Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ VI

Оці відміни, всемогутній отче,

то — лише мінливий бог.

Джеймс Томсон. «Гімн»

Щойно вождь вийшов із води, його стрів Слідопит і звернувся до нього мовою делаварів:

— Чи то ж добре було, Чингачгуче,— з докором почав він,— одному вступати в бій з десятком мінгів? Правда, «оленебій» рідко підводить мене, та влучити в ціль аж на тому березі Освего не так воно просто, а той виродок показав тільки голову й плечі над кущами, і не такий досвідчений стрілець міг би й схибити. Слід було перш добре подумати над цим, вождю, треба було все добре зважити!

— Великий Змій — могіканський воїн, і коли він на стежці війни, то бачить лише своїх ворогів, а його пращури били мінгів з тилу, відколи води течуть.

— Я знаю твої таланти, дуже добре знаю, і до того ж ціную їх. Ніхто і ніколи не почує, щоб я засуджував, що червоношкірий вірний своїй вдачі, але обачність потрібна воякові не менше, ніж хоробрість: адже якби ті дияволи-ірокези не були так заклопотані долею своїх товаришів, які попадали у воду, було б тобі непереливки.

— Що це делавар надумав? — вигукнув раптом Джаспер, побачивши, що вождь покинув Слідопита й вернувся знову до річки з явним наміром лізти у воду.— Сподіваюся, він не збожеволів і не попливе назад за якоюсь дрібничкою, котру забув на тім боці?

— Ні, він не з тих... Він не з тих... Він не тільки хоробрий, а й обачний, хоча й повівся ризиковано у цій своїй засідці... Не зважай на це, Джаспере...— промовив Слідопит тієї ж миті, як індіянин поплив,— не зважай на це, хлопче; Чингачгук не білий і не християнин, як ми з тобою, а могіканський вождь; у нього свої звичаї і свої традиції, котрі й кажуть йому, що треба робити; і якщо ти дружиш з людьми, що далеко не такі, як ти, чи й зовсім не, схожі на тебе, краще полиш усе природі і не ставай на заваді намірам своїх товаришів. Королівський солдат п’є та лається, і ти йому хоч що хоч роби, а він буде своє правити; джентльмен кохається у своїх витребеньках, а леді — в капелюшках, і хоч скільки б ти бився, навряд чи що з цим вдієш. Тим часом індіянська натура і звичаї набагато сильніші за все це, і їх, поза всяким сумнівом, створено з доброю метою, хоча мету цю ні ти, ні я не здатні збагнути.

— Що б це все означало? Дивіться, Змій пливе до тіла воїна, що зачепилося за камінь. Задля чого це він так ризикує своїм життям?

— Задля честі, слави й визнання. Адже задля цього знатні джентльмени кидають за морем свої затишні домівки, де, як вони мені кажуть, є все, чого тільки душа забажає, і селяться на розораній ділянці серед дикої пущі, щоб полювати дичину та воювати французів.

— Розумію... Ваш друг поплив, щоб добути скальп!

— Це його винагорода, і хай він потішиться нею.— Ми — білі і по нівечимо забитих ворогів, а в очах червоношкірих цей вчинок додає людині честі. Хай тебе не дивує, Прісна Водо, але я чув і від білих, від людей великих і знаменитих теж досить дивні судження про честь. Так, і від них.

— Дикун лишається дикуном, Слідопите, хоч з ким би він знався...

— Нам добре говорити так, хлопче, але, як я вже сказав, у білих теж бувають дивні погляди па честь, суперечні не лише здоровому глуздові, але й божій волі. Я, хлопче, не раз міркував над цим, блукаючи в тихих лісах, і дійшов до висновку, що всі таланти даровані людям, зрештою, для якоїсь розумної мети. Коли б індіян не треба було на світі, їх і не було б створено; я навіть переконаний, що якби пізнати сутність речей до кінця, то виявилося б, що навіть племена мінгів створені для якихось розумних і добрих цілей, хоча, повинен сказати відверто, висловити це — понад мої здібності.

— Заради скальпа Змій ризикує власним життям. Через нього ми можемо втратити все, що здобули.

