Щоденник Майдану та війни

10 березня 2015 року. Годинник Донбасу

Коли сіра пора року накладається на чорну епоху в історії Донбасу, то картинка виходить досить страхітливою. Голі дерева, зрубані снарядами та осколками, зруйновані будинки, люди, які не поспішають без нагальної потреби виходити з будинків і квартир. Виса­джені мости і, як результат, торовані лісові об’їзди, на яких тебе кидає разом із машиною на всі боки. І раптом, посеред усього цього світу, в якому зупинився час, білборд із портретом Тараса Шевченка та його цитатою російською мовою: «В ком нет любви к стране родной, те сердцем ни­щие калеки!» Цю думку розвивати зайве. Вона сама спадає на розум, коли бачиш «довоєнні» та свіжі руїни Донбасу — й індустріальні, й житлові.

Кілька днів тому ми — троє літераторів — їхали мікроавтобусом агентства «Остання барикада», їхали по маршруту Слов’янськ — Краматорськ — Сєвєродонецьк, проїжджа­ли Лисичанськ та інші населені пункти. Ми їха­ли в зону війни, на території, недавно звільнені від сепаратистів, аби зустрітися з тими, «в ком есть любовь к стране родной», до України. По дорозі — регулярні блокпости, перевірки паспортів. На кожному блокпості — військовий із грубезним зошитом-списком сепаратистів. Ко­жен паспорт людини, що перетинає блокпост перевіряється по цьому зошиту. Мені стають зрозумілими регулярні новини про те, що на україн­ських блокпостах раз у раз арештовують бойовиків. Просто бойовики не знають, що їх дані вже зібрано в цих товстих зошитах, й іноді під виглядом звичайних мирних жителів намагаються виїхати із зони військових дій чи то відпочити від війни, чи то провідати родичів, які живуть на територіях під контролем українських військових.

Перший виступ у місті Слов’янську, в педагогічному університеті відрізнявся від інших університетських виступів тим, що в перших рядах сиділи мобілізовані військовослужбовці, поставивши на підлогу свої автомати Калашникова дулами вгору. Вони прийшли просто зі служби і туди ж поверталися відразу після зустрічі. Були й студенти, були й просто жителі міста. Вхід був вільний, і величезна зала здавалася переповненою. У мирному Киє­ві або Львові й соціальна, й романтична поезія, як, утім, і взагалі сучасна література, — це радість для обраних. Більшість людей живе щоденними життєвими турботами, які іноді називають нудним словом «рутина». У зоні АТО «рутини» немає. Про неї згадують із ностальгією. І тому поезія, увірвавшись на мить у цей напружений, переляканий світ зруйнованої світобудови людей, раптом набуває особливої цінності, стає проповіддю миру, любові, нормального життя.

У Краматорську патріотично налаштована молодь організувала собі щось схоже на кафе з назвою «Вільна хата». Оренду приміщення оплачують із гранта, отриманого з Європи. Усередині можна пити каву, чай, читати книги, користуватись інтернетом. А платиш — стільки, скільки можеш. Не можеш — тоді все безкоштовно. Біля входу стоїть прозора коробка-скарб­ничка для грошей. Кожен кидає в неї стільки, скільки може. Наша зустріч проходила ввечері просто там, а поруч на величезній порожній площі стояв пам’ятник Леніну і біля нього жінка по колу возила коляску з дитиною. Серед молоді в цих краях українських патріотів незрівнянно більше, ніж серед дорослих і літніх. На балконах ніхто не вішає український прапор. Перехожі уникають розмов із незнайомцями і деякі, якщо не всі, вважають, що «Росія ще повернеться». Вадим, учень п’ятого класу однієї зі шкіл Сєвєродонецька, не боїться до своєї курточки прив’язувати «жовто-блакитну стрічку». «У нас учителі — сепарати­сти, — каже він, — а от учні — патріоти».

У Сєвєродонецьку на Гвардійському проспекті в будинку 31 розташоване кафе «Артишок» — єдине місце, де збираються ті, хто люблять Україну, і солдати, і добровольці, й місцеві жителі. Щоранку його господиня Тетяна Бєлянська, яка не виїжджала звідси і за часів окупації, вивішує біля входу два прапори — України та Сєвєродонецька. На ніч залишати український прапор не можна — зірвуть. Її вже десятки разів обіцяли вбити, різали оббивку дверей її квартири, писали капості на стінах парадного, але вона не зда­ється. «Мені нічого втрачати! — каже вона. — Я 20 років прожила в Сочі, а потім повернулася на Батьківщину, в Сєвєродонецьк, і звідси виїжджати не збираюся!» Під час окупації російський військовий зайшов до кафей обурився, чому на барній стійці в склянці стоїть маленький україн­ський прапор. «Тому, що тут Україна» — відповіла йому вона. Він розвернувся й вийшов, так нічого й не замовивши.

Одна з місцевих жительок мені сказала, що кожного дня, коли проїжджає на тролейбусі по Гвардійському проспекту повз кафе «Артишок», схвильовано перевіряє — чи вивішено біля дверей український прапор. І щоразу, коли його бачить, заспокоюється — прапор висить, значить, усе гаразд, значить, нічого страшного не сталось. Із цим прапором багато жителів міста «звіряють» владу, як іноді люди по вежі з годинником звіряють час на своєму годиннику.

Незважаючи на друге оголошене перемир’я в цих містах і містечках, від яких до лінії фронту іноді менше 10 кілометрів, відчувається тривога та крихкість тиші. Тут намагаються не думати про війну й не можуть не думати. Тут мало хто вірить, що це перемир’я переросте в мир, у стабільність. Тут нині бояться думати про майбутнє.

Так, Донбас — це інший світ. Це світ, в якому час зупинився не тепер, не під час Майдану, а набагато раніше. І не було серед українських політиків до нинішнього часу жодного «годинникаря», який захотів би знову запустити годинник Донбасу, щоб той ішов секунда в секунду з годинником Києва, Львова та Чернівців. Тепер цей годинник доведеться «запускати» всім нам разом і прозаїкам, і поетам, і музикантам, і шахтарям, яким більше подобається тримати в руці відбійний молоток, ніж гранатомет. Цей годинник усе одно піде, зацокає. Тільки від нас усіх залежить, коли.