Порожня труна

XXVII ЖІНОЧІ РЕВНОЩІ

— Це хто так співає? — спитала Дельфіна Фаржо, вражено дивлячись на стару Фелісіте. Та за звичкою, щоб розворушити Дельфіну й навіяти веселіші думки, наспівувала її улюблену пісеньку.

Обидві жінки знову перебували в кімнатці Дельфіни в квартирі професора Поля Дропа, яку він виділив для хворої. Займався сірий, похмурий світанок, мрячило, і Дельфіна, лежачи в ліжку, підсунутим до самого вікна, сумовито дивилася на округлі крони дерев, що, мов овеча отара, збігали авеню Мадрід до Булонського лісу.

Дельфіна Фаржо була ніби здивована. А що Фелісіте й далі мугикала ту пісеньку, то божевільна урвала її нетерплячим порухом руки.

— Господи, терпцю вже немає, — мовила вона. — Весь час співаєш одне й те саме. Навіщо мені ця дитяча пісенька?

Фелісіте обернулася до хворої:

— А для того, бідолашко, що ти не любиш інших пісень. І розважити тебе можна тільки цією колисанкою…

Дельфіна сердито попросила її:

— Будь ласка, помовч. Сьогодні вона мене дратує.

Дельфіна поринула в глибоку задуму, і Фелісіте не важилася порушити її. Минув майже тиждень від тієї страшної трагедії, коли загинув професор Поль Дроп. Мало не позбулася життя й бідолашна Елен, яку останньої миті врятував Фандор. Медсестри тоді швидко відвезли Дельфіну до покоїв, які професор для неї наймав, так її люблячи, що до останньої краплі віддав їй свою кров. Після тієї операції Дельфіна була в тяжкому, майже непритомному стані. Лікар, що оглядав її, сказав, що тілесно вона одужає швидко. А от розумово, — не певен. Коли щиро, то боїться, що тут уже нічим не зарадиш.

Уже два дні, як Дельфіна пополудні вставала з ліжка. Решту часу вона і лежала — більше з обережності, ніж тому, що цього справді потребувала. Вона потроху оживала, і на її бліді, знекровлені щоки повертався рум'янець.

Якось Фелісіте, помітивши, що Дельфіна надто задумана, озвалася:

— Дельфіно, може, тобі дати твою ляльку?

Молода жінка здивовано втупилася в неї.

— Мою ляльку? — лагідно спитала вона. — Яку ще ляльку?

Фелісіте ледь стенула плечима й, зайшовши до сусідньої кімнати, винесла звідти іграшку й поклала біля хворої.

Дельфіна придивлялася до порцелянової ляльки.

— Що це означає? — поцікавилася вона. — Навіщо ти принесла її?

Терпляча стара Фелісіте пояснила:

— Щоб ти могла трохи розважитись… Он бачиш, зараз на ляльці рожева сукня. А коли схочеш, можеш одягнути блакитну, так буде навіть краще..

Фелісіте вмовкла під непорозумілим Дельфіниним поглядом. Молода жінка, здавалося, була сердита й спантеличена водночас.

— Отакої! — згукнула вона. — Що це все означає? Мені дають ляльку, щоб я бавилася з нею, мов мала дитина. — Дельфіна зайшлася нервовим смішком. — Адже мені не десять років. Я доросла жінка, була одружена, мені тридцять років. Що за дурниці — давати мені бавитися лялькою! — Дельфіна і раптом пожвавішала. — Глузують тут із мене чи що? — Дельфіна показала на книжку на етажерці й звеліла Фелісіте:

— Принеси мені, я подивлюся її.

То був альбом з неоковирними, надміру яскравими малюнками. Під кожним великими літерами йшов напис. Альбом призначався, безперечно, для малюків, які вчаться читати. Дельфіна перегорнула кілька сторінок.

— Пригадую, — спроквола мовила вона, — не так давно я з великим зацікавленням розглядала ці малюнки. А тепер вони мені якісь аж надто дитячі. Нема на що дивитися. — Дельфіна знуджено відклала альбом і мовби сама до себе провадила далі: — А все ж, пригадую, вони мене дуже вабили, чи то давно, чи не так давно, вже й не пам'ятаю до пуття.