— Змій про це іншої думки, Джаспере. Для нього більше честі здерти отой єдиний скальп, ніж завалити поле бою трупом ворогів із цілими чубами. Ось у нашому шістдесятому один молодий капітан пожертвував своїм життям в останній сутичці тільки заради того, щоб відбити у французів трифунтову гармату: він вважав, що то справа честі. Адже пригадую одного зовсім юного прапорщика, який, підпливаючи кров’ю, сховав під себе полкового прапора і так і сконав, уявляючи, напевне, що засинає на чомусь м’якшому за буйволячі шкіри.

— Авжеж, авжеж, можна зрозуміти, яка то честь врятувати прапор.

— А для Чингачгука то є його прапор; він збереже його, щоб показувати і дітям своїх дітей...— Тут Слідопит обірвав свою мову і, сумно похитавши головою, задумано додав:— Ах, боже мій! Жодного пагінця не лишилося на прадавньому дереві могікан. У вождя нема ні діток, які б захоплювалися його трофеями, ні племені, яке б шанувало його подвиги; він зостався один, мов билина в полі, але, попри все, залишився до кінця вірний своїм звичаям! Погодься, Джаспере, в цьому є щось благородне, щось гідне поваги; авжеж, у цьому є справжня доблесть.

Цієї миті у стані ірокезів зчинився страшний шум і гам, гримнули безладні постріли їхніх рушниць. Вороги так гарячкували, намагаючись будь-що не допустити Змія до його жертви, що з десяток їх як стій кинулися у воду, а деякі навіть зайшли на добру сотню футів аж у пінистий потік, буцімто й справді надумали серйозну вилазку. Проте Чингачгук, не те що не поранений, а навіть не збентежений, докінчував свою справу зі спритністю, яка свідчила про давню звичку. Та ось, розмахуючи трофеєм, він вигукнув свій бойовий клич з найжахливішими відтінками голосу, і з хвилину під низьким склепінням лісу га понад річкою перекочувалася така луна, що Мейбл у непоборному страхові втягнула голову в плечі, а її дядечко на мить і справді подумав про втечу.

— Це перевершує все, що я чув від цих бузувірів! — вигукнув Джаспер, затуляючи з жаху та відрази вуха.

— То їхня музика, хлопче; це їм і барабан, і флейта, і сурми, й тулумбаси. Індіяни, безумовно, у захваті від цих звуків, бо вони розпалюють у них дикі пристрасті й жадобу крові,— відповів з цілковитою байдужістю Слідопит.— У молоді роки я теж не міг без остраху чути їх, а тепер вони для мене все одно, що посвист дремлюги чи пісня дрозда. Тепер я не кліпнув би й оком, навіть якби ці дияволи стали в ряд від порогів до самої залоги й гримнули свій дикий клич в один голос. Я кажу це не з хвастощів, Джаспере, бо той, хто впускає боягузтво крізь вуха, в кращому разі слабодуха людина. Криками й вигуками можна налякати хіба що жінок і дітей, але не лісових розвідників, які звикли здибуватися віч-на-віч з ворогом. Сподіваюся, тепер Змій цілком удоволений: он він повертається із скальпом біля пояса.

Коли делавар виходив з річки, Джаспер відвернувся з огиди до його останньої вилазки, а Слідопит дивився на свого друга з філософським спокоєм людини, яка вирішила бути байдужою до речей неістотних. Зайшовши в кущі з наміром викрутити свою перкалеву одіж і перезарядити рушницю, він тріумфуюче окинув поглядом своїх товаришів, і на цьому епізод, що так схвилював усіх, скінчився.

— Джаспере,— перший заговорив провідник,— сходи до добродія Кепа й попроси, хай прийде сюди, тому що час не жде і нам треба негайно порадитися, що його робити далі, бо мінги не сидітимуть склавши руки, а подумають, як би нас швидше порішити.

Юнак виконав розпорядження, і за кілька хвилин усі четверо зійшлися на березі, щоб ухвалити план наступних дій. Для цього вони вибрали таке місце, звідки можна було найкраще вести спостереження за приготуваннями ворога, залишаючись у той же час невидимими для його очей.

