Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ VII

І це та Ярроу — річка мила,

Що я побачить так жадав,

А нині мрію ту розбила,

Що в серці я своїм плекав?

Хоча б де менестрель з’явився

Й на арфі душу звеселив,

Бо смутком світ весь оповився

Й печаллю серце полонив.

Вільям Вордсворт. «На відвідини Ярроу»

Нічні краєвиди не були позбавлені величі, і коли пірога, залишивши стоянку, опинилася у владі стрімкої й могутньої течії, вразлива й благородна душею Мейбл відчула, як заструменіла в її жилах кров і запашіли щоки. Хмари розійшлися, і темінь ночі порідшала, однак високі дерева, що нависали над водою, кидали на річку таку непроглядну тінь, що піроги пливли в суцільній чорній смузі, яка надійно приховувала їх від ворогів. Однак у кожного з утікачів було дуже неспокійно на серці; навіть Джаспер знову почав боятися за долю дівчини, і при кожному підозрілому шурхоті в лісі він скидався й раз по раз оглядав берег неспокійним поглядом. Веслами користувалися лише зрідка та й то з великою осторогою, бо навіть найменший хлюпіт у мертвій нічній тиші міг долетіти до сторожких вух ірокезів і виказати втікачів.

Всі ці обставини ще вище підносили в уяві дівчини незвичайну романтичність пригоди, найбільш хвилюючої з тих, що будь-коли довелося зазнати Мейбл Дангем за все її коротке життя. Від природи смілива, призвичаєна в усьому покладатися на саму себе і горда з того, що вона воякова дочка, дівчина й тепер майже не відчувала страху, незважаючи на те, що її серце часом билося частіше, ніж звичайно, й прекрасні блакитні очі поблискували рішучістю, яку, однак, приховувала від сторонніх темрява, а схвильовані почуття ще підсилювали враження величі й незвичайності цієї ночі.

— Мейбл,— притамованим голосом промовив Джаспер, коли обидві піроги так близько зійшлися бортами, що він тримав їх укупі одною рукою,— вам не страшно? Ви цілком покладаєтеся на нас та нашу рішучість захищати вас?

— Як вам відомо, Джаспере Вестерн, я дочка солдата, і мені було б сором признаватися, ніби я боюся.

— Покладіться на мене... і на нас усіх. Ваш дядько, Слідопит, могіканин, якби він тільки, неборака був з нами, та й я сам, ми швидше зважимося на будь-що, ніж допустимо, щоб з вами трапилося яке лихо.

— Я вірю вам, Джаспере,— відповіла дівчина, несвідомо похлюпуючи рукою у воді.— Я знаю, як мене любить мій дядечко: він Завжди перш подумає про мене, а вже потім — про себе; я також вірю, що всі ви батькові друзі й що ви готові піти на все, аби заступитися за його дочку. Проте я не така вже й квола та недолуга, як це вам могло здатися, бо хоч я й городянка і, як і всі вони, іноді схильна вбачати небезпеку там, де нею і не пахне, я все ж обіцяю вам, Джаспере, що ніякі мої дурні страхи ніколи не завадять вам виконувати ваш обов’язок.

— Сержантова дочка має слушність, вона гідна бути донькою відважного Томаса Дангема,— вставив і своє слово Слідопит.— Ех, красуне, красуне, скільки разів, бувало, я з вашим батечком ще в темніші ночі, ніж оця, заходив у ворожий стан і з флангів, і з тилу, теж не відаючи, що з тобою може трапитися кожної миті і де на тебе чекає куля із засідки. Це при мені його було поранено в плече — запитаєте, як зустрінетесь, і він вам обов’язково розповість, як нам усе-таки пощастило перепливти річку і тим самим врятувати свої скальпи.

— Він уже розповідав мені,— може, дещо голосніше, ніж треба було за цих обставин, відповіла Мейбл.— Це він мені все описував у листах, які я зберігаю, і я вам від глибини душі дякую за цю послугу. За це вас, Слідопите, винагородить сам бог, і на світі нема такої послуги, якої дочка, не задумуючись, не зробила б із вдячності за врятоване життя батька.

— Отож, такі ви всі, любі, щиросерді створіння! Я вже зустрічався з такими й раніше, а про деяких чував з розповідей. Сержант сам розповідав мені про свої парубоцькі роки, і про вашу матінку, і про те, як він упадав за нею, і скільки йому довелося зазнати невдач та прикрощів, доки, нарешті, він добився її руки.

— Моя матуся жила так недовго, що навіть не встигла належно віддячити йому за всі ті страждання, яких він натерпівся, добиваючись її руки,— сказала Мейбл із тремтінням у голосі.

— Так і він мені говорив. Чесний сержант нічого не приховував від мене, бо, як набагато старший роками, він завжди в розвідці ставився до мене, як до сина.

— А може, Слідопите, він і справді не проти, щоб мати вас за родича? — жартома сказав Джаспер, хоча хрипкий голос звів нанівець його спробу пожартувати.

