Щоденник Майдану та війни

19 травня 2014 року. Україна. Війна, бандитизм і свобода слова

Чи можна звикнути до безперервної війни? Виявляється, можна, якщо війна йде десь далеко і якщо про неї мало говорять у новинах. Те, що відбувається на сході України, вже можна без будь-яких застережень назвати війною, але проблема в тому, що війна звичайно буває або громадян­ська, або між країнами. Те, що відбувається в Україні в Донбасі, не підлягає ні під одне з цих визначень. З одного боку, є російські «добровольці», які прибули з Росії та з окупованого Криму. Вони не приховують не тільки свого російського громадянства, але навіть і того, що операцію з анексії південного сходу України було підготовлено тими ж людьми, які готували окупацію Криму. Єдина відмінністьу тому, що операція в Криму пройшла для Росії успішно, а ось в Донбасі все пішло не так, як було заплановано. Сам «головнокомандувач збройних сил південного сходу України» Ігор Стрєлков-Гіркін узяв і записав 18 травня відчайдушне відеозвернення до жителів Донбасу, в якому звинуватив цих жителів у боягузтві та небажанні воювати за перетворення свого регіону на нове Придністров’я або на губернію Російської Федерації. У цьому довгому, майже десятихвилинному, зверненні, власноруч написаному і зачитаному Гіркіним, він скаржиться, що Донбас обіцяв йому 27 тисяч добровольців, але на весь регіон із населенням понад 7 мільйонів таких добровольців виявилося менше тисячі. Тут же він зізнався, що для цих добровольців російські однодумці привезли величезну кількість зброї та роздавали її всім підряд, хто клявся у своїй вірності ідеям «Донецької Народної Рес­публіки», проте жителі Донбасу, отримавши в руки новенькі автомати Калашникова і гранатомети «муха», відразу зникали в невідомому напрямку. Занадто пізно, виявляється, «головнокомандувач» зрозумів, що озброїв за свій російський рахунок тисячі звичайних бандитів, які взялися за розбій на всій території Донбасу. Тепер у захоплені сепаратистами та бандитами райони Донбасу не везуть бензин і продукти, там не працює більшість банків. А більшість банкоматів пограбовано. Бандити кажуть, що гроші вони забирають із банкоматів «на потреби революції». Також на «потреби революції» у будь-якого місцевого жителя можуть відібрати автомобіль або навіть квартиру. Життя в регіоні стає все більш нестерпним. У самому Слов’янську, де сконцентровано збройні сили сепаратистів, вже немає ні електрики, ні газу. Електромережі та газопроводи було пошкоджено під час військових дій, а ремонтні бригади на поле битви їхати відмовляються. З самого Слов’янська передають, що місцеві морги заповнені трупами вбитих сепаратистів, але інформацію цю перевірити неможливо. Українських журналістів там немає, а російські журналісти знімають тільки «героїчні будні» бійців самопроголошеної республіки. Їм треба доповідати російським глядачам про перемоги сепаратистів над військами, котрі підпорядковуються Києву. Одначе доповідати нема про що. Вони були б раді, якби від снарядів і куль українських військових гинули б мирні жителі — тоді можна було б розповісти про звірства «київської хунти». Але українська армія на міста, захоплені сепаратистами, не нападає. Якраз для того, щоб не було випадкових жертв. Добре хоч, що самі сепаратисти регулярно нападають на бази українських військових або на об’єкти, які вони охороняють. І ось тоді виникають перестрілки та справжні бої. Так, 18 травня вночі біля Слов’янська українські військові помітили, як група сепаратистів установлює поруч із ними переносну зенітну установку для обстрілу телевізійної вежі, що охороняється урядовими військами. Загін спецназівців захопив і установку, і тих, хто її встановлював, у полон. Тут з’ясувалась одна кумедна штука — двоє із захоплених у полон терористів пред’явили посвідчення кореспондентів московського телеканалу «Life­News». Також у них було виявлено телекамеру, на яку вони одночасно записували процес підготовки зенітної установки до стрільби. Мені важко в цій ситуації назвати те, що робили кореспонденти російського телеканалу, журналістикою. Російські журналісти, що супроводжують терористів на кожному кроці, є співучасниками військових дій з боку терористів, які воюють проти української армії з російською зброєю в руках. Співробітники цього ж телеканалу знімали, як сепаратисти катували та допитували трьох українських спецназівців, захоплених біля Горлівки. Співучасть у знущаннях над роздягненими майже догола та побитими українськими офіцерами теж навряд чи називається журналістикою.

