Щоденник Майдану та війни

19 листопада 2017 року. Пригоди грузинського президента

Зима цього року не поспішає в Україну. Наче не хоче охолоджувати снігом і мінусовими температурами гарячого життя країни, яка на цьому тижні відзначає четверту річницю Майдану. Вже оголошено конкурс на кращий проект музею-меморіалу, присвяченого «Революції гідності» — так тепер офіційно називаються події, іменовані в народі «Євромайданом». Міська влада виділила землю для майбутнього музею на вулиці Інститутській, де учасників протесту розстрілювали снайпери. Президент Порошенко видав три мільйони гривень (100 тисяч євро) із власного фонду на початок роботи над створенням музею. Оголошено міжнародний конкурс на кращий архітектурний проект, і на участь у конкурсі отримано більше 60 заявок, при цьому половина заявок прийшла з Європи — з Німеччини, Швей­царії, Польщі та інших країн. Керівництво країни сподівається, що музей «Революції гідності» відкриється років через п’ять-шість. І поки майбутній музей Євромайдану тільки обговорюється, навпроти парламенту просто на проїжджій частині вулиці Грушевського, і збоку від нього — в Маріїнському парку — вже скоро місяць, як стоять десятки наметів нового «майдану», який можна було б назвати «Майданом Саакашвілі».

Історія «мандрівного» президента Міхеїла Саакашвілі дуже нагадує сумну казку, до якої ніхто не може придумати хороший фінал. Колишнього президента Грузії його прихильники і в Грузії, і в Україні люблять за те, що він зміг швидко реформувати свою країну, перемігши корупцію та запросивши на вигідних умовах інвесторів, включаючи Дональда Трампа, що побудували новий Батумі — сучасне місто-курорт на березі Чорного моря неподалік від кордону з Туреччиною. Ті, хто його не любить, звинувачують Саакашвілі в популізмі та жорстокості по відношенню до опонентів. І на батьківщині, якщо він туди повернеться, його чекає суд за звинуваченням у замовних убивствах і в жорстокому розгоні демонстрації опозиції в травні 2007 року, при якому більше 500 осіб було поранено поліцією, а троє — загинули. Сьогодні Саакашвілі — український політик без україн­ського паспорта. Два роки тому Президент Порошенко видав йому паспорт України і призначив губернатором Одеської обла­сті. Більше року колишній грузинський президент служив важливим українським чиновником, намагаючись повторити «грузинське диво» на українських берегах Чорного моря. «Дива» не сталося. З одного боку, було видно, що Київ не дуже-то допомагає одеському губернатору боротися з корупцією, захищаючи іноді інтереси найодіозніших одеських політиків, з іншого боку, самому Саакашвілі більше подобалося виступати по телебаченню та розповідати про те, хто йому заважає поліпшувати життя, ніж займатися реформами та будівництвом доріг у цьому багатому, але просякнутому тотальною корупцією регіоні. Ні, дороги він усе-таки ремонтувати почав! Але закінчити ремонт доріг і всієї області йому не дали. Рік тому його було відправлено у відставку президентом Порошенком, якого він раніше публічно називав своїм другом. І ось, ображений зрадою друга, Саакашвілі створив свою політичну партію і пішов у опозицію до нинішньої влади. З цього моменту його стало занадто багато на екранах телевізорів, із яких колишній грузинський президент і колишній український губернатор став щодня звинувачувати владу в корупції та зраді державних інтересів України. В результаті у нього забрали паспорт, як у дитини забирають улюблену дитячу іграшку — несправедливо і жорстоко. Якраз тоді, коли він був у США. І це не найрозумніше рішення українського уряду стало причиною найяскравішого в історії «прориву державного кордону» в Україні. Сотні журналістів і політиків, включаючи депутатів парламенту та навіть Юлію Тимошенко, яка зрозуміла, що Міхеїлом Саакашвілі можна користуватись, як тараном для пробивання собі дороги до президентської влади, внесли колишнього грузинського президента на руках із Польщі в Україну, розкидавши загородження прикордонного контрольно-пропускного пункту та розштовхавши прикордонників і солдатів, які не чекали такої атаки. Щоправда, у сол­датів і прикордонників був твердий наказ із Києва — ні в якому разі не стріляти. Тому прорив кордону не був схожий на початок війни, але перемога в цій ситуації залишилася за Саакашвілі. Він потрапив в Україну, вже як людина без паспорта. І продовжує свою боротьбу проти нового «злочинного» режиму за допомогою чергового «майдану», який, щоправда, не користується ні підтримкою, ні симпатією більшості киян та інших громадян України. Майдан у Саакашвілі тихий і малолюдний. Людей там зазвичай менше, ніж наметів. На останню прес-конференцію, яку намагався скликати на цьому майдані Міхеїл Саакашвілі, не прийшов жоден журналіст!