Фелісіте збентежено слухала Дельфіну. «Такою вона ще ніколи не була, — дивувалася доглядачка. — Що з нею сталося?» Але незграбно наполягала:

— Дельфіно, та ти погралася б краще з лялькою.

Хворій урвався терпець. Вона схопила іграшку й жбурнула на середину кімнати. Порцелянова лялька розлетілася на друзки.

— Досить із мене знущатись! — несамовитіла вона. — Чуєш, я тобі не: дитина, не дурепа й не безклепка! Дайте мені щось пристойне, щось цікаве для мене, я вам не мала дівчинка… До речі, чому і відколи до мене так ставляться? — І тоді, ніби їй сяйнуло, запитала: — Чому я більше не бачу професора? Доброго професора Поля Дропа, якого так люблю? Це нечемно — так мене занедбати. Фелісіте, я справді була щасливою, коли він сидів тут, лагідно дивився на мене й гладив мені руки. Піди скажи, нехай прийде.

Стара доглядачка зблідла. Поза сумнівом, з хворою сталася раптова, разюча й несподівана переміна. Вона розмовляє як при здоровому глузді, висловлює тверезі думки. Нема й сліду жалібної лагідності, якої надавав їй дитячий голосок. Вона вже не хоче, як раніше, ні гратися з лялькою, ні розглядати книжку з малюнками. Фелісіте погамувала хвилювання і, намагаючися, щоб не тремтів голос, ухильно відповіла:

— Про професора, люба, не турбуйся. Принаймні сьогодні його не буде…

— А завтра? — наполягала Дельфіна.

— Можливо, — відповіла Фелісіте.

Де вже було бачити старій жінці, що Дельфіна довгим, підозріливим поглядом дивиться на неї.

Дельфіна помовчала, потім потяглася на ліжку й проказала:

— Облиш мене, Фелісіте, й опусти завіси. Я трохи стомилась і, мабуть, посплю.

Доглядачка послухалась. Трохи посиділа біля узголів'я хворої, а коли побачила, що та дихає спокійно і рівно, перейшла до сусідньої кімнати. Зняла телефонну трубку й стала розмовляти з мадемуазель Данієль.

— Ви можете піднятися на хвилинку? — запитала вона в старшої медсестри.

Та відповіла, що вже йде. Невдовзі обидві жінки сиділи в кімнаті.

Після жахливої пригоди в операційному залі, що завершилася смертю Поля Дропа, мадемуазель Данієль не знаходила місця від горя й переживань.

Нечуваний скандал здавався неминучим, проте його вдалося пригасити. Фандор, що міг стати грізним обвинувачем покійного, втримався від неприхильних слів про небіжчика. Та й журналіст не звинувачував медсестер у співучасті в злочині Поля Дропа. Бо побачив, що жінки вражені не менше, ніж він, отже, аж ніяк не були хірурговими спільницями. З іншого боку, в клініці поводилися так, ніби нічого особливого не сталося. Одразу з'явилися ділові люди, які створили нове товариство й вирішили далі підтримувати клініку. Відомі хірурги згодилися перейти до неї і перевести сюди свою клієнтуру. Тож усі фінансові справи було залагоджено якнайкраще.

— Навіщо ви кликали мене? — спитала мадемуазель Данієль.

— Мені здається, ніби стається щось незвичайне. До Дельфіни Фаржо, схоже, потроху повертається розум. — І стара медсестра переповіла свою розмову з хворою, яка так хотіла бачити професора Дропа.

