Прес-центр

52 18.10.83

Верньє знав, що Марі кохає Санчеса, і тому повсякчас тривожився за долю лідера Гаривасу.

Ночами, коли, зморений роботою, він лягав у ліжко, то довго не міг заснути, відчуваючи своє батьківське безсилля; немає, мабуть, страшнішого за це переживання.

— Любий, а що, коли тобі надрукувати те, що ти знаєш? — сказала якось Гала. — Ти ж місця собі не знаходиш… Це може бути дуже небезпечно?

— Яке це має значення? — роздратовано знизав плечима Верньє. — Коли йдеться про дівчинку, страху немає… Просто мене ніхто не надрукує.

— А що ж робити?

— Не знаю… Сподіваюсь, мудрі люди зрозуміють те, що я зараз закінчую… Але цілком можливо, що я знову помиляюсь, вважаючи, ніби розумні в цьому світі мають право вирішувати…

Він домовився з пресою, яку контролює нью-йоркська група Аверелла Гаррімана, надрукувати документоване дослідження про американську агресію в Домініканській Республіці. Він думав (мріяв, сподівався, вірив, точніше сказати), що люди зрозуміють: мова насправді йде про Гаривас, про сьогоднішній і завтрашній день, про те, що там насувається кров і жах…

Верньє почав збирати матеріал про те, як Білий дім валив демократичні режими на Американському континенті, зразу ж після закінчення університету, в п’ятдесят четвертому, коли сталася трагедія в Гватемалі; те, як морські піхотинці вдерлися в Домініканську Республіку, він бачив сам, працюючи тоді на кафедрі університету Санто-Домінго; в Чілі Верньє прилетів через два дні після путчу Піночета; те, як ЦРУ підготувало переворот в Уругваї, він вивчив у Монтевідео, зустрічаючись з тими, кого ще не встигла заарештувати таємна поліція.

(Елізабет, його дружина, коли він не міг подзвонити їй із Санто-Домінго, бо телефонний зв’язок було перервано під час американських бомбардувань, влаштувала скандал: «Ти брудний бабник, валявся в однієї з своїх проституток!» Він ніколи не ображався на неї так, як тоді; йшла війна, які там проститутки, і чому саме проститутками мають бути ті, з ким зводило його життя?! Тоді він не знав, що в неї уже три роки продовжується роман з його знайомим; дізнався набагато пізніше; подивувався вкотре зі своєї довірливості й характеру дружини: ну, живеш з іншим, любиш його, то навіщо допікати мене без ніякого приводу, просто так, через давню зачаєну неприязнь?! Взагалі Елізабет була дивна людина, всі її вчинки визначали ворожки й жерці чорної магії, їхні слова для неї закон. А ще, будучи занадто типовою німкенею, вона схилялася перед видимим проявом авторитету, чи то перед думкою, висловленою в товаристві, чи перед силою.)

… Верньє розумів, що ситуація в Гаривасі небезпечна, удару буде завдано саме Санчесу, це він добре збагнув після загибелі Граціо; Верньє уявляв собі, як це повинно відбутися, але нічим не міг допомогти молодому полковникові, якого покохала Марі; дівчинка — складна людина; як кожен справжній талант, вона й розумна, і безпосередня, а як жінка — нема в неї ніякого атакуючого начала, вона добра від народження.

Верньє домовився з мадрідським щотижневиком, що там надрукують його нарис про трагедію Домініканської Республіки, написаний на сенсаційних, нікому не відомих матеріалах, давши — від редакційної колегії, не від нього — вставку, мовляв, усе, що зараз діється в Гаривасі, дуже схоже на те, що сталося в Санто-Домінго.

Іспанці, особливо після смерті Франко, набирали авторитету в Латинській Америці; демократичний експеримент короля був на догоду «поміркованим» за океаном; жандармські методи ЦРУ викликали в країні негативну реакцію; навіть путч Піночета, ще в часи фаланги, але вже перед її кінцем, громадськість сприйняла як загальне іспанське горе; через те доля Гаривасу не могла не тривожити «альма матер» Латинської Америки.

