Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ III

Допоки не з’явився плуг

На первозданних цих полях.

Тут шум річок стрімких навкруг

Лунав піснями по лісах,

Тут мчав потік, сміявся гай,

І в тіняві дзюрчав ручай.

Вільям Браянт. «Індіянин на могилі своїх предків»

Загальновідомо, що річки, які впадають з південного боку в Онтаріо, майже всі вузькі, повільні, й глибокі. Є, правда, й винятки, оскільки чимало річок тут мають бистрини, або, як їх називають на місцевій говірці, пороги,. а „деякі мають також і водоспади. До цих винятків належить і річка, якою саме пливли, наші шукачі пригод. Освего утворюється від злиття Онейди та Онондаги, які обидві витікають з озер, ї спокійно тече пагористою місцевістю аж до краю своєрідної природної тераси, звідки спадає з висоти в десять-п’ятнадцать футів, а потім котить, не поспішаючи, далі свої глибокі води, доки віддасть свою данину просторій водоймі Онтаріо. Пірога, в котрій Кеп та його супутники припливли від Форт-Стенвікса — останнього військового поста на річці Могаук,— лежала біля річки, і тепер у неї сів увесь загін, за винятком Слідопита, який лишився на березі, щоб зіпхнути човна у воду.

— Поверни човен кормою вперед, Джаспере, — сказав лісовик молодому озерному матросові, що взяв у Гострої Стріли його весло й зайняв своє місце стернового,— хай іде за водою. Коли який харцизяка-мінг і нападе на наш слід чи дійде по ньому аж сюди, він обов’язково шукатиме слідів у мулі й коли побачить, що ми відчалили од берега носом проти течії, то зробить висновок, що човен поплив угору.

Вказівку було виконано, і Слідопит, чимдуж штовхнувши човен,— а був розвідник саме у розквіті сили — легко стрибнув у ніс піроги, не порушивши її рівноваги. Як тільки вони випливли насеред річки, чи то на бистрину, Джаспер повернув човна, і його безшумно понесло за водою.

Човен, на борт якого зійшли Кеп зі своєю небогою, щоб розпочати свою довгу і сповнену пригод мандрівку, був звичайною, зробленою з кори індіянською пірогою, яка, завдяки своїй незвичайній легкості та зручності в керуванні, найкраще пристосована до плавання по річці, де так часто трапляються пересипи, плавучі дерева та різні інші перешкоди. Обом чоловікам, які починали у ній свою подорож, не раз доводилося переносити цю пірогу, знявши з неї вантаж, по кількасот ярдів^[25] та її міг завдати собі на плечі й понести навіть один чоловік. Одначе вона була досить довга, хоча, як на човен, широка, і кожен невтаємничений, опинившись на ній уперше, брав одразу під сумнів її стійкість на воді. Проте досить було людині пропливти в ній кілька годин, як від цих сумнівів не залишалося й сліду, і Мейбл та її дядько так пристосувалися до її порухів, що тепер сиділи на своїх місцях з цілковитим спокоєм. Не вплинула відчутно на пірогу й додаткова вага трьох провідників, адже її широке дно витискує досить води і не дуже осідає при цьому. Змайстрована ж пірога була чисто за правилами: тонкі ребра постягувані ремінними пасками, і, хоч на перший погляд могло скластися враження, буцімто пірога благенька й ненадійна, вона, певно, витримала б і удвічі більше число людей, ніж витримувала тепер.

Кеп примостився посередині піроги на низенькій поперечній лавці; поруч присів Великий Змій. Гострій Стрілі довелося поступитися місцем у кормі, і вони вдвох із дружиною сіли поперед Перших двох. Мейбл, схилившись над своїми вузликами, сиділа позад свого дядечка, а Слідопит і Прісна Вода обидва стояли на весь зріст: перший у носі, а другий— у кормі піроги, і кожен розмірено працював веслом, старанно уникаючи плюскоту. А що мандрівників уже не захищав ліс і форт був не дуже далеко, розмова велася стиха, бо всі пройнялися потребою остороги.