— А якби й так, Прісна Водо, то що тут поганого? Він знає мене і в розвідці, і в пошуках слідів, і в боях з французами. Часом, хлопче, мені спадає на думку, що всім нам треба вже думати про дружин, бо людина, котра живе в лісі в оточенні самих ворогів та звірів, з часом втрачає деякі свої природні почуття. „

— Судячи по тих, кого я тут побачила,— зауважила Мейбл,— я б сказала, що люди, які довго прожили в лісах, забувають навчитися лицемірства й багатьох інших вад городян.

— Це не легко, Мейбл, жити в присутності бога і не відчувати сили його благодаті. Доводилося мені бувати на божих відправах у церкві нашого форту, і я з усіх сил намагався, як це личить справжньому воякові, звести свою душу з молитвою, бо, хоч я людина й цивільна і не значуся в реєстрі війська його королівської величності, проте служу англійському королеві й беру участь у його битвах,— так от, я намагався вшановувати бога на гарнізонний лад, але так ніколи й не пробудив у своїй душі почуттів урочих і справжньої любові, які приходять, коли я буваю в лісі сам на сам з моїм богом. Там стоїш ніби віч-на-віч зі Всевишнім: все довкола таке свіже й прекрасне, ніби -допіру вийшло з його рук — ніяких тобі сухих догм чи віровчень, які лише заморожують чуття. Так, так, справжній храм — це, зрештою, ліс, бо там думки твої не скуті й витають вище хмар.

— То чистісінька правда, добродію Слідопите,— потвердив Кеп,— і це найкраще знають ті, хто багато часу проводить в самотині. От, скажімо, в чім причина, що всі, хто плаває на морі, загалом у всьому покладаються на релігію і на совість, як не в тім, що вони менше труться серед суходільної гріховності і більше бувають віч-на-віч з провидінням? Скільки разів, бувало, отак стоїш цілісіньку ніч на вахті десь в океані аж за екватором у сяйві небесних світил, і саме тоді, скажу я вам, дорогі мої, і відпеленговуєш^[37] себе відносно своїх гріхів. Отак, стоячи, бувало, згромаджуєш усі свої грішки докупи, аж доки ванти^[38] й вибленки^[39] совісті затріщать від напруження. Отож я й згоден з вами, добродію Слідопите, і кажу: хочеш побачити справді набожну людину — шукай її серед моряцтва та лісовиків.

— А я гадала, дядечку, що моряків, саме навпаки, відносять до найменш благочестивих.

— То... то безсоромний наклеп, дочко! Ти краще попитай у мене, свого родича й моряка, якої я думки про всіх отих твоїх суходільних щурів — священиків та їм подібних, і ти почуєш зовсім інше, я взагалі не знаю, щоб ще когось у світі так оббріхували, як нашого брата моряка; а все через те, що нас ніколи нема дома, щоб за себе заступитися, і що ми не платимо усім отим священикам. Моряки, може, не так розуміються на всіх тонкощах релігії, як ваш суходільний люд,— це правда, але що стосується основ християнської віри, то куди тому бідному суходільникові до моряка.

— Не скажу, щоб усе, але дещо з того, що ви сказали, добродію Кепе, може, й правда,— відповів Слідопит.— Так, я не чекаю, доки гримне грім, щоб згадати про бога, і я згадую його благодать не стільки у горі й нещасті, скільки у тихий, урочистий і спокійний день, коли чую голос його в тріскоті гілки або в пташиному щебеті, а не лише у завиванні вітру чи в штормі. Ну, а що ти скажеш на це, Прісна Водо? Адже бурі тіпають тебе не менш, ніж добродія Кепа, і ти ж повинен якось по-своєму сприймати шторми на Онтаріо?

— Боюся, що я надто молодий і недосвідчений, щоб судити про такі речі,— скромно відповів Джаспер.

— Але щось ви. та відчуваєте? — тієї ж миті звернулася до нього Мейбл.— Ви ж не можете — та й ніхто не може, перебуваючи в таких місцинах, не уповати на ласку божу!

— Не буду брехати: іноді,— правда, дуже рідко,— такі чуття з’являються й у мене, але боюсь, що це буває рідше і не такою мірою, як треба.

— Чого ти присікалася до хлопця, Мейбл? — втрутився Кеп.— Я не докоряю тобі, юначе, за таку необізнаність у цих справах, бо, природно, на цих озерах чогось путнього не навчишся. От якщо ти зі мною перетнеш хоч разів два Атлантичний океан, то це тобі зробить добру послугу на весь твій вік, і вже тоді і Мейбл, і взагалі всі молоді жінки в кожному порту були б про тебе найкращої думки, навіть якби ти дожив до віку найстарішого дерева цього лісу.

— Ні, ні, це вже ви даремно,— заперечив Кепові простодушний і справедливий провідник.— Можу вас запевнити, що Джасперові й тепер друзів не бракує, і хоча, звичайно, побачити світа йому, як і кожному, не завадило б, та повага наша до нього аж ніяк не зменшиться, якщо він навіть усе життя безвиїзно пробуде тільки з нами. Прісна Вода — хоробрий і надійний хлопець, і коли він на вахті, я завжди сплю спокійно, навіть спокійніше, коли хочете, ніж при будь-кому, бо довіряю йому, як самому собі. Гадаю, сержантова донька навряд чи погодиться з тим, ніби хлопцеві, аби заслужити повагу інших і стати льодиною, обов’язково треба побувати на морі.

