Щоденник Майдану та війни

2 червня 2014 року. Гуманізм і загадкова російська душа Путіна

Весняні грози змінилися в Україні літніми, червневими дощами. Вибори дали нарешті Києву мера Віталія Кличка, а Україна отримала легітимного Президента Петра Порошенка. Але більше ніяких змін на краще поки що не спостерігається.

В Донбасі війна для жителів стала щоденною реальні­стю, але в кожному з міст і містечок ця реальність інша. Якщо в Донецьку, одному з найбільших міст України, цілі райони міста живуть як зазвичай у той час, як щоденна війна йде тільки біля міжнародного аеропорту, на території якого ще лежать не прибрані трупи вбитих терористів, то в «столиці» сепаратистів — місті Слов’янську — стріляють щодня, й іноді неможливо зрозуміти, хто в кого стріляє. В Донбасі тепер діють дві «народні республіки» — Луганська і Донецька, кілька «народних армій», що перебувають під командуванням «народних», тобто не обраних, мерів окремих міст і містечок, і десятки добре озброєних кримінальних банд, які грабують банки, магазини, крадуть банкомати, займаються кіднепінгом бізнесменів і чиновників, за яких можна отримати викуп. Зі Слов’янська щодня тікають мешканці. Місто оточене українськими військами, але між міс­том і українськими військами блокпости сепаратистів, які підпорядковані «головнокомандувачу армії Південного Сходу» громадянину Росії Ігорю Гіркіну. На цих блокпостах із кожного, хто покидає місто, вимагають «виїзний» податок — 30 гривень. Хоча це й дуже мало, але біженців такий податок усе одно засмучує. Адже, зачинивши свою квартиру на ключ, вони не можуть бути впевнені, що коли повернуться, то не знайдуть двері зламаними, а житло — пограбованим. Та й невідомо, коли вони зможуть повернутися.

Кілька днів тому лідери сепаратистів почали закликати жителів евакуювати з міста своїх дітей. Сказали, що будуть готові автобуси і що є домовленість із легендарним піонерським табором «Артек» у Криму, що табір прийме безкоштовно дітей із Слов’янська і вони пробудуть там стільки, скільки потрібно. Батьки привели дітей. Автобуси виїхали з міста без проблем, і через якийсь час українські військові пропустили їх на територію Криму. Далі почалися пригоди. Піонерський табір «Артек», розташований у мальовничому місці між Ялтою й Алуштою, дітей зі Слов’янська приймати відмовився. Їх повезли до іншого табору в селище Форос, але і там від дітей зі Слов’янська відмовилися. Врешті-решт їх розмістили в Севастополі. Скільки часу вони там пробудуть, не знає ніхто, зокрема й їхні батьки. А до легендарного піонерського табору «Артек» російський уряд за бюджетні гроші привіз 600 дітей із Чечні. Російський сюрреалізм у дії — в окупованому Росією Криму за російський рахунок відпочивають діти з двох регіонів, зруйнованих або тих, які руйнуються російською зброєю. Слово «гуманізм» у цій ситуації набуває додаткового, несподіваного значення. Напевно, правильніше було б у цій ситуації писати «російський гуманізм».

«Український гуманізм» — це теж окреме явище. У Хар­кові районний суд дав по два місяці арешту озброєним бойовикам, які захопили в день президентських виборів виборчу дільницю в містечку Новий Айдар, а їхнього ко­мандира — до того ж священика православної церкви Москов­ського патріархату Володимира Марецького — взагалі звільнив од покарання. Щоправда, православна церква пообіцяла тимчасово відсторонити його від виконання церковних обов’язків, але, як мені здається, взявши в руки автомат Калашникова, він сам уже відсторонився від виконання обов’язків священика!

У Криму з 1 червня заборонено використання україн­ської гривні як валюти. Тепер Крим — територія російсько­го рубля. Щоправда, з банками проблеми залишаються, і навіть заплатити за електрику або за комунальні послуги виявляється проблематичним — потрібно простояти в черзі декілька годин. Відпочивальників на кримських пля­жах поки що немає, але місцеві жителі все ще сподіваються на Путіна. Адже він уже дав указівку не тільки співробітникам поліції, але й усім співробітникам судової системи Російської Федерації проводити відпочинок на батьківщині, а не за кордоном. Щоправда, в цих інструкціях не було конкретної вказівки відпочивати в Криму, тому ні­хто не може дати гарантію, що російські чиновники, поліцейські та судді поїдуть до Криму.

Громадяни України цього року до Криму не збираються. Це вважається непатріотичним. Зате готелі, турбази та санаторії Одеської, Миколаївської, Херсонської та Запорізької областей, знаменитих своїми піщаними морськими пляжами, вже майже повністю заброньовано. Одначе плани багатьох українців на літній відпочинок змінює мобілізація в армію. Чоловіків призивають на 45 діб і після коротких нав­чань відправляють у гарячі точки на сході країни. Найгарячішою точкою насправді є лінія російско-українського кордону, через яку сепаратистам постійно надходить зброя, через яку майже щоночі прориваються автомобілі та вантажівки з новими російськими добровольцями — в основному колишніми військовими з досвідом війни в Афганістані та в Чечні. Збираються ці добровольці в Ростові-на-Дону недалеко від українського кордону, і потім групами прориваються на територію України. Часто до них на допомогу з боку України виходять озброєні сепаратисти, відволікаючи на себе увагу нечисленних прикордонників. Росій­ські прикордонники спокійно пропускають на українську територію як зброю, так і тих, хто вміє нею професійно користуватись. Іноді українські прикордонники пропускають назад, на ро­сійську територію, рефрижератори з загиблими російськими громадянами. Нещодавно такий холодильник на колесах перевіз до Росії 33 труни з бойовиками, вбитими під час штурму Донецького аеропорту. Серед загиблих були жителі Чечні, інших республік Північного Кавказу і навіть Мос­кви. У відповідь Слідчий комітет Російської Федерації відкрив проти української армії кримінальну справу, звинувативши армію в використанні неправильних способів ведення бою.

Рамзан Кадиров, нинішній президент Чечні, який ще кілька днів тому говорив, що чеченці в Україні не воюють, раптом повідомив, що всі воюючі в Україні чеченці перебувають там «у своїх особистих справах», але сам Кадиров готовий надіслати в Україну ще 74 тисячі чеченців «для наведення ладу та виконання наказу Путіна».

Саме ж про зміст «наказів Путіна» ніхто нічого не знає, крім найближчого оточення російського президента. Напевно, саме через цю «загадковість», через неможливість передбачити наступний крок Путіна лідер французьких правих Марі Ле Пен заявила, що вона в захваті від його дій. Так, усе більше європейських правоекстремістських політиків починають дивитися на Путіна з натхненням, як на суміш Сталіна і Че Ґевари. Виникає враження, що ще трохи, і по вулицях деяких європейських міст пройдуть демон­стра­ції на підтримку Путіна та його політики в Україні й на території колишнього СРСР. Напевно, саме ці передчуття штовхають тепер уряди Литви, Латвії й Естонії на пошуки більш дієвих способів захисту свого суверенітету, на нові звернення до керівництва НАТО з проханням розмістити на території Балтійських держав додаткові військові контингенти Північноатлантичного військового союзу.