Освего саме в цьому місці була не вельми широка, зате повновода і темна; її некваплива похмура течія звивалася між навислими деревами, які подекуди майже затуляли небо. То тут, то там який-небудь напівповалений велет майже злягав на поверхню води, і всім у човні не раз доводилося пригинатися, аби не зачепитися за гілля; менші ж дерева, що кучерявіли обабіч впродовж усієї дороги, купали свої віти у воді. Картина, що її так чудово змалював наш славний поет у своєму вірші, який ми поставили епіграфом до цього розділу, знайшла тут своє повне втілення: чорна масна земля, удобрена віковічним рослинним перегноєм; повновода річка, що, здавалося, от-от вийде з берегів, та ще прохолода безмежних лісів — усе те, що Браєнтове перо дало нашій уяві, виразно постало тепер перед очима подорожніх. Словом, усе довкола свідчило про багатство і щедротність природи, ще не підкореної людським потребам та забаганкам,— розкішної, дикої, багатообіцяючої і навіть не позбавленої чарівної мальовничості. Нагадаємо, що діялося це 175... року, тобто задовго до того, як були освоєні західні землі сучасного штату Нью-Йорк чи здійснені перші сміливі задуми підприємців. У ті далекі часи між обжитими теренами колонії Нью-Йорк та прикордонною смугою, що межує з Канадою, існувало дві великі лінії військових комунікацій: одна проходила через озера Шамплен та Джордж, а друга — по Могауку, Вуд-Кріку, Онейді та інших згаданих уже річках. Уздовж обох цих ліній комунікацій споруджено було військові форти, за винятком відрізка миль сто завдовжки від останнього форту у верхів’ї Могауку до гирла Освего — його майже весь подолали Кеп та Мейбл під охороною Гострої Стріли.

— Мені іноді хочеться, щоб знову настав мир,— заговорив Слідопит,— коли можеш блукати лісом, не шукаючи ніякого іншого ворога, крім звіра та риби. Гай-гай, скільки щасливих днів провели ми тут удвох із Змієм на берегах річок, розкошуючи олениною, лососем та фореллю, байдужі до всіх мінгів та їхніх скальпів! Як мені інколи хочеться, аби ті блаженні дні повернулися знову, бо справжнє моє покликання — не в тому, щоб забивати собі подібних. Певен, що сержантова донька не вважає мене за негідника, якому приємно терзати людей.

По цих словах, що були промовлені запитальним тоном, Слідопит повернув своє засмагле, худорляве обличчя до Мейбл; і хоч гарним те лице насмілився б назвати хіба що найпристрасніший приятель Слідопита, дівчині припала до вподоби його усмішка, що променилася непідробною щирістю й прямотою.

— Не думаю, щоб мій батенько послав по мене когось із таких людей, — відповіла Мейбл, усміхаючись йому такою ж щирою, одначе набагато чарівнішою усмішкою.

— Таки ні, не послав би: наш сержант духом відчуває, яка перед ним людина; у скількох походах я з ним побував, а скільки ми з ним разом воювали, як то кажуть, пліч-о-пліч, хоч не люблю я такої тісноти, коли пахне сутичкою з французякою чи мінгом.

— То це ви той молодий друг, якого так часто згадував батько в листах?

— Його молодий друг... він переважив мене на тридцять років; так, так, сержант на тридцять років старший за мене і в стільки ж разів кращий.

— Тільки, мабуть, не в очах своєї дочки, друже Слідопите,— вставив Кеп, чий настрій після того, як він знову побачив довкола себе воду, значно поліпшився.— Ті тридцять років, про які ви згадували, навряд чи видадуться дев’ятнадцятирічній дівчині перевагою!

Мейбл уся зашарілася і, відвернувшись, аби уникнути поглядів тих, що сиділи в носовій частині піроги, зустріла захоплений погляд юнака, який стояв у кормі. Дівчині нічого не лишалося, як втопити свої жваві очі у воду. Саме в цю мить легенький вітерець подув широкою вулицею, утвореною деревами, не збриживши навіть її спокійної поверхні, і доніс якийсь монотонний важкий шум.

— Приємна мелодія,— промовив Кеп, нашорошивши вуха, мов той собака, що зачув далекий гавкіт.— Це часом не прибій коло берегів вашого озера?