А тривожитись було чого…

Так само як і в Домініканській Республіці, де ЦРУ санкціонувало усунення фанатика й садиста Трухільйо, який компрометував Білий дім своєю дружбою, в Гаривасі знищили диктатора, схожого як дві краплі води на «корумпованого христопродавця» Трухільйо.

Так само як в Домініканській Республіці, північний сусід не зміг заздалегідь вичислити можливі емоційні повороти, пов’язані з поваленням диктатора в Гаривасі, і на зміну йому прийшов не той, кого випестив Вашінгтон, а Санчес та його друзі.

Те саме сталося і в Домініканській Республіці: на виборах, нашвидкуруч проведених після вбивства Трухільйо (під контролем проамериканських сил), народ усе-таки сказав своє слово. Новоявленого президента, ставленика ЦРУ, Рафаела Бонеллі, який займав при Трухільйо посаду шефа його таємної поліції, скинули. Переміг лівий кандидат, історик і письменник Хуан Бош. То був відкритий випад проти Вашінгтона. Незважаючи на це, в Кеннеді вистачило державної мудрості послати віце-президента Ліндона Джонсона в Санто-Домінго, щоб той особисто привітав народного обранця. Та в той час коли Джонсон тиснув руку новому президентові перед об’єктивами кінокамер, ЦРУ і державний департамент — кожен через свої канали — вже почали таємну роботу — створення єдиного блоку проти Хуана Боша. Блок утворили, армія об’єдналася з крайніми правими, звинувачення, висунуте проти Боша, було давно всім знайоме: «Лівий, він віддає країну комуністам». І законно обраного лідера скинув полковник Еліас Весін-і-Весін; зразу ж почалася вакханалія розправи. Вашінгтон, продовжуючи заплановану акцію, картинно розірвав дипломатичні відносини з Санто-Домінго; «демократія насамперед», як же інакше; було навіть заморожено економічну й воєнну допомогу; однак, коли посол Мартін прилетів до Америки і його прийняли в Білому домі, там сказали: «Взагалі ми не дуже хочемо, щоб Бош повернувся назад, незважаючи ні на що». Мартін відповів упевнено: «Так, це не президент».

Але сам факт розриву дипломатичних відносин впливав на правих стримуюче; ніхто не знав, як розвиватимуться події далі: народ нуртував, вимагаючи гарантій і законності.

У Вашінгтоні торгувалися «яструби» й «голуби»; ЦРУ і Пентагон наполягали на негайній інтервенції; але державний департамент вважав, що головне — це виграти час, укорінити в Санто-Домінго своїх людей, поставити їх на ключові пости; слово було за президентом.

Пролунали постріли в Далласі, загинув Кеннеді, став на престол Джонсон, і через три тижні після похорону він оголосив про відновлення дипломатичних відносин з режимом, обмінявшись добрими телеграмами з маріонетковим президентом Дональдом Кабралем, який правив країною під охороною армії. Та, оскільки Кабраль проголосив необхідність реформ — дуже половинчатих, які не зачіпали устоїв диктатури, — генерали, як найбільш консервативна сила, давно зв’язана з ЦРУ і Пентагоном, скинули і його. Почалася заваруха; старі військові не думали, що проти них піднімуться ліві офіцери з молодих; повернення Хуана Боша із заслання чекали з години на годину.

Весін-і-Весін, як найзавзятіший консерватор (великий аграрій, зв’язаний з «Юнайтед фрут»), наказав бомбардувальникам, яких направили від Пентагону, скинути бомби на президентський палац, де правив «тимчасовий президент» Хосе Моліна Уренья; почалася громадянська війна; посольство США в Санто-Домінго надіслало шифровку з пропозицією почати негайну воєнну інтервенцію; з столиці відповіли, що потрібен досить аргументований привід; за одну тільки ніч посол США Беннет організував телеграму Весін-і-Весіну до Вашінгтона про те, що армія не гарантує життя американським громадянам, які перебувають у республіці; наступного дня по телебаченню виступив президент Джонсон і сказав, що воєнна влада Домініканської Республіки поінформувала уряд Сполучених Штатів про те, що життя американців, які мешкають там, під загрозою. «Через те я віддав наказ міністру оборони послати туди війська й урятувати життя наших співгромадян».

