Прес-центр

66 24.10.83 (10 годин 44 хвилини)

Люсі Лоран до телефону не кликали; Степанов не міг зрозуміти, хто знімав трубку — мати, тітка чи служниця; відповідали сухо й однозначно, в голосі було неприховане роздратування:

— Мадемуазель Лоран зайнята, залиште свій номер; а якого питання; передзвоніть завтра, сьогодні я не зможу вас з’єднати.

Степанов боявся глянути на годинник; будь проклята секундна стрілка, подумав він; та ще й Марі не підходить до телефону; все-таки жінки створені з особливого матеріалу, справді, вони не мають ніякої причетності до наших ребер… Куди вона поїхала?! Якого біса її понесло на Сіцілію? Це ж чоловіча справа! їй зовсім не треба було лізти в це. Ти проектуєш її на дочку, сказав собі Степанов, хоч вони були зовсім різні; моя скритніша, лагідніша, талановитіша, думає інакше, ширше й глибше, без тієї первісної заданої німецькості, чи що, але все одно в них дуже багато спільного, та сама рішучість і чесність така ж; зсередини світяться.

Степанов поїхав у марсельський порт, поставив машину біля ресторанчиків, де готують казковий буйабес[27], сів на пароплавчик, що відправлявся на острів Іф, до Монте-Крісто; хоча, похопився він, причому тут Монте-Крісто? Я їду до Дюма. Бідолашні письменники, якщо їм поталанило створити образ, який став Мегре, Шерлоком Холмсом чи Монте-Крісто, вони самі як особистості зникають, їх не пам’ятають, знають тільки їхнього героя; в нас, наприклад, так було з фільмом «Велике життя». Актора Петра Алейникова, який грав там, запам’ятали, та й то тільки люди мого покоління, як Ваню Курського, весельчака і жартуна; і майже зовсім ніхто не знає, що написав сценарій цієї кінострічки Павло Нілін… Пам’ятають його «Жорстокість», «Випробувальний строк», особливо ті, кому запав у серце Венька Малишев, але скільки їх, таких пам’ятливих?! На жаль, пам’ятають, як правило, те, що повторюють багато разів… А те, що як одкровення входить у тебе, розчиняється в тобі, і ти вбираєш у себе Веньку Малишева, чи романтиків Паустовського, чи булгаковського Воланда, і вони стають частиною твого «я», і ти не можеш без них, незвичайно, бо талановито й не має потреби втовкмачувати це чи повторювати… Отак влаштоване це життя: часом пам’ятаєш непотрібне, чуже, почуте, а те, без чого важко жити, вбираєш у себе, забуваючи того, хто був прабатьком цієї, тепер уже твоєї, часточки душі…

На невеличкому пароплавчику було всього п’ять чоловік; кінець туристського сезону в Марселі схожий на різдво — на вулицях безлюдно, сумно й самотньо; цей день наїжить дому, сім’ї, ніяких тобі гостей, лише свої, наперед відомо, кому який дістанеться подарунок, немає відчуття ручного свята, воно буває тільки в нас: нагрянув у гості, хоч у хазяїна порожній холодильник, байдуже, він піде до сусідів, дивись, на столі й пляшечка вродилася, вінегрет Організують — картопля, цибуля, солоний огірок, часничок та буряк, зараз таке менше готують, більше ударяють по кулінарії, а раніше, особливо в перші післявоєнні роки, вінегрет був головним частуванням у кожному домі.

