Прес-центр

82 26.10.83 (19 годин 33 хвилини)

— Я спробую покласти дев’ятий від борту ліворуч у кут, — сказав Санчес. — Як ти ставишся до цього, в’єхо?

— Негативно… Я чомусь думаю, що ти не покладеш цієї кулі, Малюк. Знаєш, я грав якось з російським поетом Маякоські в Мехіко, він приїхав туди в двадцять п’ятому… Не пригадую точно, чи в двадцять сьомому роді, Він революціонер, але грав дуже добре і одного разу засадив таку саму кулю… Тільки він дуже довго натирав крейдою кий перед кожним ударом… Знаєш, він так кумедно цілився в кулю… Виставляючи нижню щелепу, вона в нього була важка, сильна, не те що в тебе… Та ще був дуже коротко підстрижений. Ну, гаразд, бий, я помовчу…

Санчес промахнувся, зробив підставку; одинадцятий став на удар.

— Ну що, Малюк, кінець тобі? — зітхнув Рамірес. — Такого гравці не прощають… Можу пощадити, коли звелиш узяти Пепе солістом…

— Я, мабуть, не встигну послухати його сьогодні, в’єхо, — відповів Санчес. — Давай обставляй мене, і я поїду… Багато справ…

— Він зараз має бути тут…

— Тоді не поспішай мене обшахровувати, — зітхнув Санчес. — Програвати — навіть тобі — прикро.

Старий зібрався перед ударом, рука вже не тремтіла, очі стали білячі, мов бусинки; клац; куля лягла, наче в масло.

— Бачиш, як треба бити, — сказав Рамірес. — Учись, поки я живий. Хочеш, ввімкну ящик? Вранці диктори оголосили, що виступатиме твій міністр Лопес…

— Я можу тобі сказати, про що він говоритиме на телебаченні, — Санчес знизав плечима.

— Він справді проти тебе, як кажуть люди?

— Які люди це кажуть? Де? В цьому вашому клубі?

— Не тільки. В кафе на Пласа де Хінос теж говорять про це… А там збираються водії й вантажники, вони не вхожі сюди…

— Ну, а ти як думаєш?

— Спочатку я покладу сьому в середину одним дотиком, дуже красиво, відведу свою кулю для удару по десятому, а потім відповім тобі, сивий Малюк…

Він поклав кулю, одвів свою на новий удар і витяг сигару.

— Хочеш? — спитав він Санчеса. — В мене ще три штуки, дуже добрий тютюн, я полощу ним рот, укріплюю ясна… Мені здається, Малюк, зараз почався такий бардак, і збагнути щось просто неможливо, та коли вже багато говорять, виходить, таки є…

— Коли є, в’єхо, то, як правило, ніхто нікому нічого не говорить…

— Це в янкі або ж у німців, вони інші, північани, в них кров повільніше тече, а ми південці, в нас що на душі, те й на язиці… Я колись грав з людьми, які воювали проти Франко… Вони говорили, ніби знали в окопах про все, що творилося в Мадріді… Там же були анархісти, комуністи, республіканці, поумовці[34]. Всі билися за своє, і ще за тиждень до того, як змінився уряд, люди знали імена нових міністрів…

— А в Чілі нічого не знали, в’єхо…

— Це точно, — погодився старий, — там Піночет стояв на трибуні поряд з Альєнде, там було все тихо, тільки багаті жінки ходили по вулицях з каструлями… У нас теж підуть, на яловичину знову підскочили ціни…

— А хто в нас їсть її? — Санчес знизав плечима. — Ти? Так ти гравець. А вантажник?

— Той, хто вміє красти, їсть… Малюк, я тебе люблю, ти дуже добрий, хіба годиться бути добрим правителем, такого не буває, може, тобі вже пора стукнути кулаком по столу, як?

— Тепер це не страшно, всі стали сміливі, в’єхо, ми ж скасували беззаконня, тепер ніхто нічого не боїться, розумієш? І це прекрасно, бо щастя можуть побудувати тільки ті люди, які не знають страху.

