Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XXIII

Хіба ти в поміч господу стаєш,

Щоб вічно всесвіт в рухові тримати?

Ти ж, смерте, нищиш все, ти не даєш

Божих творінь усю красу спізнати,

Хоч кволий дух не припини волать

К тобі звідтіль, де Стіксу темні води,

Й богинею ще сміє себе звать.

І величати служкою природи.

Що всім сприяє — не приносить шкоди.

Спенсер. «Королева фей»

Сонце підбилося вже геть високо, а надворі було так тихо, як і минулої ночі. І хоч Мейбл з Росою обійшли всі бійниці, спочатку вони не помітили на острові жодної живої душі, не враховуючи їх самих, звичайно. На тому місці, де Мак-Неб та його товариші варили їсти, ще куріло багаття, і димок, що вився над ним, ніби приманював до себе відсутніх. Довкола хиж було прибрано і все впорядковано так, як було й перед тим. Та враз Мейбл несамохіть здригнулася: вона нарешті забачила трьох солдатів у червоних мундирах п’ятдесят п’ятого полку, які сиділи групою, порозвалювавшись,— так, ніби спокійнісінько собі точили ляси. Придивившись, однак, уважніше, вона побачила безкровні обличчя й осклілі очі мертвяків і замалим не зомліла на місці. Трупи були розташовані майже під блокгаузом,— так близько, що дівчина досі дивилася просто поверх них; усіх їх було посадовлено в якихось легковажних позах, з невимушеними жестами, і в цих найрізноманітніших природних поставах остаточно позаклякали тіла забитих. Це й примусило дівчину всю стрепенутись. Та, хоч яка жахлива була ця невідповідність між зовнішнім виглядом та дійсністю, небіжчиків розсадили так вдало, що неуважний спостерігач ошукався б і за яких сто ярдів. Тим часом Роса, пильно обстеживши береги острова, показала своїй подрузі й четвертого забитого солдата, що сидів, обпертий спиною об дерево й звісивши над водою ноги, а в руках тримав. вудку; На голови солдатів, з яких поздирали, скальпи, були нап’яті їхні кашкети, а з облич старанно змиті сліди крові.

Мейбл ледве не зомліла від того видовиська, яке було не тільки диким глумом над усіма прищепленими їй поняттями пристойності, але й глибоко обурювало її своєю відразливою протиприродністю. Дівчина відійшла од бійниці, сіла, закрившись фартухом, і непорушно просиділа кілька хвилин, аж доки подруга-індіянка тихо покликала її знову до бійниці. Роса показала їй небіжчицю Дженні, що стояла в дверях хатини, трохи похилившись уперед і ніби дивлячись на трьох солдатів. У її руках була мітла, а на голові чіпець, який тріпотів на вітрі. Це було далеченько від них, і вираз обличчя жінки важко було розгледіти, одначе Мейбл здалося, ніби нижня щелепа Дженні відтягнена і рот небіжчиці шкіриться в жахливій посмішці.

— Ой Росо! Росо! — скрикнула Мейбл.— Це жахливіше за все, що я будь-коли чула про підступність і лукавство твоїх одноплемінників!

— Тускарора дуже хитрий,— відповіла Роса таким тоном, який більше виправдовував, ніж засуджував таке використання трупів.— Солдати байдуже, ірокези — користь: перше знімати скальп, тепер примусити трупи служити. Потім спалити їх.

Ці слова показали Мейбл, наскільки вони з індіянкою різнилися своїми характерами, і добру хвилину вона просто не могла звернутися до неї. Проте Роса не помітила цієї швидкоплинної відрази: вона заходилася готувати нехитрий сніданок і всім своїм виглядом ніби зайвий раз підкреслювала свою байдужість до почуттів інших людей, якої навчила її довга звичка. Мейбл їла через силу, її ж подруга — так,-ніби взагалі нічого не сталося. По сніданку вони знову оглядали крізь бійниці острів і думали кожна про своє. Наша героїня хоч і поривалася гарячково до бійниць, проте щоразу, ледве виглянувши надвір, умить з огидою відверталася, щоб за кілька хвилин, сполохана раптовим шелестом листя чи подихом вітру, знову припасти до бійниці. А воно й справді моторошно ставало від і тієї картини па безлюдній галяві, де сиділи небіжчики, зодягнені, мов живі, та ще й у позах безжурних веселунів, які, здавалось, грубо розважалися. Кожен раз, коли Мейбл зупиняла на них погляд, їй увижалося, ніби вона бачить перед собою якийсь дикий бенкет дияволів.

