Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ V

Скрізь засіли вороги.

Смерть чигає навкруги.

Шеллі. «Смерть»

Це була тривожна мить. Про наміри своїх переслідувачів утікачі могли здогадуватися тільки з їхніх жестів і лютих вигуків, якими вони висловлювали своє розчарування. Тепер стало цілком ясно, що частина їх повернула знову по своїх слідах до форту і що всі ті переваги, які гадалося досягти хитрістю з багаттям, втрачено. Але нині жалкувати за цим було ніколи, бо втікачам загрожувала небезпека ось-ось бути викритими трьома ірокезами, які брели до них попід берегом. Всі ці факти чітко, ніби самі собою, відбилися в Слідопитовій голові, і він підсвідомо відчув, що треба негайно приймати рішення і всім бути готовими діяти злагоджено. Отож, не зчиняючи найменшого шуму, він поманив до себе обох індіян та Джаспера й пошепки сказав їм:

— Приготуймося, приготуймося. Триклятих скальполовів тільки троє, а нас п’ятеро чоловіків, чотирьом з яких уже не вперше бувати в таких бувальцях. Так от: ти, Прісна Водо, береш на мушку он того, розмальованого барвами смерті; тобі, Чингачгуче, доручаю вождя, а тобі, Гостра Стріло,— он того, наймолодшого. Та пильнуйте, щоб не переплутали: дві кулі в одного — то завелика розкіш у таку хвилину, коли над сержантовою донькою нависла така небезпека. Я про всяк випадок буду в резерві: чого доброго, ще з’явиться четвертий бузувір або в кого не витримають нерви і схибне рука. За жодних обставин не відкривати вогню без мого наказу! Стрілятимемо лише в разі крайньої необхідності, щоб, бува, не накликати решти негідників, які ще не встигли зайти далеко. Джаспере, хлопче, на випадок, якби пас оточили й з берега, негайно вигонь пірогу з сержантовою донькою і щодуху веслуй до форту. Дасть бог — і прорвешся.

Заледве Слідопит віддав ці розпорядження, як наближення ворогів змусило ного замовкнути. Ірокези повільно спускалися все нижче й нижче за течією, тримаючись задля власної безпеки попід навислими над водою кущами, тим часом шелест листя й тріск галуззя, що невдовзі долетів, став страшним свідченням того, що паралельно берегом нарівні з ними так само повільно просувався інший ворожий загін. Коли обидва загони дійшли до Слідопитового насадження, вони стали видимі один одному завдяки відстані між заслоною та природним берегом. Тут вони зупинилися й стали вести раду, яка проходила, в повному розумінні слова, над головами тих, котрі принишкли у сховку. Тепер уже й справді ніщо не захищало мандрівників, окрім листя та лозин, що гнулися додолу від найменшого подиху вітру, а повій він хоч трохи сильніше, всі ті пагони попадали б у воду. На щастя, погляди індіян, що стояли в річці, як і тих, що були па березі, зустрічалися якраз над вершечками кущів, віти яких так перепліталися з кучерявим насадженням, що не викликали жодної підозри. Мабуть, саме сміливість задуму відвертала викриття наших героїв. Розмова була дуже серйозна, хоча й велася стишеними голосами, так, ніби співрозмовники побоювалися, щоб їх, бува, хто не підслухав. Розмовляли говіркою, котру чудово розуміли як обидва індіянини, так і Слідопит. Навіть Джаспер дібрав дещо з того, що вони говорили.

— Водою геть позносило сліди, і нічого не видно! — сказав один з індіян, який стояв так близько біля штучної заслони, що його можна було проткнути остями, які лежали в Джасперовій пірозі.— Вода так позмивала сліди, що навіть інгізький^[33] хорт не годен їх знайти.

— Блідочолі пересіли в піроги й попливли вниз,— відповів йому індіянин з берега.

— Не може бути! Там — певні рушниці наших воїнів.

Слідопит кинув багатозначний погляд на Джаспера і міцно зціпив зуби, щоб притамувати звук власного подиху.

— Хай мої молоді воїни вдивляються так пильно, ніби в них орлині очі,— промовив у

відповідь найстарший воїн із тих, що брели річкою.— Ми ось уже місяць на стежці війни, а добули- тільки один скальп. З блідочолими дівчина, а декому з наших відважних воїнів потрібна дружина.

На щастя, Мейбл не розуміла цих слів, зате Джаспер ще дужче спохмурнів, а лице його спалахнуло гнівом.