— Та ні-бо, ні,— відповів Слідопит,— це просто оця річка перекочується через якісь там скелі за півмилі нижче.

— Невже на цій річці є водоспад? — здивовано запитала Мейбл, ще дужче заполум’янівши.

— Лиха година! Добродію Слідопите, чи ти, добродію Прісна Водо,— (так починав величати Джаспера Кеп, щиро переймаючи прикордонні звичаї),— чи не краще, бува, звернути вбік, ближче до берега? Перед цими водоспадами, звичайно, бувають пороги, і там не встигнеш угору глянути, як тебе вже потягло в чорториї Мальстрему^[26].

— Довіртеся нам, довіртеся нам, друже Кепе,— заспокоїв його Слідопит.— Ми, щоправда, всього-на-всього прісноводі матроси (а я навіть цим не можу похвалитися), але ми трохи розуміємося на тому, як .проїхати човном через ущелину, пороги а чи водоспад, і тому зробимо все, на що здатні, і провеземо вас через цей водоспад так, щоб не посоромити вашого вишколу.

— Провезете?! — вигукнув Кеп.— Лиха година, чоловіче! Невже ви й справді маєте намір пливти через водоспад у цій луб’яній шкаралупі?!

— Звісно, адже іншого шляху річкою нема — тільки через водоспад, і набагато легше перескочити через нього, ніж витягати все па берег, а потім нести на плечах і човен, і весь його вміст милю з гаком в обхід.

Мейбл повернула своє сполотніле личко до молодика в кормі, тому що саме в цю мить повий подув вітру доніс ревіння водоспаду, яке тепер, коли його природа була зрозуміла, здавалося особливо страшним.

— Ми гадали,— зауважив спокійно Джаспер,— що, висадивши па берег жінок та обох індіян, ми, білі чоловіки, яким вода — рідна стихія, зможемо втрьох безпечно перескочити через водоспад, бо ж нам це не первина.

— І ми розраховували, друже-моряче, спертися на вас,— сказав, підморгуючи Джасперові через плече, Слідопит,— адже ви звиклі бачити бурхання хвиль довкола, а як не буде кому втримувати вантаж, усе вбрання сержантової доньки може пірнути в річку, та й по ньому.

Кеп був спантеличений. Людину, яка взагалі ніколи не чула й не відала про човен та його призначення, так не збентежила б думка пливти через водоспад, як вона збентежила, з усього видно Кепа: надто вже добре він усвідомлював могуття стихії і повну безсилість людини, відданої на поталу її люті. Одначе гонор його збунтувався проти думки, щоб вилізти на берег тоді, коли інші не лише хоробро, але й спокійно пропонували пливти прямо. І все ж, незважаючи на оте почуття і на свою вроджену й набуту стійкість перед небезпекою, він, може, й полишив би свій пост, коли б видіння індіян, що здирають скальпи з людських голів, не заполонили його уяву так сильно, що пірога видалася йому чимось на зразок притулку.

— А як бути з Магнітиком? — запитав Кеп, у чийому сумлінні любов до небоги пробудила ще один докір.— Ми не можемо дозволити Магнітикові висаджуватися на берег, коли поблизу ворожі індіяни.

— Ні... Жоден мінг не насмілиться і близько підійти до водоспаду, бо те місце надто відкрите для їхніх диявольських підступів. Натура є натура, а в індіян вона така, що вони з’являються завжди там, де на них найменше чекають. Можете не боятися їх на битім шляху: індіяни завжди пантрують захопити вас зненацька. Ці підлі мерзотники тільки й думають, як би вас загнати на слизьке тим чи іншим робом. Повертай, Прісна Водо, до того стовбура, що лежить край берега. Там ми висадимо сержантову доньку, і вона зійде на берег, навіть ніг не замочивши.

Джаспер слухняно виконав розпорядження, і за кілька хвилин усі, крім Слідопита й обох моряків, були вже на. березі. Незважаючи на свій моряцький гонор, Кеп з радістю виліз би з піроги також але йому не хотілося так недвозначно виказати свій страх у присутності якогось прісноводого матроса.