На той час уже повечоріло. За кілька хвилин денне світло мало поступитися теміні, яка цієї ночі обіцяла бути густіша звичайного. Сонце вже зайшло, й сутінки, як це буває тут, у низьких широтах, мали от-от перейти в глупу ніч. На цю сприятливу обставину наші друзі саме й покладали найбільше надій, хоча темрява ночі, сприятлива для їхньої втечі, допомагатиме й ворогам приховати свої підступні дії.

— Друзі,— першим почав Слідопит,— настав час, коли ми маємо спокійно виробити план, за яким кожен діяв би в міру своїх можливостей і відповідно до нашого спільного завдання. За якусь годину в лісі буде темно, як опівночі, тому, якщо ми хочемо колись дістатися до залоги, то повинні скористатися з цієї нагоди. Що ви на це скажете, добродію Кепе? Бо хоч ви й не найдосвідченіший у справах бою і тактичних маневрів у лісових умовах, проте ваші роки дають вам право першим висловити думку на нашій нараді.

— І мої родинні зв’язки з Мейбл, Слідопите, мають бути в якійсь мірі враховані...

— Не знаю, не знаю того... У вас почуття родинні, а в інших просто почуття прихильності, а, зрештою, це не так уже й важливо, чим ці почуття викликані — родинними зв’язками чи велінням серця. Не скажу за Змія, котрому вже запізно думати про жінок, а от щодо мене з Джаспером, то ми готові грудьми стати між мінгами та сержантовою донькою,— так, як це зробив би її хоробрий батько. Правду я кажу, хлопче?

— Мейбл може покластися на мене: я готовий захищати її до останньої краплі крові,— тихим, але схвильованим голосом відповів Джаспер.

— Ну, гаразд, гаразд,—втрутився дядечко,— не будемо обговорювати це питання; всі, бачу, готові послугувати дівчині, а вчинки ліпші за слова. На мою думку, ми маємо зробити ось шо: як тільки стемніє настільки, що ворожі дозорці нас не зможуть угледіти, всі «ходимо на борт піроги і мчимо до гавані з такою швидкістю, з якою лише дозволяє вітер і морський приплив.

— Це легко сказати, але не так легко здійснити,— заперечив йому Слідопит.— На річці ми будемо позбавлені того захисту, який мали б у лісі, а крім усього, там, нижче,— Освезькі пороги, і я далеко не певен, чи навіть Джаспер зможе провести через них пірогу в темряві. А що ти зі своїм досвідом на це скажеш, хлопче?

— Я пристаю на думку добродія Кепа і теж пропоную скористатися пірогою, бо навряд чи зможе така тендітна дівчина, як Мейбл, ходити за нами по драговинах і спотикатися в темряві через корчі такої темної ночі, якою, судячи з усього, вона має бути сьогодні. До того ж, коли я на воді, у мене завжди спокійніше серце та й око пильніше, ніж на суші.

— Серцем ти завжди відважний, хлопче, скільки я тебе пам’ятаю, та й око, гадаю, теж досить пильне, як на людину, що так багато прожила під променями яскравого сонця і так мало — в лісах. Як жаль, що на Онтаріо ’не ростуть дерева: на такій рівнині було б де відпочити серцю мисливця. Що ж до вашої пропозиції, друзі, то тут є чимало своїх «за» і «проти». Бо воно й справді, як то кажуть, на воді не лишається сліду...

— А що ви скажете про кільватер^[36]? — перебив його педантичний упертюх Кеп.

— Що, що?

— Кажіть далі,— втрутився Джаспер.— Добродієві Кепу здалося, що він в океані. Вода не лишає слідів.

— Таки не залишає, Прісна Водо, принаймні тут, у нас, хоч я не можу стверджувати напевне, що буває на морі. А втім, пірога прудка і легка, коли вона йде за водою, і ніжній сержантовій доньці буде приємно пливти — це з одного боку. Але з другого, окрім хмар над головою, у нас іншої схованки на річці не буде, та й пороги не так легко і не кожен відважиться пройти навіть завидна, а до залоги по воді буде добрих шість миль. Крім того, нічної пори у лісі не так-то й легко відшукати сліди. Отож, Джаспере, я просто не знаю, до чого нам схилитися.