— Бідолашний професор! — аж звела руки до неба Данієль. — Бідолашний професор! — бідкалася вона. — Отже, його задум таки вдався. Яка це була голова, який розум, який чоловік! Це справді нечувана, надзвичайна, унікальна операція!.. Він був переконаний, що, давши свіжу кров цій жінці, яка збожеволіла з горя, знетямилася від переживань, можливо вилікувати її мозок, повернути розумові здібності, відновити душевну рівновагу. Та все ж було вкрай важко знайти здорову, сильну особу, яка віддала б свою кров і, по суті, пожертвувала б своїм життям. І професор зупинив свій вибір на хворій мадемуазель Елен, яку вважав приреченою. Питання тут надто делікатне, і професор Поль Дроп, певно, не зважився б відбирати в когось життя, якби безтямно не кохав Дельфіни Фаржо — кому, Фелісіте, це знати краще, ніж вам. Цей чоловік, який скоїв чимало гідного осуду, надто відколи запізнався з жахливим Фантомасом у Міньясовій подобі, зробив навіть замах на інше людське життя задля врятування коханої… Коли почалась операція, я про це й гадки не мала, хоч ішлося про переливання Дельфіні Фаржо крові Елен. Та коли втрутився Фандор і на наших очах сталася та жахлива сварка, я збагнула, що за одужання Дельфіни мала заплатити життям Елен. Журналістові докори змусили професора збагнути усю нелюдськість свого задуму. Він усвідомив, що не має права жертвувати чиїмось життям задля одужання Дельфіни. Але його кохання було несамовитою, майже безумною пристрастю, і він вирішив пожертвувати собою. Гай-гай! Хоча професор Поль Дроп і чинив іноді лихе, але, Фелісіте, треба визнати, що він загинув, виконуючи обов'язок, помер від кохання. І цим спокутував попередні гріхи. Хоч цей чоловік і тяжко завинив, проте помер як мученик!

— Ваші слова — свята правда, — потвердила Фелісіте, що схвильовано слухала мадемуазель Данієль. — Бідолашний професор!

Жінки заговорили про справи в клініці. Там і досі опікувались Елен, яка, вкрай ослабла після пам'ятної операції, що насправді була замахом на її життя, поволі оживала. Став пацієнтом клініки й Жером Фандор; внаслідок тяжкого удару, він кілька годин не приходив до тями й мало не помер, а тепер і собі одужував. Жіночу розмову перебив телефонний дзвінок, і мадемуазель Данієль одразу ж пішла до клініки.

Фелісіте сиділа в кімнаті, коли зненацька здригнулася: в сусідній кімнаті, де спала Дельфіна, щось глухо впало на підлогу. Фелісіте кинулась до дверей і відчинила їх.

— Господи! Що сталося? — зойкнула вона.

На паркеті лежала зомліла Дельфіна Фаржо.

Минуло два дні, Дельфіна сиділа в кімнаті, де її після розмови з Данієль побачила зомлілу стара Фелісіте. Тоді Дельфіна невдовзі опритомніла й відтоді затято мовчала про те, чого вона раптом знепритомніла. Молода жінка помітно перемінилась, і лікар, що доглядав Дельфіну, вже упевнено стверджував, що її врятовано. Фелісіте, що чи не найкраще знала свою хвору, казала те саме:

— Вона вже не співає «Ми в лісочок не підемо», не бавиться з ляльками. Вона знову стала жінкою, такою, як раніше. Вона вже почала мислити, плаче.

До Дельфіни Фаржо, схоже, й справді повернувся розум. Хоч вона й сумувала, але була спокійна, лагідна й щира. Їй дозволили робити все, що заманеться, навіть самій виходити з дому.

Цього ранку Дельфіна вдяглася на прогулянку в сад. Перед тим до неї заходив лікар, оглянув її і довго розмовляв з мадемуазель Данієль.

— Вона абсолютно здорова, — казав лікар, — і слід подумати, як бути. Адже квартиру мають опечатати, оскільки і професор, і його дружина загинули. Сумніваюсь, що нові власники клініки погодяться утримувати цю жінку, яку вже ніяк не назовеш хворою.

Мадемуазель Данієль непевно махнула рукою, мовляв, це не мій клопіт. А Дельфіна Фаржо взагалі нічим не сушила собі голову, бо збиралася на прогулянку. Коли хтось був у кімнаті, молода жінка здавалася цілком спокійною, зате на самоті її опосідали невідчепні думки, серце сходило болем, сльози застеляли очі.

— Поль Дроп, Поль Дроп! — бурмотіла Дельфіна Фаржо. — Бідолашний, як він любив мене, і як я люблю його тепер! — Її погляд суворішав, кулаки стискались, очі метали блискавки. — Таки це їхня провина, — бурчала вона. — В загибелі Поля Дропа винні Елен і Фандор!