— Закликаю весь екіпаж бути свідками того, що у цій витівці я бачу не більше глузду, ніж у плавбі човном через ліс,— заявив Кеп, скоро жінки та індіяни зійшли на берег.— Ніякого морського уміння в тому нема, щоб шубовснути човном з водоспаду; то є подвиг, який може вчинили найжовторотіший юнга з таким само успіхом, як найдосвідченіший моряк.

— Е, ні, вам не слід зневажати Освезький водоспад,— заперечив Слідопит,— бо хоч це й не Ніагара, не Дженесі, не Кегус, не Гленн і не канадські водоспади, та новакові він може добре нагнати страху в п’яти. Хай сержантова донька стане он на тій кручі: звідти їй буде видно, як ми, темні й неосвічені лісовики, переборюємо перешкоди, щоб вони нас не збороли.— А зараз, Прісна Водо, все залежатиме від твоєї твердої руки й пильного ока, зважаючи на те, що з добродія Кепа ми не можемо вимагати більше, як з пасажира.

Тим часом пірога все далі відпливала від берега, а Мейбл поспішала, тремтячи, до вказаної кручі; не приховуючи від своїх супутників страху за життя дядечка, що йшов на такий непотрібний ризик, вона не зводила очей з постаті спритного й дужого матроса, який на весь зріст стояв у кормі легкого човна, скеровуючи його рух. Та, заледве досягши вершини кручі й охопивши поглядом водоспад, дівчина мимохіть зойкнула й затулила очі руками, проте вже наступної миті відняла їх і завмерла, мов статуя, затамувавши подих, вражена тим, що діялося перед нею. Обидва ж індіяни байдуже посідали на стовбур дерева, майже не дивлячись на річку; тим часом дружина Гострої Стріли підійшла до Мейбл і, здавалося, спостерігала за кожним порухом човна з цікавістю дитини, що стежить за карколомними стрибками акробата.

Коли човен дійшов до середини річки, Слідопит став навколішки, орудуючи й далі веслом, щоправда, обережно і таким чином, щоб не заважати Прісній Воді, який незмінно стояв на весь зріст і не зводив очей з якогось предмета за водоспадом, вибираючи, очевидно, ліпше місце для проходу.

— Бери західніше, хлопче, бери західніше, туди, де піниться! — пробурмотів Слідопит.— Щоб верхівка отого дуба була на одній лінії зі стовбуром зламаної тсуги^[27]!

Прісна Вода не відповідав, бо човен був на бистрині і прямував до водоспаду, набираючи швидкості. В цю мить Кеп з дорогою душею погодився б віддати всю славу цього подвигу, яка чекала на нього, аби тільки бути на березі. В його вухах дедалі дужче наростав грім водоспаду, котрий, здавалося, ховався десь поруч, за завісою, але щомиті ставав гучніший та виразніший. І ось попереду Кеп побачив смугу, що перетинала ліс і на всій своїй довжині кипіла й вирувала в сліпучих зелених зблисках розбурханої стихії, міріади крапель якої, здавалося, ось-ось втратять силу зчеплення між собою.

— Нижче стерно, нижче стерно, чуєш! — вигукнув Кеп, не в змозі більше погамувати тривогу, коли пірога ковзнула на край водоспаду.

— Та вже буде нижче, буде,— відповів Слідопит, озираючись на якусь мить і радо сміючись безгучним своїм сміхом.— Ось ми й летимо вниз, то ж напевне! Підніми корму, хлопче, підніми ще корму!

Це було, як подув невидимого вітру. Прісна Вода надав потрібного розгону веслом, пірога ковзнула в жолоб, і впродовж кількох секунд Кепові здавалося, ніби кипляча вода підкидає його в казані. Спершу він відчув, як пірога немовби клюнула носом, потім побачив спінену воду, що нуртувала і з ревінням пролітала повз нього, після цього легенький човник затрусило, мов яєчну шкаралупу, а тоді, на свою превелику радість, не менш аніж на подив, Кеп відкрив, що їхній човен пливе гладеньким плесом нижче водоспаду, спонукуваний розміреними гребками Джасперового весла. Тим часом Слідопит, не перестаючи сміятися, підвівся з колін, відшукав бляшанку, вийняв свою рогову ложку і почав розважливо міряти, скільки ложок води потрапило в пірогу.