На цьому розмова між ірокезами припинилася, і причаєний загін почув стишені й обережні кроки тих, що йшли берегом, розводячи галуззя на боки й повільно просуваючись уперед. Незабаром стало очевидно, що вони поминули схованку, одначе ті з них, котрі були у воді, ще зосталися, нишпорячи очима по кущах, і їхні очиці на тлі химерно розмальованої шкіри поблискували, як розжеврілі вуглини. Після зупинки, що тривала дві-три хвилини, вони також стали проходити далі, але якось неохоче, спроквола відтягуючи ноги, як це буває з людьми, коли вони щось загублять і крутяться на одному місці. Таким чином вони поминули штучну заслону, і Слідопит, широко розтуливши рота, заллявся щирим, але безгучним сміхом, який природа і звичка зробили індивідуальною особливістю цієї людини. Його радощі, проте, були передчасні, бо в цю самісіньку мить ірокез, який брів заднім, ще раз озирнувся й раптом закляк на місці, мов укопаний: з його напруженої пози й завороженого погляду можна було відразу здогадатися, що якийсь неоглянутий кущ викликав у нього підозру.

Щастя принишклих мандрівників, що воїн, у якого виник цей сумнів, був занадто молодий і не мав, очевидно, великої довіри серед своїх товаришів. Він добре знав, яке значення для юнака його років мають обачність та скромність, тому, як вогню, боявся глузувань та презирства, що їх накликав би на себе, знявши тривогу без причини. Отож він не гукнув товаришів, що брели далі, а сам повернув назад і насторожено став наближатися до Слідопитової заслони, ні на мить не зводячи з неї очей, неначе вона була зачарована. Причиною всього стала одна-єдина повернена до сонця гілочка, на якій теліпалося кілька прив’ялих листочків, проте й цього малопомітного відхилення від звичайного для живої природи стану речей цілком вистачило, щоб його негайно помітило око індіянина: адже чуття у дикуна, та ще коли він на стежці війни, такі тонкі й гострі, що навіть найнезначніші дрібниці, які, здавалося б, не мають ніякого значення, правлять йому дороговказом до мети. Разом з тим саме дріб’язковість прикмети утримала юнака від того, щоб поділитися своїм відкриттям зі старшими товаришами. Якщо він і справді натрапив на щось дуже важливе, то краще хай слава неподільно належить, мовляв, лише йому одному; а коли нічого не відкриє, то хоч не буде посміховиськом, чого більш за все на світі боїться кожен індіанський юнак. А, крім усього, він, як і кожен воїн у пущі, остерігався потайної засідки та раптового нападу з-за рогу

її тому підходив до заслони неквапом і з надзвичайною осторогою. Через ці вагання, викликані згаданими причинами, воїн дуже забарився, тому коли він підійшов до Слідопитової заслони так близько, що міг дістати її рукою, обидва загони його товаришів відійшли вже на п’ятдесят-шістдесят ярдів.

Незважаючи на критичне становище, кожен з тих, що сиділи у сховку, ні на мить не зводив очей з обличчя молодого ірокеза, душу якого роздирали суперечливі почуття. Спершу його .вабило незбориме бажання добитися успіху там, де зазнали невдачі навіть най- досвідченіші воїни його племені, а з успіхом він розраховував здобути й славу, яка рідко ощасливлювала юнака чи воїна такого віку на стежці війни; потім його щораз більше стали мучити сумніви, бо з кожним подихом вітру прив’яле листя на гіллячці, здавалося, оживало й підіймалося знову, а красномовне обличчя пересмикувалося від страху. Денна спека, проте, так мало вплинула на листя повтикуваних у воду гілок, що коли ірокез торкнувся до нього пальцями, він уже був подумав, що ошукався. А що людській натурі завжди властиво нічому не йняти віри, не помацавши, то і молодий ірокез, аби доконче пересвідчитися й не полишати жодних сумнівів, сторожко розсунув повтикувані гілки й ступив крок, прямо в криївку, де враз перед його очима постали тьмяні постаті наших героїв, котрі видалися йому в першу мить занімілими в своїй незрушності статуями.

Не встигли ще утікачі побачити й почути палючі очі, легкий переляк і тихий вигук індіянина, як Чингачгук замахнувся і цюкнув гострим томагавком ворога у тім’я. Ірокез божевільно змахнув руками, скочив назад і звалився у воду. Швидка течія підхопила тіло, яке ще корчилось у передсмертній агонії, і понесла вниз. Делавар був щосили кинувся ловити свою жертву за руку, аби здерти скальп, та бистрінь закрутила кривавий слід, і тіло, яке ще тіпалося в конвульсіях, відпливло геть.

Все це скоїлося за менш як півхвилини, а події розгорталися так нагло й непередбачено, що люди, менш обізнані за Слідопита і його друзів з умовами лісової війни, мабуть, розгубилися б і де знали, що його діяти далі.