Впродовж усього цього нестерпно довгого дня на острові не видно було жодного індіянина а чи француза, і темрява покрила цей жахливий і німий маскарад з тією невблаганною і незмінною наступністю, з якою земля, байдужа до всіх мізерних лицедіїв та нікчемних драм, що розігруються у щоденній колотнечі на її лоні, скоряється своїм одвічним законам. Ця піч була набагато спокійніша за попередню, і Мейбл, певна того, що доля її вирішиться не раніше, як повернеться батько, вже не жахалася уві сні. Сержант, до речі, мав повернутися саме наступного дня, і коли наша героїня прокинулася, вона відразу шаснула до бійниці подивитися, яка надворі година, яке небо і що діється на острові. Страхітлива компанія трупів, як і досі, сиділа, порозвалювавшись, на тому самому місці; рибалка, спустивши ноги з берега, все так само ніби зосереджено тримав вудку в руках, а перекривлене в страшній гримасі обличчя Дженні все ще по-звірячому шкірилося з сіней хатини. Тільки погода змінилася: дув свіжий південний вітер, і, хоча повітря було тепле, в ньому вже пахло бурею.

— Я не маю більше сил терпіти все це, Росо! — промовила Мейбл, відходячи од бійниці.— Я б радніше дивилася на ворога перед собою, ніж маю споглядати оцих розставлених кругом небіжчиків.

— Цить!.. Ідуть! Роса здаватися, ніби вона чути бойовий клич воїна, коли він здирати скальп.

— Що ти кажеш! Знову починається різанина? Її більше не може бути.

— Солона Вода! — скрикнула індіянка й засміялася, підійшовши до однієї з бійниць і заглядаючи в неї.

— «Любий мій дядечко! Слава богу, отже, він живий! О, Росо, Росо!.. Ти ж не дозволиш, щоб вони його знівечили?!

— Роса — тільки бідна скво. Який воїн послухатися, що вона казать? Дивись, он Гостра Стріла вести його сюди.

Але Мейбл уже була коло бійниці й на власні очі пересвідчилася, що Кеп і квартирмейстер були в руках індіян, вісім чи десять чоловік яких вели полонених прямо до дверей блокгауза, знаючи тепер, що в ньому нема жодного солдата.

Мейбл холола від страху, доки вся ця ватага збиралася під самісінькими дверима, і аж зраділа, побачивши серед індіян французького офіцера. Білий і Гостра Стріла щось тихо, але серйозно стали доводити своїм полоненим, після чого квартирмейстер загукав до дівчини:

— Гей, чарівна Мейбл!.. Чарівна Мейбл! Вигляньте з бійниці й згляньтеся над нами! Нам погрожують смертю на місці, якщо ви не відчините двері. Отож згляньтеся над нами, а то за півгодини — і нітрохи не пізніше — на наших головах уже не буде скальпів!

Мейбл уловила якийсь посміх у цьому благальному зверненні, а його глузливий тон більше підсилив, ніж послабив її тверде рішення не відчиняти дверей, доки це буде можливо.

— Озовіться ви, дядечку, — промовила Мейбл у саму бійницю,— і скажіть, що мені робити?

— Слава богу! Слава богу!— вигукнув Кеп.— Від твого любого голосу, Магнітику, з мого серця мов камінь важкий упав! Я вже потерпав, що тобі, бідній, випала та сама доля, що й сердешній Дженні. Всі ці двадцять чотири години мені здавалося, ніби на грудях у мене щонайменше тонна трюмового баласту. Ти запитуєш мене, дочко, що тобі робити? Я навіть не знаю, що порадити, хоча ти й донька моєї рідної сестри! Я, Магнітику, можу тобі сказати зараз від щирої душі тільки одне: хай западеться той день, коли ми з тобою вперше побачили цю трикляту прісноводу сажавку!

— Але скажіть, дядечку, ваше життя й справді в небезпеці? Як ви радите — чи треба відчиняти двері?

— Скрут на дві петлі дає міцний вузол, і я не радив би нікому, хто ще не потрапив у лабети до цих дияволів, будь-що відчиняти або відпирати, аби лише потрапити до них у пазури. А щодо мене й квартирмейстера, то ми відживаємо свій вік і, як сказав би чесний Слідопит, взагалі не багато значимо для всього людства. Яка різниця квартирмейстерові, коли він підіб’є баланс у своїй провіантній книзі — цього року а чи на той рік; ну, а я — що ж, якби я був на борту корабля, я б знав, що мені діяти. А тут, у цьому безпросвітному мочарі, я можу сказати лише одне: коли б я сидів за тими стінами, ніякі умовляння індіян не виманили б мене звідти!