— Чотирнадцять повнісіньких ложок, Прісна Водо! Аж чотирнадцять ложок! А бувало, ти й сам підтвердиш, ти проводив човна, зачерпнувши тільки десять.

— Добродій Кеп так налягав назад, що я ледве утримував рівновагу човна,— серйозно відказав Джаспер.

— Може бути, може бути... Без сумніву, так воно й було, коли ти кажеш, але я пам’ятаю, як ти проходив, зачерпнувши тільки десять ложок води.

Кеп тільки гучно кашлянув, помацав свою косу, ніби щоб пересвідчитись, чи вона, бува, не відірвалась, а тоді озирнувся, наче хотів ще раз зміряти небезпеку, в якій щойно побував. Його прискіпливість легко пояснити: майже на всій своїй ширині річка прямовисно спадала з висоти десяти-дванадцяти футів, але приблизно посередині могутня течія промила в камені вузький хід, яким вода скочувалася вниз під кутом сорок — сорок п’ять градусів. Саме цим моторошним жолобом, поміж гострими скелями та пінявими чорториями, де шалена стихія, мов тріску, жбурляла благенький човен, якому необізнана людина напророкувала б неминучу загибель, вони й прослизнули вниз. А тим часом сама легкість піроги сприяла її безпечному спускові, бо, несена на гребенях, спрямовувана пильним оком та м’язистими руками стернового, вона, мов пір’їнка, перестрибнула з однієї купи піни на іншу, ледь замочивши лискучі боки. Треба було тільки пильнувати, аби не налетіти па скелі, яких було декілька, і суворо триматися потрібного напрямку, а решту зробив лютий потік^[28].

Сказати, що Кеп був здивований, значить і половини не висловити того, що він почував у ту мить, бо глибокий страх перед скелями, що його носить у собі більшість моряків, допоміг йому відчути справжнє захоплення відважним вчинком. Проте він не був схильний висловлювати свої почуття, аби не перехвалити прісну воду та річкове судноплавство.

Отож, щойно покінчивши з відкашлюванням, він знову дав волю своєму язикові і почав тим самим зверхнім тоном:

— Що ж, тут нічого не скажеш: фарватер ти добре знаєш, добродію Прісна Водо. А знати добре фарватер у таких місцях — це, зрештою, все. У мене були стернові, які провели б човен по цьому водоспадові теж, аби тільки знали фарватер.

— Друже моряче, фарватер знати ще мало,— сказав йому Слідопит.— Тут ще треба добрих нервів та хисту, щоб точно провести човен і не наткнутися на підводні скелі. У всій нашій окрузі, окрім Прісної Води, нема лоцмана, який би провів човен через Освезький водоспад з такою певністю, хоч, бувало, декому й щастило раз чи два з гріхом пополам якось проскочити через нього, Я й сам не зміг би пройти, хіба що з допомогою провидіння, а Щоб проскочити через пороги без купелі, тут потрібні лише Джасперова рука і Джасперове око. І хоча чотирнадцять ложок, зрештою, не така вже й велика біда, проте хотілося б, щоб їх було тільки десять, особливо зважаючи на ту обставину, що цього разу сержантова донька була глядачкою.

— Одначе це ви- вели пірогу, а не він: ви ж весь час казали йому, як і кудою пливти через поріг.

— «Людська слабкість, друже-моряче: це нам, білошкірим, притаманне. Будь у човні. Змій, ви б ні слова не почули від нього, хай би він там що у своїй голові міркував. Індіянин уміє тримати язика за зубами, не те що ми, білі: ми чомусь завжди вважаємо себе розумнішими за таких, як самі. Я вже досить успішно виліковую себе від цієї слабкості, хоча не так хутко можна викорчувати дерево, якому вже тридцять з гаком.

— Я б не сказав, сер, що це вже такий великий подвиг; слово честі, ніякого подвигу зовсім, якщо бути відвертим. Що ж тут такого: трошки зароситися у водяному пилові — та й усе. Куди страшніше глянути вниз із Лондонського мосту, та й то через нього наважуються щодня проходити сотні людей і навіть най- тендітніші дами. Сам його величність король власною персоною теж якось переїхав через нього!

