Щоденник Майдану та війни

23 серпня 2016 року. Україна і Східна Європа. Які далекі вони одна від одної?

Немає, напевно, іншої такої європей­ської країни, як Україна, де сьогодення з величезною швидкістю стає історією. На жаль, це не робить автоматично всіх учасників подій — усіх жителів України — істориками. Вони стають просто свідками, навіть якщо і розуміють свою власну роль у новітній історії держави. Українське суспільство завжди було занадто динамічним, занадто бурхливим або готовим вибухнути у відповідь на, здавалося б, не завжди значний політичний чи соціальний виклик. Український народ завжди жив особливо, облаштовуючи свою форму державності, не звертаючи уваги ні на візантійські, ні на європейські традиції. Саме через це офіційним українським історикам доводиться час від часу придумувати нові історичні терміни, хоча б для того, щоб пояснювати ними багато незвичайних моментів у історії України в шкільних підручниках. З останніх таких термінів для мене найзагадковішим і найцікавішим є фор­мула шкільних підручників з історії «Україна — козацька держава». Навіть якщо не вдаватися в спроби розшифрування цього терміна, перше, що спадає на думку, так це твердження, що Україна — це єдина в світі козацька дер­жава, країна з особливою історією, а значить і з особливим сьогоденням і з особливим майбутнім.

Якби у кожної країни був свій унікальний шлях розвитку, своя унікальна історія, через яку кожна країна світу набула б свій державний устрій, не схожий на устрої інших держав, світ би сьогодні був на диво строкатим, негармонійним і зовсім розрізненим. Одначе нинішні держави світу легко діляться на групи схожих держав, об’єднаних або політичними й економічними союзами, або об’єднані ідеєю та політикою самоізоляції. Україна пройшла через безліч вимушених і добровільних союзів, пройшла і через Радян­ський Союз і виринула з нього з бажанням укласти інший, більш цивілізований союз із Європейським Союзом.

Країни, що переживають соціальні, політичні та інші проблеми, тобто країни, що перебувають у періоді трансформації, дуже часто мають тенденцію повертатися до своєї історичної матриці, тобто до того стану, який в історії країни видавався найбільш стабільним.

Так у Росії існує імперська історична матриця, до якої Росія вчергове повернулася в наші дні. Після короткої й невдалої спроби демократизації та європеїзації під час президентства Бориса Єльцина Росія знову стала монархією, «збирає землі». Демократична косметика у вигляді президентських і парламентських виборів уже нікого не обманює. «Русский дух» потребує государя, государ по­требує «Русского мира», «Русский мир» потребує експансії. Чи був Радянський Союз іншим, відмінним від ниніш­ньої Росії державою? Був, але тільки зовні. Той же принцип «маскарадної демократії» дозволяв усім генеральним секретарям КПРС, крім одного, Микити Хрущова, залишатися при владі до своєї смерті. Цей принцип виборної монархії відновився при Володимирі Путіні, що перебуває при владі вже 15 років і збирається залишатися при владі або до свого кінця, або до кінця Росії. Радянська історична матриця теж наклала свій відбиток на плани будівництва «новойРоссии», які здійснюються під керівництвом Путіна. Однопартійна система СРСР плавно відродилася в Російській Федерації під виглядом однопартійної системи «Единой России». Як і в нинішньому Китаї комуні­стична партія залишається головною керівною силою дер­жави, погоджуючись з існуванням малих партій, що не мають ніякого впливу на державну політику, так і «Единая Россия» стала головною партією Російської Федерації, не будучи членом якої неможливо зробити кар’єри і неможливо займати ніякої більш-менш значної державної посади. Щоправда, ідеологія партії влади в РФ дуже проста і не змушує до вивчення теоретичних робіт Леніна, Карла Маркса. Ідеологія ґрунтується на любові до государя й ненависті до його ворогів, тому що його вороги і є ворогами держави. ГОСУДАР БУВ І Є ДАНИЙ БОГОМ, І ТОМУ ЦЯ ДАНІСТЬ ОХОРОНЯЛАСЬ І ОХОРОНЯЄТЬСЯ ТАКОЖ ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ. Саме ця ідеологія дозволила за 15 років практично знищити будь-яку політичну опозицію, а опозиціонерів звести в очах народу до узагальненого образу зрадників.