Одначе найближчими днями, як мені здається, всі журналісти, і справжні, і не дуже, змушені будуть відволіктися від війни реальної на війну політичну — на президентські вибори. Десь вони проходитимуть спокійно й організовано, але на південному сході країни навряд чи обійдеться без провокацій, без стрілянини, без драм. Власне, провокації вже давно тривають. Сепаратисти залякують та викрадають членів і голів виборчих комісій, захоплюють приміщення, де мають відбутися вибори. Міліція в Донбасі не діє, українських військових не вистачає. Але вибори відбудуться, і дуже важливо для всіх, хто хоче миру, щоб вони пройшли в один тур. Шанси у Петра Порошенка перемогти в першому турі є. Але чи зможе він, ставши президентом, швидко на­вести лад у країні? Чи навіть не «швидко», а просто наве­сти лад? Багато громадян України в цьому сумніваються не тому, що не довіряють Петру Порошенку, а тому, що головною дійовою особою в конфлікті на сході України є президент Росії Путін. І саме він може зупинити розгул терористів на сході країни. Як? Дуже просто. Закривши російсько-український кордон з боку Російської Федерації для ввезення на українську територію нової зброї та боєприпасів для сепаратистів. Дивно, що російські війська, які розташовані вздовж кордону з Україною і які постійно рухаються уздовж цього кордону, не звертають уваги на те, як через вищезгаданий кордон «прориваються» вантажівки без номерних знаків, як якісь кілька десятків автоматників, забігши з ро­сійської території на українську, блокують українських при­кордонників, дозволяючи таким чином заїхати на укра­їнську територію черговому конвою критих вантажівок із Росії або «броньованому джипу», подарованому українським сепаратистам найвойовничішим російським політиком Жириновським.

У день президентських виборів над кордоном України й Росії по всій її довжині продовжуватимуть літати російські бомбардирувальники, які беруть участь у навчаннях із прицільних «килимових бомбардувань» Військово-повітряних сил Російської Федерації. Це теж черговий «внесок» Путіна в деескалацію конфлікту на сході країни. Можливо, цими навчальними бомбардуваннями Кремль хоче підказати ук­раїнцям «правильний вибір» президента?!

Звичайно, Путіна цікавлять не тільки військові дії в Україні, не тільки президентські вибори, а й свобода слова. Саме в порушенні свободи слова Кремль цього разу звинуватив Україну через затримання російських телекореспондентів, захоплених разом із бойовиками в момент підготовки обстрілу українських військових. Про це всі російські телеканали вже повідомили. Щоправда, російські телеканали забули повідомити, що в неділю 18 травня в Криму під час траурного мітингу й ходи кримських татар, присвяченої 70-й річниці депортації кримськотатарського народу за наказом Сталіна, було затримано і побито кількох кримськотатарських і турецьких журналістів. Після п’яти годин допитів і побиттів кримськотатарських журналістів, серед яких був також і найвідоміший із них Осман Пашаєв, їх було випущено з відділення міліції. Однак їм повідомили, що проти них порушено кримінальні справи й вони мусять бути готові до гіршого: або до тюремного терміну, або до інших, не менш серйозних наслідків. Команда турецького телеканалу після побиття покинула півострів. Ситуація навколо кримськотатарського народу в Криму стає все більш напруженою. Мітинг крим­ських татар ухвалив резолюцію, в якій окреслив свою головну вимогу — вимогу національної автономії для кримськотатарського народу. Росія не збирається вести з кримськими татарами ніяких переговорів. Вона налаштована діяти лише силою. Так, як вона діє на Північному Кавказі. Представники російських спецслужб регулярно вриваються в помешкання кримських татар і проводять обшуки. Тривають допити й залякування кримськотатарських активістів. Доля кримських татар не цікавить налаштовану до них вороже російськомовну більшість жителів Криму. Російськомовна більшість стурбована іншими, більш побутовими проблемами. Наприклад: де взяти готівку? Адже багато відділень українських банків у Криму закрилися. Російські банки особливо не поспішають відкривати свої відділення. Щоб якось зняти проблему готівки, в одній із бухт Севастополя пришвартували спеціальний корабель, на якому встановили 20 банкоматів Ощадбанку Росії, через які можна зняти гроші з рахунків українських банків за тими банківськими картками, які ще не заблоко­вано. Тепер у цю бухту за грошима активно їздять жителі Севастополя та найближчих селищ. Деякі кримчани приїж­джають за грішми навіть із Ялти й Алушти, витрачаючи на дорогу до Севастополя півтори-дві години. У жителів інших населених пунктів Криму проблеми з готівкою залишаються, одначе Росія намагається ці проблеми розв’язати. Тепер Кремлю потрібно піклуватися про російськомовних кримчан. Адже якщо вони виявляться незадоволеними, то контролювати окупований півострів буде складніше, і тоді вже доведеться поліцейським, які приїхали з російських міст до Криму, бити не тільки кримськотатарських журналістів, а й російськомовних.