Щоденник Майдану та війни

10 травня 2015 року. Як день перемоги став днем страху за майбутнє

Скажу чесно: я очікував цього дня зі стра­хом і гадаю, що я був далеко не єдиним, хто вважав, що в День Перемоги — 9 травня — під час традиційних із радянських часів масових демонстрацій у великих містах України відбудуться терористичні акти. Напередодні укра­їнські спецслужби заарештовували якихось сепаратистів і диверсантів, зупиняли машини зі зброєю та вибухівкою, які намагалися проїхати до Києва й до Одеси. Все це показувалось у випусках теленовин і ще більше піднімало градус стурбованості в суспільстві. Минулого року для Росії го­ловний парад у День Перемоги проходив у Севастополі. Гігантським військовим святом, адже, крім звичайного параду, тоді в Севастополі влаштували й парад військових кораблів, Росія відзначила перемогу над Україною в Криму. За останній рік чимало російських політиків виступали з заявами про те, що Парад Перемоги-2015 Росія проводитиме в Києві. Ну, а лідери сепаратистів майже щодня обіцяють «дійти до Києва». Але всупереч очікуванням День Перемоги на території України, крім територій, захоплених сепаратистами, пройшов мирно і без брязкання зброєю, без військових парадів. У Києві марширували військові оркест­ри, виступив Президент Порошенко з обіцянкою, що «Україна більше ніколи не святкуватиме День Перемоги за російським сценарієм». Окремо від прихильників Президента Порошенка та Європейського Союзу відзначили цей день представники Опозиційного блоку — спадкоємці партії президента-втікача Януковича. Вони влаштували мітинг теж у центрі, але в парку над Дніпром. Привезли військово-польо­ву кухню й пригощали своїх прихильників гречаною кашею та українською горілкою. Прихильників виявилося небагато — близько двох тисяч. Вони теж пройшли демон­страцією центральною вулицею міста й знову повернулися в парк доїдати гречану кашу з польової кухні. Загалом усе закінчилося мирно, і лише на лінії фронту в Донбасі продовжували стріляти гармати.

А по всій Росії гриміли салюти й ішли центральними вулицями міст військові паради, їхали танки та самохідні гармати. Головний парад пройшов у Москві в радянському стилі з коментатором, який чітким, багаторазово посиленим через динаміки металевим голосом оголошував на всю російську столицю назви військових частин, які марширували до Красної площі, та назви військової техніки, що наповнювала центр ревінням і гуркотом потужних моторів. Щоправда, в одну мить коментатор раптом замовк і не повідомив москвичам та гостям столиці, що повз них проїхали ракетні установки «Бук». Назви інших ракетних установок, які проїхали перед «Буками» і після них, коментатор ого­лосив правильно. Щоправда, цю помилку помітили тільки вій­ськові та журналісти. Решта громадян, обвішані «георгі­ївськими стрічками» — традиційним з радянського часу сим­волом Великої Перемоги — були загіпнотизовані вій­ськовою міццю російської армії. Час від часу голос коментатора змінювався радянськими піснями про війну та про велику перемогу. Точно за таким же сценарієм проходили паради і в Донецьку з Луганськом — столицях самопроголошених «республік» Донбасу. Тільки там, звичайно, і солдатів, і техніки було менше і, що найцікавіше, жодна установка «Бук» у парадах участі не брала. Одначе брали участь танки та ракетні установки, які за Мінськими домовлено­стями не мусили бути в Донецьку. До Дня Перемоги в Донецькій рес­публіці випустили й поштову марку з портретом головнокомандувача Захарченка — він же президент «Донецької республіки». Захарченко особисто приймав парад, щоправда, він ледве стояв на трибуні, похитуючись. Через це багато хто вирішив, що він був п’яним.

І Донецьк, і Луганськ були цього дня щедро прикрашені «георгіївськими стрічками». Так само, як і Москва. Одначе в Києві «георгіївських стрічок» майже не було. Нестор Шуфрич, депутат парламенту від Опозиційного блоку, прийшов на мітинг із «георгіївською стрічкою», схрещеною з укра­їнським прапором, і тут же його було оточено жінками й звинувачено в підтримці сепаратизму, адже ця стрічка за останній рік стала символом російської агресії. Саме тому цього року вперше в українській історії десятки тисяч учасників демонстрацій причепили до свого одягу традиційні для Європи червоні маки — знаки пам’яті про загиблих у війні. Україна і святкувати цей день почала разом із Європою — 8-го травня. Радянському Дню Перемоги в Україні передував європейський день примирення, і саме цього дня відбулося те, що багато українців вважали неможливим: два ветерани — ветеран радянської армії й ветеран націоналі­стичної Української повстанської армії, які воювали один проти одного, — потисли один одному руки. До речі, цього разу від «георгіївської стрічки», як від символу Перемоги, відмовилися майже всі колишні радянські республіки, вклю­чаючи й республіки Центральної Азії. Навіть президент Білорусі Лукашенко причепив до свого піджака в День Перемоги стрічку кольору білоруського прапора.

8 травня в парламенті відбулися траурні збори, на яких був присутній глава ООН Пан Гі Мун, який зупинився в Києві по дорозі до Москви на парад. Президент України нагоро­джував учасників антитерористичної операції та згадував загиблих героїв. Коли він зачитував їх прізвища, весь зал парламенту встав. Залишилися сидіти тільки представники Російської православної церкви Московського патріархату на чолі з предстоятелем Онуфрієм. Ця демонстративна неповага до пам’яті загиблих захисників України викликала по всій країні хвилю обурення. Предстоятель Онуфрій по­спішив пояснити, що таким чином Московський патріархат проте­стував проти військових дій в Донбасі. Щоправда, він у сво­єму поясненні забув розповісти, що перед початком конф­лікту, перед захопленням сепаратистами першого міста Слов’янська, зброю, таємно привезену в місто для повстання проти української влади, ховали в церкві Московського патріархату. Там же ховались і перші російські добровольці, які приїж­джали, щоб зі зброєю в руках приєднувати Донбас до Росії. Архієпископ також не розповів, як священики РПЦ МП відмовлялися відправляти похорон загиблих в Донбасі україн­ських військових і добровольців, провокуючи таким чином конфлікти зі своєю українською паствою.

День Перемоги завершився. Від очікування терактів, від «показового виступу» Української православної церкви Московського патріархату залишився неприємний після­смак, але й він скоро мине. Життя і війна в Україні тривають. Росія відправляє в Донбас чергові «гібридні» конвої, які не можуть перевірити ні українські прикордонники, ні митники. А українці, зітхнувши з деяким полегшенням, на­віть на територі­ях, наближених до лінії фронту, садять городи. Тепер можна більш-менш передбачувано жити до наступного «Дня Перемоги», до наступного 9 травня. Де і як це свято вирішить святкувати Росія Володимира Путіна — не знає ніхто.