Щоденник Майдану та війни

16 червня 2014 року. Україна: розмір має значення?

Багато в Європі не розуміють, що Україна за територією більша Франції. Але це дійсно так. Від Києва до Луганська, де йде війна, 800 км, до окупованого Криму — понад тисяча кілометрів, до волелюбного Львова, де щойно закінчився міжнародний джазовий фестиваль, 500 кілометрів. У самому Києві чимдуж іде формування нової влади. Обговорюються та визначаються не тільки імена майбутніх міністрів і їхніх заступників, а й кандидатури на посаду голови комітету з кінематографії. Ми­нулої неділі ввечері відбулася зустріч групи видавців, журналістів і політиків у київському ресторані «Бахус», де всі дружно вирішили рекомендувати до складу ради з контролю за телебаченням Марічку Бурмаку — співачку — виконавицю авторських пісень і політичну активі­стку. Діставши її згоду, почали вирішувати, як донести цю кадрову пропозицію до президента Порошенка. Вирішили діяти через його прес-секретаря Андрія Цеголка, відомого журналіста й телеведучого.

Ясно, що у Петра Порошенка нині багато важливіших турбот. Перш за все — це війна на сході країни. Нині українські збройні сили намагаються відрізати сепаратистів від кордону з Росією, через яку триває доставка для них зброї й техніки. Драматичною залишається ситуація і в Лу­ганську — найбільш східному місті України. Після того як терористи збили там український транспортний літак, що заходив на посадку в місцевому аеропорту, було оголошено національний траур по 49 загиблих військових і членів екіпажу літака. Хтось підрахував, що це вже 6-й національний траур цього року. Один раз траур оголошували у зв’язку із загибеллю шахтарів, п’ять разів — у зв’язку із загибеллю українських військових в Донбасі. Ситуація в Донбасі абсолютно сюрреалістична: щоранку шахтарі спускаються в шахти, сепаратисти нападають на блокпо­сти української армії або влаштовують засідки на автоколони військових і прикордонників, а військові та прикордонники вступають у бої з бойовиками і намагаються їх витіснити із захоплених містечок і сіл. Траур же зазвичай оголошується в мирний час у зв’язку з нещасними випадками, які спричинили загибель людей. Під час війни траур не оголошували. А це означає, що для України те, що відбу­ва­ється в Донбасі, — не війна. Дивно, але й окупацію Криму, хоч і було визнано світовою громадськістю як акт агре­сії проти України, але самою Україною не було сприйнято як війну. Під час війни між двома державами зазвичай відразу розриваються дипломатичні відносини. Росія, навпаки, недавно повернула свого посла до Києва, а посол України постійно протягом останніх місяців перебував у Москві. Це не означає, одначе, що йдуть якісь дипломатичні переговори, націлені на розв’язання маси існуючих проблем. Україна висуває вимоги Росії, щоб її прикордонники припинили пропускати зі своєї території через кордон автотранспорт зі зброєю для бойовиків і російських добровольців, одначе Росія не реагує, і російські прикордонники не тільки «не помічають» практично щоденні нічні автоконвої, що перетинають кордон, але навіть «не помітили» українських збройних бойовиків, які відігнали на росій­ську територію автобус із дітьми з дитячого будинку-інтернату, що розташований у Слов’янську. Дітей вихователі намагалися вивезти в глиб України, але бойовики розвернули автобус, і дітей без документів для перетину кордону було виявлено аж у Ростові-на-Дону, в глибині російської території. Пригоди дитбудинку та його вихователів закінчилися через добу, коли під тиском ООН і ОБСЄ їх усе-та­ки повернули на літаку до Дніпропетровська, звідки відвезли до літнього табору відпочинку.

У понеділок «Газпром» твердо пообіцяв залишити Україну без російського газу. Тристоронні переговори України, ЄС і Росії щодо газового питання закінчилися безрезультатно. Україна відмовляється платити «політичну» ціну за газ, вимагаючи економічно обґрунтовану ціну. Росія не погоджується і вимагає оплати майже 2 мільярдів доларів боргу за вже отриманий Україною газ. Триває патова ситуація, в якій саме країни-імпортери російського газу в Європі можуть виявитися «крайніми».