Українська історична матриця відсилає нас у XVI — XVII століття, знову ж до козаків, до не зафіксованих договорами з сусідніми державами кордонів, до відсутності власної валюти й до демократичних виборів гетьмана, за якими відразу йдуть спроби повалити обраного гетьмана силою або хитрістю. Словом, в основі історичної матриці України лежить анархія. Цю анархію цілком можна назвати демократичною, бо голос кожного чути і голос кожного впливає на ситуацію в країні. А значить, особистість в Україні завжди більше впливала на історію, ніж система.

Я не історик і не намагаюся наукоподібно пояснити особливості «моєї України». «Моя Україна» — це моя суб’єктивна держава, держава, яку бачу таким чином тільки я. І живу я в цій державі поряд із мільйонами співвітчизників, і у кожного з них є своя, «особиста» Україна, своє бачення її. У цьому знову ж виявляється відмінність між імперською та анархістською матрицями: у жителів Російської імперії один і той же образ своєї великої країни, у кожного українця — своя Україна. У більшої частини населення «особиста Україна» — цілком європейська держава. У меншості — «особиста Україна більше схожа на нейтральну Швейцарію», в іншої меншини вона навіки пов’язана з Росією та з Російською православною церквою московського патріархату. У мене вона, Україна, теж своя: європейська, спо­кійна, толерантна, різноманітна і — головне — країна, вільна від цензури, що для письменника дуже важливо! Саме тому я її люблю й живу в ній.

Точно так само, як Україну, українці «приватизують» і «суб’єктивують» Європу. Кожен українець, у якого є свій європейський досвід або своє розуміння Європи, має «свою Європу». Іноді ця особиста Європа складається тільки з Чехії, а іноді до неї входять усі 28 країн Європейського Союзу і навіть Сполучені Штати Америки.

Хоч як би оцінювали сьогодні політологи розумові здібності колишнього українського президента Віктора Януковича, але, як мені здається, чи то сам він, чи то за допомогою своїх радників, зрозумів дуже швидко, наскільки краще імперська матриця гарантує недоторканність влади й можливість тримати владу в руках по-царськи до самої смерті, іноді ненадовго даючи потримати кермо державного правління своїм довіреним особам. Янукович бачив, як ефективно в Росії спрацював перезапуск неєвропейської однопартійної системи, яка гарантує «стабільність» і незмінність політичного устрою та неможливість зміщення політичної еліти, що перебуває при владі.

Саме тому Партія регіонів Януковича створювалася за тими ж принципами, що і партія «Единая Россия» Путіна. Саме тому Партія регіонів наповзала з Донбасу на всі регіони України, намагаючись зайняти собою повністю весь національний політичний простір української держави. І саме це стало причиною повстання, яке дістало назву «Єв­ромайдан». Янукович не розумів, що перемогти анархіст­ську історичну матрицю простим накладанням на неї зверху імперської матриці неможливо. Люди занадто звикли до свободи і не терплять ніякого диктату.