— Якби ми із Змієм могли попливти і притягти сюди ще й ту пірогу,— сказав молодий матрос,— отоді вже, я б сказав, на воді було б найбезпечніше.

— Ай справді, якби це зробити! Хоча, я вам скажу, це не так уже й важко, коли трохи стемніє. Так, так: якщо зважити на сержантову доньку, то, мабуть, це буде найкраще. Хоча якби її не було серед нас, ми залюбки показали б свою відвагу й погралися в піжмурки з отими недолюдками, що на тім боці. Ну то як, Джаспере,— звернувся провідник, якому зовсім не було властиве марнославство,— спробуєш добути пірогу?

— Зроблю все, що може захистити Мейбл, Слідопите!

— Хвалю за благородні почуття і вірю, що вони йдуть від щирого серця. Змій он уже роздягся майже догола, й він підможе тобі. Якщо ви заберете човен, це позбавить тих чортяк одного з засобів заподіяти нам лихо.

Досягти згоди у цьому важливому питанні, кожен член загону в міру-своїх можливостей заходився готуватися до здійснення наміченого плану. Густі сутінки швидко упали на ліс, і коли всі приготування були скінчені/ на тім боці вже неможливо було розпізнати жодного предмета. Тепер не можна було гаяти й миті, бо мінги з їхнім лукавством були здатні вигадати які завгодно способи, щоб перебратися через нешироку річку, тож Слідопит рвався хутчій покинути це місце. Коли ж Джаспер з делаваром, озброєні тільки ножами та ще делаваровим томагавком, увійшли у воду, пильнуючи найбільшої обережності, аби не виказати своїх рухів, Слідопит одразу ж вивів Мейбл зі схованки і, наказавши їй іти з Кепом понад берегом за течією до порогів, сам стрибнув у єдину в. їхньому розпорядженні пірогу, щоб і її підігнати туди ж.

Зробити це виявилося неважко. Невдовзі Слідопит уже підплив до берега і, схопившись високо над головою за гілля, щоб пірогу не віднесла стрімка течія, дав змогу Мейбл та її дядькові сісти в човен і зручно вмоститися на їхні звичні місця. Тепер потяглися довгі хвилини чекання та переживань за двох друзів, які відважилися піти по човен.

Варто вказати, що двом сміливцям, перш ніж вийти на місце, звідки можна було брести до скелястого порога, треба було спочатку. подолати дужу й бистру течію на середині річки, Та з цим частковим завданням операції вони впоралися досить хутко, і невдовзі Джаспер та Змій, які пливли пліч-о-пліч, одночасно торкнулися ногами дна. Тепер, узявшись за руки, вони повільно і з крайньою осторогою крок за кроком побрели в тому напрямку, де, як вони передбачали, мала стояти пірога. Але на той час темрява так згустилася, що і їхній зір нічого не міг вдіяти, тож вони змушені були покластися тільки на своєрідний інстинкт, який допомагає лісовикові знаходити стежку в лісі після того, як зайде сонце і не видно жодної зірки на небі, коли людині, не дуже звиклій до блукань лісами, все здається суцільним хаосом. За цих обставин Джаспер цілком поклався на делавара, чий великий досвід давав повне право довіритися йому. Одначе нелегко було брести в таку ніч серед шуму й вирування бурхливої стихії та ще й точно орієнтуватися. Коли вони, за їхніми розрахунками, досягли середини річки, обидва береги- можна було розрізнити тільки по густішій, ніж над головою, темені, поверх якої на тлі хмар ледь помітно вирізнялися химерні контури верховіть дерев. Раз чи двічі ступивши зненацька у глибоку яму, вони відразу ж повертали Б інший бік, добре розуміючи, що пірога могла сісти тільки у наймілкішому місці. Словом, керуючись замість компаса лише подібними міркуваннями, вони пробродили так добру чверть години, яка, однак, видалася Джасперові цілою вічністю, але від предмета своїх пошуків обидва були, здавалося, так само далеко, як і перед цим. І саме в ту мить, як делавар уже подумав був зупинитися, щоб запропонувати своєму товаришеві вернутися на берег, аби звідти згодом зробити ще одну вилазку, він раптом помітив постать людини, що брела попереду на віддалі простягнутої руки. Делавар миттю здогадався: ірокези прийшли сюди з тією самою метою, що й вони, і шепнув на вухо Джасперові:

— Мінг! Зараз Великий Змій покаже своєму братові, як треба хитрувати.