— Не звертайте ніякої уваги на те, що там вам каже ваш дядечко, чарівна Мейбл! — втрутився М’юр.— Горе, безсумнівно, швидко розладнало його розумові здібності, і він зовсім не думає про кінцеві наслідки нашого критичного становища. Ми ж перебуваємо — і це треба визнати — в руках у вельми розсудливих і поважних осіб, і нам нічого остерігатися якогось грубого насильства з їхнього боку. Втрати ж, яких ми зазнали,— неминуче явище під час війни, і вони не можуть змінити того ставлення до ворога, яке ми маємо в душі, бо ці втрати аж ніяк не є свідченням того, що з полоненими можуть повестися несправедливо. Запевняю, що ні добродій Кеп, ні я не маємо ніяких підстав на будь-що нарікати, відколи ми здалися в полон добродієві Гострій Стрілі, який своєю відвагою та поміркованістю нагадує мені славного римлянина чи спартанця. Але не забувайте, що звичаї різних народів не однакові і що наші скальпи можуть стати законною жертвою за упокій душі загиблих ворогів, якщо ви не врятуєте нас капітуляцією.

— Багато розумніше буде, коли я не вийду з блокгауза, доки остаточно не вирішиться доля острова,— відповіла йому Мейбл.— Нашим ворогам нічого боятися мене, адже вони добре знають, що така людина, як я, нічого поганого їм не заподіє. Ні, я краще сидітиму тут: так набагато безпечніше для дівчини моїх років.

— Бачите, якби йшлося тільки про те, що зручно вам одній, Мейбл, то ми з радістю могли б пристати на ваші побажання, проте оці джентльмени такої думки, що блокгауз може допомогти їм у здійсненні їхніх військових планів, і вони мають велике бажання заволодіти ним. Скажу вам чесно: опинившись з вашим дядьком у такому делікатному становищі і побоюючись фатальних наслідків, я скористався владою, наданою офіцерові його королівської величності, й усно висловив згоду піти на капітуляцію, зобов’язавшись здати ворогові блокгауз і весь острів. Така вже зрадлива фортуна на війні, чарівна Мейбл, і їй треба підкорятися. Тому негайно ж відчиніть двері і здайтеся на ласку тих, котрі знають, як бути з красою та цнотою в безщасті. В усій Шотландії ви не знайдете люб’язнішого чи галантнішого кавалера, який знав би краще правила етикету, ніж оцей доблесний вождь.

— Не виходь із блокгаузі — шепнула Роса, що стояла поруч й уважно стежила за всім, що відбувалося. — Блокгауз — добре, скальп не здирати.

Якби не ці Росині слова, наша героїня, мабуть, була б таки піддалася квартирмейстеровому вмовлянню: вона вже була подумала. що, мабуть, розумніше було б замирити ворога поступкою, ніж роздратовувати його опором. Адже вони, гадала дівчина, усе одно знають, що оскільки дядько з містером М’юром у їхніх руках, то в блокгаузі нікого з чоловіків нема, і, якщо вона відмовиться впустити їх добровільно, вони, чого доброго, вирвуть двері чи прорубають сокирами дірки в стіні, адже рушниць їм тепер не було чого боятися. Але порада Роси змусила її завагатися, а недвозначний потиск руки й благальний вираз очей індіянки знову підсилили в ній рішучість, яка була трохи похитнулася.

— Ти не здаватися,— шепнула їй Роса,— хай самі брати. Багато обіцяти, доки ти не полонений. Роса з ними сама справлятися.

Мейбл тепер сміливіше вступила в переговори з М’юром, адже її дядечко (очевидно, щоб мати чисте сумління) вважав за краще відбуватися мовчанкою, і вона прямо заявила квартирмейстерові, що і в думці не має здавати блокгауз.

— Не забувайте про акт капітуляції, шановна Мейбл,— відказав М’юр,— адже йдеться про честь підлеглого його королівської величності і, таким чином, про честь самого короля. Ви ж, гадаю, ще не забули, що то значить— честь офіцера?

— Я все це добре знаю, містере М’юре, а ще краще розумію, що в нашій експедиції ви не користуєтеся ніякими повноваженнями, а тому й не маєте права здавати блокгауз. До того ж я чула якось з батькової розмови, ніби полонений, потрапивши в неволю, втрачає всю свою попередню владу.

— Чиста софістика^[128] й більш нічого, чарівна Мейбл. А крім того, ви ще й зраджуєте короля, паплюжите його офіцера й підриваєте довіру до монарха! Ви й самі незабаром відмовитеся від свого рішення, коли краще розміркуєте своїм світлим розумом і зважите на всі факти й обставини.

— Еге ж, це вже дійсно обставини, кат би їх побрав! — докинув від себе Кеп.

— Не слухай, що балакати твій дядько!— гукнула Роса, вовтузячись із чимось у протилежному кутку кімнати.— Блокгауз — добре.

— Я зостануся, де я є, містере М’юре, доки не одержу вістей від батька, який за десяток днів буде тут.