То невже Дельфіна взнала, що відбувалося насправді? Так, вона все вже знала. Два дні тому, щоб лишитися наодинці, вона вдала, ніби заснула. А Фелісіте тим часом базікала в сусідній кімнаті з мадемуазель Данієль.

Дельфіна почула те і, цікава, стала дослухатися під дверима до їхньої розмови. З неї вона дізналася геть про все. Вкрай розхвильована, вона аж знепритомніла. А коли опритомніла, то так володіла собою, що й словом не прохопилася, ніби щось знає. Нові переживання перемінили її: вчорашнє божевілля стало мудрістю. Та з поверненням розуму до неї повернулися страждання й життєві скрухи.

Дельфіна Фаржо вже збігла сходами і, йдучи коридором, що вів до парку клініки, зустріла Данієль. Вона приязно кивнула їй головою.

— Піду, — мовила лагідно, — трохи погуляю в парку.

«Бідолашна, — співчутливо глянула на неї старша медсестра. — Зараз вона така щаслива, така погідна. Як їй сказати, що незабаром її попросять з клініки?»

І Данієль спробувала заговорити про це.

— Ви вже здорові, цілком здорові… Я рада і водночас мені сумно.

— Чому? — не зрозуміла Дельфіна.

— Тому, що ви покинете нас і заживете колишнім життям… Адже це дім недужих, здорових тут не тримають.

Дельфіна затремтіла, бо про таке вона не подумала. Але приховала неспокій і неквапом сказала:

— У мене ні родичів, ні родини, ні тим паче грошей — що ж мені діяти? — А тоді спитала: — Мадемуазель Данієль, чи не можна знайти мені якоїсь роботи в клініці? Це було б найкраще.

Данієль непевно махнула рукою:

— Здається, це буде нелегко: адже ви зовсім не знаєте нашої роботи… Та все ж замовлю за вас слівце.

Данієль пішла. Дельфіна дивилася їй услід і, стиснувши кулаки, сердито забурмотіла:

— Покинута… Всіма покинута. Та якби нічого не сталося, я була б щасливою і коханою, сама любила б… Мала б такого красеня, як професор Дроп, що нестямно любив мене, мов чоловік, мов коханець. — До горла їй підкотився колючий клубок. — А тепер його нема… Він помер задля мене… Помер через мене…

Молода жінка підійшла до одного з корпусів, де лежали хворі. Западали сутінки, в палатах запалювали світло, тож знадвору добре було видно все, що робиться всередині. Дельфіна зупинилася перед прочиненим вікном, чуючи й бачачи все, тоді як її саму ніхто не бачив.

У палаті на вузькій канапі, ніжно пригорнувшись одне до одного, сиділи й розмовляли молодий іще чоловік і дівчина. Дельфіна мимоволі відсахнулася.

— Вони!.. Вони!.. Це вони, — бурмотіла вона.

То були Елен і Фандор. Дівчина потроху одужувала, та й Фандор майже оклигав. Закохані звіряли одне одному майбутні плани, клялись і присягались у вічній любові.

— Елен, — казав Фандор, — я гадаю, що наші муки вже скінчилися… Трагічні хвилини промайнули, немов страшний сон. Ті жахливі нещастя, через які ми пройшли, поєднали нас навіки і наше кохання не згасне.

— Ох, Фандоре! — зітхнула Елен. — Я страждала, як і ви, але тепер забуду все, бо переді мною безмежне щастя. Жити з вами, Фандоре, бути біля вас, відчувати ваше кохання, — моє найпалкіше бажання, відколи я вас побачила. Раніше мені здавалося, що це нездійсненно, але тепер це все не за горами.

Вони палко поцілувались.

— Боюся, — проказала Елен, — боюся за наше щастя й часом думаю, що нас чекає попереду.

— А ти не думай, — заспокоїв її журналіст. — Я ж біля тебе, щоб кохати й захищати. І якщо коли-небудь знову постане на нашій дорозі Фантомас, то це йому так не минеться. Будь певна, Елен, тепер, коли ми разом, я буду куди сміливіший.