— Буде бардак, Малюк, наші люди люблять суворий порядок…

— Після того, як вони прожили ці вісім місяців без страху, самою лише суворістю нічого не доб’єшся, в’єхо… Всього можна домогтися тільки тоді, коли людина йтиме на роботу з радістю і впевненістю: «Я одержу стільки грошей, що зможу не тільки купити пляшку собі й панчохи дружині, але й зекономити трохи, та ще й відкласти на відпустку або ж на те, щоб почати своє діло, чи послати свою дитину вчитися в коледж у Європу, поки в нас мало своїх…»

— Ти донкіхот, Малюк, не сердься, але люди поважають одне — силу… Ти завжди був такий сильний, а зараз наче жінка…

Санчес розгнівано поставив кий.

— Ну, чого ти хочеш?! Чого ви всі хочете?! Щоб я ввів комендантську годину?! Заборонив газети?! Хапав на вулицях за кожен жарт на мою адресу і кидав до тюрми? Вам що, треба жити, зігнувшись у три погибелі? Тільки тоді ви будете спокійні — над вами є влада?!

До залу ввійшов начальник охорони Карденас.

— Мігель, там «червоні берети» затримали трьох музикантів, вони кажуть, ти їх чекаєш…

— Я їх чекаю, — відповів Санчес. — Подзвони в палац, ми через п’ятнадцять хвилин виїжджаємо, нехай викликають Педро з його звітами… Як пройшов виступ Лопеса? Ти подивився у вітальні?

— Виступ перенесли на півгодини, я дзвонив у канцелярію Лопеса.

Санчес здивувався.

— Чому?

— Полетіла апаратура на радіостанції, закінчують ремонт, дурні нерозторопні… Зараз я приведу музикантів…

— Це мій онук Пепе, — пояснив Рамірес майорові Карденасу, — він затримає Мігеля на п’ятнадцять хвилин, послухай, як він співає.

Карденас знизав плечима, вийшов; старий підійшов до ранчеса, поклав свою вузлувату тремтячу руку на його плече.

— Не сердься, Малюк, просто ти ще не навчився цієї справи — управляти іншими — і навряд чи навчишся, така це паскудна робота… Вип’єш кампарі?

— Ні, не хочу. Вип’ю холодної мінеральної води. Чи лимонного соку… Щось мені тяжко на серці, в’єхо… Тисне, тисне… Немовби його взяли в руку і хочуть зважити…

— У мене так було, коли Пепе читав уголос книжку одного бородатого янкі про те, як наш старик ловив у морі агуху[35] і як її поїдали, ходер[36], жадібні акули… Перед ударом завжди слід трохи поговорити, тоді відчуватимеш тугу за ділом… Слово — це лінощі, Малюк, тільки удар — діло, навіть по такій нікчемній кулі, як трійка, але ж без неї не складеш піраміду…

Він красиво поклав кулю, таку саму, як і попередні, тільки з цифрою три; чорт візьми, подумав Санчес, яка, здавалося б, різниця між цією кулею і тією, тринадцятою, що тепер стоїть у Раміреса на ударі в середину, а все-таки зовсім інша якість, значенйя, вага… Варто стерти з тринадцятої одиницю, а до цієї трійки домалювати одиницю, і значення зміниться, не сотвори собі кумира, воістину так…

— Зараз я заберу тринадцяту, — сказав Рамірес. — Ти помітив, Малюк, що всі кулі на столі однакові від створення свого, а любимо ми їх по-різному?

Санчес засміявся.

— Я саме про це думав, в’єхо, прямо-таки славо в слово, як ти сказав.

— У мене це часто було з моєю мухер[37]… Це буває, коли віриш; ми вміємо вірити і тоді починаємо думати про одне й те ж… А ти читав книжку про цього старика в морі?

— Читав, — відповів Санчес. — Того янкі, що написав книжку, звали Хемінгуей.

Саме тоді Карденас привів Пепе з гітаристами.

— Добрий день, громадянин прем’єр, — сказав Пепе.

— Добрий день, — повторили Ромеро й Боніфасіо в один голос.

Санчес усміхнувся.