— Не можна втрачати жодної миті! — стишено, але з усією серйозністю сказав Джаспер, висмикуючи й відкидаючи набік гілки.— Робіть те, що я роблю, добродію Кепе, якщо хочете врятувати свою небогу; а ви, Мейбл, хутчій лягайте на дно піроги.

Ще не докінчивши цих слів, він схопив легеньку пірогу за ніс і чимдуж потяг її, не без допомоги Кепа, що підпихав ззаду, проти води, бредучи попід самісіньким берегом і ховаючись за кущами від ірокезів, що могли помітити їх з річки, й намагаючись якомога швидше досягти закруту, за яким можна було б сховатися від ворога. Слідопитова пірога стояла ближче до берега й, отже, мала виходити останньою. Делавар зіскочив на Вузеньку косу берега і зник у лісі (його обов’язком було слідкувати за пересуванням ворога), а Гостра Стріла подав своєму білому супутникові знак брати пірогу за ніс і тягти слідом за Джаспером. Усе це відбулося в одну мить. Та ледве Слідопит вибрів на швидку воду, що починалася відразу за косою, як раптом відчув, що пірога, яку він тяг, умить полегшала. Озирнувшись, він побачив, що не стало ні самого тускарори, ні його дружини. «Зрада!» — миттю майнуло в його голові, але зупинятися було ніколи, бо нижче за течією не своїм голосом заволали ірокези, сповістивши цим самим, що труп забитого вже доплив до того місця, де брели його друзі. Гримнув постріл з рушниці, і провідник побачив, що Джаспер, обігнувши коліно річки, перепливає на другий бік. Він на весь зріст стояв у кормі, і вдвох із Кепом, що сидів у носовій частині піроги, вони з усіх сил налягали на весла, й легенька пірога ривками гналася вперед. Погляд, думка, дія швидко чергувалися у того, хто був так натренований у мінливостях прикордонної війни. Стрибнувши в корму своєї піроги, Слідопит дужими помахами весла вивів її на бистрінь і сам теж почав гребти до того берега, тільки значно нижче за течією, ніж Джаспер.

Він свідомо зробив себе мішенню для ворожих куль, добре знаючи, що бажання ірокезів заволодіти його скальпом затьмарить усі їхні інші підлі заміри.

— Тримай вище, Джаспере! — гукнув доблесний провідник, розсікаючи воду широкими й дужими гребками весла.— Тримай вище і причалюй до тих вільхових кущів, що напроти! Бережи сержантову доньку над усе, а негідників-мінгів полиш нам із Змієм!

Джаспер багатозначно махнув у повітрі веслом на знак того, що зрозумів старшого товариша, а в цей час один по одному загриміли рушничні постріли, і кожен з них був спрямований на самотнього гребця ближчої піроги.

— Еге ж! Випорожняйте, бовдури, свої рушниці, бо ви і є бовдури! — говорив про себе Слідопит, що набув звичку розмовляти сам до себе від довгого перебування у лісовій самотині.— Випорожняйте і далі так, не цілячись, свої рушниці, давайте мені змогу все ближче й ближче підпливати до того берега. Я не буду ганити вас за таку неприцільну стрільбу, як зробив би кожен делавар чи могіканин, адже я білий і вся моя натура — натура білої людини, а не індіянина. Не личить похвалятися під час бою, та коли вже я тут сам, а не на людях, то повинен відверто 'сказати, що вам разом з деякими нашими городянами тільки горобців по садках полохати! Оце вже дещо ліпше! — вигукнув він, відсмикнувши назад голову, коли біля його скроні продзижчала куля, відірвавши пасмо чуба.— Але від кулі, що пролетіла хоч на дюйм від цілі, користі рівно стільки ж, як і від кулі, що взагалі не вилітала з дула. Браво, Джаспере, ти молодець! Сержантова красна донька мусить бути врятована, хай навіть ціною наших скальпів.

У цю мить Слідопит був саме посеред річки — майже напроти ворогів, що стріляли по ньому, тим часом як друга пірога в дужих руках Джаспера та Кепа швидкими ривками підпливала до берега точно в тому місці, яке було їм вказане. Цього разу старий моряк теж тримався по-молодецькому, тому що був у своїй стихії, щиро любив рідну небогу та й за власну душу потерпав, а до бою йому було не звикати, хоч його досвід, звичайно, набувся у зовсім інших боях. Ще кілька дужих гребків — і пірога, нарешті, з розгону влетіла у вільхові кущі. Джаспер хутчій вивів Мейбл на берег, і з цієї миті всі троє утікачів були в безпеці.

Не так велося Слідопитові. Своєю сміливою Самопожертвою він надто ризиковано виставив себе перед ворогами, потрапивши у становище, небезпечність якого набагато зросла: його пірогу відносило все ближче й ближче під ворожі кулі, а до ірокезів, які стояли у воді, поспішив приєднатися загін, що йшов понад берегом. Освего в цьому місці була з кабельтов завширшки, а що пірога пливла саме на середині річки, він перебував від рушниць, які безперестанку стріляли по ньому, в межах прицільної відстані.