Україна продовжує й далі вирувати й миттєво реагувати на будь-який внутрішній або зовнішній подразник. До одного з останніх зовнішніх подразників для певної частини українського суспільства можна було б віднести й недавно прийняте Польським сеймом рішення про визнання геноциду поляків на Волині. Але не встигли цю подію обговорити на сторінках газет і в телевізійних ток-шоу, як сталося вбивство журналіста Павла Шеремета. І фокус уваги знову змістився з недавнього минулого на сьогоднішній день і його проблеми. Ті, хто організовував це вбивство, хотіли показати, наскільки Україна некерована. Хотіли зробити те ж відсилання до анархістської матриці, в якій дійсно са­мосуд іноді замінює рішення суду, особливо якщо судова система корумпована й ухвалює свідомо неправильні рішення. Вбивство Павла Шеремета, більш відомого в Росії, ніж в Україні, було терористичним актом, за допомогою якого організатори цього злочину хотіли показати рівень незахищеності й нестабільності в Україні. Така нестабільність не властива країнам Європейського Союзу, така нестабільність немовби показує, як далеко країні до цивілізованого світу. Адже навіть просто для того, щоб розкласти минуле по його місцях у національній свідомості, щоб провести лінію від минулого до найближчого майбутнього, щоб пояснити популярно і спокійно: чому в України не може бути іншого вибору, окрім європейського, потрібна стабільність і можливість вести загальнонаціональну дискусію. Україн­ське суспільство за сімдесят років радянської влади віду­чили від публічних дискусій і обговорень. Та й 25 років незалежності не повернули українцям бажання і вміння ухвалювати колективні рішення. Політичні еліти ніколи раніше не спиралися на громадську думку, а тому не намагались її формувати і вже тим більше — провокувати за допомогою публічних загальнонаціональних дискусій. Тепер, коли громадянське суспільство стало важливим гравцем у політичному житті країни, необхідність цього сильного громадянського су­спільства стала очевидна й політикам. Але політики старшого покоління — такі, як Юлія Тимошенко чи Олег Ляшко, як і раніше, не готові радитися з суспіль­ством. Вони не проти й далі маніпулювати громадською думкою для досягнення своїх особистих цілей, а не для захисту державних інтересів. Найулюбленішим інструментом для багатьох політичних лідерів, як і раніше, залишається популізм. Популізм українських політиків не відрізняється від популізму їх європейських колег. Замість своїх пропозицій щодо досягнення миру в Донбасі та для розв’язання інших проблем, політики обіцяють виборцям дешевий газ і дешеву електрику. Але в нездійсненні обіцянки вірять усе менше і менше виборців. І це великий плюс. У країні, де по­літики за двадцять п’ять років не змогли побудувати сильну державу, в будівництво сильної держави включилися звичайні люди. Так, це добре! Але не треба забувати про історичну матрицю України! Кож­на група нових будівників держави будує свою Україну. Націоналісти намагаються по­будувати свою, і в їх Україні практично нічого європейського немає. Мало того, вони часто виступають і проти Росії, і проти Європейського Союзу. Середній клас будує європейську Україну. Середній клас мріє про життя в повністю законослухняному суспільстві. Економічні свободи для середнього класу мають пріоритетний характер. Але й за політичні свободи середній клас готовий боротись, як робив це під час Помаранчевої революції. Сформована за роки незалежності каста «недоторканних» чиновників намагається відстояти й захистити свою корумповану Україну, саме ту, яка не дала Україні сформуватись, як сильній і реально незалежній державі раніше. До речі, корумповані чиновники й бізнесмени ніколи не були проти зближення з Європою. Одначе вони не хочуть прозорості витрачання бюджетних коштів, не хочуть бути підзвітними міжнародним організаціям. Бояться як економічного, так і політичного аудиту.

Історія уявлення українців про західний світ і про Європу пройшла багато різних стадій.

У Радянському Союзі жила-існувала серед освічених людей таємна «американська мрія», пов’язана з матеріальним благополуччям і не обов’язково пов’язана зі свободою думки, слова і думки. Цю мрію підтримували матеріальні проблеми радянських громадян, які до кінця сімдесятих років минулого століття стали відчуватися куди сильніше. В цей же час посилилася «емігрантські» настрої, перш за все серед радянських євреїв. І тоді ж почалася масова еміграція до Ізраїля, а звідти вже до США. «Американська мрія» здій­снилася, матеріалізувавшись у районі Брайтон-Біч у Нью-Йорку і по всій Америці та Канаді. Вона, ця мрія, «витягувала» зі знесиленого СРСР усе більше й більше жителів, наближаючи насправді розпад Радянського Союзу. І за інерцією «американська мрія» ще кликала за собою громадян нових держав, які виникли на руїнах Союзу, які прагнули тепер не стільки розбагатіти, скільки врятуватися з охоплених бідністю, економічною кризою та криміналом територій.