Мейбл нічого не відповіла на це непряме питання до неї і навіть відвернула голову до протилежного берега, хоча довколишня темрява і так надійно приховувала вираз її обличчя. Але Джаспер відчував, що йому треба щось сказати; чоловіча гордість юнака не могла примиритися з тим, ніби він не заслуговує шани товаришів а чи усмішок своїх ровесниць. Проте він нічим не хотів образити дядька дівчини, і це його вміння володіти собою робило хлопцеві більше честі, можливо, ніж його скромність і мужність.

— Я не хвалюся тим, чого не маю,— промовив, нарешті, Джаспер,— і не заперечуватиму, що мені бракує знань і про океан, і про Судноплавство. Ми тут, на озерах, плаваємо за зорями та за компасом і орієнтуємося по берегових мисах, а що у нас нема особливої потреби в цифрах та підрахунках, то ми ними й не користуємося. Проте і в нас є як свої переваги, так і свої труднощі, про які я не раз чув від людей, котрі багато років провели на океані. По-перше, в нас завжди берег на видноті й переважно з підвітряного боку, а це, як вважається, загартовує моряка. Шторми ж у нас завжди раптові й такі страшні, що доводиться ховатись у портах за будь-якого часу доби.

— Але ж у вас на те є лоти,— перепинив його Кеп.

— Є, але вони мало що допомагають, і ми їх рідко коли кидаємо.

— А діп-лоти^[40]...

— Чув, що є такі, але якщо відверто признатися, то я їх на власні очі ще не бачив.

— Отакої! Торгове судно і без діп-лота?! Ні-і, хлопче, ти не маєш ніякого права називати себе моряком! Де це в дідька видано, щоб на судні та не було діп-лота!

— Я ж не претендую на ніяку особливу вправність, добродію Кепе...

— Крім уміння долати пороги й водоспади, Джаспере; крім уміння долати пороги й водоспади,— поспішив на допомогу Слідопит.— У цій справі,— гадаю, і ви погодитеся, Добродію Кепе,— Джаспер дещо таки тямить. На мою думку, так можна гудити або хвалити, судячи за здібностями, кожну людину: скажімо, якщо від добродія Кепа нема ніякої користі при переправі через Освезький водоспад, то я намагаюсь не забути, що він корисний тоді, коли на виднокрузі немає землі; а якщо від Джаспера нема ніякої користі, коли за виднокругом зникає земля, то я не забуваю, що в нього пильне око й тверда рука, коли доводиться перепливати через водоспад.

— Не повірю, ніби від Джаспера не буде... не було б ніякої користі, коли б за виднокругом зникла земля! — гарячково й так рішуче сказала Мейбл, що її дзвінкий і ніжний голос аж здригнувся в урочій і зловісній тиші глибокої ночі.— Себто я хочу сказати, що той, хто здатний принести стільки користі тут, не може не бути корисний і там, хоча я цілком погоджуюся, що йому далеко ще в знаннях з мореплавства до дядька.

— Підтакуйте, підтакуйте одне одному в своєму невігластві!— глузливо буркнув Кеп.— Нашого брата моряка так мало завжди на березі, що до нас взагалі рідко коли прислухаються, зате коли вас треба захищати від ворогів а чи привезти заморських товарів, тоді всі раптом стрімголов біжать до моряків!

— Але ж, дядечку, не жителі суходолу нападають на наші береги, а моряки, тож моряки воюють з моряками.

— Верзеш ти казна-що, небого! Де ж тоді всі ці вороги, всі ці французи та англійці, що висадилися тут,— де вони, дозволь тебе запитати?

— А таки й справді — де вони? — і собі! вигукнув Слідопит.— Ніхто, мабуть, цього краще не знає, добродію Кепе, ніж ми, мешканці лісу. Я часто простежував шляхи, якими вони сунули сюди, по вибілених дощами кістках, а відшукував їхні сліди по гробках багато й багато років після того, як про них та їхню бундючність уже й пам’ять стерлася. Генерали й рядові вояки — всі вони лежать тепер у розкиданих по нашій землі могилах,— яскравих свідках того, що стає з людьми, які женуться за великою славою, палаючи бажанням стати чимось вищим за собі подібних.

— Мушу сказати, добродію Слідопите, ви іноді висловлюєте погляди, які просто дивно чути від такої людини, як ви: адже ви добуваєте собі хліб рушницею, тільки й дихаєте пороховим димом і знімаєтеся з якоря лише для того, щоб нищити ворогів.

