Прес-центр

84 26.10.83 (18 годин 34 хвилини)

Мішель Бреннер зачудовано слухала Гіго; вона тепер не могла пробути без нього жодного дня; відразу поривала з тими, хто говорив їй про Гіго погано; вона зовсім розчинилася в його владній силі.

— Ми живемо в епоху тиранії розуму, — повагом попиваючи віскі, говорив Гіго. — Це ж вияв старості нашої культури. Ми живемо в час кінця цієї цивілізації, настане нова. Ти не можеш не відчувати, як повсюдно виявляється прихована боротьба проти науковості; її першим апологетом був великий скептик Ніцше. Поглянь, чим живе фізика наших днів. Дивує скромність її завдань, обмеженість питань, які вона перед собою ставить. Кожна культура існує тим, що вірить у своє безсмертя. Історія не знає дня, коли почалася загибель Еллади, але ж Еллада загинула. Принцип збереження енергії, який був абсолютом у дні моєї шкільної молодості, відкинуто, бо ми твердимо тепер, що енергія є нескінченне в нескінченному просторі Ньютон стверджував необхідність постійної маси. Тепер цей постулат відкинуто. Ми знаємо рух нашої планети відносно Сонця, але нам невідомо про абсолютний рух Сонячної системи в просторі. Час руху світла втратив властивість абсолютної величини. Рано чи пізно буде усунено постійність фізичних величин, у визначення яких входить час…

Гіго підвівся, став роздягатись; Мішель любила дивитись, як він ліниво, недбало кидає на спинку стільця сорочку, штани, труси; її завжди дратував маленький акуратизм Бреннера, його пристрасть до порядку; в ньому не було польоту, він ніколи не міг бачити й відчувати світ так, як його розуміє Гіго, тривожно й широко. Та ще поблажливо, як це достойно в мужчині, поблажливість і спокій, як хочеться пройти крізь невидимий бар’єр, пригорнутися до нього, до цього величезного, але податливого, і водночас владного чоловіка, відчувати те, що ти потрібна йому, розчинитися в цьому відчутті, зазнати блаженного спокою, тиші…

Бідолашний Бреннер, мені все-таки його шкода, подумала Мішель, яке ж мале його життя, обмежені інтереси, суєтні вчинки, як мені було гірко й принизливо підстроюватись до нього всі ті роки, що ми жили разом, але я мушу бути вдячна долі й за це, бо після пустих і нецікавих років прийшов Гіго…

Вона тепер наймала цю квартирку неподалік від дому; грошей, що залишив їй Бреннер, цілком вистачало на оплату оренди; з Гіго зустрічалися щодня; готувала йому обід, напихала холодильник пляшками, він любив віскі з льодом, без води; могла безупинно слухати його; він говорив про те, що мав зробити в житті; говорив захоплено; Бреннер завжди мовчав, уткнувшись у книжки, і писав ночами свої репортажі, бідолашний, бідолашний, а світ цей суєтний, він на грані краху, культура кінчилась, канула б небуття, і нас не обмине ця доля.

— Обніми мене, — прошепотіла Мішель, — обніми мене міцно, рідний…

— Почекай, — відповів Гіго, — я хочу послухати останні вісті.

Він увімкнув ящик; диктор розповідав про те, що в Гаривасі почалися події, які саме, поки невідомо, перервано зв’язок.

— Знову метушаться люди, — посміхнувся Гіго, — вони ніяк не можуть без метушні…

Мішель поцілувала його в шию.

— Я хочу подарувати тобі лаванду.

Він спитав:

— Що, смердючий?

— Люблю тебе, — сказала Мішель, — дуже люблю, коханий мій, всякого люблю, смердючого, п’яного, злого, тільки будь зі мною…

Диктор прочитав повідомлення про погоду.

— Ну, вимикай, — прошепотіла Мішель, — іди до мене, вони обіцяли дощ, а нам з тобою тепло, чи не так?

— Буде жарко, — всміхнувся він.