Минуло двадцять п’ять років і замість «американської мрії», що є індивідуалістичною та закликає до переїзду, в Україні виникла і стала популярною «європейська мрія». Хоча сам термін «європейська мрія» не прижився і використовується досить рідко, але явище, яке можна описати іншими словами: «мріяння про Європу», стало політичним вектором для великої частини українського населення. Починаючи з кінця 1990-х слово «Європа» стало частіше з’являтися на передвиборних плакатах і в передвиборних програмах українських партій, які не вельми відрізняються одна від одної ідеологіями. Партії «демократичного спрямування» оголошували, що вони за Європу, проросійські партії виступали з позиції «ми за дружбу з Росією і за член­ство в СНД, але не проти дружби з Європою». За минулі роки баланс політичних сил складався на користь проєвропейських партій і настроїв. Ну і кульмінацією цього процесу виявилося рішення колишнього Президента України Віктора Януковича відмовитися від поглиблення відносин із Росією і підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, про що він оголосив на зустрічі з парламентською фракцією своєї Партії регіонів у вересні 2014 року. Незважаючи на те, що в листопаді він відмовився від підписання Угоди про асоціацію і «повернувся» до дружби з Росією в обмін на програму кредитування, процес зближення з Європою зупинити йому вже не вдалося. Саме відмова від Європи спровокувала Євромайдан, а наслідки Євромайдану, включаючи анексію Криму та російську інтервенцію в Донбасі, мобілізували ще більше українців на захист своєї батьківщини та захист її європейських прагнень. Для українців під час Євромайдану слово «Європа» не означало «Європейський Союз». Воно стало синонімом поняття «жит­тя без корупції та за законами». Саме з життям без корупції були пов’язані мрії більшості учасників подій 2013—2014 ро­ків. Те, що Європа підтримала українську революцію, підтвердило, що Європейський Союз готовий допомогти Україні звільнитися від проблем, пов’язаних із корупцією та некомпетентністю влади. В цей же час Росія робила все можливе, щоб утримати Україну в колишньому стані — в стані контрольованої корумпованої держави та з колишньою політичною елітою при владі. Так виникла ця «розтяжка» — між тоталітарною корумпованою Російською імперією та Європейським Союзом, відносно вільним від корупції, антитоталітарним, стабільним, що гарантує своїм громадянам політичні та економічні свободи. Російські танки і «гради» реально прибули на територію Східної України, щоб утримати всю Україну в колишньому стані. Стріляючи по українських військових, добровольцях і мирних жителях, сепаратисти й російські війська стріляли по європейському майбутньому країни. Можна сказати, що саме під цю стрілянину в Донбасі Україна підписала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Підписала угоду, яка здавалася в той момент обіцянкою Європи врятувати Україну від чергового сповзання в статус російської колонії, другої Білорусі. У суспільній свідомості українців і сього­дні конфлікт в Донбасі/конфлікт із Російською Федерацією пов’язаний із відстоюванням як державного суверенітету і територіальної цілісності України, так і з відстоюванням європейського майбутнього країни.

Але поки в країні практично йде війна, українці вже не чекають від Європи військової допомоги — її чекають від США. Від Європи чекають українці допомоги політичної. Політичну підтримку Україна вже традиційно з часів Помаранчевої революції отримує від Польщі та Литви. Обидві ці країни набагато частіше за інших виступають адвокатами України в Брюсселі. Обидві країни представляють «східний блок» Європейського Союзу. А значить, краще розуміють проблеми та сподівання України. Від різних політологів і політиків час від часу чується думка про те, що Польща та Литва «тягнуть» Україну в ЄС, аби посилити вагу саме «східного блоку» Європейського Союзу. Самі українські політики, з тих, хто виступає за європейський вибір українського майбутнього, сприймають допомогу цих двох країн, як щось само собою зрозуміле і, можливо, пояснюють цю увагу до України тим фактом, що обидві країни побоюються Російської Федерації й таким чином ведуть свою політичну війну з системою Путіна. При цьому Литва, звичайно, разом із Естонією та Латвією, має набагато більше причин побоюватися Росії, ніж Польща. Тепер, коли Росія продовжує спроби «втопити» Україну у війні та воєнному хаосі, українці дивляться на сусідні країни Євросоюзу, як хворий на машину «швидкої допомоги», що наближається. Очікування допомоги має свій зворотний бік — той, хто впевнений, що його врятують, мало робить сам для власного порятунку. У цій ситуації після двох років військового конфлікту українці вже не впевнені, що їх урятують. І ця невпевненість у реальних планах Європейського Союзу щодо України — тут я мову веду про основні кра­їни ЄС, а не про країни його «східного блоку» — змушує їх консолідувати зусилля та намагатися розв’язати багато політичних проблеми власними силами.

Середній проєвропейськи налаштований українець не дуже-то розуміє позицію Німеччини, що постійно нагадує про необхідність виконувати Мінські угоди, але майже не згадує про анексований Крим. Він не розуміє, чому Нідерланди проголосували проти підписання з Україною Угоди про асоціацію з ЄС, він не зовсім розуміє позицію Франції й Італії.

