Прес-центр

77 26.10.83 (18 годин 06 хвилин)

Ганс Лібіх і Йоганн Шевц затягли один на одному куленепробивні жилети, перевірили невеличкий міномет, встановлений на балконі, поклали на підставочки карабіни з оптичними прицілами і пішли на кухню готувати обід.

(Як тільки автомобіль виїде з президентського палацу, подзвонить Сатторі; він спитає, чи не можна запросити до апарата Еусебіо; це означає, через вісім хвилин «об'єкт» буде тут, на кальє Магельянес, у зоні обстрілу.

Після того як терористи вцілять «об’єкт» у машині на ходу, вони мають за півтори хвилини збігти по східцях у двір; там чекає Здравко в автомобілі марки «фіат»; він везе їх на авеніду де Лібертад, до будинку 174; гальмує біля автомобіля «мерседес», номерний знак «ГАК-04.411»; ключ у замку запалювання; Лібіх і Шевц пересідають у цю машину і їдуть у мотель «Холідей інн»; два номери там для них забронювали; ввечері Сатторі відвезе їх у порт, де стоїть лайнер «Гамбург», що відправляється о 23.50. Сатторі вручає кожному по сім тисяч доларів; наступна зустріч у Західному Берліні, в іспанському ресторані на Курфюрстендам через сорок сім днів, о двадцять третій годині за середньоєвропейським часом.

Така легенда операції.

(Насправді ж Лібіха й Шевца мають розстріляти, як тільки вони вискочать у двір; виконавцем затверджено Франсуа, йому найняли квартиру в будинку навпроти, практику проходив у Міннесоті, на базі ЦРУ «Фрівінд 47».

Сам Франсуа сконає через п’ять хвилин після того, як виконає завдання; за сніданком Сатторі дасть йому пляшку «фанти», приготовлену в підрозділі ЦРУ, який експериментує з отрутами.)

— Поете, хочеш м’яса? — спитав Ганс.

— Ні, — Шевц похитав головою. — Я взагалі стараюсь не їсти м’яса, ти ж знаєш.

— Треба мускулам дати якнайбільше калорій, — заперечив Лібіх. — Бігати доведеться багато, як цирковому артистові.

— Ті не бігають, — відмахнувся Шевц. — У них зовсім інший вид тренування. Для них найголовніше — стрибки. Я свого часу написав поему «Цирк», її, звісно, зарубали, скрізь на ключових постах сидять ліві, агенти КДБ та євреї, вони відчувають мій дух, у них є якісь таємні пристрої, щоб визначати, в кому панує високий дух нації, а хто згоден продатися за копійки, аби лише догодити лівим, усім цим інтернаціональним нелюдам. Ти ким був раніше?

— Я був і залишусь Лібіхом… Красиво звучить — Лібіх, правда? Я люблю вимовляти своє прізвище вголос, воно схоже на морський прибій…

— Честолюбство — не наша риса, Лібіх, це не притаманне арійцям; наша сила в спільності, в підкоренні власного «я» справі національного відродження… Слухай, підсмаж мені сиру, га? Любиш смажений сир?

— Я люблю м’ясо, напівсире, з зіллячком… Знаєш, де воно найсмачніше? В аргентінців, там, кажуть, якісь незвичайні луки, вітер з океану, сонце, і тому трава дуже соковита, м’ясо вбирає в себе її силу, зберігає її…

— Стривай, — перебив Шевц, хруснувши суглобами тонких пальців з обгризеними нігтями, — а що, коли машина спізниться?

— Тоді погано. Нас з тобою заарештують і катуватимуть… О, це дуже цікаво… Тобі повільно встромлятимуть тонкі сталеві голки під нігті і заглядатимуть у вічі, і ти бачитимеш себе — скорченого, закривавленого, із сплутаним спітнілим волоссям — у зіницях людей, які обступлять тебе… Адже це так солодко — бачити страждання подібного до себе…

— Тебе катували?

Лібіх похитав головою.

— Мені доводилось це робити, коли працював у Африці… Я не дамся, — він торкнув комірець сорочки, де була зашита ампула з отрутою. — Хрусь — і в дамки!

— Тут не катують, — дивно посміхнувшись, сказав Шевц. — Ліберали. Санчес — добрий патер, він умовляє…

— Після того як ми його прикінчимо, катуватимуть, — У мене є вірші про жах… Хочеш, почитаю?

— Давай, тільки спершу я піду переверну м’ясо…

«Він схожий на мою матір, — подумав Шевц. — Стара теж могла брязкотіти каструлями або ж пихтіти, миючи підлогу, удавала, як їй важко, коли я сидів за столом і писав вірші. Точно, він такий же самозакоханий, тільки про себе думає. Може, хворий? Усі психи живуть собою, решта для них ніщо, фігури, потрібні для того, щоб слухати їхні тиради й мовчки погоджуватися з усім. Нещасний я, нещасний, у всіх матері як матері, жаліють, пишаються, а в мене…»

Не звертаючи уваги на те, як Лібіх перевертав дерев’яною ложкою криваве м’ясо, що шкварчало на великій блискучій сковорідці, Шевц почав читати приглушено, підвиваючи, рубаючим жестом лівої руки допомагав собі:

— Нічого, доладно… Ти справді віриш, що свастика — це добре? Гітлер же був псих ненормальний…

Шевц рвучко схопився зі стільця; Лібіх жартома вдарив його ребром довгої долоні по руці, гой умить відскочив.

— Як ти смієш, мерзотнику?! Фюрер підняв націю з попелу!

— Та невже, підняв… А в яке лайно він її утопив, хотів би я знати! І не здумай ще раз кидатися на мене, приб’ю… Якщо ти ідейний ідіот, то не бери грошей за діло, яке ми робимо. Теж мені Гітлер… Іж краще… Чого ж це не дзвонить Сатторі, га?