«Чорт візьми, як хочеться додому, — подумав Степанов, відчуваючи смак вінегрету. — Приїхати до Сані, до Аверіна Семена чи до Кирсанова, той завжди робить вінегрет, старий, добрий, наївно-хитрий лікар, скоро виповниться сімдесят, а вперше ми з ним поїхали на полювання, коли йому ще й сорока не було, а тобі самому тоді тільки-но стукнуло чверть віку… Зупинись, мить, зупинись, бога ради! А про вінегрет ти не дарма безперестану думаєш, — сказав він собі, — будь прокляте це твоє асоціативне мислення. Ти береш собі тайм-аут, як у баскетболі, коли стомився й треба зібратися перед рішучим кидком, який визначить результат зустрічі… Ти шукаєш шляхів для досягнення своєї мети, тому й згадуєш все дороге тобі, що дає можливість заплющити очі, розслабитись, а потім різко встати й зробити кидок — для перемоги… Я ломлюся у відчинені двері, в цьому моя помилка; я мушу зробити так, щоб та людина, з якою мені треба поговорити, була зацікавлена в цій зустрічі, як і я, може й більше… Ну, добре, а як цього домогтися? Дуже просто, — зрозумів Степанов, — тут, на Заході, всі роблять паблісіті, тут можна написати геніальну книжку й померти невідомим, якщо ти поганий комівояжер свого таланту, не маєш зв’язку з пресою і заповзятої властивості самореклами. Треба було послати тим, з ким я хотів розмовляти, фотокопію обкладинок моїх книжок, виданих тут, відбитки критичних статей і фоторепортажі про мене… Звичайно, соромно, це в нас просто неможливо, та ні, можливо, на жаль, але ставлення до такого комівояжерства зневажливе, прямо протилежне тутешньому… І цій самій Люсі Лоран я повинен був відправити фотографії, але зараз час прогаяно, значить, треба піти в газету й попросити колег, щоб вони відрекомендували мене їй, тоді легше буде розмовляти з нею, от уже воістину мудрий по шкоді…»

На острові Іф було безлюдно; два всюдисущі японці; клацали своїми чудернацькими камерами все і всіх; вузька дорога, що вела в тюрму, на вершину гори, пахла минулим літом, каміння ще зберігало сонячне тепло.

… Камери в тюрмі були іграшкові, каземат напівзруйнований; краще б не приїздити сюди; Дюма придумав свій Іф набагато страшніший, зовсім інший.

… Повернувшись до Марселя, Степанов зразу ж подався в редакцію, заздалегідь попросивши свого паризького видавця (зв’язався з автомата на набережній) подзвонити місцевим газетярам.

… Через годину він ішов на зустріч з мадемуазель Лоран; вона попросила Степанова приїхати на набережну; зустрінемося біля причалу «Острів Іф», я буду в червоному платті, дуже худа, схожа на висушену рибу.

— Мені не дуже хотілося б говорити про це, — Люсі Лоран потяглася за сигаретами; курила «Голуаз», чорні, найміцніші, без фільтру.

— Я розумію, — відповів Степанов. — Пробачте мені, ради бога… Але йдеться про те, щоб не дати скоїтися новому злу…

Вона жорстко посміхнулась:

— Все одно скоїться.

— Можливо. Та коли не спробувати стати на перешкоді цьому, буде соромно дивитися на своє відображення в дзеркалі.

— Не дивіться.

Степанов примусив себе всміхнутися?

— А як же голитися?

Жінка сухо запитала:

— Що вам від мене треба?

— Мені важливо знати, хто стояв за тим варварським бізнесом, у який втягли вас. Конкретно вам знайоме ім’я Дона Валлоне?

— Ні.

— А його адвоката Ферручі?

— Ні.

— Ви давали свідчення поліції про все те, що з вами сталося?

— Гадаєте, після таких свідчень мені можна було б далі жити в цьому місті? Та й взагалі у Франції?

— Але ж ви дали інтерв’ю газетам…

— І прокляла себе за це.

— Ви припускаєте, що цей страшний бізнес може тривати?

— Він триває.

— І ви спокійно до цього ставитесь?

Обличчя жінки зібралося в якусь дивну гримасу, потім вона тихо засміялася.

— Я ставлюся до цього з радістю… Не я одна… Знаєте, як приємно, коли не тільки ти закалялася лайном і зламала собі життя…

— Я не вірю вам, — сказав Степанов твердо. — Я вам не вірю.