У двері тихо постукали — ввійшла мадемуазель Данієль.

— Перепрошую, — всміхнулася вона закоханим, — що заважаю, проте не надуживайте побаченням. Не забувайте, що мадемуазель Елен тільки одужує. Пане Фандор, я мушу вивести вас, Ідіть до себе, нехай дівчина відпочине. — І додала, щоб утішити: — Завтра ще буде день і ви знову побачитесь.

Фандор поцілував простягнуту Елен руку і подався до сусіднього корпусу, де лежав у палаті зі старим паралітиком, який з ранку до вечора незворушно пихкав люлькою.

Дельфіна Фаржо заціпеніло дивилася знадвору на все те, хвилювання забивало їй дух.

— Елен і Фандор! — пробурмотіла вона. — Отже, вони кохають одне одного… І не приховують цього… Вони щасливі!

Безталанна жінка знала Елен і Фандора й раніше. Вона зустрічалася з ними під час своїх трагічних пригод. Дарма що пов'язана з Фантомасом, вона не раз бачила Фандора й чула від нього про Елен. Тепер закохані викликали в пам'яті Дельфіни зовсім не втішні згадки про колишнє безладне життя. Та й Дельфіна, відколи почалися її злигодні, вбачала в Елен суперницю. Коли ще Дельфіна була закохана в іспанського інфанта, то дізналася, що Елен, хоч і не прагнула цього, здобула його прихильність, і той відтоді уникав Дельфіну. Та страшенно лютилась і не могла простити цього Елен. Проте згодом те забулося: адже коли Фантомас живцем поховав її, вона збожеволіла від жаху.

Та відколи до неї повернулася тяма, Дельфіна Фаржо невідступно думала, що саме Елен, Фантомасове поріддя, — вона щиро вірила, що Елен — донька того нелюда, — повсякчас стає їй на заваді, заважає іти обраним нею шляхом.

— Господи! — бідкалася вона, роздивляючись палату Елен, — як я страждаю. Яка я нещасна! І як я її ненавиджу!

Люто ошкірившись, із стиснутими кулаками, Дельфіна Фаржо дивилась, як Елен, вочевидь стомлена, вмостилась у великому кріслі й заплющила очі. Дельфіна несамохіть підступила ближче й зазирнула всередину.

— Я ненавиджу, ненавиджу, — бурмотіла молода жінка. — Он вона яка гарна й щаслива, що кохає і її кохають… А я теж маю право на щастя, проте страждаю… Моє майбутнє сумне й похмуре, але що я вдію? Звідси мене виганяють, я всього позбулася… Навіть не можу кохати, кого хочу, бо його відібрала смерть.

Її несамовиті, сповнені ревнощів очі прикипіли до Елен, яка щасливо всміхалася уві сні; їй, певно, снилося щось приємне.

Дельфіна раптом розчахнула вікно й нечутно перелізла через підвіконня. Ледь переводячи дух, нахилилася до Елен, злостиво роздивлялась її.

— Яка ж вона гарна! — враз зітхнула Дельфіна. А тоді її всю аж пересмикнуло: — Але як же я ненавиджу її!

Дельфіна пожвавішала. Її погляд став напруженим, як і кілька днів тому, ще до операції і смерті професора Дропа, що пожертвував собою, аби повернути їй розум. Дельфіна Фаржо, якої не бачила заснула Елен, почала щось шукати. Нишпорила в палаті, заглядала на полицю, етажерку. І раптом перед очима щось зблиснуло. Ніж! Дельфіна схопила його. Закусивши губу, з почервонілими очима підступила до Елен. Замахнулася і опустила руку з ножем на груди нареченої Фандора. При цьому несамовито зойкнула, а потім з дикунською зловтіхою кинула:

— Здихай, паскудо, всі мої нещастя через тебе!.. Я пропаща, приречена на довічну муку й безмежний відчай. Але я буду нещасна не одна. Я помстилася тобі за Поля Дропа.

Елен навіть не ворухнулась. Її обличчя побіліло, мов смерть. Дельфіна Фаржо, відпустивши ножа, загнаного по руків'я в плече Елен, вистрибнула у вікно. І кинулася в ніч.