— Ну, мені не треба в пірозі ні якихось тендітних дам, ні королівських величностей (хай бог дає їм здоров’я!), тому що зайва ширина човна в будь-який бік може хіба швидше вирядити всіх на дно. Бачу, Прісна Водо, нам доведеться ще провезти сержантового свояка через Ніагару, щоб показати йому, на що здатні прикордонні.

— Ну, дідька лисого, добродію Слідопите! Ви, певне, жартуєте, бо хіба можна в якійсь ликовій пірозі перескочити через такий могутній водоспад?

— Добродію Кепе, ви ніколи ще так не помилялися, як зараз. Адже це простіше простого: я скільки разів бачив на власні очі, як через нього перепливали піроги, і якщо ми будемо живі-здорові, сподіваюсь, я вам ще доведу це. Особисто я переконаний, що навіть найбільшого океанського корабля можна провести через Ніагарський водоспад, якщо, зрозуміла річ, він перш добереться до порогів.

Кеп не помітив лукавих поглядів, якими обмінялися Слідопит і Прісна Вода, і, спантеличений, на якийсь час замовк, бо, правду кажучи, він ніколи не підозрював, щоб з Ніагарського водоспаду можна було спуститися, хоча, гарно подумавши, він і сам, як і будь-хто, мабуть, здогадався б, що вся трудність Полягала в неможливості взагалі дістатися-до нього кораблем.

На цей 'час наші мандрівники саме підпливли до того місця, де, замаскована в кущах, стояла Джасперова пірога, і всі розсілися по човнах: Кеп, його небога та Джаспер сіли в один, а Слідопит, Гостра Стріла та його дружина — в другий. Тим часом могіканин пішов берегом, шукаючи слідів ворога з осторогою, притаманною його народові.

Лише коли пірога опинилася на бистрині й, вряди-годи підтримувана Джасперовим веслом, швидко помчала за водою, на сполотнілих щоках Мейбл знову почав пробиватися рум’янець. Переправа через водоспад, що відбувалася на очах дівчини, нагнала на неї такого жаху, що на хвилю їй відібрало мову, проте навіть переляк не в силі був заглушити захоплення тією майстерністю, з якою юнак правував човном. А втім, холоднокровність і впевненість, з якими Прісна Вода здійснив цей безстрашний вчинок, не залишили б байдужою 1 не таку чутливу душу. Він стояв незрушно прямий навіть тоді, коли човен пірнув сторч, і з берега бачили, що саме завдяки його хистові й силі пірога прослизнула повз камінь, який розкидав бризки в пінистому шумовинні, раз по раз то зринаючи і показуючи свій бурий горб, то знову ховаючи його під прозорим простирадлом води, ніби стихією розмірено керував який механізм. Язик не завжди спроможний висловити все те, що бачать очі, а Мейбл таки доволі побачила навіть у ті страшні хвилини, щоб з її пам’яті ніколи не зітерся образ летючої піроги і непорушного стернового. І тепер, перебуваючи під Джасперовим заступництвом та бачачи, як він турбується про неї, Мейбл підсвідомо відчула в собі ту таємничу силу, яка так міцно притягує жінку до чоловіка, і вперше відтоді, як вона вирушила Із форту Стенвікс, їй раптом стало легко й безпечно в цім човнику з крихкої кори. Оскільки, як на те, другий човен плив поруч і Слідопит був на очах у дівчини, то розмову переважно підтримував останній, а Джаспер відгукувався досить рідко, хіба що коли до нього зверталися. Осторога, з якою він кермував пірогою, викликала б, мабуть, подив у кожного, хто знав його 8авжди недбалу й упевнену манеру.

— Ми надто добре знаємо, що являє собою жіноча вдача, і з цих причин не повезли через водоспад сержантову доньку,— промовив, звертаючись до Кепа І позираючи на Мейбл, Слідопит.— Хоч, ніде правди діти, я знав кількох представниць її статі в наших краях, котрі попливли б, не зморгнувши оком.