У такій скруті Слідопита виручали тільки його холоднокровність та кмітливість. Він добре розумів, що зможе врятуватися лише тоді, коли безперестанку рухатиметься, бо на такій відстані в нерухому ціль можна було влучити майже з кожного пострілу. Проте самої лише рухливості було ще замало, бо ж індіяни, чудові стрільці по стрибучих оленях, певне, досить добре вміли міняти приціл по прямій лінії, а тому Слідопитові не можна було рухатися тільки в одному якомусь напрямкові. Отож він мусив якомога частіше петляти пірогою — то, мов стріла, летіти за течією, то раптом змінювати курс і зигзагом іти поперек бистрини до берега. На його щастя, ірокези не могли, стоячи у воді, перезаряджати свої рушниці, а високі кущі заважали тим, що стріляли з берега, вести прицільний вогонь по втікачеві. Так, скориставшись з безпорадності ірокезів, Слідопит і під градом куль з усіх їхніх рушниць швидко віддалявся від них як униз по річці, так і до протилежного берега, коли раптом і без того небезпечне його становище ускладнилося ще більше: з’явився загін, який чатував у засідці, щоб перестріти утікачів, коли б вони попливли вниз річкою.

Це були ті самі воїни, на яких натякали їхні товариші у коротенькій розмові, що велася над головами мандрівників. Їх було щонайменше чоловік десять, і вони, цілком свідомі своєї кривавої мети, зайняли позицію біля того місця, де річка люто проривається крізь скелі та мілини й утворює своєрідний поріг, або, як його називають тутешні жителі, розколину. Слідопит усвідомлював, що, якби він поплив на цей поріг, його хоч-не-хоч затягло б саме туди, де засів новоприбулий загін, бо течія там просто непоборна та ще й валуни, яких ніяк не обійдеш, і йому смерті чи полону там не минути. Тому він докладав відчайдушних зусиль, щоб дістатися до західного берега, бо вороги були вздовж усього східного. Це було, одначе, понад людські сили, а повернути пірогу проти течії означало б звести швидкість її руху нанівець і фактично зробити з себе нерухому мішень. У такій гострій ситуації провідник з притаманною йому холоднокровністю прийняв відчайдушне рішення й відповідно до нього почав діяти. Замість того щоб пливти за течією в жолоб поміж валуни, він повернув пірогу до наймілкішої частини річки, а допливши до неї, схопив рушницю та сумку, вистрибнув у воду і пішов убрід від валуна до валуна, тримаючи напрямок на західний берег. Залишену пірогу закрутило в дикій течії, то перекидаючи на слизькому камінні, то наповнюючи її по самі вінця, то знову випорожнюючи, аж доки, зрештою, прибило до берега за кілька ярдів від того місця, де засіли ірокези.

Тим часом Слідопит аж ніяк не втік від небезпеки, бо коли в перші хвилини дії ворогів і були паралізовані його сміливістю та винахідливістю, які вважаються великими чеснотами в індіян, то жадоба помсти й дике бажання заволодіти його неоціненним скальпом хутко вивели їх із цього миттєвого остовпіння. Знову загриміли постріли, і кулі засвистіли над головою втікача серед реву води. А він брів, не зупиняючись, усе далі й далі, мов заворожений, бо хоч кулі й попробивали його грубу провідницьку одіж у кількох місцях, жодна з них навіть не вдряпнула його.

Оскільки Слідопитові доводилося брести подекуди на такій глибині, що вода сягала йому під пахви і він змушений був тримати рушницю та амуніцію над водою, він швидко вибився з сил і зрадів, коли натрапив на кам’яну брилу, чи, власне, маленьку скелю, що виступала з води і зверху була суха. На цей камінь він поклав свою рогову порохівницю, а сам тим часом зайшов за нього й сховався від куль. Звідси до берега було вже не більше п’ятдесяти футів, але, гляпувши на тиху, швидку й темну течію, що миготіла поміж ним і берегом, він зрозумів, що відстань цю доведеться долати тільки плавом.

Тепер стрілянина з боку індіян на деякий час ущухла, бо вони, зібравшись навколо піроги й знайшовши в ній весла, почали лаштуватися до переправи через річку.

— Слідопите! — раптом озвався голос напроти з кущів західного берега.

— Що тобі, Джаспере?

— Кріпіться, з вами друзі, й жоден мінг не перепливе сюди, не заплативши життям за своє зухвальство. Чи не краще б вам покинути рушницю на камені й пливти хутчій сюди, поки ті негідники не відчалили од берега?