— Якщо ви гадаєте, ніби я весь час тільки те й роблю, що воюю собі подібних,— ви нічого не знаєте ні про мене, ні про моє життя. Звісно, людині, котра проводить своє життя в лісі та ще й на кордоні, часто-густо доводиться йти на вчинки, зумовлені обставинами. Проте _;я за них відповідальним бути не можу: адже я тільки простий мисливець, розвідник і провідник, що не має ніякої влади над іншими. Моє основне заняття — полювати звіра для війська під час війни та в мирні дні, хоча я більше перебуваю в розпорядженні одного офіцера, який зараз у поселеннях, де я його ніколи не супроводжую. Ні, ні, справжнє моє покликання — не війна та кровопролиття, а милосердя й мир. Проте мені доводиться стрічатися віч-на-віч з ворогами, як і кому іншому, а щодо мінгів, то я дивлюся на них, як людина дивиться на гадюку: цих істот треба безжально чавити підбором при кожній нагоді!

— Так, так... Виходить, я з самого початку помилявся, коли думав, що у вас професія не менш військова, ніж у корабельного гармаша. А от мій зять, сержант, так той з шістнадцяти років солдат і ще й гадає, ніби його ремесло таке ж достойне, як і моряцьке, але це така нісенітниця, про яку я не вважаю за варте й сперечатися з ним.

— Мій батько був навчений вірити, що то почесно — носити зброю, — втрутилася Мейбл,— тому що і його батько теж був солдатом.

— Авжеж, авжеж, — підтвердив Слідопит,— більшість сержантових нахилів — військові, й він усі речі в світі розглядає поверх цівки свого мушкета. До речі, останнім часом він узяв собі в голову, ніби королівський мушкет ліпший за нашу звичайну рушницю з довгою цівкою та двійчатим прицілом. Такі хибні погляди породжуються у людей хіба закоренілими звичками, а упередженість, мабуть, є чи не найпоширеніша вада людини.

— Зважте: на суходолі,— уточнив Кеп.— Ще не було й разу, щоб я, повернувшися з рейсу, не завважив цього. А коли приїхав з останнього свого плавання, то на весь Йорк я не знайшов жодної людини, яка б думала так, як я, і була на все однакових поглядів зі мною. Хоч би з ким я розмовляв, кожен чомусь кренив своїми поглядами за вітром, а коли хто й виходив трохи з кільватера своїх суджень, то тільки для того, щоб тут-таки як стій повернути овершлаг^[41] і взяти зовсім інший галс^[42].

— Ви все розумієте, Джаспере? — усміхаючись, майже пошепки запитала Мейбл у юнака, що вів свою пірогу так близько поруч, аби бути ближче до дівчини.

— Між солоною і прісною водами не така вже й велика різниця, тому всі, хто плаває на них, без труднощів розуміють один одного. Не велика заслуга, Мейбл, розуміти мову нашого ремесла.

— Навіть релігія,— вів далі Кеп,— і та не зосталася такою, якою вона була за моїх молодих років. її, як і багато дечого тепер на суші, травлять і вибирають^[43], тож не диво, що іноді її заїдає^[44]. Все, здається, змінюється, окрім компаса, хоча навіть і він останнім часом уже має свої видозміни.

— Гм, а я гадав, що релігія і компас — досить постійні,— відказав Кепові Слідопит.

— Так, на кораблях вони ті ж самі, за винятком окремих відмінностей. Релігія на борту корабля сьогодні точнісінько така сама, якою вона була і в той день, коли я вперше ступив на палубу. І цього ніхто, якщо він у душі боїться бога, не стане заперечувати. Я особисто не помітив жодної різниці між становищем релігії на борту нині і коли я ще був юнгою. Зовсім інше на березі. Даю вам слово, добродію Слідопите,— тепер на суходолі важко знайти людину, я маю на увазі серед постійних мешканців, котра дивилася б на ці речі точнісінько так, як вона дивилася на них сорок років тому.

— Але ж бог не змінився... Не змінилися його діяння, його святе слово не змінилося, і всі ті, кому треба славити й шанувати ім’я його, також не повинні б змінитися!

— Тільки не на суші. Це найгірше місце земної кулі, воно постійно в рухові, повірте хоч і здається на перший погляд таким нерухомим. Посадиш деревце, підеш у плавання, а повернешся років через три, вже й не пізнаєш — так воно змінилося. Зростають міста, з’являються, мов гриби після дощу, нові вулиці, переобладнуються пристані, змінюється обличчя всієї землі. Судно ж тим часом повертається десь із Індії точнісінько таким, яким виходило з. порту, хіба що облупленим,, зношеним і пошарпаним у різних морських пригодах.

— На превеликий жаль, добродію Кепе, все це чиста правда. Ах, боже, боже! Ці вдосконалення й поліпшення, як їх тепер називають, тільки нівечать і спотворюють лице землі. Славні діяння господні вергнуться долу й нищаться на наших очах, і людська рука, здається, вже занеслася, мов на глум, над його волею. Я чув, ніби на захід і південь від Великих озер уже з’явилися ознаки тих страшних майбутніх відмін, до яких ми, зрештою, можемо дійти скрізь. Хоча, я й не був там, але очевидцям доводиться вірити.

— Які відміни ви маєте на увазі, Слідопите? — запитав Джаспер.