Зате середній українець краще розуміє Польщу та Чехію, ніж Нідерланди або Бельгію. З самого дня Незалежності українці порівнювали своє благополуччя, економічний розвиток із Польщею і українські журналісти з дивовижною регулярністю писали статті, в яких намагалися вгадати: на скільки років відстає Україна від Польщі у своєму економічному розвитку. Спроб порівняти Україну з Німеччиною чи Францією не робилося. Це було б занадто смішно для чи­тачів. Однак часті порівняння з Польщею та регулярні поїздки громадян України до Польщі принесли свій позитивний ефект. Багато українців зрозуміли, що «ми з поляками дуже схожі». Їх помітний прогрес завжди виправдовувався тим, що вони жили тільки 45 років при соціалізмі й навіть при соціалізмі у них була приватна власність і приватний малий бізнес. Українці намагаються не заздрити полякам уголос — усе-таки для українців національна гордість — не порожній звук. Але і нині, свідомо чи підсвідомо, але громадяни України хочуть приєднатися до Європи, маючи на увазі Польщу або «Польську Європу», яка набагато зрозуміліша для українців, ніж решта, більш західна, або навіть та Східна Європа, з якою особливо близьких стосунків не було: Угорщина, Румунія, Болгарія і т. ін.

Українці в тихій і затишній Чехії облаштовуються, як у «Європі без політики». Чеський президент Мілош Земан, який дуже любить Путіна, немов нагадує їм, що Чехія — це не зовсім Європейський Союз. Чехія для багатьох українців — просто зручна, гостинна країна з більш високим рівнем життя, з більш високими, але все одно нижчими, ніж у Західній Європі, зарплатами, і при цьому країна досить толерантна до економічних мігрантів. Близько ста тисяч українців вже перебралися до Чехії. Перебралися саме до Чехії, а не до Європейського Союзу, частиною якого вона є. Вони не захотіли чекати, коли Україна стане частиною ЄС, вони «інтегрувалися» в європейський простір індивідуально або сім’ями. Таких економічних мігрантів у Польщі більше мільйона. Вони заповнюють собою простір, звільнений поляками, які виїхали на заробітки до Великої Британії та до інших країн. Міграція українців до Східної Європи тепер стала справою звичною і нескладною. Міграція поляків і чехів у більш західні країни ЄС стала справою ще більш простою, і ця міграція робить переїзд українців до Східної Європи ще більш бажаним. Багато українців вважають за краще отримати чеський або польський паспорти, ніж чекати, коли на українському паспорті з’явиться емблема Європейського Союзу. У цій «ближній» міграції є свій позитивний момент: багато українців і в Польщі, і в Чехії стають більш політично й суспільно активними, об’єднуються в різні співтовари­ства і, не пориваючи зв’язків із Україною, впливають на поширення в Україні реальної інформації про життя в цих країнах, а значить — про життя в Східній Європі.

Таким чином, більшість українців при згадці терміна «Східна Європа» думають насамперед про Польщу та Чехію, а згадуючви Європейський Союз, — про Брюссель, Францію та Німеччину. Цей поділ існує і в світовідчутті поляків, словаків, болгар, які теж, говорячи про Європейський Союз спочатку мають на увазі не свою країну, а країни Західної Європи. Вони немов відчувають особливий статус Східної Європи в Європейському Союзі. Цей статус можна порівняти зі статусом учня або студента університету. Східній Європі нібито «треба вчитись». Але географічно та і геополітично становище і розташування Східної Європи можна вважати стабільним і зафіксованим. Тому особливий статус східноєвропейського блоку країн Європейського Союзу теж є зафіксованим і стабільним. І тут дуже важливо відзначити, що країни Східної Єв­ропи продовжують залишатися в основному одержувачами «європейських грошей» і саме ці гроші дозволяють утримувати економічну стабільність у країні, компенсувати фермерам збитки, пов’язані з виконанням спільних правил Євросоюзу.

В Україні люблять згадати про те, що литовські фермери отримують від ЄС гроші за те, що не засівають свої поля, та за те, що не збільшують поголів’я великої рогатої худоби.