Джаспер теж забачив темний силует, і в його голові також постала вся страшна правда. Розуміючи, що тепер необхідно цілком покластися на вождя делаварів, який побрів у тому ж напрямкові, куди подався ворог, Джаспер і собі рушив за ним. Але тут незнайомець знову вигулькнув з темряви, прямуючи, здавалося, їм назустріч. Вода довкола так шуміла й клекотіла, що ніяких інших звуків взагалі не можна було розібрати, тому делавар, обернувшись до Джаспера і не боячись, що його почують, сказав:

— Покладись на хитрощі Великого Змія.

— Хуг! — вигукнув мінг і додав своєю мовою: — Я знайшов пірогу, але сам не зміг стягти її з каміння. Ходімо й знімемо її.

— Охоче,— відповів Чингачгук, що знав ірокезьку мову,— веди, ми йдемо слідком.

Неспроможний розрізнити голоси й вимову через шум порога, незнайомець, нічого не підозрюючи, повів їх за собою, і наші друзі, йдучи за ним назирці, незабаром були вже біля піроги. Ірокез ухопився за один її кінець, Чингачгук узявся посередині, а Джаспер пішов до протилежного кінця, бо важливо було не дати ворогові змоги виявити поруч блідочолого, якого ірокез міг би пізнати і по деякій одежі, яку мав на собі юнак, і по характерних для білої людини обрисах голови.

— Піднімай! — скомандував ірокез властивим індіянинові наказовим тоном, і троє чоловіків без великих зусиль підняли пірогу над камінням, перехилили її в повітрі і, випливши з неї воду, обережно опустили її на хвилі. Всі міцно притримували пірогу за борти, щоб шалена течія, бува, не вирвала її з рук, тим часом як ірокез, який знаходився спереду біля носа, повів її за собою у напрямку східного берега чи до якого іншого місця, де на нього чекали товариші.

І делавар, і Джаспер були більш ніж певні, що десь поблизу бродять ще ірокези; а що поява їх обох не викликала в ірокеза навіть найменшого подиву, то наші друзі вирішили дотримуватися надзвичайної обережності. Люди, не такі сміливі й рішучі, як вони, навряд чи відважилися б іти у саме лігво ворогів і наразити себе на хтозна-які небезпеки, але ці двоє сміливців прикордоння не знали страху, вони звикли ризикувати своїм життям і з готовністю пішли б і на більший ризик, аби тільки не дати ворогові змоги заволодіти пірогою. Джаспер, аби врятувати Мейбл, так жадав повернути чи хоча б вивести з ладу на деякий час пірогу, що вже приготував навіть ножа, щоб розпороти дно човна про той випадок, якби щось трапилося і дорогоцінний трофей залишився у руках ворогів.

Тим часом ірокез, що брів попереду, повільно просувався у напрямку до своїх, міцно тримаючись обома руками за пірогу й тягнучи за собою обох неохочих супутників. Був момент, коли Чингачгук замахнувся томагавком і хотів уже розчерепити голову своєму довірливому, сусідові, який нічогісінько не підозрював, але, збагнувши, що передсмертний крик ворога чи його труп у воді могли б зчинити загальну тривогу, він відмовився від свого наміру. Щоправда, вже через мить він гірко пошкодував за свою нерішучість, бо вони раптом опинилися серед гурту ірокезів щонайменше з чотирьох чоловік, які теж бродили в пошуках човна.