— Я кажу про місця, на які впала кара божа чи які, можливо, призначені для повчання й перестороги нерозсудливим і марнотратним. Називають ці місця преріями і, як я чув від найчесніших делаварів, яких мені будь-коли доводилося знати, там десниця божа так важко злягла повсюдно, що довкола вже ніде й деревця не побачиш. Це страшна кара на невинну землю, і вона послана для того, щоб показати людям, до яких згубних наслідків може призвести таке нерозважливе нищення.

— А я бачив колоністів, які навпаки — радіють, що вирубано ліси в преріях, бо їм не треба надриватися, аби викорчовувати їх. Ви, Слідопите, любите їсти хліб, а пшениця не визріває в тіні дерев.

— Зате там визрівають чесність, добрі наміри й любов до всього сущого, Джаспере. Навіть добродій Кеп скаже тобі, що безліса рівнина скидається на пустельний острів.

— Ну, це, може, й так,— втрутився в розмову Кеп,— але пустельні острови теж не без користі: за ними уточнюється курс кораблів. А взагалі, як на мій смак, то я б ніколи не сумував через те, що на якійсь рівнині нема дерев. Як природа подарувала людині очі, щоб вона бачила світ, і створила сонце, щоб було видко, так само вона створила для чогось і дерева, і для чого ж іще, як не для того, щоб з них будували кораблі, а вряди-годи і який будинок; я взагалі не бачу великої користі в дереві, особливо ж у тому, на якому не висять ні мавпи, ні плоди.

На цю сентенцію провідник не відповів нічого, лише тихим голосом спонукав супутників до мовчання. Весь той час, коли майже пошепки точилися описані вище розмови, піроги, сховані у чорній млі, що залягла під високими деревами західного берега, повільно пливли за водою, а весла тільки допомагали підтримувати потрібний напрямок руху та положення пірог. Сила ж течії постійно мінялася: в одних місцях річка, здавалося, стояла нерухомим плесом, а в інших вона мчала із швидкістю понад дві, а то й три милі за годину. На порогах же вона летіла з такою швидкістю, яка для непризвичаєних видавалася страшною. Джаспер вважав, що години за дві їх донесе за течією до гирла Освего, і вони із Слідопитом вирішили, що краще й далі так пливти за водою, принаймні доти, доки поминуть найнебезпечніші місця на новому для них шляху. Розмови велися стишеним голосом. Хоча довкола у величезному і майже безкрайому лісі й панувала глибока тиша, але досвідчене вухо могло почути, як природа розмовляє серед нічної глушини. Чути було подихи тисяч і тисяч дерев, хлюпотіла, а деінде й оглушливо ревла, перегукуючись у берегах, вода; час від часу долітав хрускіт гілки а чи скрипіння якогось велетенського стовбура, що терся об не меншого велета. «Лише ніде не було чути голосу живої істоти. Правда, один раз Слідопиту здалося, ніби десь далеко завив вовк (а вони ще подекуди бродили в цих лісах), але той звук був миттєвий і такий невиразний, що його могла породити й перенапружена уява. Одначе в ту мить, коли Слідопит попросив усіх замовкнути, його сторожке вухо вловило своєрідний звук, немовби хтось відламав від стовбура суху гілку, і долинув він нібито із західного берега. Всі,-кому знайомий цей своєрідний звук, мабуть, знають, як швидко його сприймає вухо і як легко відрізняє воно тріск паліччя під ногами від усякого іншого лісового шуму.

— На березі людські кроки,— упівголоса промовив до Джаспера Слідопит.— Невже трикляті ірокези зуміли без човна перебратися із зброєю через річку?

— Це може бути делавар! Він міг піти слідком за нами берегом, знаючи, де виглядати нас. Давайте я підпливу ближче до берега й розвідаю.

— Рушай, хлопче, тільки пильнуй, щоб не хлюпав веслом, і нізащо не виходь на берег без певності.

— А чи розсудливо це? — озвалася Мейбл з такою поривчастістю, що її голос пролунав необачно дзвінко.

— Вельми нерозсудливо, красуне, якщо ви так голосно балакатимете. Мені приємно після довгих років, коли я чув тільки чоловічі голоси, слухати ваш ніжний, лагідний голос, але не треба, щоб він зараз так часто чи так гучно лунав. Ваш батечко, хоробрий сержант, скаже вам, коли ви з ним зустрінетесь, що в розвідці найдорожча якість — мовчання. Ну, відчалюй, Джаспере, і доведи ділом, що ми не помиляємося в твоїй обачності.

Минуло десять тривожних хвилин, відколи морок поглинув Джасперову пірогу, котра відпливла від них так нечутно й так хутко розтанула в темряві, що Мейбл навіть повірити не було коли, що юнак і справді зважився на такий величезний, як їй, уявлялося, ризик. Весь- цей. час вони пливли у своїй пірозі за водою, не те що не розмовляючи, а, сказати б, не дихаючи: таке велике було їхнє бажання не пропустити щонайменшого звуку, який міг би долетіти з берега. Проте довкола, як і досі, панував усе той же урочий і, мабуть, буде без перебільшення сказано,— величний спокій; тільки хлюпотіння води, що обтікала якісь дрібніші перешкоди, та шурхіт листя на деревах порушували сон принишклого лісу. Нарешті знову долетів ледь чутний хрускіт паліччя, й Слідопитові здалося, ніби на березі озвалися чиїсь приглушені голоси.

