Прес-центр

14 12.10.83 (10 годин 45 хвилин)

— Ти мусиш лишити мені хоча б ілюзію свободи, — сказав Бреннер і відійшов до вікна, щоб стримати лють. — Ми живемо з тобою дев’ять років, і тобі пора вже зрозуміти мене. Я не можу їздити в Кіль, бо там, за твоїми відомостями, в мене була коханка Хельга, і в Рим — там була Вероніка. З твоєї милості Європа стала для мене дуже маленькою. Брехати тобі? Казати, що лечу в Лісабон — там у мене, здається, поки ще нікого не було, — а самому завернути в Гамбург, щоб вигідно продати цикл репортажів під чужим ім’ям, одержати гроші й смиренно привезти їх тобі? Я — чим далі, тим більше — не можу зрозуміти, чого ти хочеш, Мішель?

— Правди. Я хочу правди.

Ці сумні скандали ввійшли в їхній побут і повторювалися не менше трьох разів на місяць. Спочатку вони досить швидко мирилися, найчастіше в ліжку, але потім, чим відомішим ставав Бреннер, чим шанобливіше говорили про його політичні аналізи в газеті, чим серйозніші завдання давав йому шеф-редактор, посилаючи то в Москву, то у Вашінгтон, то в Пекін і Токіо, тим важче й прикріше було йому вдома, бо Мішель, яка не хотіла знати його справ, вимагала неможливого. Бреннер був глибоко переконаний, що вона любила не його, а свою любов до нього. Він вважав, що з Мішель справжнього художника не вийшло, хоч вона дуже талановита, тому й вимагала від тих, хто її оточував, тієї повної й закінченої гармонійності, котру, як правило, створюють живописці в своїх творіннях, але в світі такої гармонії нема й не може бути. А згодом він став думати, що їй просто не вистачає його. «Ми з тобою одного зросту, — кричав він під час чергового скандалу, що почався через якусь дрібницю, у них всі скандали починалися з дрібниць, — моє взуття тільки на один розмір більше за твоє, а тобі потрібен громило з біцепсами! Ходи в басейн! Стомлюйся! Перекопай сад! Або заведи собі когось, але так, щоб це було в рамках елементарної пристойності! Тільки не крути з мене мотузок! Якщо я здохну від інфаркту, тобі не мед буде! Я скрізь обороняюсь. У редакції — від заздрісних друзів, у поїздках — від ворогів, дома — від тебе! З тобою треба жити з позиції сили, як це роблять інші чоловіки! Купити коханку, та й годі! Не подобається — розведемось!

Хочеш жити, як живеш зараз біля мене — з машинами й поїздками влітку в Біаррід, — терпи!»

… Бреннер завжди здригався, коли дзвонив телефон. Він купив у Лондоні величезний позолочений апарат початку двадцятого століття. На відміну від сучасних апаратів (боротьба з шумами і таке інше) цей позолочений ящик видавав звук, схожий на сигнал тривоги в тюрмі.

— Так! — гнівно, немов ведучи суперечку з дружиною, вигукнув Бреннер у хитромудру трубку, що формою нагадувала йому японку в кімоно. — Хто?!

— Добрий день, можна попросити мосьє Бреннера?

Він швидко передав трубку дружині.

— Спитай, хто говорить, і скажи, щоб залишили свій номер, я у ванній…

— Алло, — проспівала Мішель. — Що передати мосьє Бреннеру? Він у ванній…

— Передайте, що дзвонить Дмитро Степанов, ми провели разом учорашній вечір.

— Вечір? — протяжним голосом засумнівалася Мішель. — Він прийшов додому о п’ятій ранку.

«Знайома пісня, — всміхнувся Степанов, — видно, я троїш підвів колегу, ми справді попрощалися опівночі…»

— Нам було так весело, мадам Бреннер, що я забув лік часові.

Мішель закрила мембрану долонею й шепнула чоловікові:

— Якийсь Стефа… Дуже погано розмовляє французькою…

Бреннер узяв у неї з рук трубку.

— Привіт вам, Степанов… Пробачте, я від усіх ховаюсь… Прочумалися після вчорашнього?

Степанов заговорив по-англійськи:

— Я вас не дуже підвів своїм дзвінком?

— Мене вже не можна підвести: я давно заніс ногу над прірвою, кохані підштовхують, але я поки що балансую, безглуздо розмахуючи руками…

Степанов посміхнувся.

— Вам не доводилось читати «Молитву для людей середнього віку», рекомендовану англіканською церквою?

— Ні.

— Там є чудовий постулат: «Збережи мій розум вільним від виливання безконечних подробиць».

— Придбаю.

— Постулати не продаються. Їх пишуть для того, щоб поширювати безкоштовно… Пропаганда…

— Тоді давайте все, що у вас є з цього англіканського пропагандистського арсеналу…

— Можу. Мені, наприклад, подобається така заповідь: «Я вже не смію просити про добру пам’ять, а тільки припадаю до ніг твоїх і прошу не робити мене самовпевненим і тому смішним при зустрічі моєї пам’яті з чужою». Або, наприклад: «Я не вмію бути святим, бо життя з деякими з них аж надто трудне для нормальної людини, але жовчні люди — одна з вершин творіння диявола».

Бреннер сумно подивився на Мішель, похитав головою і взяв сигарету.

— Слухайте-но, — мовив тим часом Степанов, — у мене до вас запитання…

— Будь ласка…

— Ім’я журналістки Марі Кровс вам про щось говорить?

— Це лівачка, яка сидить в Шьоньофі?

— Так.

— Цікава дівка.

— Може, вип’ємо кави?

— Добре, о п’ятій годині у П’єра, в Латинському кварталі.

… Та о п’ятій годині Бреннер в кафе не прийшов; до Степанова підплив офіціант Жобер, з голубих, довірливо й ласкаво поклав випещену долоню на плече гостя, низьким басом, глухо покашлюючи, сказав:

— Мосьє Бреннер просив передати, що в нього надзвичайно важлива справа, він не може приїхати і, якщо з вашим питанням не можна зволікати, то він чекатиме вас у себе в редакції десь до дев’ятої вечора, він гадає, що до того часу в нього буде вільних тридцять хвилин, а каву вам приготує його секретарка, жирна шлюха з блудливими, як у березневої кішки, очима… Я певен, вона нишком плює йому в каву, бо він перестав з нею спати після того, як вона стала гладкою, немов винна бочка… Щось питимете?

— Ні, спасибі, — відповів Степанов. — Я трохи попрацюю. Будь ласка, принесіть мені ще склянку води.

Жобер томно зітхнув і відплив до стойки — відкривати «мінераль».

Степанов витяг з кишені невеличкий диктофончик, увімкнув його і, зачаровано розглядаючи червону миготливу цятку індикатора, став неквапно диктувати, ловлячи себе на думці, що професія, тобто постійна робота зі словом, виробила в ньому якесь особливе, обережне ставлення до виголошеної фрази; воістину, вилетів горобець — не спіймаєш, хоча він розумів, що плівку можна просто стерти, слово зникне, наче й не було його, але така вже природа фаху, мабуть, людина родиться його підданою, особливо якщо цей фах став щастям, трагедією, долею.

Степанов хотів надиктувати для себе план дій на найближчі дні, виділити ті запитання, пов’язані з справою Лиска і Кровс, які здалися йому найцікавішими, — дещо він устиг дізнатися, подзвонив колегам з Рейтер, ТАРС і Юнайтед Прес Інтернешнл, — але несподівано для самого себе почав розповідати червоному індикаторові зовсім про інше: про дітей, про Плещеєве озеро й Піцунду, коли там збираються його друзі…