Прес-центр

36 16.10.83 (23 години 21 хвилина)

Сенатор Едвардс прилетів у Гаривас рейсом «Ер Франс» з приватним візитом; од прес-конференції відмовився, хоч в аеропорту на нього чекало більше сорока журналістів.

— Поки немає про що говорити, друзі, — всміхнувся сенатор. — Про те, який смак у манго, говорять після того, як його покуштують.

Він приїхав у готель «Шератон», прийняв душ, подзвонив у Вашінгтон; секретарка розповіла про останні новини; потім поговорив із сином, а вже після цього усівся біля телефону в м’якому кріслі і чекав, коли з ним зв’яжеться Санчес — тільки заради цього він і опинився тут.

Санчес подзвонив, як і домовились заздалегідь, опівночі, сказав, що машина пішла, можна спускатися, біля виходу сенатора зустрінуть.

Вони побачились через півгодини в заміській резиденції уряду, на березі океану.

Однак знайомство Едвардса і Санчеса почалося не сьогодні, а чотири роки тому, коли молодий випускник Боннського університету Санчес, повертаючись на батьківщину, зробив зупинку у Вашінгтоні. Він подзвонив у сенат, в секретаріат Едвардса, відрекомендувався і попросив про побачення з ним. Едвардс, завантажений справами понад міру, навряд чи вибрав би час для невідомого Мігеля Санчеса, але напередодні в усіх газетах Штатів були опубліковані повідомлення про те, що гариваський диктатор розстріляв дванадцять професорів, які виступили з закликом про лібералізацію режиму і проведення муніципальних виборів.

Едвардс передав секретареві, що він згоден прийняти містера. Санчеса від сімнадцяти до сімнадцяти десяти; Санчес приїхав раніше, походив довгими коридорами сенату, вдихаючи солодке повітря капітолійської свободи, через три хвилини він знову ввійшов до приймальні; там було повно народу; два сини Едвардса в спортивних, досить-таки заношених костюмах розбирали кореспонденцію; секретарка, на столі якої стояла бронзова табличка з одним лише словом «смайл»[15], відповідала на безкінечні дзвінки стандартно ввічливим запитанням:

— Мей ай хелп ю[16]?

І при цьому строго виконувала вказівку, викарбувану на бронзовій табличці, зовсім невимушено посміхаючись тим, з ким розмовляла, і кожному, хто зазирав до кімнати.

— Я Санчес, — відрекомендувався Мігель, — сенатор призначив мені зустріч.

— О так, містер Санчес, він вас чекає, будь ласка, проходьте. Кабінет був не дуже великий, схожий на декорацію з американського фільму, де розповідалось про банду багатих злочинців, про бідного прокурора, який протистояв їм, і про захисника правди — сенатора; старовинні меблі, фотографії з дарчими написам, зовсім домашні штори на широкому вікні, закритому металевими жалюзі, і дуже багато книжок в заскленій шафі — переважно правознавство та історія.

Едвардс усміхнувся своєю звичайною білозубою усмішкою, пішов назустріч Санчесу, сильно трясонув його руку і запросив сісти, спитав гостя, яка в нього професія, про його наміри та про мету візиту в Штати; Санчес відповів, що він правознавець, мріє повалити диктатора в Гаривасі і хоче просити сенатора допомогти йому і його друзям у цій нелегкій справі.

Едвардс був обережний прагматик, і такої граничної відвертості йому не доводилось зустрічати з тієї пори, як він вийшов з коледжу.

— Я вкладуся в шість хвилин, сенаторе, — вів далі Санчес. — Передам вам список усіх тих, хто мучиться в тюрмах і концтаборах, скорботний листок, куди занесено прізвища розстріляних без суду й слідства за те тільки, що вони мали власну думку про те, що відбувається, я залишаю вам документи про рівень дитячої смертності, про кількість початкових шкіл у країні та ліжок у трьох лікарнях. Ви, очевидно, знаєте, що зберігання таких відомостей у Гаривасі карається двадцятип’ятирічною каторгою, розповсюдження — розстрілом, тому я прошу попередити ваших співробітників, які, можливо, вирішать перевірити ще раз мої матеріали, не посилатись на мене, бо моя загибель означатиме крах руху в країні…

Вони розмовляли сорок дев’ять хвилин; через два місяці після цієї зустрічі Едвардс виступив у телевізійній передачі компанії Сі-бі-ес і звинуватив адміністрацію в тому, що вона підтримує «відверто фашистський режим, глава якого називає себе найближчим другом Сполучених Штатів». Назвіть мені своїх друзів, і я скажу, хто ви, гласить древня мудрість; це ганьба двадцятого століття — кривава, сліпа тиранія, яка боїться правди й думки, та ще й проголошує себе «найнадійнішим партнером північноатлантичної співдружності у боротьбі проти сил агресії і зла». Те, що ми підтримуємо дипломатичні відносини з цим режимом, те, що там є наші радники, те, що поліція диктатора озброєна нашими автоматами і мінометами, а повстанців розстрілюють з «фантомів», відправлених нашими ВПС, недопустимо й безглуздо, це кидає пляму ганьби на демократію».