— Справжній лісовик ніколи не розлучається з рушницею доти, доки в нього є порох у порохівниці чи куля в лядунці^[34]. Сьогодні, Прісна Водо, мені ще не доводилося спускати курок, а я не можу відмовити собі в приємності почастувати цих бузувірів, щоб вони пам’ятали моє ім’я. Від того, що я трохи постою у воді, зі мною нічого не станеться, тим більше, що я он бачу серед тих виплодків мерзотника Гостру Стрілу й від душі хочу послати йому платню, яку він так чесно заробив. Сподіваюся, Джаспере, ти не привів сержантову доньку під кулі?

— Вона в повній безпеці, принаймні в цю мить, хоча тепер усе залежить лише від одного: чи зуміємо ми не допустити ірокезів на цей берег. Адже вони тепер напевне знають, як нас мало, і якби вирішили перевезтися, то не сумніваюся, що для прикриття залишили б своїх і на тому боці.

— У цих справах, хлопче, ти маєш більше хисту, ніж я, хоча дай мені зараз весло, і я запевняю, що втру носа найкращому мінгові, який будь-коли ловив лососів. Але якщо вони перевезуться нижче порога, то чому ми не можемо перевезтися на той бік вище порога і погратися в котика й мишок з цією вовчою зграєю?

— Бо, я ж кажу вам, частина їх залишиться на тому березі, а потім — хіба ви, Слідопите, погодилися б виставити Мейбл під кулі ірокезів?

— Ми мусимо врятувати сержантову доньку,— рішуче відповів Слідопит.— Маєш рацію, Джаспере: вона не повинна ризикувати своїм красним личком і ніжним тілом під кулями лукавого мінга; це не в її природі. Що ж тоді робити? Передовсім, якщо це можна, затримати їх на годину-дві на тому березі, а тоді нам на поміч прийде темрява.

— Я цілком згоден, Слідопите, якщо це можна зробити. Але чи вистачить у нас на це сил?

— З нами бог, хлопче... з нами бог; я не припускаю, щоб провидіння відвернулося від такого безневинного створіння, як сержантова донька, та ще в таку тяжку годину. І, наскільки мені відомо, між водоспадом та залогою більше нема човнів, окрім цих двох; та й не думаю, щоб під дулами твоєї та моєї рушниць зміг проскочити коли-небудь хоч один мінг. Не буду вихвалятися, Джаспере, але по всьому кордоні всім добре відомо, що мій «оленебій» рідко не влучає в ціль.

— Ваш хист, Слідопите, визнаний усіма й кожним, однак, щоб набити порохом рушницю і вставити кулю, потрібен час, а ви ж не на землі, за добрим укриттям, де можна зручно стріляти. А якби вам наша пірога, ви змогли б перевезтися, не замочивши рушниці?

— Питаєш, чи вміє орел літати, Джаспере? — відповів той, сміючись своїм звичним сміхом і оглядаючись назад.— Але краще б тобі зараз не гребти сюди під кулі, бо ті негідники, бачу, знову подумують відновити стрілянину.

— Це можна зробити й без будь-якого ризику. Ось добродій Кеп піде до човна і кине гілочку на воду, аби визначити напрямок течії, що відходить саме звідти і йде до вашого каменя. Дивіться, он він уже кинув її; якщо вона підпливе прямо до вас, підніміть руку, і ми пустимо пірогу. Якби навіть човен і проминув вас — не страшно: його підхопить нижче вир і все одно приб’є до нашого берега, і там я його зловлю.

Ще не встиг Джаспер доказати, як Слідопит уже помітив гілку — її несло прямо на нього. Коли вона пропливала поряд, він схопив і підняв її, на знак успіху, над головою. Кеп зрозумів сигнал і негайно пустив пірогу за водою, спрямувавши її з такою завбачливістю і спритністю, на які здатний був тільки справжній моряк.

Пірога попливла в тому самому напрямкові, що й гілка, а за хвилину її вже затримав Слідопит.

— Це було зроблено, Джаспере, з кмітливістю прикордонця,— промовив, усміхаючись, Слідопит,— але й таланти твої теж стосуються переважно води, як мої, звичайно,— лісу. Ну, хай тепер падлюки мінги зводять курки й ціляться, бо це буде, мабуть, востаннє, коли вони матимуть нагоду безкарно стріляти по людині, котрій ніде сховатися.

— Чому ж ніде: штовхніть пірогу поперек течії до мене, а самі в цю мить падайте на дно,— нетерпляче гукнув Джаспер;— Навіщо так ризикувати.

— Я люблю стояти перед своїми ворогами віч-на-віч, як личить воякові, коли вони самі подають цей приклад! — з гордістю відповів Слідопит.— Я народився не червоношкірим, а білим і битимуся не з засідки, а відкрито, як і личить білому.