— Тільки не Мейбл: вона така ж боязка, як і її мати була,— зауважив Кеп,— і то добре, друже, що ви зважили на її слабкість. Не забувайте, що дитина ще й разу не плавала морем.

— Таки так, зате ви були безстрашні... всі, мабуть, помітили, як байдужісінько ви попливли з нами. Мені вже раз доводилося переправлятися з одним новаком, і він вистрибнув за борт, коли човен пішов сторч; ну, а як йому потім повелося — самі можете здогадатися!

— Що ж сталося з тим небораком? — поцікавився Кеп, спантеличений сухим тоном співрозмовника, хоч глузування було таке очевидне, що хто-небудь кмітливіший за старого моряка давно засумнівався б у щирості Слідопитових слів.— Той, хто сам проплив це місце, напевно, поспівчуває йому.

— Ваша правда — це був і справді неборак, та до того ще й зелений новак, і він, бачте, хотів нас, темних невігласів, повчати. Так ви питаєте, що з ним сталося? Полетів собі шкереберть, мов який палац а чи фортеця.

— Коли б вони вистрибнули з човна! — додав, усміхаючись, Джаспер, хоч він, очевидно, дужче за свого старшого друга хотів уже облишити розмову про водоспад.

— Хлопець має рацію,— промовив Слідопит, сміючись до Мейбл (їхні човни зійшлися так близько, що майже торкалися один одного бортами).— Звісно, він має рацію. Проте ви ще нічого не сказали, якої ви думки про стрибок, що ми оце утнули.

— Він був небезпечний і сміливий,— відповіла на звернене до неї запитання Мейбл.— Як я дивилася згори, то вже не рада була, що ви пішли на такий ризик, хоча тепер, коли все щасливо минулося, я можу тільки захоплюватися вашою відвагою та стійкістю.

— Не подумайте тільки, ніби ми вчинили це, аби похизуватися перед жінкою. Це молодим, може, приємно набивати собі ціну один перед одним вчинками, що можуть видаватися гідними похвали й відважними, але ні я, ні Прісна Вода не належимо до того роду. Я від природи,— хоч це чи не найкраще міг би засвідчити Змій,— людина пряма, з щирою душею, і пиха не в моїй натурі, надто ж, коли треба виконати свій обов’язок. Що ж до Джаспера, то, повірте, він радніше переправився б через Освезький водоспад без жодного свідка, ніж на очах у сотні глядачів. Я вже з ним не раз бував у бувальцях і переконався, що хлопець не з хвалькуватих чи марнославних.

Мейбл нагородила Слідопита усмішкою, яка сприяла тому, що його пірога ще деякий час пливла поруч: врода й молодість цієї квітучої чарівної дівчини були тут, на далекому кордоні, таким рідкісним явищем, що вони зворушили навіть суворе, приборкане серце лісовика.

— Ми це зробили задля справи,— вів далі Слідопит,— все це зроблено для блага, адже якби ми були понесли пірогу в обхід водоспаду, то згаяли б хтозна-скільки часу. Коли треба звідусіль остерігатися віроломних мінгів, найдорогоцінніше — виграти час.

— Але чого нам зараз боятися, Слідопите? Човни пливуть прудко, і за дві години, як ви самі казали, ми будемо в форту,— промовила Мейбл.

— Хитрого ірокеза, красуне, котрий важить па ваші чудові коси. Адже всі ми, присутні тут, зобов’язані перед сержантом, а ще більше, гадаю, перед вами, зробити все, щоб оберегти вас від лиха. Диви, Прісна Водо, що то бовваніє ген там попереду,— бачиш, на кручі — на тій, що ото на другому вигині за кущами?

— То Великий Змій, Слідопите. Він махає руками й щось показує, чого я не розумію.

— Не будь я білий, якщо то не Змій, і він показує, щоб ми підпливли до його берега... Так і знай, заварюється якась халепа, бо інакше людина такої обачності й витримки ніколи не стала б нас турбувати. Ну, товариство, не падати духом! Ми чоловіки і маємо зустріти дияволів, як личить людям нашого кольору шкіри п покликання. Ат! Ніколи не бува добра з хваління. Треба тільки похвалитися, що ти в безпеці, як тут-таки небезпека ловить тебе на брехні.