Президент не сказав, що під час телефонної розмови з послом Беннетом було чути стрілянину; дипломат тремтячим голосом пояснив, що ситуація катастрофічна; а втім, стріляв офіцер безпеки ФБР, щоб створити певний шумовий ефект; посла Беннета, який таємно був зв’язаний з корпорацією Дюпона, запевнили, що після того, як у президентський палац прийде потрібна людина, він одержить відповідну кількість акцій, гра в «небезпеку» виправдовувала себе.

Але крім Дюпона в Домініканській Республіці були зацікавлені концерни Рокфеллера, Дігона, Ролла, Моргана.

Конкуренти знали, що перший раунд виграли люди Дюпона; а це не за правилами, кожен має дістати своє.

Почалася нова стадія боротьби.

В Санто-Домінго прилетів посол з особливих доручень Мартін, один із залізних «хард-лайнерів»[22], людина з хворобливою ненавистю до всього, що здавалося йому «комуністичним».

Він був зв’язаний з противниками Дюпонів; саме він відвів кандидатуру Весін-і-Весіна, зупинившись на Атоніо Імберті, одному з учасників замаху на Трухільйо; це викликало незадоволення, бо Імберт був людиною надмірних амбіцій і мав поганий характер. До того ж, усі знали, що його давно купила імперія Ролла; це не влаштовувало ні Рокфеллера, ні Дігона, ні Моргана.

Президент змушений був зважати на натиск різних — не за ідейними позиціями, а за фінансовими й діловими інтересами — сил і послав у Санто-Домінго свого помічника Макджорджа Банді та заступника міністра оборони Сайруса Венса.

Банді поставив на Сільвестра Антоніо Гусмана, крупного аграрія, який співробітничав у кабінеті Боша; це мало влаштувати лівих. Однак Пентагон ще й досі підтримував як Імберта, так і Весіна, а не Гусмана.

Банді відкликали до Вашінгтона; його ставку на президентство Гусмана було торпедовано; імперії чекали, не називаючи своїх ставлеників; а в столиці Домініканської Республіки лилася кров; нарешті погодилися з кандидатурою Ектора Гарсіа Годоя, який гарантував максимальні вклади капіталу всім американським фінансовим імперіям.

І все-таки гра в президенти тривала; всі ці місяці в храмах стогнали дзвони за вбитими; престиж Північної Америки катастрофічно падав; настав час ударних рішень; усі хотіли певності; що ж, нехай мають собі однозначну певність; так було потім у Чілі, так провели операцію в Уругваї, так завершилося діло в Сальвадорі, і лише в Нікарагуа ситуація вислизнула з рук; у Гаривасі цього допустити не можна.

Операція, проведена в Домініканській Республіці, коли країна опинилася в стані хаосу, що дало можливість монополіям закріпитися там у всіх напрямках, сконструювавши такого «президента», який влаштовував більшість китів Уолл-стріту, стала «дослідним полем»; «ходи» політиків, розвідників та генералів було записано, вивчено, сховано в сейфи банків і корпорацій; жити треба по закону «аналога»; що ж, «домініканський аналог»— тема для роздумів на майбутнє, Санчеса усунуть, спинившись на оптимальному варіанті, вибір є.