— Музиканти, а говорите, як солдати, що вітають командира… Починайте, хлопці, я до ваших послуг. У мене є десять хвилин, не більше…

Гітарист Ромеро глянув на свій великий годинник, у ньому було вмонтовано передавач; коли вони йшли парком «Клаб де Пескадорес», він подивився, чи стоїть коло пірса білий катер з увімкненим движком; стояв точнісінько там, де мав стояти, на тому самому місці, яке позначено на картах, коли репетирували операцію; і капітан був той, якого їм описували: з рудою бородою, в білому костюмі, з золотим браслетом на лівій руці; з катера надійде команда, годинник пискне; це означає, треба вийняти «шмайсери» й прикінчити полковника, іха де пута[38], червоний; найманець Кремля…

Гітаристи мовчки, неквапливо й зосереджено взяли свої великі старі, а тому дуже красиві гітари з великих, важкої шкіри чохлів і водночас разом торкнулися струн; звук пролунав густий, відчутний, тремтливий…

Це була проба; Ромеро глянув на Пепе, кивнув йому, той почав; Боніфасіо підхопив: «Пісня революції…»

… Катер був уже за милю від пірса; капітан, Густаво Карерас, подивився на карту — до нейтральних вод лишалося зовсім мало; попереду, за сім миль, стояв американський сторожовик; через дві хвилини треба давати команду діяти; нехай потім шукають катер; правда, можна зняти трагікомедію, як ці мулати метатимуться по пірсу…

— Гітаристи мені дуже подобаються, — сказав Санчес. — Заспівай-но ще, Пепе… Тільки чому ти стоїш, немов аршин проковтнув? Ти ж співаєш, це таке щастя, коли людина вміє співати… Може, тобі краще ходити по кімнаті? Статика зв’язує… Ти чув таке ім’я — Станіславський?

— Ні.

Ромеро торкнувся струн, звук поплив по кімнаті. Він боявся, що ось-ось запищить годинник; сигнал; почує той бугай біля дверей; це погано, коли дві цілі в різних напрямках; звичайно, все зрепетирувано, Боніфасіо битиме в охоронця, але все-таки стріляти в одному напрямку завжди надійніше.

Боніфасіо одразу ж зрозумів Ромеро; теж торкнувся струни; полилася бурхлива мелодія.

— Станіславський був великий режисер, — вів далі Санчес. — Тобі треба почитати книжки про театр, Пепе… А то доведеться нелегко проходити конкурс… Так от, Станіславський учив своїх артистів: якщо тобі важко збагнути роль, шукай пристосування… Пригадуєш Кареніна, чоловіка Анни?

— Не пригадую, — відповів Пепе, — я зовсім не пригадую, сеньйор прем’єр…

— Толстой написав, що в Кареніна були відстовбурчені вуха… Артист мучився, вони дуже настирливі, справжні артисти… Він не відчував себе Кареніним і через те сковано рухався, мляво розмовляв… І Станіславський порадив артистові вставити сірники у вуха, той вставив, вуха відстовбурчились, і він зразу відчув себе в своїй тарілці, повірив у себе… Може, й тобі варто як слід подумати про костюм? Ти занадто модний, завужений, важко рухатись…

— Можна, я заспіваю ще одну пісню? — попросив Пепе. — Про любов у мене краще виходить.

Санчес знизав плечима.

— Ну, будь ласка, якщо про любов тобі легше…

І в цей час годинник у Ромеро пискнув.

Боніфасіо непомітно рвонув струну, вона лопнула; він скрушно похитав головою, сказав, що доведеться поміняти басову, без неї не можна, відклав гітару, потягся до футляра, відкрив потайну кишеню; за одну мить Карденас лежав на підлозі, зрешечений кулями; старий Рамірес кинувся до Санчеса несподівано для його років прудко, немов перед ударом на більярді, коли в нього переставали труситися руки, він обійняв Санчеса й закричав:

— Ні, ні, ні! Пепе! Пепе, що ти робиш?!

Боніфасіо тихо сказав Ромеро:

— Забери діда.

Санчес гостро відчув гіркий сигаретний дим, що йшов від в’єхо, особливий, старечий, беззахисний запах, дрібний дрож, який тіпав старе тіло, лункі, часті удари серця, коли Ромеро по-кошачому перескочив через край столу, схопив старого за кістляве плече й хотів відтягти в бік, але руки в того напружились, він зайшовся криком.

— Відійди, в’єхо, — прошепотів Санчес, відчув, як повільно, мертво холонуть пальці рук і ніг, — відійди, не треба тобі…