Прес-центр

88 27.10.83 (9 годин 17 хвилин)

Степанов кинув газети в урну; в парку Монсо було сонячно; няньки прогулювали дітей; як правило, мулатки, дуже кокетливі; вони весело перемовлялися, сміх був гортанний, безтурботний; няньки завмирали і починали упадати коло дітей, якщо з’являлася мадам, мати дитини; різкий злам поведінки служанок — коли вони були на самоті і в присутності хазяйки — здався Степанову таким прикрим, що він поліз по сигарети, хоча тільки-но курив.

Серце тисне, мабуть, погода мінятиметься.

«А може, тому, — подумав він, — що я зайвий раз відчув свою малість і жах людської роз’єднаності… Симонов написав чудові рядки про В’єтнам: чужого горя не буває. Але ж буває, на жаль, буває… Наче й не сталося горя в нещасному Гаривасі, горя, наближення якою ми чекали й нічого не могли зробити, щоб запобігти йому… Люди сміються, мов і не було нічого, вигулюють пуделів, поспішають до коханих, думають про те, як провести уік-енд, а сивий хлопець на ім’я Мігель Санчес лежить зараз під національним стягом у труні, і його оплакують ті, хто його вбив, і всі це знають, але мовчать… Змушені мовчати… Це те саме, — заперечив він собі. — Толстого теж примушували, а він говорив: не можу мовчати. Ну то й що? Так це ж вершина людства… Цунамі!»

Степанов згадав назву оповідання, якого він так і не написав, хоч мріяв про це останні десять років: «Утома, утома, нічого, крім утоми…»

Що ж, сказав він собі, зараз якраз настав час сісти в номері, замкнутися й написати… Я робив усе, що міг, і Марі теж, і Лиско, і Верньє… Коли не вистачає сили піднятися, то й за бажання можна похвалити… Ні, подумав він, я полегшую собі життя, ми всі намагаємося зробити так, щоб легше було дивитися на своє відображення в дзеркалі, ми всі адвокати самих себе, чудові адвокати.

До Степанова підійшов хлопчик років шести, в товстенькій ручці він стискав трубу, звук її був пронизливий.

— Коман са ва?[40] — сказав він.

— Са ва[41], — відповів Степанов.

Хлопчик спитав ще щось, але Степанов не зрозумів його.

— Я не розмовляю по-французьки.

— Всі люди розмовляють по-французьки, — сказав хлопчик. — Хіба можна не розмовляти по-французьки?

Степанов відповів:

— Можна.

Потім він підвівся й пішов до готелю, мріючи лише про одне — сісти за скрипучий столик і писати, а завтра забронювати квиток і повернутися додому.

Ялта — Париж — Цюріх, 1983.