Щоденник Майдану та війни

4 квітня. П’ятниця

Об 11 годині ходив до Фонду Сороса на засідання наглядової ради ініціативи «Гуманітарна справедливість». Переглядали документи й заявки від постраждалих під час Майдану, обговорювали також неприємні ситуації, коли з’ясовувалося, що деякі постраждалі намагалися отримати гроші на оплату лікування одночасно від декількох організацій і фондів. Шкода, що всі ці фонди допомоги постраждалим відмовляються створити одну базу даних про поранених і постраждалих, аби всі знали: кому вже організовано й оплачено лікування, а хто ще потребує. За кордоном нині лікуються понад 170 постраждалих. Деякі рахунки за лікування величезні — десятки тисяч євро. Особ­ливо з ізраїльських клінік. Литва і Польща лікують поранених безкоштовно. Керівництво військових госпіталів і госпіталі МВС відмовляються від нашої допомоги, хоча дружина одного з постраждалих міліціонерів зверталася до нас і отримала гроші на необхідні медикаменти. У госпіталі МВС на Лук’янівці лежать у реанімації двоє «беркутівців» у комі, в одного — дві кулі в голові. Але керівництво госпіталю каже, що у них усе необхідне для лікування є.

З’явилися вже ті, що постраждали під час проросійських мітингів у Донецьку, Харкові та Луганську. Вони теж звертаються за допомогою.

Із 3 мільйонів 129 тисяч зібраних фондом гривень ми витратили майже півтора мільйона.

По нашому фонду допомогу в оплаті й організації лікування було надано або вона надається 158 постраждалим. 56 пацієнтів уже виписано, їхні рахунки за лікування або протезування оплачено.

Є проблеми, які фонд сам розв’язати не може. Одному з «афганців» — 51-річному Валерію Фісуну оплатили лікування травмованого ока і травми ребер, але він сам із Криму, документи у нього залишилися вдома. До Криму повертатися не може, бо його за домашньою адресою вже шукала кілька разів кримська міліція. Поки що живе в наметі на Майдані. Що з ним буде, коли Майдан буде демонтовано? Хто займатиметься проблемами таких, як він? Тут і питання нового місця проживання, і відновлення документів.

Коли я після зустрічі у фонді рухався пішки додому, на розі Рейтарськоїй Володимирської біля рибного ресторану переді мною виникчоловік у камуфляжі та камуфляжній кеп­ці, у якого з-під куртки виглядало, поблискуючи, довге лезо справжнього мачете, мабуть, пристебнутого до ременя. Він ішов дуже твердою, впевненою ходою, немов точно знав, куди йому треба. Вираз молодого обличчя — жорсткий і застиглий — робив його схожим одночасно на молодого Че Ґевару і на пацієнта психіатричної лікарні. Виникло миттєве бажання зупинити його і запитати: «Вибач, брате, а ти з якої сотні?» Але я цього не зробив з кількох причин. По-перше, він ішов занадто швидко і явно не збирався зупинятися для розмови з незнайомими «цивільними». По-друге — холодний блиск сталевого клинка мачете. По-третє, моє запитання явно було провокаційним, адже знаків роз­різнення або приналежності до сотень «Самооборони Майдану» на його камуфляжному одязі не було. Революційний сюрреалізм міцнішає. До революції тепер приєдналося більше дивних людей, ніж брало в ній участь. Деякі з них — звичайні кримінальники і злочинці, які під виглядом «Правого сектора» грабують магазини та фермерські господар­ства на Півдні України. У Дніпропетровській області спеціальні загони міліції ловлять у день по 5—6 банд фальшивого «Правого сектора», що займаються розбоєм у маленьких містечках і селах. Тепер спеціальні загони міліції живуть на великих фермерських господарствах, аби бути якомога ближче до місць можливих злочинів. І поки що з двох сотень заарештованих бандитів у камуфляжі та зі зброєю в руках не виявилося жодного справжнього члена групи «Правий сектор».