Прес-центр

48 18.10.83 (12 годин 01 хвилина)

Шор увімкнув приймач, довго шукав Москву, якось дивно підморгнув Степанову й спитав:

— Хочете почути рідні голоси?

— Та я ж не розумію французької, навіть коли текст читають російські диктори…

Передавали концерт естрадної музики; співала Пугачова.

— Абсолютно європейська співачка, — сказав Шор, трохи збільшивши звук.

— А Шаляпін? Чайковський? Європейці? Чи варвари? — Степанов не вважав за потрібне приховати роздратування.

— На заході я теж поділяю художників на європейців і варварів, пане Степанов, — заперечив Шор. — Повірте, я не належу до породи сліпців чи шовіністів.

— Це те саме.

Шор закурив, знизав плечима.

— Мабуть, так. Не сердьтесь.

«Хитрує, — подумав Степанов. — Він кудись гне, а от куди? Слава богу, його англійська схожа на мою, цією мовою найлегше розмовляти іноземцям».

— Якщо ви хочете допитувати мене, пане інспектор, я буду змушений викликати працівника нашого консульства.

— Ні, я не збираюся вас допитувати, пане Степанов, ні в якому разі… Я хочу поставити вам кілька запитань, які не фігуруватимуть у справі. Згодні?

— Будь ласка.

— Я не читав ваших книжок, але встиг подивитися в американських літературних довідниках, що вони про вас пишуть… Тому я поставлю вам перше запитання: ви вірите в те, що Леопольдо Граціо покінчив життя самогубством?

— Я прочитав у «Інтернешнл геральд» вашу відповідь на це ж запитання, поставлене журналістами… Ви говорили на американський манір: не коментується…

— Якби я вірив у його самогубство, то відповів би однозначно, пане Степанов.

— Ну, добре, а чому вас цікавить моя думка про це?

— Бо ви самі ним цікавитесь, по-перше, а по-друге, як написано в американських літературних довідниках, ви працюєте в жанрі політичних книжок, отже, неспроста включилися в цю справу.

— У нас є дитяча гра, пане інспектор: «Чорного й білого не називати, «так» і «ні» не говорити…»

— Як це? — здивувався Шор.

— Дуже просто… Я вас питаю: «Хочете випити чарку хорошої російської горілки?» Що ви відповідаєте?

— Хочу.

— А ви любите ікру?

— Звичайно.

— Краби?

— О так!

Степанов усміхнувся.

— Ви програли, пане інспектор. Ви сказали слово «так». А воно за умовами цієї гри заборонене.

— Платити штраф?

— Я ж учив вас… А з учнів ми не беремо… Тільки наступного разу обачніше поводьтеся зі словом «так».

— Пане Степанов, я навмисне ввімкнув радіо… Не лише літератори живуть відчуттями, іноді сищики, подібні до мене, теж відчувають дещо… Розумієте? Дещо… Допоможіть мадемуазель Кровс почати скандал у пресі… Я ще козирюся, пане Степанов, але цілком може статися так, що справу Граціо від мене заберуть… І здадуть в архів… А це нечесно.

— Чому ви кажете про це мені? Іноземцеві? Тим паче росіянину?

— Я кажу про це саме вам, тому що росіяни врятували у Тюрінгії моїх близьких друзів… А я поки що вмію пам’ятати добро… Як, до речі, й зло… Хочу назвати вам одне ім’я… Вольф Цорр… Він працював у концерні «Нестле», представляв тут інтереси молочних королів Гітлера… Вольф Цорр — це ім’я може вам знадобитися, він живе у Базелі… Ось і все, про що я хотів вам сказати, ви вільні, пане Степанов, ваш візит до поліції не зафіксовано в документах… Мадемуазель Кровс я затримаю на п’ять хвилин, не більше, почекайте її в кафе навпроти, там чудові марципани…

— Мадемуазель Кровс, ви відмовилися відповідати на запитання, коли ми розмовляли по телефону, і це, безперечно, ваше право… Ви можете відмовитися розмовляти зі мною й зараз, ми, слава богу, живемо не в тоталітарній країні, і я не можу піддати вас превентивному арешту… Хочу лише поставити запитання, я, як ви розумієте, не зможу його зафіксувати, так само, як і вашу відповідь, через перешкоди, — він кивнув на радіоприймач, досі настроєний на хвилю Москви. — Чому ви вважаєте, що Граціо вбито?