Але якщо на Майдані, що перекрив одну з головних ву­лиць столиці, тихо, то в самій Україні цього році стало набагато гучніше. Регулярно лунають вибухи та постріли в Києві, в результаті яких гинуть офіцери українських спецслужб, які керують операціями проти сепаратистів в Донбасі. Гинуть від куль і бомб колишні добровольці, які воювали з сепаратистами. Йде явна війна спецслужб України та Росії, але нам видно й чутно тільки її наслідки.

Окрема війна, яку можна було б назвати «громадянською медичною», проходить набагато тихіше, ніж війна спецслужб. Безліч лікарів ополчилися проти реформи системи медицини, яку проводить Уляна Супрун, американська українка, що виконує обов’язки міністра охорони здоров’я. Реформа медицини — одна з найважливіших у країні, де бідній людині практично неможливо отримати кваліфіковану медичну допомогу. Реформа просто фіксує: які послуги держава має забезпечувати хворим громадянам безкоштовно, а за які треба буде офіційно платити. Лікарі ж, звиклі отримувати за свою роботу маленьку зарплату від держави та великі гроші від пацієнтів, виступають категорично проти змін. Їх усе влаштовує. На сьогодні в Україні існує й приватна медицина — дорогá і доступна тільки багатим або людям, го­товим продати свою квартиру, щоб оплатити серйозну опе­рацію. Державна медицина, яка офіційно є безкоштовною, насправді дешевша за приватну, але теж коштує забагато. При цьому самі державні лікарі визначають ціну своїх по­слуг. А про лікарів, які дотепер лікують пацієнтів безкоштовно або майже безкоштовно, відразу поширюється народна слава. Так чи інакше, але парламент у жовтні проголосував за цю реформу і тепер вона на столі у Президента України. Як тіль­ки він підпише указ про перехід медицини на нову систему згідно з реформою, країна стане трохи чеснішою та наблизиться ще на один метр до цивілізованого життя.

Війна політиків, які перебували раніше в партії Прези­дента України Януковича, що втік до Москви, проти пен­сійної реформи, яка викликала не менш запеклі баталії, ніж реформа медицини, закінчилася перемогою ниніш­ньої влади. Указ про пенсійну реформу вже підписано президентом.

Політична боротьба в парламенті іноді повністю перетягує на себе увагу з подій на фронтах Донбасу та в Криму. А там ситуація за останні два роки не змінилася: в Донбасі стріляють із гармат, мінометів та снайперських гвинтівок, і статистика продовжує доповідати про нових поранених і вбитих українських військових. У Криму тривають репресії проти кримських татар, але одночасно з цим відбуваються дивні, не дуже-то зрозумілі, якщо дивитися з України, події. У громадян Севастополя, Керчі та інших міст і сіл влада по­чинає відбирати землю для «російських державних по­треб», пояснюючи, що земля потрібна для військових частин, доріг та інших будівництв. Також у тих кримчан, які радісно зу­стрічали російську армію, почали відбирати недавно отримані російські паспорти. Мова, звичайно, йде не про тисячі людей, а про десятки, але сам процес викликає інтерес і за­питання. Невже цих російських патріотів запідозрили в таємній роботі на Україну? Шпигуноманія дійсно популярна в Криму, де вже заарештували чимало етнічних росіян і українців за звинуваченням у диверсійній роботі проти ро­сійської держави. Шпигунів шукають навіть серед ко­лишніх українських військових, які легко зрадили Україну й стали військовими Росії!

Так, в Україні ніколи не буває нудно і тихо. Українці до цього звикли та дивляться в майбутнє з обережним оптимізмом. Їх, звичайно, турбують президентські вибори в Росії в березні наступного року. Але в принципі всьому світу вже відомий результат цих виборів. А ось результат виборів пре­зидента в Україні 2019 року — як зазвичай непередбачуваний. Хоча виборча кампанія вже почалась. І обіцяне бу­дівництво меморіального музею Революції гідності в центрі Києва — лише малá складова частина цієї кампанії кандидата в майбутні президенти і нинішнього президента Петра Порошенка.