І Литва, і Польща приєдналися до Європейського Союзу 2004 року, тобто 12 років тому. Українці, які спостерігали за тим, що відбувалося в цих країнах, відзначили, що 2004-го року миттєвого дива не сталося. Ні Литва, ні Польща не рвонули вперед економічно. Але їх розвиток продовжився і процеси, не видимі з України, допомогли цим країнам розвиватись і впевнено дивитися в майбутнє. Одначе входження Литви і Польщі в ЄС не могло не вплинути на їх стосунки з Російською Федерацією. У Литви проблеми з Росією виникали і до 2004 року. Головний експорт Литви — молочна продукція — блокувався Росією з дивовижною регулярністю. Після того, як Польща приєдналася до європейських санкцій проти РФ, Росія наклала ембарго на імпорт польських яблук та інших товарів. Україна, яка перебуває де­факто в стані війни з Росією, теж відрізана від можливості про­давати свою продукцію на російському ринку. Європейський Союз запропонував Україні квоти з продажу своєї продукції в Європі. Тобто сама ситуація зрівняла раптом у правах і в проблемах Польщу, Литву й Україну. Через це українцям почало здаватися, що у цих трьох країн набагато більше спільного, ніж насправді.

Українці люблять нагадувати світові, що вони європейці. Вони заздрять європейській економічній стабільності, соціальному захисту, зарплатам і пенсіям. Вони теж хочуть жити в країні, де перед законом усі рівні й закони діють. Одначе двадцять років життя в корумпованій державі не могли не вплинути на звички і на ставлення до своїх громадянських обов’язків. На словах більшість українців знає, як треба жити і поводитися в цивілізованій державі. Але в реальності традиції не порушувати закон в Україні немає, як немає і традиції чесно платити податки. Це все прийде, але тільки коли жителі України зрозуміють, що «так роблять усі». І вони перш за все очікують отримати приклад такої поведінки від політиків.

Європейські прагнення українців пов’язані не тільки з надією поліпшити свій матеріальний стан і просто жити зручніше, але і з відчуттям недостатньої безпеки. Агресивна політика Росії постійно нагадує українцям, що їм не вистачає гарантій безпеки. А якщо точніше, то таких гарантій немає взагалі. Був Будапештський меморандум, підписаний 5 грудня 1994 року Великою Британією, США, Росією і Україною. Цей документ гарантував територіальну цілісність України в обмін на відмову від ядерної зброї. Події 2014 року, анексія Криму та війна в Донбасі, показали, що ці гарантії не діють. Ні США, ні Великою Британія не стали в військовому сенсі на сторону України, щоб забезпечити ці гарантії. Ці події змусили багатьох українців переглянути своє «рожеве» і захоплене ставлення до Західного світу. Однак відсоток населення, що бажає жити в європейській Україні, продовжував збільшуватися. Люди просто зрозуміли, що виходу немає. Подалі від Росії означає — в Європу, в Європу, означає в Європейський Союз, але в східноєвропей­ську його частину.

Можливо, у багатьох виникає нині питання: куди все-таки Україна прагне? До Європейського Союзу? Чи їй буде достатньо, щоб її визнали в якомусь меморандумі просто частиною Східної Європи, що має з Європейським Союзом особливі відносини? Словосполучення «Східна Європа» звучить в Україні іноді набагато частіше, ніж словосполучення «Європейський Союз». І тому, що Східна Європа ближче, і тому, що дотягнутися, стати членом ЄС Україні, за словами самих українських політиків, у найближчі 15—20 років не загрожує. Половина населення скаже вам, що Україна і так перебуває в Східній Європі. Однак це в географічному сенсі. І тут головним словом виступає «східна». Якщо ж говорити про політичний сенс цього визначення, то в ньому головним словом є «Європа», а це значить: поки що Україна не є частиною політичної Східної Європи. Вона тільки прагне туди.

Але прагнучи в політичну Східну Європу, Україна все одно націлюється далі, ближче до Брюсселя, ближче до Західної Європи. І на цьому шляху в разі успіху економічних і політичних реформ у країні та за найблагополучнішого сценарію розвитку Європейського Союзу Україна рано чи пізно почне конкурувати з Польщею за особливі відносини. При всій своїй «східноєвропейськості» українці розуміють, що не існує східноєвропейських цінностей, є тільки європейські цінності, які й визначають правила європейського «гуртожитку» окремих держав — членів ЄС.