— У вас свої таємниці, пане інспектор, у мене свої.

— Добре… Я відкрию вам свої таємниці… Вони зводяться ось до чого. Перше: на пістолеті, з якого було вистрілено у Граціо, немає відбитків пальців. Друге: кватирка в його спальні була відчинена. Третє: його номер знаходився на четвертому, тобто передостанньому, поверсі готелю, а на останньому поверсі займав номер чоловік, який пред’явив портьє дуже сумнівні документи, так, так, ми не змогли знайти його за тією адресою, яку він продиктував, коли знімав апартамент… А втім, пошуки тривають, можливо, хтось устигне підготувати за ці години алібі для об’єкта, який мене цікавить. Але цей секрет знаєте тільки ви і я, розумієте?

— Чому ви говорите про це мені?

— Тому що ви єдина людина, яка відкрито заявила про вбивство Граціо. Тому що на вас через це почнуть тиснути. Тому що, нарешті, ви взагалі багато знаєте, але не хочете зі мною говорити…

— Не з вами особисто, пане інспектор Шор…

— Просто «інспектор»… Терпіти не можу словесної лузги, економте час, я сказав Степанову, що затримаю вас не більше як на п’ять хвилин.

— Справа не в вас, інспекторе. Просто я зштовхнулася з поліцією в шістдесят восьмому році в Західному Берліні, потім два місяці лікувалась, мені тоді було п’ятнадцять, і в мене був шок, розумієте?

— Це коли там улюлюкали «нові ліві»[19]?

— Я була просто лівою, інспекторе…

— Ви комуністка?

— Ні, я не належу ні до якої партії, просто дотримуюся лівих переконань… Повторюю, я впевнена в тому, що Граціо вбили… Він приймав мене, дав інтерв’ю… Розумієте? Він узяв з мене слово, що я поки не публікуватиму це інтерв’ю повністю… Він попередив, що мені подзвонить пан де Бланко і скаже, коли й де можна друкувати матеріал… Я чекаю…

— Ви сказали лише частину правди, мадемуазель Кровс. — Шор, зітхнувши, похитав головою. — Я добре розумію, чому усунули російського журналіста Лиска. Ви розповіли йому те, що становило для когось загрозу… Ну, може, я сказав занадто різко… Припустимо, я назву це м’якше. Незручність — так, мабуть, точніше?

— Я все-таки не буду відповідати вам, інспекторе Шор… Я розмовляю з вами, а на душі коти шкребуть: «Не вір йому, він же флік…»[20]

— Ну й не треба, коли коти шкребуть. На прощання моя порада. Перше: не ждіть дзвінка від де Бланко, він не подзвонить вам… Так мені, принаймні, здається… Друге: починайте скандалити, якщо хочете, щоб мене змусили вести далі цю справу… Третє: коли відчуваєте, що у вас нічого не вийде, спробуйте використати Степанова…

Марі пильно роздивлялася Шора своїми довгастими зеленими очима, потім, закуривши, сказала:

— Я пробувала робити щось у цьому дусі не раз і не два, інспекторе Шор… Тому й виник Лиско… Якщо вам справді так важко жити, як ви мені по секрету сказали, то мені живеться разів у сімсот сорок важче.

— У сімсот сорок? Ви належите до тих жінок, яких слухаєш із загостреною увагою… Ви утаїли якийсь смисл у цій сумі превалюючих труднощів — я маю на увазі «сімсот сорок»?