Після звичного в таких випадках уривчастого радісного вигуку, яким індіяни висловлюють своє вдоволення, дикуни жадібно вчепилися за борти піроги, захопленню якої в планах обох ворожих груп, очевидно, надавалося однаково великого значення (першим — щоб напасти на ворога, а другим — щоб утекти). Це раптове й непередбачене збільшення кількості ворогів дало їм таку велику перевагу, що на якусь мить навіть делавар з його винахідливістю й спритом — і той розгубився. П’ятеро ж ірокезів, котрі, здавалося, чудово розуміли, скільки залежите від виконання поставленого перед ними завдання, не гаючи часу на розмови, попхали човна до свого берега. А завдання їхнє насправді полягало ось у чому: взяти весла, які вони захопили ще перед цим, посадити в пірогу трьох-чотирьох воїнів з рушницями та повним запасом пороху і здійснити переправу на західний берег, бо лише через відсутність піроги та неможливість перепливти річку, не замочивши зброю та порохівниці, ірокези й не посунули на той берег, коли посутеніло.

Отак усі вкупі — друзі та вороги — підійшли до східної бистрини, де, як і перед західним берегом, було так глибоко, що її не можна було подолати вбрід. Тут усі зупинилися, тому що належало вирішити, як краще переправити пірогу через глибінь. Один з тих чотирьох ірокезів був вождь, і звична шана, з якою індіяни ставляться до бойових заслуг, досвіду та становища вождя, примусила всіх замовкнути в очікуванні того, що він скаже.

У зв’язку з цією зупинкою ще дужче зросла і без того велика небезпека для Джаспера, який, щоб на нього не впала підозра, завчасно зняв з голови й кинув у пірогу свого кашкета. Без куртки й тільника, голий до пояса, він одними обрисами свого тіла в темряві не так уже й кидався в вічі. До того ж і місце позад корми теж трохи допомагало маскуватися, бо погляди всіх ірокезів, що пхали пірогу, були звернені, природно, лише вперед. Гірше було Чингачгукові. Цей воїн опинився буквально в гущі своїх смертельних ворогів, він не міг би й поворухнутися, не зачепивши когось із них ззаду чи спереду. Та зовні він нічим не зраджував свого хвилювання, хоч усі його чуття були насторожі, і в слушний мент він готовий був вислизнути з гурту чи завдати удару. Суворо пильнуючи, аби випадково не озирнутися і цим не дати ворогові змоги передчасно викрити себе, Змій з невичерпним терпінням, на яке здатний лише індіянин, вичікував ту мить, коли настане нарешті час діяти.

— Хай усі мої молоді воїни, окрім двох, що на кінцях піроги, пливуть до берега і забирають свою зброю. Хай,— сказав вождь ірокезів,— ці двоє переправлять пірогу.

Ірокези мовчки підкорилися цьому розпорядженню, залишивши Джаспера з тим ірокезом, який знайшов пірогу, а Чингачгук непомітно пірнув на дно річки й переждав, доки пройшли вороги. Бовтання ніг, сплески рук та перегукування незабаром сповістили, що четвірка індіян, на яких вони натрапили з пірогою, попливла до берега. Переконавшись у цьому, делавар висунув голову з води, став на своє попереднє місце і почав думати, що хвилина для дії настала.

Менш витримана, ніж цей воїн, людина, мабуть, тут-таки завдала б задуманого удару, але Чингачгук знав, що позаду, на порогах, ще повинно бродити чимало індіян, і він був надто досвідчений воїн, щоб ризикувати без доконечної потреби. Тому він дав змогу ірокезові дотягти пірогу до глибокого, звідки всі троє рушили плавом у напрямку до східного берега. Одначе замість того, щоби пхати човен уперед, делавар з Джаспером, як тільки відчули, що течія сягнула найвищої сили, почали гальмувати рух піроги до берега. І робили вони це не раптово й помітно, як це напевне робила б, удавшись до таких хитрощів, кожна цивілізована людина, а повільно й поступово, тож ірокез спочатку не міг нічого второпати, гадаючи, що йому так важко від сильної течії. Під дією таких протилежних за напрямком сил пірогу, зрозуміло, стало зносити за водою, і десь за хвилину вони опинилися на ще глибшому місці вже перед самим порогом. Тут, одначе, ірокез хутко збагнув, що з пірогою коїться щось незвичайне, і, озирнувшись назад, уперше побачив, що йому чинять опір його товариші.