— Ви не вірите мені, бо не зазнали того, що довелося зазнати мені… Коли твій робочий день починається о восьмій ранку, а закінчується о третій ночі, коли ти перестаєш бути людиною, а служиш підстилкою, коли чотири рази на рік привозять лікаря і він робить тобі аборт, але, перед тим як покласти в крісло, теж вважає за свій обов’язок посопіти з тобою на дурняк… Коли б я могла написати про все, що мені довелося пережити, я віддала б це Лелюшу чи Годару, вийшов би непоганий фільм, але я не можу про це писати, бо в мене розірветься серце… Воно й зараз, коли я розмовляю з вами, болить, і рука холоне…

— А ви не хочете знайти тих людей, які вмістили у газеті оголошення про «вигідну роботу на березі моря»?

— Цей чоловік сам знайшов мене, мосьє Степанов, він мене знайшов невдовзі після того, як я вирвалася звідти… Я живу в квартирі, яку він купив мені, і я одержую від нього щомісячну дотацію, на яку я живу собі в достатку.

— Ви можете назвати його ім’я?

— Можу. — Жінка знову закурила. — Ви самі його тільки що називали. Так, це адвокат Ферручі, ви праві.

— Вас хтось попередив, що я запитуватиму про цих людей?

Жінка різко підвела голову; у її великих очах, схованих під темними скельцями окулярів, метнувся страх.

— Чому ви так думаєте?

— Тому що літератор уміє відчувати так само, як жінка… Я це відчув, мадемуазель Лоран…

— Навіщо вам ця історія? Яке вам діло до моєї долі? Чому ви думаєте, що зі мною можна розмовляти про все це?!

— Я вам відповім… Ви маєте право передати мої слова тим, хто дзвонив вам після того, як журналісти попросили знайти для мене час… Адже вас примусять передати зміст нашої розмови, хіба не так?! От я й даю вам карт-бланш, передайте їм слово в слово те, що я зараз скажу… Це фашизм, коли жінку продають у рабство… А фашизм треба знищувати… Будь-яким способом. Я підкреслюю це — будь-яким… Ті люди, які продали вас, а потім купили вам квартиру на рю Канеб’єр, бояться лише одного — сили. Вищим виявом сили є знання, хіба не так? Я багато знаю про помічника Дона Валлоне адвоката Ферручі, а знатиму ще більше… Вони ланки ланцюга… Але вони лише виконавці злочину, головне планують ті, хто вищий й респектабельніший… І вони, отой Дон Валлоне й Ферручі, назвуть мені ряд імен, у яких я зацікавлений, розумієте? А це допоможе моїм друзям запобігти новим трагедіям. І заради цього мої друзі готові на все.

— Не сердьтесь.

— Стараюся…

— Мені двадцять п’ять років, мосьє Степанов, — жінка зняла окуляри, очі в неї були порожні, вицвілі якісь, обрамлені сіткою дрібних зморщок. — А виглядаю на добрі сорок. Не треба, не перебивайте, я знаю ціну заспокійливим компліментам… Я не можу нікого любити, бо в моєму серці, в пам’яті, в очах постійно живе минуле. З ним я й помру… Ніколи не зможу забути… Мені стає моторошно, коли я думаю про те, що сентиментальні літератори минулого століття охрестили словом «близькість»… Тепер для мене найвищим виявом любові стало слово «окремість»… Ви хочете запобігти якійсь трагедії… Це ваше право… Але не використовуйте мене як інструмент… Я цього не хочу… Можете зустрітися з моєю подругою, ми з нею працювали в одному котеджі, її звати Жюлі, і вона мріє про помсту… Будь ласка, я не проти, якщо вона дасть вам інформацію… А мене більше не чіпайте, гаразд?

… Жюлі була цілковитою протилежністю мадемуазель Лоран, вся ніби зібрана перед ударом.

— Так, ми втекли разом з Люсі, нам допоміг капітан, він був німець, Герберт Шрауб, він відчував свою провину перед французами, його батько служив у паризькому гестапо, знаєте, коли вже німець чесний, то він чесний до кінця… Я ладна на все, аби тільки помститися. Люсі зламалася, безпробудно п’є, по-моєму, в неї в голові щось звихнулось… Я можу передати вам мої записки, якщо ви серйозно вважаєте, що у вас щось вийде, тільки, правду кажучи, сумніваюсь. Ви не знаєте цих людей, вони тут все— сильні…

— Ви пробували щось зробити, Жюлі?

