Прес-центр

67 24.10.83 (12 годин 43 хвилини)

Комісар Матен схилився над Шором, погладив його долонею по змарнілому обличчю, зарослому кущуватою сивою щетиною, посміхнувся і тихо сказав:

— Я не сподівався побачити тебе живим…

— Я теж не сподівався побачити себе живим…

— Ти нічого не розумів, Соломоне… Клінічна смерть… Тебе витягли з небуття… Ти був приречений…

— Чому ти не прийшов до мене вчора?

— Не пустили лікарі.

— Я так чекав тебе…

— Вони сказали, що тобі ще не можна ні з ким розмовляти… Мене пустили тільки на десять хвилин…

— Посидь довше… А я посплю…

— Але ж вони сказали, що ти весь час спиш…

— Ні, — Шор похитав перебинтованою головою. — Я весь час чекаю.

— Кого чекаєш?

— Смерті.

— Ти житимеш, небезпека минула…

— Тому я й чекаю смерті… Мене повинні були вбити й не змогли. Значить, доб’ють… Ти знайшов когось?

Матен похитав головою.

— Ніяких слідів… Може, ти пам’ятаєш номер машини?

Шор судорожно зітхнув.

— Дай мені води.

Матен узяв зі столика соусницю, підклав долоню під шию Шора, напоїв його, витер підборіддя серветкою й спитав:

— Хочеш, я пришлю апельсинового соку? Він добре допомагає, коли сохне в роті.

— Мені дають, спасибі. І лимонний теж дають, тільки в мене від нього ще більше сохне язик… Подивись, у мене дуже великий язик?

— Не вигадуй, Соломоне… Язик як язик…

— Чорний?

— Рожевий. Такі бувають у новонароджених…

— Дай затягтися…

— Тобі не можна.

— Я знаю, що не можна… Але мені дуже хочеться… Одну затяжку… Погріти легені.

— Соломоне, я не зроблю цього… Таке може зробити ворог… А я твій друг… Почекай… Поздоровішаєш трохи, і я принесу тобі пачку «Голуаз».

— Тільки без фільтру.

— Добре, без фільтру…

— Можеш посидіти біля мене ще трошечки? А я посплю…

— Спи. Я посиджу.

Шор заплющив очі і зразу ж поринув у тривожний сон. Матен дивився на його обличчя довго й пильно, потім витяг сигарету, ткнув у рот, пожував тютюн; страшенно хотілося курити; аби тільки Шор про все забув, подумав комісар; справді, все це жахливо; з усіх тих, хто питає мене, як себе почуває Шор і що він говорить, один напевне зв’язаний з убивцями; дійсно, Шора за жорстокими законами розпочатої гри треба ліквідувати, коли він хоч щось пам’ятає… Аби тільки йому бідолашному памороки забило. Джон Хоф так наполягав, щоб його відсторонили від розслідування… Невже він… Ні, цього не може бути… Людина його професії мусить усе знати, це правильно, але санкціонувати таке… Ні і ще раз ні… Тоді хто ж? Чи я обманюю себе? Адже в самій глибині душі я припускаю таку можливість… Коли на мене тиснуть згори, я часом теж закриваю очі на те, що роблять підлеглі, аби виконати наказ, це за правилами, світ влаштовано жорстоко. Мерзенно відчувати свою роздвоєність… Але інакше, мабуть, вижити не можна, зімне й розкришить, все так влаштовано, щоб виживали ті, хто вміє плисти за течією, а не проти неї, не можна порушувати рівновагу, найстрашніше — порушувати баланс, а Шор замахнувся на думку, близьку до державної, такого не прощають, кінець точно визначений, нічого не можна змінити, людина безсила перед обставинами, Кафка правду писав, усі ми малюсінькі деталі величезної машини, якою керують без нас, за своїми законами, не людськими, а якимись неземними, жорстокими, підкореними одній лише меті — зберегти статус-кво; будь-яким шляхом, будь-якою ціною зберегти те, що є… Справді, треба посадити сюди сестру… Нехай хто-небудь постійно стежить за палатою… Від гріха… Через вікно його не дістануть, якщо хтось і зацікавлений у тому, щоб він звідси не вийшов, будинків навпроти немає, клініки стали будувати розумно, тяжкохворі бачать тільки небо, воно єдине, всі ми там будемо, а втім, невідомо, в якому відсіку, рай відрізняється від пекла, добре було б хоч у чистилище потрапити…

Матен усміхнувся, згадавши, як на конгресі криміналістів у Алжірі російський професор з інституту права розповів кумедний спіч про те, як один чоловік потрапив у рай і як там було чудово — і ангели співали, і молочні річки текли в киселевих берегах, і райські пташки пурхали над тінистими деревами, та через кілька років чоловікові стало нудно там і він звернувся до апостола Петра з проханням дозволити йому туристський вояж у пекло. Легко дістав на це дозвіл і опинився в пеклі, зустрів там друзів, погомоніли від душі в ресторані, стриптиз, цигани та інше, поспав з чудовою дівкою у номері готелю, повернувся — в призначений строк — у рай, і йому там зробилося до того тоскно, що він попросив у апостола дозволу перебратися в пекло назавжди, йому дозволили після довгої бесіди, — відмовляли, рекомендували ще й ще раз подумати, але чоловік був невблаганний і перейшов у пекло, та на цей раз не було ні шиночків Монпарнасу, ні циган, ні готелів із шлюшками на Монмартрі, була котельня, де на плиті смажили грішників, а довкола метушилися ділові чорти з рогами, і новонавернений жалібно вигукнув: «Господи, та що ж це?! Усе ж було інакше перший раз!» І апостол, що явився йому в небесах, пояснив: «У цьому, любий, вся різниця між туризмом і еміграцією…»

Матен відкинувся на спинку стільця, і в ту ж мить Шор розплющив очі; вони були сповнені жахом.

— Чого ти? — спитав Матен. — Приснилося щось погане?

— Ні, ні… Я сплю без сновидінь… Ти дуже поспішаєш?

— У мене є ще кілька хвилин. Хочеш, я пришлю сюди Папіньйона? Він, правда, сидить у бюро замість тебе, роботи тьма-тьмуща, але він вірний тобі, як пес…

— Хто веде справу Граціо?

— Ну його к чорту, цю справу, Соломоне… У нас її забрали, і слава богу…

— Хто забрав?

— Таємна поліція.

— Чому?

— Не хочу більше цікавитися цією справою, — відповів Матен. — Як на мене, то я вважаю, краще взагалі забути про неї. Ну їх к чорту. Італійці, вони всі мафіозі, і не сперечайся, будь ласка, це справді так.

Шор відчув, як очі його застилають сльози. Так, Матен завжди був мені другом, він думає так само, як і я, він сподівався, що я все забув, хоч над ним ще більше начальства, ніж наді мною, і йому дуже важко. Матен — людина проста, маленький чоловічок, який боїться цього життя так само, як я, — і він радить мені все забути, а він не мав права на це, я дуже хочу забути, я зроблю все можливе, аби забути той номер, який був на машині, котра мене вбивала, та тільки чи зможу я забути його? Мабуть, зможу, адже я зміг забути обличчя Еріха, чому б мені не забути номер машини, яку вів сьогоднішній фашист?