— А Мейбл?

— Правда, хлопче, правда... Сержантова донька мусить бути врятована, а тому нічого, як ти кажеш, по-дитячому ризикувати. Ти й справді гадаєш, що можеш упіймати пірогу там, де стоїш?

— В цьому не може бути жодного сумніву, якщо ви штовхнете її з усіх сил.

Слідопит приклав належне зусилля, легенька пірога шугнула впоперек течії, і Джаспер ухопив її рукою, коли вона підпливала до берега. Припнути пірогу і зайняти в чагарникові потрібну позицію було вже справою якоїсь миті, після чого друзі міцно потисли один одному руки, ніби зустрілися по хтозна-якій довгій розлуці.

— А тепер, Джаспере, побачимо, чи наважиться хто з тих недолюдків-мінгів перепливти Освего, як мій «оленебій» вищирить зуби. Ти, безумовно, спритніший з веслом, гребком і вітрилом, аніж з рушницею, але в тебе хоробре серце й тверда рука, а саме цього й треба в бою.

— Я стану між ворогами і Мейбл,— спокійно промовив Джаспер.

— Так, так, ми повинні вберегти сержантову доньку. Ти мені взагалі подобаєшся вже сам по собі, хлопче, ну а тепер ти мені подобаєшся ще дужче тим, що думаєш про беззахисну дівчину в тяжку годину, коли є потреба у твоїй мужності. Диви, Джаспере! Троє негідників і справді сідають у пірогу. Мабуть, гадають, що ми повтікали, інакше вони напевно ж не відважилися б на такий крок прямісінько перед дулом мого «оленебоя».

Ірокези таки й справді вирішили зробити спробу перебратися через річку пірогою, вважаючи, що Слідопит та його друзі, які тим часом чудово замаскувалися, дійсно кинулися навтікача. Саме так, мабуть, на їхньому місці й вчинили б люди білої раси, проте на руках наших друзів була Мейбл, а крім того, маючи за плечима сувору школу війни в лісових умовах, вони добре усвідомлювали, що не можна не відстоювати цю єдину позицію, котра й справді якоюсь мірою давала їм прихисток.

Як казав Слідопит, у пірозі було троє воїнів: двоє на колінах, з націленими рушницями, готові щомиті спустити курки, а третій — стоячи на весь зріст у кормі, з веслом. Та це вже було потім, як вони відчалили від берега, а до цього ірокези спочатку перетягли човна вгору по річці далеченько за поріг,— аж туди, де течія вповільнює свій плин. Вже з першого погляду було видно, що ірокез, який правував пірогою, чудово знав своє діло, бо вона від його широких і розмірених гребків шугала кришталевою гладінню тихої ріки, як пір’їнка в повітрі.

— Можна пальнути? — шепнув Джаспер, гарячкуючи від нетерпіння вступити в бій.

— Ні, ні, ще не час, хлопче! Адже їх тільки троє, і якщо добродій Кеп уміє користуватися тими пугачами, що в нього за поясом, то ми зможемо навіть дозволити їм зійти на берег і ще й заберемо назад свою пірогу.

— Але ж Мейбл?..

— Нема чого боятися за сержантову доньку. Ти ж кажеш, вона в дуплі дерева, вхід до якого ти розсудливо заплів ожиною. Коли ти після себе й справді так замів сліди, як запевняєш, то мила дівчина може там сидіти й місяць, насміхаючись собі над мінгами.

— Ніколи не можна бути певним... Я вже жалкую, що не підвів її ближче до нашого сховку.

— Навіщо, Прісна Водо? Щоб над її милою голівкою свистіли кулі, а серденько тріпотіло від жаху? Ні, ні, їй краще бути там, де вона тепер, бо там безпечніше.

— Ніколи не вгадаєш, де краще... Ми самі думали, що сидимо в безпеці за кущами, і все ж, як бачите, нас знайшли.

— І те жовтороте чортеня поплатилося за свою цікавість, а цих негідників чекає...

Та він не доказав, бо в цю мить пролунав постріл і мінг, що стернував, високо підскочив у пірозі й гепнув разом з веслом через борт у воду, а в одному місці над кущами по той бік річки піднявся й швидко розсіявся клубок диму.

— То Змій сичить! — вигукнув захоплено Слідопит.— В жодного делавара ще не билося в грудях таке віддане й мужнє серце! Ет, жаль, що він втрутився, але ж звідки йому було знати, що ми напоготові... Звідки йому було знати.