— Можливо, я помиляюся, — промовив Слідопит,— бо уява часом малює те, чого бажає серце, але мені здається, що на березі впівголоса озвався делавар.

— Хіба у дикунів небіжчики ходять після смерті? — запитав Кеп.

— Так, і не тільки ходять, а ще й бігають по своїх щасливих мисливських угіддях того світу, але тільки там і більш ніде. Червоношкірий розлучається з землею, як тільки він віддасть богові душу. 1 не дано йому після останнього подиху блукати побіля свого вігвама.

— Я бачу якийсь предмет на воді! — прошепотіла Мейбл; відтоді, як відплив Джаспер, вона й на мить не відвела очей від того місця в темряві, де він зник.

— Це пірога! — з великим полегшенням відказав Слідопит.— Напевне, все гаразд, бо якби щось було не так, хлопець якось дав би про це знати.

За хвилину обидві піроги знову були поруч, і всі впізнали силует Джаспера, що стояв у кормі. У носовій же частині піроги спиною до них сидів чоловік, у якому, коли молодий матрос повернув човна, Слідопит і Мейбл упізнали особу делавара.

— Чингачгуче!.. Брате мій!.. — вигукнув Слідопит тремтячим від хвилювання голосом делаварською мовою.— Вождю могікан! Яка радість моєму серцю! Ми ж з тобою стільки воювали разом і бачили стільки крові, а цього разу я боявся, що більше вже нам не бачитись.

— Хуг!.. Мінги — скво! На поясі у мене три їхніх скальпи. Куди їм перемогти Великого Змія делаварів! У їхніх серцях немає крові, а всі їхні думки зараз уже на зворотному шляху через води Великого озера.

— То ти був серед них, вождю? А що сталося з тим воїном, з яким ти зчепився в річці?

— Він став рибою і лежить з вуграми на дні! Хай тепер його брати закидають вудки і виловлюють його. Слідопите, я перерахував усіх ворогів і торкався їхніх рушниць.

— О, я знав, що він ні перед чим не зупиниться! — вигукнув Слідопит англійською мовою.— Цей сміливець побував у їхньому стані й вивідав усе про ворога. Ну, хутчій розказуй, Чингачгуче, а я потім переловім усе нашим друзям.

Делавар спокійно, з властивою йому серйозністю розповів найголовніше, що відбулося по тому, як Джаспер покинув його у воді в смертельному герці з ірокезом. Про долю того ворога та про бій з ним у річці він більше й не заїкнувся, адже не личить воїнові відверто вихвалятися своїми подвигами. Тож, зборовши свого супротивника в жорстокій сутичці, він поплив до східного берега, виліз нечутно з води і, скориставшись темрявою, непомітно змішався з ірокезами. Правда, один раз делавара були зупинили й запитали, хто він, але коли Змій відповів, що він є Гостра Стріла, його більше нічого не питали. З уривків підслуханих розмов йому стало ясно, що ірокези мали одне завдання — полонити Мейбл та її дядька, військовий чин якого вони, очевидно, надміру перебільшували. Делавар також достеменно переконався, що Гостра Стріла зрадив їх ворогові, хоча йому й не пощастило дізнатися, з якої причини, бо тускарора ще не встиг отримати винагороду за свої послуги.

З усього Змієвого повідомлення Слідопит переповів своїм друзям лише те, що, на його думку, могло трохи розвіяти їхній страх, наголосивши принагідно, що зараз саме час докласти останніх зусиль, доки ірокези не опам’яталися після завданих їм втрат.

— Для мене нема жодного сумніву в тому, що вони захочуть перестріти нас біля Освезьких порогів,— провадив Слідопит,— і там буде вирішена наша доля: або ми проскочимо, або ж потрапимо в їхні руки. Звідти до залоги вже так близько, що я, мабуть, висаджуся з Мейбл на берег і поведу її манівцями, а ви спробуєте щастя у човнах через пороги.

— Вам ніколи її так не довести, Слідопите,— поспішливо заперечив йому Джаспер.— Мейбл не здолає продиратися хащами в таку ніч. Пересадіть її до мене в пірогу, і я або сам загину, або, незважаючи на темряву, переправлю її живою-здоровою через пороги.

— Я в тому не сумніваюся, хлопче, і ніхто не сумнівається в тому, що ти справді хочеш допомогти сержантовій доньці; але в таку ніч лише око провидіння, а не твій зір, може провести тебе через Освезькі пороги.

— А хто доведе її щасливо до залоги, якщо вона зійде на берег? Хіба ніч не така ж темна на березі, як і на воді? Чи, може, ви гадаєте, що я знаю своє діло гірше, ніж ви — своє?