— Я перестала вірити в мудрість «каббали»[21], інспекторе Шор… Життя навчило мене прагматизму й гумору… Так що «сімсот сорок» можна легко замінити на «тридцять чотири»… От, коли у вас буде хороший настрій, посмієтеся з моєї гри в цифри…

— Посміюсь, — пообіцяв Шор, — неодмінно посміюсь… У грудні, під час відпустки… А тепер я назву вам кілька імен і ви їх запам’ятаєте… Це в ваших інтересах…

… Степанов сидів на заскленій веранді невеличкого кафе; сонце було гаряче, літнє, ніколи не скажеш, що вже жовтень; ліниво курив (возив з собою радянські «Мальборо», найкращі, як він вважав, у всякому разі поки що, сигарети в світі; митники Франції довго хитали головами і все-таки пропустили п’ять блоків, не вимагали заплатити мито); згадав усю розмову з Шором; дивний чоловік, в ньому є щось від дикої кози, такі ж бистрі очі й зачарованість у рухах; Степанов часто спостерігав за ними в Темному лісі під Ставрополем під час осіннього полювання на кабана.

«Але він крутить, — думав Степанов. — Або не все каже. А втім, я на його місці робив би так само. А може, ставить пастки? Не всі злочинці — паталогічні потвори; Шелленберг був красенем, і очі в нього були сумні, а як добре відчував музику, плакав, коли Гейдріх, шеф СД, грав скрипкові концерти. Шор явно хоче втягнути мене в їхню справу з Граціо, інакше навіщо він згадав якогось Цорра? Наш Лиско не дуже його цікавить… Якщо господь воістину створив людину, то для чого він наділив її такою рисою, як хитрість? А втім, хитрість — це розум дурних, не можна ж усіх зробити однаково розумними, тоді кінець світу. Соціальна нерівність — це погано, а от нерівність інтелектів — річ, виправдана всією логікою еволюції…

… Розум протилежний хитрості, боягузству протистоїть мужність, розкованій діяльності — лінь…»

Степанов подивився на годинник — вже минуло п’ятнадцять хвилин, а Марі ще не було.

«Ні, все-таки він крутить, замислив якусь гру, — сказав собі Степанов, — а якщо гра, то це проти тебе і тих, кого ти любиш. Як це у вірші? «Я — інше дерево». Цей Шор — «інше дерево».

Степанов вийняв з кишені блокнотик, хотів записати те, над чим варто подумати: ручка звичайно не писала, «радянське — значить чудове»; якщо перо золоте, то гумовий резервуар ні к чорту не годиться; з прекрасного матеріалу робимо сідла, а не пальта; скільки пишемо про це, скільки говоримо, швидше налагодити б прямий зв’язок: завод — магазин — покупець; показник — прибуток; все дуже просто, ану спробуй…

Він струснув ручку, чорнило капнуло на скатерку, слава богу, що паперову. Зразу пригадав, як один командировочний приїхав з-за кордону в середині п’ятдесятих, коли нейлон тільки-но входив у моду, привіз подрузі нейлонову кофточку, купив на добові, які нелегко було приховати від своєї доскіпливої жінки; витяг ручку, хотів написати на листівці: «Коханій — сувенір на згадку»; ручка, звичайно ж, не писала; стріпнув перо, чорнило капнуло на кофточку; чоловік, охоплений жахом, почав замивати її милом; пляма розпливлася, стала величезною; і він, анітрохи не вагаючись («Хімії в побуті» і згадки не було, тоді багато чого не було з того, що є тепер скрізь; безпам’ятні ми, прогресу бачити не вміємо), налив у тазик ацетону, поклав туди кофточку, і від неї лишилися тільки гудзики — розчинились зекономлені добові. Невдатний коханець з жахом пішов у туалет, вилив ацетон з гудзиками в унітаз, присів у розпачі на стільчак, закурив, сірник, як і годиться, кинув в унітаз… Привезли бідолаху в клініку Скліфосовського з обпеченим задом і розбитим до крові лобом.

Степанов, згадавши це, засміявся; він усе ще сміявся, коли прийшла Марі.

— Чого це ви?! — спитала вона здивовано.

— Просто так, — відповів він. — Покійний батько вчив мене, що в складних ситуаціях треба настроюватися на смішне, це як хороший масаж для нервів, думається чистіше.