… Напередодні Верньє зустрівся зі своїм давнім приятелем, який працював на цюріхській валютній біржі; той знав усе; він уже зробив свої гроші, тому дозволяв собі бути відвертим з тим, хто просидів з ним на студентській лаві п’ять років підряд; Верньє досить було натяку; він співставив дані, відомі тільки йому, з можливими версіями; економіка, біржа, фінанси і їх обіг були для Верньє розкритою книгою, він відчував цей предмет, як поет відчуває слово, його таїнство; він точно вичислив, хто стоїть за прагненням повернути ситуацію в Гаривасі назад. Він назве цих людей Уолл-стріту, треба тільки учути подовжні м’язи спини, повірити в їхню силу, неначе в молодості, ні, в зрілості, коли давалися взнаки насилання чорнокнижних бабусь Елізабет: аби тільки він діяв не так, як вважав за потрібне, аби тільки зробити йому боляче й погано, аби тільки настроїти проти нього дітей, поставити його в таке становище, щоб він лишався самотній, весь час самотній, кожної хвилини, секунди, аби тільки примусити його втратити себе, змиритися й перестати бути тим, ким він народився, — швабом Піксом, Георгом, сином Йоганна…

Верньє підвівся, ввімкнув нічник; уже о пів на третю.

— Що, любий?. — спитала Гала, наче й не спала. — Дати ліки?

— Ні, спи.

— Ти хочеш попрацювати?

— Так.

— Заварити каву?

— Я вже казав тобі, коли я йду вночі до столу, мовчи. Розумієш? Я попрошу, коли мені щось буде потрібно.

— Не сердься.

— Спи.

— А можна, я почитаю?

— Тоді йди в іншу кімнату, моя любов.

— Скажи ще раз.

— Навіщо?

— Можна, я тебе поцілую?

— Іди звідси, маленька, — він усміхнувся.

Потім сів до столу, відчувши, як у нього напряглися м’язи спини. Вони стали сильними, пружними; зараз я напишу це, подумав він, зараз я напишу розділ «паралелі» й додам таблицю з початком мого пошуку й аналізу коливання цін на какао-боби. І скажу, що Білий дім протягом найближчих тижнів почне інтервенцію: морська піхота, «врятування життя американців» і таке інше; статті в куплених ЦРУ газетах сьогодні слово в слово повторюють домініканське інтермеццо; змінено тільки прізвище й назву країни, текст можна лишати той самий… Бідолашна дівчинка, невже я не зможу їй допомогти? Маленьке моє зеленооке козеня, замучене нашими сварками з Елізабет, яке не простило мені тишу з Гала, як же я люблю тебе, кровинко моя, як гірко мені без тебе, та потрібен тобі не я, а Санчес, я змушений лише гарантувати виконання твоїх бажань, у цьому обов’язок батьків, тільки в цьому, в чому ж іще?!

О дев’ятій ранку Верньє зв’язався з редакцією у Мадріді.

— Я закінчив вставку про Гаривас для матеріалу про інтервенцію в Санто-Домінго, надішлю її вам «експресом», по-моєму, вдалося; у всякому разі, я вдарив навідліг…

… Об одинадцятій годині до нього подзвонили з Гамбурга; Вернер Хор, шеф фінансової служби концерну, прилітає до Парижа, треба зустріти, він належить до тих німців, які іноземні мови не вивчали, типовий мекленбуржець.

— Гала, — сказав Верньє, — приготуй обід, побільше м’яса, прилітає один з моїх босів, його треба ублажити.

— Добре, любий. Якого м’яса взяти?

— Ах, та звідки я знаю! Купи свинини. Чи баранини.

— Добре, любий, не думай про це. Я щось приготую і неодмінно натушкую капусти, він же, мабуть, як і всі справжні німці, любить капусту?

Але Хор відмовився приїхати до «гера Пікса», запропонував пообідати в баварському ресторані на Єлісейських полях, йому, бачте, сказали, що там дають справжній айсбайн[23] і взагалі національна кухня; у моєму віці, додав він, нічого не можна міняти, а тим паче кухню.

Офіціантка, одягнена, як і належить бути одягненою в сільському ресторанчику під Мюнхеном — біла вишита кофтина, розкльошена спідничка з криноліном і фартух, — принесла айсбайн, козячий сир і пінисте пиво у великих кухлях.