Щойно пірога зосталася без керманича, її підхопила течія і понесла прямо на поріг. Не в змозі будь-що вдіяти проти могутньої стихії обидва індіянини, залишившись напризволяще, в жахові тільки зирили довкола. На Чингачгукове щастя, увага ірокезів була прикована до їхніх двох товаришів, які опинилися в небезпеці, а то йому було б таки непереливки — чи й взагалі неможливо будь-як урятуватися від помсти ворогів. Але жоден з них і з місця не зрушив, хіба що де заховався й очей не зводив з двох небораків, що лишилися в пірозі. Ще не минуло, напевне, й стільки часу, як забрала наша розповідь, а пірогою вже стало крутити і жбурляти на всі боки серед валунів, й обидва шукачі пригод змушені були впасти долілиць на її дно — єдине, чим можна було зберегти рівновагу човна. Та й ця їхня природна хитрість, як незабаром з’ясувалося, була марна, бо легенька пірога, з силою вдарившись об скелю, перевернулася, й обидва воїни попадали у воду. Річка, проте, рідко коли буває глибока на порогах, окрім тих місць, де швидка течія повимивала ями, тому потопитися ірокези не могли, зате рушниці свої вони погубили й тепер змушені були всілякими способами — де вбрід, а де плавом — діставатися до свого берега. Пірогу ж викинуло на каміння посеред річки, де нею не могли поки що скористатися ні її законні власники, ні вороги.

— Тепер наша черга, Слідопите! — вигукнув Джаспер, коли ірокези вибрели на наймілкіше місце порога і показалися майже на весь зріст.— Я беру на себе того, що йде вище по течії, а ви беріть другого.

Юнак був такий схвильований усіма подіями, які відбувалися в нього на очах, що ще не докінчив говорити, як вистрілив, та намарне, бо обидва ірокези тільки підняли руки з презирства до стрільця. Слідопит не стріляв зовсім.

— Ні, Прісна Водо,— відповів він,— я не проливаю кров без потреби; моя куля добре загорнена в ремінець і загнана шомполом для більшої необхідності. Я ненавиджу мінгів, як і личить тому, хто давно в спілці з делаварами — їхніми заклятими й одвічними ворогами, але я не вистрелю в жодного з цих негідників, якщо не побачу в цьому доконечної потреби. Лише заради примхи я не вистрелю навіть в оленя. Тільки проживши довгі роки у пущі, переконуєшся у вірності цієї думки. Вистачить з нас допоки й одного забитого індіянина, тим більше, що, може, доведеться ще вводити в дію «оленебоя» на допомогу Змієві, котрий своїм безстрашним учинком дав цим скаженим дияволам знати, що він сидить у них під самим боком. Я не я, коли один з них уже не скрадається до нього — он дивись, берегом, пригинаючись, немов той хлопчак із нашої залоги, коли він хоче підстрелити вивірку з-за поваленого дерева.

Слідопит показав пальцем, і Джаспер своїм метким зором одразу помітив постать на тому березі. Один з молодих ірокезьких воїнів, палаючи, певне, бажанням відзначитися, непомітно покинув свій загін і пішов, скрадаючись, до шалини, у якій причаївся Чингачгук. Оскільки ж Великий Змій був обманутий зовнішньою байдужістю своїх ворогів, а крім того зайнятий, мабуть, ще якимись своїми приготуваннями, ворог уже сягнув такого місця, з якого добре бачив делавара. Він уже налаштував рушницю. Самого ж Чингачгука не було видко з західного берега. Справа в тому, що поріг був на вигині Освего і коліно річки зі східного боку утворювало такий великий закрут, що Чингачгук по прямій був дуже близько від своїх ворогів, хоча берегом відстань між ними була добрих кількасот футів, завдяки чому Слідопит з Джаспером перебували від делавара приблизно на однаковій відстані, що й ірокези. Ширина річки в цьому місці становила, може, трохи менше двохсот ярдів, і приблизно така була й віддаль від обох спостерігачів до ірокеза, котрий скрадався до Чингачгука.

— Змій десь там,— зауважив Слідопит, ні на мить не зводячи очей з молодого воїна.— Дивно, щоб він настільки втратив пильність, аби дозволити так близько підійти до себе цьому паскуді-мінгові з відверто кровопролитними замірами в душі.

— Гляньте! — перепинив його Джаспер.— Он прибило до каменя труп індіянина, що його встрелив делавар, і голова вся на поверхні.

— Може бути, хлопче, може бути! Людина, коли її покинув дух життя,— все одно, що гнила колода. Цей ірокез уже нікому не завдасть лиха, але он той дикун, що скрадається берегом, явно має намір зняти скальп з мого найкращого, найвірнішого друга...

Слідопит раптом обірвав мову, вмить звів свою рушницю, зброю незвичайної довжини й несхибної точності, і вистрілив.