Едвардс був першим, хто дізнався про переворот у Гаривасі; він зразу ж надіслав привітальну телеграму Санчесу, і хоч чимало його колег, не кажучи вже про апарат державного секретаря, висловили неабияке невдоволення таким необачним жестом сенатора, Едвардс стояв на своєму і підтримував відкриті контакти з посланцями полковника.

… Санчес і Едвардс потисли руки, а потім несподівано для самих себе обнялися й поляскали один одного по спині.

— Ну що, — сказав Едвардс, — дуже пахне порохом?

— Дуже, — відповів Санчес.

— Знаю… Я в захопленні від вашого спокою в ситуації, що склалася… Я читав, що вас звинувачують у безхребетності, в невмінні й небажанні стукнути кулаком по столу, але я вважаю вашу лінію єдино правильною… Перш ніж поставити вам ряд запитань, пов’язаних з економічними проблемами, я хотів би з’ясувати головне… В разі, коли ваш енергопроект виявиться заблокованим — фінанси, таким чином, полетять к бісовій матері, виникне кризова ситуація, — ви маєте намір пустити сюди кубинців чи росіян в обмін на їхню економічну підтримку?

— Якщо ми опинимося в безвихідному становищі й усі відмовляться нам допомагати, ми змушені будемо прийняти допомогу марсіан, не те що кубинців.

— Полковнику, я маю на увазі їхню воєнну присутність.

— З правими ультра, які обстрілюють нас із сельви, ми впораємося, народ ненавидить їх… Але з американським флотом тягатися нам не під силу.

— Я поки що не маю даних про такий вихід з кризи. А ви?

— Ми пам’ятаємо Гватемалу і Санто-Домінго.

— Як це казав Маркс? — Сенатор нахмурився, пам’ять у нього була така, що можна позаздрити. — Історія повторюється двічі: один раз у вигляді трагедії, другий раз у вигляді фарсу.

— Життя вносить корективи, — зауважив Санчес. — Спочатку була трагедія у Гватемалі, потім у Домініканській Республіці, не фарс, а ще страшніша різня… А після цього Чілі… А тоді Уругвай…

— Як правило, Білий дім виявлявся втягнутим в ситуацію.

— Хто ж у такому випадку каже «а»?

— Ті, хто зацікавлений у кризі. Ті з наших великих фінансистів, кому ви і Граціо наступили на мозоль… А бідолашній адміністрації нічого не лишається робити, як покривати те, що сталося.

— У нас є підстави думати, що Білий дім уже давно згоден покрити те, що готується в Гаривасі, — всміхнувся Санчес.

— Підстави? — Едвардс незадоволено поморщився. — Ми люди однієї професії, полковнику… Дайте мені факти, і я обіцяю вам почати битву, коли повернуся до Вашингтона.

— Добре, фактів немає, але я запевняю вас, що уряд поки що не обговорював можливості укладання воєнного союзу ні з Гаваною, ні з Москвою. Я запевняю вас, сенаторе, що ми не підемо на те, щоб благословити воєнну присутність тих, хто гарантує Гаривас від інтервенції з півночі, до самого останнього моменту. Якщо ваш уряд згодиться подати нам допомогу в реалізації енергопроекту, то кризу, очевидно, буде погашено.

— Тут справа не в уряді, полковнику… Ваші люди спробували всі можливості на Уолл-стріті?

— Як мені відомо, так.

— Не певен. Зрештою далеко не всі наші бізнесмени зав’язані з воєнно-промисловим комплексом… Більшість діє саме в мирних галузях економіки.

— Сенаторе, ми готові пробувати ще і ще раз, але, погодьтесь, терпіння — не моє, я вмію терпіти, а моїх колег, які виражають думку більшості нації, — не може бути безконечним. Погодьтеся і з тим, що питання престижу в нашому іспаномовному світі має особливий, оголений, чи що, характер… У мене створюється враження, що Вашінгтон навмисне підштовхує нас до повороту на схід, аби мати розв’язані руки. Вам не здається?