— Спитайте краще, чого я не пробувала?

— Зверталися в пресу?

— Звичайно. І в суд, і в прокуратуру. У Ферручі все в кулаці, він всюди поставив підкуплених людей…

— Ви дозволите відкрито назвати ваше ім’я в пресі?

— Звичайно! Як же інакше?! Мені ніхто квартири на рю Канеб’єр не купував і ренти не платить…

Ферручі був високий сивоголовий чоловік, а очі великі й трохи витрішкуваті; одягнений, як і належить процвітаючому адвокатові, трохи недбало: в лівій руці затиснута дорога «данхіловська» люлька.

— Я думав, ви подзвоните завтра, — сказав він Степанову. — Приємно познайомитись… Ми з босом встигли прочитати вашу останню книжку, дуже цікаво, тільки радив би вам знайти іншого видавця в Швейцарії, бо мосьє Жюрі не такий престижний, не вміє робити реклами, сама скромність… Якщо хочете, я зведу вас з одним із наших видавців…

— Але я не пишу порнолітературу, пане Ферручі.

— Ми видаємо і поезію, і альбоми живопису, і підручники з економіки, пане Степанов…

— Вітаю вас, така багатогранність.

— Дякую. Що я можу для вас зробити?

— Я хотів би поставити вам кілька запитань…

— Так, будь ласка, до ваших послуг…

— Якщо громадськість дізнається про подробиці работоргівлі жінками — в мене є свідчення Жюлі, про вбивство Сфорца, є плівка й про авіакатастрофу, яку влаштували для Енріке Маттеї, це може зашкодити тим, хто стояв за цими операціями?

Ферручі сплеснув руками, очі його стали круглими, як у пугача.

— Це кінець усьому! Крах! Тюрма і ганьба!

— Ну, а якщо люди, винні в названих злочинах, відкриють мені правду про те, хто дав наказ убити Леопольдо Граціо? І про причини, я маю на увазі зовнішньополітичні причини, які спонукали до цього крайнього заходу…

Ферручі закурив, довго гасив сірника, замислено похитав головою.

— Гадаєте, можна домовитися мирно?

— Піймав не піймав, а погнатися можна.

— Ви вносите офіційну пропозицію?

— Припустимо.

— Дозволите проглянути ваші матеріали?

— Ні. Але, повірте, вони в мене є, і це справжні матеріали, після них не відмиєшся…

Ферручі зітхнув, підвівся, походив по кабінету, оббитому червоним деревом, довго стояв біля невеличкого глобуса, розкручуючи його довгим випещеним підмізинним пальцем, потім відкрив сейф, витяг тоненьку червону папку, підсунув її Степанову.

— Погортайте… Це сповідь асистента оператора Роберто, сповідь, що так вразила вас. Ви, між іншим, його імені не назвали, як він і просив… Сповідь він написав ось у цьому кабінеті, пане Степанов… Під диктовку… Під мою диктовку… Жюлі, яка вам так сподобалася, ніколи не була, як ви тут висловились, у рабстві… Вона шизофренічка, другий рік на обліку в клініці доктора Мірйо, мріє пробитися в кіно, ми їй допоможемо, вона добре зіграла свою роль, я не чекав від неї цього… А втім, ваше право публікувати все що завгодно, це піде на користь нашому бізнесу, бо хороший скандал вигідний справжньому ділу, як-не-як реклама. Я, очевидно, притягну вас до відповідальності за навмисний наклеп, Роберто й Жюлі це підтвердять під присягою, заплатите штраф, якщо матимете гроші, в чому я дуже сумніваюсь… Мадемуазель Лоран заявить, нібито ви її шантажували й примушували до співжиття… Я не радив би вам псувати своєї репутації, пане Степанов… Ми просто виставимо вас на посміх людям, а цього літераторові не пережити… Пишіть свої романи, хто вам заважає, але не лізьте в наші справи, ми тут сильніші…