Посол Андрієнко був сивий, моложавий, на диво моторний; із Степановим їх зв’язувала давня дружба; різниця у віці — двадцять років — що далі, то більше стиралася; особливо після того, як Степанов провів півроку військкором у джунглях В’єтнаму і в партизанів Лаосу, набрався лиха в Чілі, на Борнео, у Західному Берліні під час бунту «нових лівих», у Лівані, коли Ізраїль тільки-но починав планувати агресію, і той незримий розрив, що відділяв фронтовиків від усіх, хто не був солдатом Вітчизняної, дедалі стирався, хоч, звичайно, жодна з трагічних подій, свідком яких був Степанов, не могла зрівнятися з тими чотирма роками битви, учасником якої — з першого дня — був Андрієнко.
— Я не дуже порушив ваші плани? — спитав Андрієнко, коли Степанов прийшов до нього.
— А я люблю, коли порушують мої плани… Особливо, якщо вчасно і в справі. Коли мені заважають працювати, — усміхнувся Степанов, — це ще дужче акумулює добру злість, пишеться потім з неабиякою наснагою…
Андрієнко похитав головою.
— «Добра злість»? Чи не забагато тут від фокуса?
— Ну то й що? Погано, коли його мало. Фокус, як і анекдот, суть, сюжет для книжки, привід для дискусії, збудник незгоди…
— І це добре?
— Безперечно, Петре Васильовичу. Я прийшов у цей світ, щоб не погоджуватись, — здається, це Горький. Бери все під сумнів — Маркс.
— Коли так говорять мислителі, вони готують світ до нової якості, Дмитре Юрійовичу, і я з ними солідарний, але до великих часто примазується могутній прошарок ледарів, які козиряють гарантованим правом не погоджуватись в ім’я того, щоб байдикувати.
— Відлито в бронзу, — Степанов зітхнув. — Можна чеканити.
Андрієнко розгорнув червону папку, чіпким оком перебіг машинописний текст, спитав, не підводячи очей:
— Ви журналіста Лиска знаєте?
Степанов нахмурився, пригадуючи, запитав:
— Він акредитований у Франції?
— Ні, в Шьоньофі, це європейський Прес-центр…
— Я чув, Петре Васильовичу, про нього, але з ним не знайомий. Може, зустрічалися де… Щось трапилось?
— Так. — Андрієнко простягнув Степанову два сколотих аркушики паперу. — Почитайте.
На першому аркуші повідомлялося, що вночі побили мало не до смерті й відправили непритомного на літаку Червоного Хреста до Москви журналіста Миколу Івановича Лиска, сорок п’ятого року народження, українець, неодружений; у консульстві про це дізналися від невідомого, який назвав місце, де лежить Лиско, і попередив — коли червоний ще раз посміє приставати до його коханої жінки Марі Кровс, з ним буде покінчено.
На другому аркуші повідомлялося, що Марі Кровс — журналістка із Гамбурга, акредитована при Прес-центрі, там, де працював і Лиско.
Степанов знизав плечима.
— А яке все це має відношення до Парижа, хіба тільки те, що бідолашний Лиско — наш громадянин?
— Безпосереднє, — відповів Андрієнко. — Сьогодні вранці мені доповіли: той, хто назвав себе доброзичливцем, лишив у консульстві папку, в якій зберігався запис розмови Лиска і цієї самої Кровс… Інтимні розмови…
— Ну то й що? — Степанов знову знизав плечима. — Я не пуританин.
— Ви можете дозволити собі таку розкіш, — Андрієнко теж усміхнувся. — А я, на жаль, не можу, і не стільки тому, що я посол, як тому, що я старший від вас і довше працюю тут, за кордоном… Словом, у записці, залишеній разом з плівкою, сказано, що Лиско погано поводився…
— Щось не тим пахне…
— Згоден. Саме тому я й хотів запропонувати вам цей «сюжет для невеликого оповідання»… Беретесь? Чи справ дуже багато?
— Я ж говорив: мені подобається, коли заважають.