— З погляду формальної логіки, не можу не погодитись з вами, але мені потрібні факти… Я згоден посильно допомогти вам у контактах з Японією, гадаю, це був би оптимальний варіант виходу з ситуації, що склалася…

— А чому не Бонн?

Едвардс зітхнув.

— Яке це має значення, Італія чи Федеративна Республіка? І та й та в Європі… Я згоден з вами: загибель Граціо була дуже вигідна вашим противникам, щоб вважати це самогубством… У нас досить сильні зараз ті групи, які аж надто ревниво ставляться до «західноєвропейської тенденції» економічної моделі… А втім, політичної також — насамперед я маю на увазі контакти Європи з Кремлем… Бонн навряд чи займе відкриту позицію в нинішніх умовах. Вони вижидатимуть. Токіо може відважитись на те, щоб зразу ввійти у ваш енергопроект…

— Ми були б щиро вдячні вам, сенаторе, якби ви нам допомогли…

— Я докладу всіх зусиль. Ви даєте мені можливість виступити у Вашінгтоні перед пресою і сказати про вашу позицію з приводу імовірної присутності росіян і кубинців?

— Безперечно…

— Добре… І ось що, полковнику… Наші повідомлення про незгоди у вашому уряді відповідають дійсності?

Санчес вийняв сигарети, простяг сенатору, закурив сам, відповів неохоче:

— Я вважаю недостойним ні себе, ні вас брехати… Тому відповім вашим же запитанням: у вас є факти?

— Нема.

Санчес запросив сенатора до столу. Вечеря була скромна, на американський манір — два шматки м’яса, багато овочів, вино.

Саме тут, поливаючи гострим соусом салат, огірки й помідори, Санчес і поцікавився:

— А як на вашу думку, тим у вас, кому не подобається експеримент, що проводиться в Гаривасі, вигідний розбрід в уряді?

— Звичайно, — відповів Едвардс. — Салат дуже смачний, назвіть мені цей соус, дома будуть щасливі, коли я привезу дві чи три банки.

— Я вже подарував вам ці три банки.

— Спасибі, — Едвардс підняв келих і мовив: — Я бажаю вам успіху у ваших починаннях, полковнику. Я ставлюся до вас з явною симпатією… Мені імпонує ваша стриманість, і я говоритиму у Вашінгтоні про те, що нерозумно провокувати ситуацію, саме так, провокувати, обіцяю вам це. Але не поспішайте, використайте все, аби заручитися підтримкою нашого бізнесу. Якщо ви звернетесь до Москви, мені буде важко захищати вас у майбутньому… Обіцяю вам також вплинути на адміністрацію, щоб утримати наші гарячі голови від нерозумної активності…

Президент, вислухавши сенатора Едвардса, коли той наступного дня повернувся до Вашінгтона, спитав:

— А чи не здається вам, що все, що відбувається в цій нещасній країні, є наслідком інтриг противників наших з ними добрих відносин?

— Я допускаю це.

— Не ми, не американська преса, а Кремль нагнітає кризові настрої…

— У мене немає таких фактів, пане президент. У мене є інші факти: в багатьох наших виданнях Санчеса прямо звинувачують в антиамериканській активності, а насправді це не відповідає дійсності. Він запевнив мене, що питання про воєнну присутність росіян і кубинців не стоїть на порядку денному, найбільше він сподівається на нашу допомогу, але всі його спроби домовитися натикаються на стриману стіну нерозуміння… Я м’яко сказав, пане президент, бо належу до тих, хто шанує коректність у політиці…

— Дякую вам, сенаторе, за те, що ви побували в Гаривасі. Ваша інформація має винятковий характер. Я негайно доручу моїм колегам ще раз якнайретельніше вивчити наші можливості нормалізувати становище в Гаривасі…

— Становище там цілком нормальне.

— Ви пробули там одну ніч, сенаторе, — зауважив президент, — а ніч не та пора, коли все можна побачити… Я рекомендував би вам знайти час для директора адвокатської фірми Роберта Корра, йому доручено стежити за ситуацією в Гаривасі, співвідносячи її з тим, що твориться на провідних біржах світу… Гадаю, ваша інформація допоможе йому виконати покладену на нього місію…

— Я це зроблю неодмінно, пане президент, але ще хотів би спитати вас: може, є смисл запропонувати комусь з ваших помічників виступити й заспокоїти громадськість з приводу «гариваських страхів»? Це високо оцінили б Санчес і його колеги.

Президент кивнув, чомусь посміхнувся і спитав:

— Всі? Чи тільки деякі з них?