Тим часом Росія заборонила з цього ж понеділка імпорт української картоплі. Попереду, мабуть, заборона на українську моркву, українську цибулю і все інше, що росте на полях України. Торгова війна, яку веде Росія проти України вже не перший рік, не викликає у громадян України ніякого інтересу. Реальна ж війна, яку за допомогою Росії ведуть на сході країни сепаратисти, продовжує хвилювати українців у всіх куточках країни. Серед загиблих у збитому сепаратистами літаку виявилися представники практично всіх ре­гіонів України. Похорони молодих солдатів-десантників відбулися в Одесі, Донецьку, в Закарпатті й у Львівській області. Це були вже далеко не перші похорони загиблих українських військових у цій війні, яка не вважається війною. В Донбасі теж ховають своїх, а трупи російських найманців-добровольців намагаються відправляти на батьківщину. За що вмирають сепаратисти?!

Спочатку вони вмирали за свої «народні республіки» — за «Донецьку Народну Республіку» і за «Луганську Народну Республіку». Але в останні два тижні лідерів сепаратистів відвідав депутат російського парламенту Олексій Журавльов, соратник і однодумець сумнозвісного політика Володимира Жириновського й ідеолога російських фашистів Андрія Дугіна, який пояснив їм, що воювати і вмирати вони мусять за «Новоросію» — майбутній південно-східний регіон, який має відірватися силою від України та приєднатися до Росії. Ось уже і Путін почав уживати слово «Новоросія» замість більш звичної назви регіону «Донбас». «Новоросія» набагато більша за Донбас. Так називалася за царя Новоросійська губернія, до якої входило все північне узбережжя Чорного моря, а також землі Бессарабії, які тепер належать Україні й Молдові. Таким чином, другий раз за останні кілька місяців проросійським сепаратистам Москвою поставлено мету — відвоювати для Росії вісім українських областей і об’єднати таким чином Росію з Придністров’ям. Наскільки сприйняли сепаратисти цю «новоросійську» ідеологію, сказати важко. В Одесі, Миколаєві, Запоріжжі та інших південних регіонах України все спокійно. Але в Луганську й Донецьку ситуація з кожним днем погіршується, незважаючи на всі бадьорі заяви керівництва українських «силовиків». У Луганську студентів Університету імені В. Даля виселили з гуртожитків. Тепер у гуртожитках замість студентів живуть бойовики. У Донецьку сепаратисти вже захоплювали обласне відділення Національного банку України та казначейство і брали співробітників цих установ у заручники. Після переговорів із мером Донецька сепаратисти звільнили заручників і вийшли із захоплених будівель, але вони можуть туди повернутися в будь-який момент. Сепаратистів просто тягне в банки. Більша частина банків у регіоні вже не працює, а Національний банк і казначей­ство мусять працювати, бо якщо вони закриються, то всі держслужбовці регіону залишаться без зарплат, пенсіонери без пенсій.

Росія знову почала маневри техніки на далеких підступах до українського кордону. Поки що ця техніка не входила до 20-кілометрової прикордонної зони, але що таке 20 кілометрів? Це двадцять хвилин дороги для будь-якого танка або будь-якої бронемашини піхоти.

Європа тим часом, навіть отримавши від США докази того, що три танки минулого тижня в’їхали в Україну з ро­сійської території, про нові санкції проти Росії тільки го­ворить. Виникає враження, що Європа шукає привід зробити кілька кроків убік від українського конфлікту. Європа хоче займатися бізнесом і говорити про демокра­тію, а не займатися демократією і говорити про бізнес. Україні ж належить займатись і демократизацією суспільства, і порятунком національної економіки. Президент Петро Порошенко поки що залишається оптимістом і дав указівку українському МЗС готувати його візит до Брюсселя на 27 червня для під­писання Угоди про асоціацію з ЄС. Ясна річ, що такі угоди під час війни не підписують — ось вам і ще один привід не називати те, що відбувається, війною. Але до 27 черв­ня за пасивності Європейського Союзу ситуація може змінитись, і не в кращий бік. У такій ситуації ЄС може сам назвати боротьбу з сепаратистами в Донбасі «війною» і попросити перенести підписання угоди на більш віддалене майбутнє.