Друга натура, що породжується в людини звичкою, миттєво підказала молодому ірокезові, що він сам на сам з ворогами. Розплескуючи обабіч себе воду, він уп’явся Чингачгукові в горло, й обидва індіянини, зовсім облишивши пірогу, зчепилися, мов тигри. В темряві глупої ночі, борсаючися в обіймах шаленої стихії, готової поглинути кожного, а. найперше тих, що зіткнулися в боротьбі не на життя, а на смерть, ці два вояки, здавалося, не пам’ятали вже нічого на світі, крім дикої люті й бажання перемогти один одного.

Джаспер став тепер повним володарем піроги, яка, погойдуючись пір’їнкою на хвилях, що розходилися від місця двобою смертельних ворогів, швидко летіла за водою. Перш у юнака майнула була думка кинутися на допомогу делаварові, але важливість захоплення човна видалися йому в стократ більшою, коли він почув, як тяжко дихають воїни, вп’явшись один одному в горло, і він чимдуж погнав пірогу до західного берега. Досягши його невдовзі, він після короткого пошуку знайшов решту загону й переодягся. Кількох слів цілком вистачило, щоб пояснити становище, в якому він залишив делавара, та з’ясувати, яким робом йому пощастило заволодіти пірогою.

Коли ті, що чекали на Джаспера, вислухали його розповідь, запала глибока мовчанка, бо кожен став напружено ловити найменший шурхіт, безнадійно сподіваючись хоч якось відгадати долю герцю, який відбувся чи, може, й досі відбувався між індіянами. Та марно: за неугавним клекотом води на порогові нічого не було чути; ірокези, щоб уберегти таємницю й приховати свої подальші наміри, дотримувалися мертвої тиші.

— Бери оце весло, Джаспере,—спокійно промовив Слідопит, хоча уважним слухачам його голос здався сумнішим, ніж звичайно,— і пливи за нами. Лишатися тут довше небезпечно.

— А Змій?

— Великий Змій в руках у свого Великого Духа; і буде він жити чи помре — то залежить від волі провидіння. Ми йому нічим не можемо допомогти, а сидячи тут склавши руки й базікаючи про свої прикрощі, мов тонкосльозі жінки, ми багато чим ризикуємо. Оця темрява нам дуже до речі...

Голосний, довгий і пронизливий гук на тім боці обірвав провідникові слова.

— Що б мав означати цей рев, добродію Слідопите? — поцікавився Кеп.— Адже це більш схоже на виття диявола, ніж на голос людської істоти.

— Назвавши їх дияволами, ви не дуже помилилися. Отой дикий вереск — окрик радощів, він свідчить про перемогу. Можна не сумніватися, що тіло Змія, живого чи мертвого, тепер у їхніх руках.

— А що ж ми!..— вигукнув Джаспер, відчувши біль щирого каяття на думку, що, може, нічого й не сталося б Із товаришем, якби він не покинув його напризволяще.

— Нічим, хлопче, тепер ми не можемо зарадити вождеві. Нам самим треба якомога швидше тікати звідси.

— Навіть не спробувавши врятувати його?.. Навіть не довідавшись, живий він а чи мертвий?

— Джаспер має слушність,— хрипким і здушеним голосом сказала Мейбл.— Я не маю страху, дядечку, і готова сидіти тут доти, доки ми дізнаємося, що трапилося з нашим другом.

— Ай справді слушна ідея, Слідопите,— вставив Кеп.— Справжній моряк не може покинути свого бойового товариша в біді; і я радий довідатися, що такі шляхетні почуття існують і серед прісноводої братії.

— Ет! — заперечив нетерплячий провідник, виштовхуючи пірогу на бистрінь.— Ви ще мало навчені, а тому й не боїтеся нічого... Якщо вам дороге життя, то думайте тільки про одне: як би швидше дістатися до залоги, а делавара залиште у владі провидіння. Що вдієш! Олень, коли занаджується до солонців, таки врешті-решт натрапляє на мисливця!