Щоденник Майдану та війни

20 жовтня 2014 року. Духи «Запах України» та українська реальність

Кілька днів тому в Києві закінчився Тиждень моди, який зібрав сотні дизайнерів і тисячі любителів модного одягу з усієї України та з багатьох країн світу. Власне, я не знаю, скільки точно брало участь у цьому святі моди представників Донбасу, але можу з упевненістю сказати, що дизайнери, які представляли Донбас, більше в Донбасі не живуть. Вони вже перебралися з Донецька та Луганська до Києва та Дніпропетровська.

Відомий іспанський дизайнер духів представив цього разу в Києві три варіанти нових парфумів під назвою «За­пах України». Кожен охочий міг принюхатися до демон­страційних флаконів, але сенсації з цих запахів не ви­йшло. Для українських учасників «запах України» поки що навряд чи є парфумним поняттям. Для мене, як жителя Ки­єва, теж. Цієї зими Київ дихав димом палаючих шин, запахом сльозогінного газу й димових шашок. Нині у Києві запах осені, запах прілого жовтого листя, легкий запах осінньої вогкості, приправлений теплим запахом житнього хліба з кмином, коли проходиш рано-вранці повз австрійську або французьку булочні на вулиці Яро­славів Вал поруч із моїм будинком.

Минулого тижня в повітря Києва знову короткочасно повертався запах палаючих шин — активісти «Правого сектора» та націоналістичної партії «Свобода» знову палили шини перед парламентом на знак протесту проти того, що парламент під час свого останнього засідання перед пар­ламентськими виборами не визнав ветеранів Української повстанської армії — УПА — учасниками бойових дій. Йдеться про ту українську армію, яка спочатку воювала разом із німецькою армією Гітлера проти СРСР, а потім, після перемоги Радянського Союзу, протягом понад 15 років вела партизанську війну з радянською системою на території Західної України та Буковини. Я не знаю, скільки десятків ветеранів УПА залишилися на сьогодні живими і наскільки їм потрібен цей статус? У Західній Україні ветерани УПА отримують пільги від місцевої влади, також їм доплачують трохи до пенсії. Визнання їх «легітимними» учасниками війни скоріше підвищило б рейтинг партії «Свобода», що сильно впав, ніж допомогло б колишнім борцям із радян­ським режимом. Але це політика, а в політиці іноді неможливість досягти поставленої мети також є позитивним результатом, якщо боротьба за досягнення мети була надто публічною.

У трьох містах України пройшли і мітинги, якщо не сказати — бунти, солдатів строкової служби Внутрішніх військ України. Найбільш серйозна ситуація складалась у Києві. Солдати внутрішніх військ із частини, розташованої під Києвом, зачинили своїх офіцерів у казармі й пішли на Київ під Адміністрацію Президента вимагати мобілізації. Ці солдати не брали участі у воєнних діях в Донбасі, але зате брали участь у спробах придушити протести на Майдані минулої зими. Близько чотирьохсот солдатів брали участь у цій дивній акції, що більше підходить під визначення «воєнний злочин». Через кілька годин вони погодились повернутися в частину, й інцидент було вичерпано. Одначе, звичайно, інформація про бунти військових «по всій Україні» стала головною новиною російських телеканалів. Пізніше виступив Президент Порошенко і заявив, що у зв’язку з воєнними діями в Донбасі мобілізація сол­датів усіх військових частин відкладається до стабілізації обстановки. А трохи пізніше виступили й представники Служби безпеки України, які повідомили, що бунти вій­ськових було підготовлено російськими спецслужбами в багатьох містах України, але вдалося реалізувати заплановане тільки в трьох містах. В інших містах українські спец­служби змогли заблокувати діяльність своїх росій­ських колег. З’ясувалося, що координувалися раніше заплановані солдатські бунти через російську інтернет-мережу «Вконтакте», а також через проросійських активістів на місцях. У військовій частині в селищі Новопетрівці під Києвом бунт почався після того, як на територію частини потрапили проросійські активісти, що прикинулися батьками солдатів, які приїхали відвідати своїх дітей. Саме вони почали на території військової частини мітинг і закликали солдатів ізолювати офіцерів і йти до Києва вимагати звільнення в запас. Готовність солдатів поводитися за їхніми вказівками тільки доводить те, що частину солдатів заздалегідь було підготовлено до цього плану дій.