На сьогоднішній день головним гальмом у справі подальшого зближення України з політичною Східною Європою є українські та польські націоналісти. Як найконсервативніша й одночасно найагресивніша політична сила, вони наполегливо намагаються побудувати стіну між Польщею та Україною. Іноді здається, що польські націоналісти бояться зближення України з Європейським Союзом. Хоча самі вони теж, як і багато українських націоналістів, виступають регулярно і з критикою ЄС, і з пропозиціями послабити зв’язки з Брюсселем.

У цій ситуації Україні було б розумно розвивати політичні зв’язки з іншими державами східного блоку «Європейського Союзу»: з Угорщиною, з Румунією. Історичні конфлікти і трагедії, якими підживлюють свою діяльність і українські, і польські націоналісти — це специфіка тільки польсько-українських відносин. Ні з Чехією, ні з Румунією причин звинувачувати одна одну у військових або інших злочинах немає. Але Польща й Україна продовжують завдяки своїм націоналістам поводитись як сіамські близнюки, які час від часу сваряться і лаються, але нікуди подітися одне від одного не можуть. Тому навряд чи варто очікувати, що українці змінять країну, за якою вони слідом «ідуть» у Європу, йдуть у майбутнє.

У польських університетах нині налічується кілька десятків тисяч українських студентів. В основному це діти представників середнього класу. Діти політиків і олігархів вчаться в Англії та США. Але тут мова йде вже про сотні. Українські студенти польських університетів після закінчення навчання або залишаться в Польщі, або повернуться додому. Далі на захід вирушить меншість.

Нове покоління українців уже являє іншу Україну. Ту Україну, якої поки що немає, але яка виникне, коли вони стануть дорослими. Нове покоління українців, які вчаться в Польщі, почуваються як удома не тільки в Польщі, але й далі. Вони більш мобільні, більш сміливі та більш толерант­ні. Серед них практично немає націоналістично налаштованих активістів. Такими стають ті, хто не може або боїться їхати з України на навчання або роботу.

Зрозуміло, що українці різні, й у кожному регіоні України є своя специфіка, люди відрізняються звичками, ментальні­стю та укладом життя.

Частина українців, які живуть на сході, не вважають Польщу Європою, але вважають Росію великою. Цих людей більше приваблює Євразія, тому що вона їм зрозуміліша. Вона більш жорстока, але і більш проста для звикання. Од­наче таких людей з кожним днем стає все менше. Коли-небудь їх стане так мало, що вони зможуть легко зірватися з обжитих місць і розчинитись у Сибіру або на Північному Кавказі. Нині вони з російською зброєю в руках борються з Україною за право залишитися в своїй особистій Євразії. Вони бояться Європи, вважаючи, що Східна Європа — це жебрачка на службі у Західної Європи, а Західна Європа теж не самостійна і робить усе за вказівкою США. Для цих людей європейський вектор розвитку України — це шлях у нікуди. З їхніх аргументів, створених російськими пропагандистами, можна сміятись. Але проблема в тому, що прикордонні з Росією східні території України якщо і стануть частиною політичної Східної Європи, то набагато пізніше, ніж усі інші ре­гіони. Їх утримуватимуть християн­ськими цінностями від європейських цінностей. Їм будуть продовжувати пояснювати, що Європа веде війну з правосла­в’ям і саме заради цього Європейський Союз розширюється.

Насправді багато проєвропейськи налаштованих українців теж не завжди можуть відповісти на питання: «Навіщо Європі Україна?»

На це ж питання не зможуть відповісти і багато політиків. Просто рятувати Україну від Росії та від власних проблем, пов’язаних із корупцією та некомпетентністю політиків і держслужбовців, Європа не зобов’язана. Але вона це робить. На жаль, навіть проєвропейські політичні партії України не ведуть по-справжньому серйозної роботи з населенням, аби прояснити українцям процеси, що відбуваються в Європейському Союзі, щоби змалювати різні варіанти європейського майбутнього України та щоб підготувати українців до іншо­го рівня громадянської відповідальності, яка більш звична для європейського суспільства. Стати «другою Польщею» Україна зможе, тільки якщо Польща економічно стане «другою Німеччиною». Стати частиною політичної Східної Європи і тим самим посилити східний блок Європейського Союзу Україна зможе. Але для цього буде потрібно чимало часу і зусиль як самих українців, так і європейців. Підтримки тільки від Литви й Польщі Україні буде замало.