Хор їв похмуро, мляво цікавився розповсюдженням видань, пов’язаних з питаннями економіки, нафти та фінансів у франкомовному світі, якось гидко м’яв серветки; тонкі губи фінансиста викликали у Верньє неприязнь, мабуть, тому, що були масні, немов він так і жив зі шматком айсбайна за щокою, старанно пережовуючи його.

Від кави Хор відмовився.

— Бережу серце, гер Піке, і вам раджу… Ми старі, в нашому віці за здоров’ям треба стежити… Єдине, про що я благаю бога — померти враз… Нестерпно лежати з перекошеною пикою, паралізованому… Хіба не так?

— Я вже припас ціаністий калій.

— А хто вам покладе його в рот? — пожвавішав Хор. — Доглядальниця? її віддадуть під суд. Родичі? Вони теж не захочуть мати справу з законом. А ви й до столу не доповзете, де зберігаєте цю зручну смерть, бо ви паралізовані, під вас сечоприймач підкладатимуть… Але при цьому розум ясний… І без упину, з ранку до вечора, вас охоплюватиме жах, про який ви нікому не зможете повідати: гроші кінчаються, чим годувати сім’ю, онуків, обступають злидні, а що може бути страшнішим? Я зазнав злиднів, відчув їхній гніт. А ви, гер Піке?

— Я теж.

Хор похитав головою.

— Але ж це було в молодості, коли ви були одинокі, це не злидні, це лише тимчасова незручність… Трагедія неминучих злиднів відчутна по-справжньому лише тому, хто обтяжений дітьми й онуками… Звичайно, якщо він людина, а не метелик… Добре, тепер про діло, гер Піке… Ви дуже мало пишете в місцевих виданнях, ваші публікації аморфні, в них немає потрібної концерну позиції… Я уповноважений передати вам прохання керівництва… Поки що це прохання… Поки що… Або ви визначитесь, або ваш об’єктивізм більше нас не влаштовуватиме — і ми будемо змушені відмовитись од ваших послуг тут, у Парижі…

— Що не влаштовує Гамбург у моїх оглядах?

— Плазменність.

— Тобто?

— Розпливчастість, безпозиційність, зайве порпання в деталях… Одним словом, якщо ви не дасте кілька оглядів про становище в Латинській Америці, особливо про почату комуністами вакханалію хаосу в Гаривасі, про піднесення економіки Сальвадору в світлі американської допомоги, ми будемо змушені розірвати контракт, тим паче що строк його закінчується в грудні…

— Я подумаю, гер Хор…

— На жаль, нам ніколи чекати… Я маю забрати ваш огляд про Гаривас з собою, гер Піке. Огляд мусить бути пов’язаний з самогубством Граціо, який устряв в авантюру з безумним Санчесом.

— Коли ви відлітаєте?

— Як тільки одержу матеріал. Ми ж знаємо, що ви можете написати десять сторінок за день… От я два дні й відсипатимуся в готелі, страшенно стомився, нічого не вдієш, старість…

… Провівши Хора в готель, Верньє зайшов в «Клозері де Ліла», невеличке кафе, улюблене місце молодого Хемінгуея, замовив каву, закурив і подумав холодно, спокійно, без того внутрішнього дрожу, який проймав його, поки він обідав з Хором: «Це не просто початок атаки, це її кінець. Вони, мабуть, все про мене знали, вони терпіли мене, поки можна було терпіти, а зараз у них немає часу, в Гаривасі почнеться різня, їм треба заздалегідь готувати позиції… І вони знають, скільки грошей з тих, що вони мені платять, я переказую Елізабет і Гансу… Це половина всієї суми, а ще чверть іде на оплату кредиту за паризьку квартиру… Рахувати вони вміють, точно вирахували: без їхнього контракту я стану жебраком. І вони добре розуміють, що я не сутенер, не зможу жити на гроші, зароблені Галою в її салоні… Що ж, доведеться крутитись, як у молодості, коли сяк-так перебивався в десяти журналах, нічого, потроху вистачало…»

Він зайшов у туалет, розміняв у жінки, яка прибирала там, десятифранкову купюру на жетони для телефону-автомата, потім зрозумів, що буде замало, — дзвонити треба не в місто, а в Мадрід, розміняв сто франків, набрав номер, відрекомендувався, попросив головного редактора; відповіли — головний на нараді в міністерстві інформації, повернеться пізно.