— Сміливо сказано, хлопче! Але якщо я й заблукав би такої ночі, хоча всі знають, що зі мною ще ніколи чогось подібного не траплялося, проте хай би я навіть і збився з дороги, то найстрашніше, що нас чекало б,— це пересидіти ніч у лісі, тим часом як на порогах досить одного-єдиного хибного поруху веслом а чи крену піроги, як ви обоє опинитеся в розбурханій стихії, з якої сержантова донька ніколи не вибереться жива.

— Що ж, хай тоді Мейбл сама вирішує; я певен, однак, що вона почуватиме себе безпечніше в пірозі.

— Я довіряюся в однаковій мірі вам обом,— сказала Мейбл,— і не маю жодного сумніву в тому, що кожен з вас зробить усе можливе, аби довести свою відданість моєму батькові; проте я повинна сказати відверто, що не хотіла б вилазити з піроги: адже там ми можемо наткнутися на ворогів, як це було вже, коли ми сиділи на березі. А втім, хай за мене краще вирішить дядечко.

— У мене душа не привертається до лісу,— почав Кеп,— та й хто, захотів би міняти такий спокійний дрейф на якийся ліс. А крім того, добродію Слідопите, не кажучи вже про дикунів, ви забуваєте про акул.

— Акул?! Де це чувано, щоб у лісових нетрях водилися акули!

— Гм, акула, ведмідь а чи вовк — то однаково. Я маю на увазі те, що хоче і може кусатися.

— Пробі! Чоловіче! Та невже ви й справді боїтеся звірини, яка водиться в американських лісах? Ну, я ще можу зрозуміти, що пума — страшний звір, але й з нею досить легко впоратися досвідченому мисливцеві. Ну, можете вважати небезпечними ще мінгів з їхньою підступністю, але не зчиняйте ви тривоги через ведмедів та вовків.

— Ну, вам добре так говорити, добродію Слідопите, коли ви, певне, кожного звіра в лісі на ім’я знаєте. Як не кажіть, а звичка тут — головне, вона надає сміливості навіть боязкій від природи людині. У південних широтах мені доводилося спостерігати, як моряки годинами плавали поміж акул по п’ятнадцять-двадцять футів^[45] завдовжки, почуваючи себе в їхньому гурті не менш спокійно, ніж, скажімо, селянин почуває себе серед своїх односельців, виходячи в неділю з церкви.

— Просто неймовірно! — добродушно вигукнув Джаспер, який ще не набув характерної риси людей його професії — вміння розповідати небилиці.— А мені завжди казали, що зустрітися в морі з акулою — певна смерть.

— Я забув, правда, сказати, що хлопці плавали не з голими руками, а брали з собою хто кабестана^[46], а хто аншпуга^[47] чи й просто лома, щоб уперіщити, коли треба, яку бестію по носі, якщо від неї вже не можна буде відчепитися. Ні, ні, не лежить у мене серце до ведмедів і вовків, хоча кит не страшніший за оселедця, після того як його просушать та посолять. Нам з Мейбл краще триматися піроги.

— Чи не краще б Мейбл пересісти до мене в пірогу? — сказав Джаспер.— Адже я один на весь човен, до того ж на воді, як і сам Слідопит погодиться, у мене пильніший зір, ніж у нього.

— Цілком згоден з тобою, хлопче. Вода — твоя стихія, і ніхто не заперечуватиме, що ти тут неперевершений майстер. Маєш також слушність і в тому, що сержантова донька почуватиме себе безпечніше у твоїй пірозі, ніж у моїй; тому, хоч як мені не хотілося б відпускати дівчину від себе, але заради її безпеки я не можу не погодитися на це. Тож підпливай до борту, Джаспере, і я тобі передам ту, кого ти маєш вважати за найбільший у світі скарб.

— Я так і вважаю,— відповів юнак і, не втрачаючи жодної миті, підігнав упритул човна, в який Мейбл пересіла і вмостилася на своєму клункові з речами — єдиному вантажі Джасперової піроги.

Ледве закінчилося пересідання, як піроги розійшлися на деяку відстань і веслярі налягли на весла, проте кожен докладав усіх зусиль, аби не здійняти, бува, чутного хлюпоту. Розмова поступово стихла, і з наближенням до порогів усі пройнялися серйозністю моменту. До того ж можна було майже не сумніватися, що ірокези докладуть усіх зусиль, аби випередити їх і-першими дістатися до місця, бо хіба могли вони припустити, що хтось наважився б серед непроглядного мороку попливти на пороги. Це й дало Слідопитові підставу чекати, що вороги засядуть з обох боків, сподіваючись перестріти їх, якби вони спробували висадитися на берег. Він ніколи не запропонував би свого плану, коли б не розраховував звести наміри ірокезів нанівець. Тепер, коли ухвалу було прийнято, все залежало майже виключно від вправності тих, що стернували пірогами, бо досить було котрійсь із них налетіти на камінь, перекинутися й розбитися, як усі, що в ній пливли, потрапили б ув обійми розбурханої стихії, а Мейбл,— можна було не сумніватися,— у руки переслідувачів. Ця обставина й спонукала мандрівників до щонайбільшої обачності, і всі так поринули у свої власні думки, що перекидалися словом тільки у крайній потребі.

