрав Дельфіну з притулку, привіз до себе, поселив поряд з дружиною, а та, бачачи, що іноді він ходить з чарівною жінкою, гадала, що то його коханка, як же інакше! Отже, Поль Дроп не винен, дитини він не викрадав. Хто ж тоді заховав малого Убера?»

Якийсь час Жюв ішов, не думаючи ні про що. Раптом обличчя його проясніло, і він, як завжди в складних випадках, пробурчав сам собі:

— Оскільки Поль Дроп дитини не викрадав, то злодій і тюремник дитини не хто інший, як рідний батько. Тобто суддя Себастян Перрон!