Непомітно і без особливих обговорень у суспільстві пройшла зустріч Путіна і Порошенка в Мілані. Реакція на її наслідки була спокійноюй очікуваною: «Який сенс говорити з Путіним?» Сенс, звичайно, був, але сенс цей був політичним, а не практичним. Для Заходу важливо, щоб Україна продовжувала «діалог» із Росією. Цей «діалог» більше нагадує два паралельні монологи.

Осінь цього року явно «працює» на Україну — до початку листопада метеорологи обіцяють теплу погоду. Опалення ввімкнуть, коли дійсно похолодає. Може, коли піде сніг. Але ніхто не скаржиться. Багато киян хочуть зрозуміти: як зимуватиме Донбас. Насправді, захоплені сепаратистами території можуть цілком стерпно перезимувати завдяки власному вугіллю, адже до половини вугільних шахт розташовані на захопленій території. Тут, звичайно, виникає питання оплати праці шахтарів, але влада «Новороссии», як любить називати цей регіон президент Путін, виявляє чудеса економічного мислення. У Луганську працює їдальня, в якій годують за роботу. З’явились оголошення про ва­кансії, в яких також указується, що грошей за роботу не даватимуть, а тільки годуватимуть.

Командир-президент-начальник «Донецької Народної Республіки» Захарченко оголосив, що скоріше за все його рес­публіка буде невизнаною й самостійною, як Придністров’я. До цього він додав, що такий статус для економіки «республіки» набагато кращий, ніж інший, адже в цьому разі не треба буде підкорятися ніяким міжнародним і українським правилам та законам. Перший економічний указ Захарченко вже підписав: про націоналізацію всіх горілчаних заводів. Крім того, Захарченко оголосив, що валютами «республіки» будуть гривня, російський рубль, долар США, євро та китайські юані. Керівництво «республіки» вже зажадало в На­ціонального банку України п’ять мільярдів гривень на поточні потреби, але отримало відмову. Території, що перебувають під контролем сепаратистів і російських військових, не фінансуватимуться з українського бюджету. Тепер залишається інше питання відкритим: чи фінансуватиме ці території Росія? Ймовірно, Росія також відмовила «республіці», інакше Захарченко б анонсував російський рубль як єдину валюту свого територіального утворення. Керівництво «Луганської Народної Республіки» поки що мовчить про свої економічні та валютні плани. Очевидно, керівництву «Луганської Республіки» не до економіки. Там, як і в «Донецькій Республіці», але набагато в більшій мірі йде війна між різними групами сепаратистів, російських військових і російських добровольців за контроль над шахтами та іншими індустріальними об’єктами. Іноді супротивні антиукраїнські сили воюють просто «за порядок». Так російські військові відвоювали у сепаратистів маленьке містечко Алчевськ просто тому, що «їм набрид бардак і мародерство» з боку місцевих сепаратистів.

Перемир’я триває, військові дії теж. Не всі лідери сепаратистів визнають Мінські домовленості, та й ніхто не може назвати точну кількість цих лідерів. Колись Донбаський степ називали Диким полем. Нині це поле стало набагато більше диким і перетворилося на головний біль для всієї України. Повторюється ситуація громадянської війни, що тривала в цих місцях три роки після революції 1917-го. Скільки триватиме нинішня ситуація, можна буде точніше сказати навесні наступного року. Якщо захоплені сепаратистами території переживуть зиму, повернення їх під юрисдикцію України може зайняти більше часу, ніж багато українців думають.