Незабаром до подорожніх долинув глухий рев порогів, і що ближче лунали ті зловісні гуки у непроглядній темряві, яка дозволяла розрізнити хіба тьмяні контури лісистого берега та похмуре склепіння неба над головою, то більших зусиль коштувало Кепові усидіти на місці. Надто ще свіжі були в його пам’яті враження від сьогоднішньої переправи через водоспад, і його збуджена уява, підігріта непевністю й сумнівами, малювала картину переправи через пороги ще страшнішою, ніж той карколомний стрибок через водоспад. Але цього разу старий моряк помилявся, бо Освезькі пороги багато чим поступаються і за своїм характером, і за силою перед Освезьким водоспадом, бо пороги — то всього-на-всього бурхлива бистрина, що виблискує поміж пересипами та кам’яними скелями, тим часом як Освезький водоспад, як можна було вже переконатися зі сказаного вище, дійсно заслуговував на свою назву.

Мейбл, безсумнівно, теж не. була спокійна, проте її необізнаність з реальною загрозою за даної ситуації та довір’я до свого стернового були такі великі, що вона цілком зберігала самовладання, котре їй навряд чи вдалося б уберегти, якби вона трохи ясніше уявляла дійсну небезпеку або краще усвідомлювала безпорадність людини, яка кинула виклик могутності й величі природи.

— Це часом не те місце, про яке ви мені казали? — звернулася Мейбл до Джаспера, коли рев порогів залунав ще дужче.

— Так, це воно і є. Тепер я прошу у всьому довіритися мені. Ми з вами знайомі недавно, Мейбл, але тут, у пущі, один день вартий багатьох. Мені здається, ніби я вас уже знаю багато років.

— І я теж не відчуваю, що ви мені чужий, Джаспере. Я цілком вірю у ваше вміння, як і в те, що ви бажаєте допомогти мені.

— Ну, побачимо. Побачимо, як воно вийде. Слідопит бере надто близько до середини річки! Жолоб річища ближче до східного берега; шкода, що він уже не почує мене. Ну, тепер тримайтеся міцніш за човен, Мейбл, і не бійтеся нічого!

Наступної миті шалена течія підхопила і всмоктала їх у розколину, і впродовж трьох-чотирьох хвилин Мейбл, більш захоплена, ніж перелякана, нічого не бачила довкола, крім сріблястих смуг піни, і нічого не чула, крім клекоту й шуму води. Разів двадцять пірога, здавалося, от-от закрутиться й зникне у закучерявленому пінистому валі, якого не можна було не побачити навіть серед такої темряви, і стільки ж разів, підкоряючись дужій руці того, хто нею стернував, вона прослизала ціла і неушкоджена. Лише один-єдиний раз Джаспер, здавалося, втратив контроль над своїм тендітним човном, коли його підхопило й закрутило в чорториї, але відчайдушним зусиллям стерновий знову прибрав суденце до влади, спрямувавши його знову в безпечний прохід. Незабаром він був щедро винагороджений за всі свої переживання: човен, майже не набравши води, опинився в спокійній воді нижче порогів.

— Ну, от і все, Мейбл! — радісно вигукнув юнак.— Найбільша небезпека позаду, і тепер уже ви можете й справді мати надію ще до ранку побачитися з вашим батечком.

— Слава богу! Джаспере, ми завдячуватимемо цим великим щастям тільки вам!

— Не тільки мені, а однаковою мірою й Слідопитові... Але що сталося із другою пірогою?..

— Он щось пливе неподалік, то часом не їхня пірога?

Кілька помахів весла — і Джаспер був коло того предмета. Це таки була друга пірога, тільки без людей і догори дном. Ледь збагнувши, що трапилося, Джаспер тут-таки заходився шукати потерпілих і незабаром, на свою велику радість, натрапив на Кепа, якого несло за водою: старий моряк волів піти на дно, ніж висадитися на берег серед дикунів, його насилу якось витягли з води в пірогу, після чого подальші пошуки було припинено, бо молодий матрос був переконаний, що Слідопит радніше побреде мілководдям до берега, ніж розлучиться із своєю укоханою рушницею.

Останній відтинок шляху, незважаючи на темряву і неспокій, мандрівники подолали швидко. Невдовзі почулося розкотисте глухе ревіння, що іноді нагадувало відлуння грому, після якого щоразу долинав шум і плюскіт води. Джаспер пояснив Кепові й Мейбл, що то вже чути прибій на озері. Попереду з’явилися низькі хвилясті піщані коси, одна з яких утворювала затоку, куди й звернула пірога, з розгону й безшумно тицьнувшися носом у вологу берегову рінь. Відміна була така несподівана й велика, що Мейбл спочатку ледве могла збагнути, що трапилося. За кілька хвилин вона пройшла вартових, брама відчинилась, і схвильована дівчина опинилася в обіймах батька, якого вона майже не знала.