Ірокез на тому боці саме прицілився, коли його наздогнав посланець «оленебоя». Щоправда, індіянин усе-таки зробив постріл, але вже в повітря, і сам повалився в шалину, з усього видно, поранений, коли не забитий на смерть.

— Сам, бузувір, накликав біду на свою голову,— пробурмотів Слідопит, переломив у замку рушницю й почав старанно перезаряджати її.— Я Чингачгука знаю і дружу з ним ще з дитячих років; воювали разом на Горікені, Могауку, Онтаріо й на всіх інших политих кров’ю місцях між французькими й нашими володіннями; а цей дурень заплішений, мабуть, гадав, що я отак сидітиму склавши руки і спостерігатиму, як мого найкращого друга забиватимуть із засідки та здиратимуть із нього скальп!

— Що ж, ми відплатили Змієві послугою за послугу. Але ті негідники, здається, сполошилися; гляньте, як вони сипонули по кущах: бачать, що наші кулі знаходять їх і на тому березі.

— Цей постріл, Джаспере, дрібничка... просто дрібничка... Ти запитай у шістдесятому полку, і там розкажуть, на що здатний мій «оленебій» і як він діяв тоді, коли над нашими головами звідусіль свистіли ворожі кулі. Ні, ні, цей постріл—дрібничка, просто дрібничка: пришелепуватий волоцюга сам підставив свою голову.

— А що то пливе сюди — собака чи олень?

Слідопит здригнувся, бо й справді щось пливло через річку вище порога, долаючи швидку течію. Придивившись, обидва спостерігачі переконалися, що то людина, до того ж індіянин, хоча так -замаскований, що спершу важко було сказати щось певне. Потерпаючи, аби за цим не крилася яка військова хитрість ворога, Слідопит із Джаспером почали, з усією уважністю слідкувати за кожним порухом невідомого.

— Він пливе і щось пхає перед себе, а голова нагадує плавучий кущ, — промовив Джаспер.

— Це індіянська хитра витівка, хлопче, але наша прямота здолає його підступні мудрування.

Та що ближче підпливала ця людина, то більше сумнівів закрадалося в душі обох спостерігачів щодо правильності їхніх перших здогадів, і лише коли позад неї лишилося дві третини річки, все з’ясувалося остаточно.

— Та це ж Великий Змій, клянусь життям!— вигукнув Слідопит, повернувшись до Джаспера і заллявшись таким сміхом, що в нього з радощів за велику хитрість друга аж сльози виступили на очах.— Щоб сховати голову, він обплів її віттям, на яке поклав порохівницю, а рушницю прив’язав до колоди, яку пхає поперед себе, перепливаючи до своїх друзів. Ох, боже мій, давно, як давно вже ми з ним не викидали таких штук, як ото було на великому шляху в околицях Тая, коли, здавалося, вже попали в зуби до кровожерливих мінгів.

— А що, коли це раптом не Змій, Слідопите? Я не можу розрізнити рис обличчя.

— Риси обличчя! Хто пізнає індіянина по рисах обличчя? Ні, ні, хлопче, основна риса індіянина — малювання на його шкірі, а так розмальовують свою шкіру тільки делавари і більш ніхто. То його стяг, Джаспере, адже й ти на своєму судні маєш прапор із хрестом святого Георгія^[35] і французи вивішують на щоглах свої брудні скатертини з плямами від оселедців а чи оленячої смажені. А тепер добре придивись, Прісна Водо, і ти пізнаєш очі вождя. Та хоч як би люто вони блищали в бою і хоч як би тьмяно вони блимали серед листя,— тут Слідопит легенько, але відчутно торкнув Джаспера пальцем за рукав,— я бачив, як із них градом котилися сльози. Можеш повірити мені: незважаючи на червону шкіру, у нього ніжна душа і добре серце, хоча душа й серце в нього і не зовсім такі, як у нас з тобою.

— Хто знайомий з вождем, той ніколи в цьому не сумнівався.

— Я знаю це краще, аніж будь-хто інший,— гордо промовив Слідопит,— бо мені довелося ділити з ним і горе, й радощі, і я бачив, як у тяжкі хвилини він і на мить не втрачав мужності, а у веселощах пам’ятав, що молодицям його племені дуже подобаються дотепні жарти.

— Але годі-бо, а то я вже завів, як та міська кумася перед своїми сусідками, а Змій має гострі чуття. Він, правда, знає, що я його люблю і завжди вихваляю його поза очі; проте кожен делавар за натурою великий скромник і вихвалятиметься тільки тоді, коли вороги прив’яжуть його до стовпа.

В цю мить Змій підплив до берега саме там, де, причаївшись у кущах, сиділи обоє його друзів (він, видно, ще на тому боці точно визначив їхнє місце). Вилізши з води, могіканин струснувся, мов собака, і вигукнув звичне:

- Хуг!