— А його заступник?

— Він проводить із співробітниками огляд підготовлених матеріалів, сеньйор Верньє, що йому передати?

— Попросіть, будь ласка, до апарата Хорхе Гарденаса, він веде мій матеріал про Гаривас і Домініканську Республіку для наступного номера.

— Одну хвилинку, я спробую.

У трубці зазвучала тиха, ніжна мелодія.

«Швидко іспанці перейняли наш досвід, — подумав Верньє, — музика в телефоні — надійна гарантія від підслухування, секретарям не треба прикривати спітнілою долонею трубку, все одно окремі слова можна було зрозуміти».

— Сеньйор Верньє, ваш редактор зараз у місті, — голос сама ніжність, звичайно, бреше, — але він залишив записку… Ваш матеріал знято, його перенесли в інший номер, в який точно — поки невідомо.

— А чому? — спитав Верньє, лютуючи на самого себе: що може йому відповісти ця красуня?

— Я справді не знаю, сеньйор Верньє… Подзвоніть в кінці тижня сеньйору Гарденасу, всього найкращого…

Отак взяли тебе в шори, подумав Верньє, швидко це в них робиться… Ну, що ж тепер? Як бути? Сідати за матеріал для Хора і його команди? Ти багато років був у їхній команді, сказав він собі, і непогано тобі жилося, та й зараз ти з ними, ти ж боїшся злиднів, хіба не так? А хто їх не боїться, заперечив він собі, всі бояться, крім тих, хто по-справжньому талановитий, а таких одиниці в цьому світі, що-що, а таланти бог калькулює, як найсуворіший економіст, вважаючи, мабуть, недоцільним балувати нас, дітей своїх…

Він піднявся наверх, попросив офіціанта принести потрійну горілку, випив, відчув палюче тепло й зрозумів, що сьогодні питиме, нехай гер Хор чекає, йому ж треба відіспатися в готелі, стомився, як-не-як старість…

Він повернувся додому на набережну, у велику квартиру, яку побудував цієї зими; три кімнати з вікнами на Сену для дітей, дві для себе; випив ще, ліг на кушетку, що стояла на великому балконі, й гукнув:

— Гала, ти ніколи не жила з жебраком?

Та прийшла з кухні, сіла біля нього.

— Чому? Жила.

— Ну й як?

— Хоч хліб із водою, аби, милий, з тобою… Тобі погано? Отой німець образив тебе?

— Він мене звільнив… Я тепер жебрак, Гала, — з якоюсь невідомою, дивною радістю сказав він. — Ти житимеш з жебраком?

— Я зароблю нам на життя в салоні, — посміхнулась Гала. — Які дрібниці, не думай про це, любий… Мені чомусь везло на багатих ідіотів, так що жити з таким розумним, ніжним і коханим жебраком, як ти, це щастя…

— А як же я допомагатиму дітям?

— Я віддам тобі все, що в мене е, на перших порах вистачить хлопчикові й Марі… Не журись, я добре заробляю в салоні, ти зможеш допомагати їм, аби тільки був здоровий і лишався таким, якого я люблю… А ти? Скажи, ти ще любиш мене? Чи я набридла тобі?

— Набридла, — сказав Верньє. — Терпіти тебе не можу… Ану, дай телефон…

Він набрав номер Хора й сказав:

— Знаєте, краще все-таки вам відіспатися в літаку, я нічого не писатиму, ми з вами старі, настав час подумати про вічність, страшний суд, пекло і таке інше…

Поклавши трубку, він глянув на Гала.

— Скажи, за що ти мене любиш?

Вона посміхнулась.

— За що? Це по торговельній лінії, коли люблять за щось. Ти прожив своє життя, я своє, кожен з нас бачив багато. Але я ще ніколи в своєму житті не зустрічала таких, як ти.