— Слухайте, — сказала Марі, — або я нічого не розумію, або він втягує нас у якусь темну справу… А, може, в що я мало вірю, він чесна людина? Пропонує почати скандал… І дозволив мені сказати вам про це відкрито.

— Мені він дозволив те ж саме… Я готовий. А ви?

Марі обернулася до бару, підняла руку, попросила офіціанта:

— Будь ласка, каву!

— Я вже замовив вам, — сказав Степанов.

— Не треба. Я звикла платити за себе сама.

— У нас це не прийнято, який би там не був, але все-таки я мужчина.

— А я жінка, — відрізала Марі. — У вас це не прийнято, там і вгощайте, а тут живіть, як живуть усі.

— А чого ви така жалюча?

— Коли ти не вжалиш, тебе вжалять, навіщо підставлятись? Словом, я передала Лискові матеріали, пов’язані з чутками — серйозними чутками — про те, що на біржі хтось готує бум, спрямований проти Граціо… Тобто проти Санчеса…

— Хто такий Санчес?

Марі нахмурилась, закурила, обличчя її стало жорстоким.

— Ви справді не знаєте, хто він?

— Справді не знаю.

— Полковник Мігель Санчес…

— А, це лідер Гаривасу?! Марі, у росіян зовсім недавно стало звичкою називати тільки одне прізвище, без імені, а добре було б і без по батькові… Якщо ви читали наших письменників, наприклад Достоєвського, то дуже часто він називає героїв повним ім’ям і по батькові — Порфирій Петрович, пригадуєте? Або в Тургенєва — Аркадій Миколайович? Національне мислення, нічого не вдієш… Звичайно, я знаю про полковника Мігеля Санчеса.

— Слава богу, інакше я перестала б вам вірити… Не вам, звичайно, а Бреннеру, він ас журналістики, його рекомендація — це ваша візитна картка, просто з Степановим я не стала б розмовляти, хіба мало Степанових…

Він розправив плечі:

— Дмитро Степанов — усе-таки один…

Марі посміхнулась.

— Це в Росії, а в нас ніхто про вас не знає…

— Ну й погано. — Він уже не жартував, відповів роздратовано: — Навіщо хизуватися невіглаством? Треба знати бодай тих, кого знають в іншій країні.

— Ну, добре, ваша правда, досить про це! Я хочу сказати вам зовсім інше… Мігель… Полковник Санчес розповів мені дуже багато важливого, розумієте? Ми дружимо з ним… Але мені не вдалося всього надрукувати… З цілого ряду причин…

— Яких саме?

— Якщо я не сказала, то не вважала за потрібне говорити, невже ви не розумієте? Так от, я передала ці матеріали Лискові… В наших лівих виданнях друкувати немає сенсу, цього просто не помітять, ошельмують як комуністичну пропаганду і таке інше… Лиско глибоко копав… Він зустрівся з біржовиками, опитав багатьох людей, які знають діло і вміють відчувати, коли пахне смаленим… Цим і живуть… От… Його через це й усунули з дороги… І матеріали вкрали… А я друкую без копірки, дурепа… Всі мої матеріали були в нього… Так, дурна, що тепер зробиш?! Коли я розмовляла з Граціо, він говорив мені: «Чекайте подій, Європа ще скаже своє слово, і містер Дігон, хоч він і міцний старик, цього разу програє…»

— Ваш батько відмовився ознайомити мене з його матеріалами… Може, ви до нього звернетесь?

Марі змахнула з чола руде пасмо, очі її розширились, стали прозоро-зелені.

— Я тепер не смію до нього звертатись.

— Чому?

— Тому що я паскудна людина.

— Випити хочете?

— Ні! Я тоді почну втішатися, і це буде, як і в кожної жінки, солодким і не одноденним процесом… Я у гіпнотизера лікувалась, не можна мені пити, розумієте?

— Не сердьтесь, — попросив Степанов. — Не треба сердитись марно… В мене є пропозиція… Давайте — кожен по-своєму — пошукаємо, що допоможе нам краще збагнути те, що відбувається… А завтра зустрінемось… Хочете, у мене в готелі? Там чудовий ресторанчик, можна повечеряти й обмінятися новинами. Згодні?