— Ах, Мейбл, цими хитрощами ви не обдурите ворогів! Якимось чином, що так і залишився б для нас незбагненним, коли б ми не мали більш ніж треба підстав підозрювати в зраді одного нещасного молодика, вороги довідалися про всі наші дії та плани. Вони навіть знають, що наш достойний сержант сьогодні ще до заходу сонця буде в їхніх руках. Отож схаменіться. Покора волі провидіння є справжня християнська чеснота.

— Містере М’юре, ви, бачу, недооцінюєте сили мого укріплення, вважаючи, очевидно, його слабшим, ніж водо насправді є. Хочете побачити, що я можу зробити, коли вже вирішу по-справжньому оборонятися?

— А чого ж — покажіть,— заінтриговано відказав квартирмейстер.

— Гляньте на верхню бійницю! Ну, що ви тепер скажете?

Ледве Мейбл промовила це, очі всіх спрямувалися вгору, до бійниці, звідки поволі висувалася рушнична цівка: Роса знову вдалася до тих самих хитрощів, які вже раз принесли їм успіх. Наслідки й цього разу цілком виправдали сподівання. Щойно індіяни забачили смертоносну зброю, вони пороснули в усі боки й за мить поховалися, де хто міг. Тим часом французький офіцер, не зводячи очей з цівки й пильно стежачи, щоб вона, бува, не повернулася в його бік, холоднокровно взяв понюшку тютюну. А що М’юрові та Кепові нічого було боятися смерті звідти, звідки вона загрожувала ворогам, вони теж не зрушили з місця.

— Будьте розважливі, чарівна Мейбл! Будьте розважливі! — вигукнув квартирмейстер.— Навіщо ви провокуєте безглузде кровопролиття? Благаю іменем усіх королів Альбіону^[129], скажіть: хто ховається з вами у дерев’яній башті, виказуючи кровожерливі заміри? Це просто якесь чаклунство! Наше добре ім’я багато в чім залежить від вашого пояснення!

— А що б ви на те вказали, містере М’юре, якби залогою такого недоступного поста був сам Слідопит, га? — крикнула Мейбл, удавшись до цілком виправданої обставинами двозначності.— А якої думки ваші французькі та індіянські товариші про влучність Слідопитової рушниці?

— Згляньтеся над нами, нещасними, чарівна Мейбл, і не змішуйте підданців короля— хай бог благословить і його, і весь його найясніший рід! — з ворогами короля! Якщо Слідопит і справді в блокгаузі, то хай озоветься, і ми тоді вестимемо переговори безпосередньо з ним. Він знає, що ми йому не вороги і не боїмося бути застреленими з його рушниці; до того ж, я його суперник, а суперництво благородних душ може стати приводом для взаємоповаги й любові, адже захоплення однією жінкою свідчить про спільність почуттів і смаків обох суперників.

Розраховувати на дружнє ставлення Слідопита, проте, могли хіба квартирмейстер та Кеп, тому французький офіцер, що досі так холоднокровно стояв на місці, відскочив на кілька кроків назад, мов ошпарений, зачувши це страшне ім’я. Людина залізних нервів, що давно вже звикла до небезпек тутешньої війни, він і на мить не наважувався залишатися під прицілом «оленебоя», про якого на всьому кордоні йшла не менша слава, ніж про англійського полководця Мальборо в Європі. Тому-то він і не посоромився шмигнути в укриття, наполягаючи, щоб обидва полонені поспішили туди ж.

Мейбл наскільки зраділа, що від неї, нарешті, тікає останній ворог, настільки ж і засумувала, що розлучається зі своїми друзями; але вона ще встигла через бійницю послати Кепові, який дуже неохоче спроквола відходив, поцілунок рукою і крикнути кілька лагідних слів на прощання.

Тепер ворог, здавалося, на деякий час відклав свій намір оволодіти блокгаузом. У кожному разі Роса, вилізши на горище, звідки найкраще було все видно, доповіла, що всі посідали їсти у віддаленому й замаскованому кінці острова і що М’юр з Кепом спокійно сидять собі з ними і теж пригощаються, ніби нічого й не скоїлося. Звістка ця була великим полегшенням для Мейбл, і вона знову заходилася думати над тим, як би їй самій утекти або хоча б якимось чином попередити батька про ту небезпеку, яка його підстерігає. Сержант мав повернутися сьогодні вдень, і Мейбл усвідомлювала, що від кожної виграної або втраченої хвилини залежить його доля.

Так минуло, може, три, а може, чотири години. Острів знову поринув у глибоку тишу. День уже наближався до кінця, а Мейбл усе ще так нічого й не вирішила. Роса готувала внизу скромну вечерю, і Мейбл тепер сама полізла на горище, звідки перед нею, мов на долоні, відкрився весь острів, хоча багато що й заступали крони дерев. Вилізти на дах, одначе, дівчина не відважилася, побоюючись, щоб який індіянин, бува, не прошив її кулею. Вона тільки висунула з даху голову й уважно, мов та «Анна, сестра Анна» довкола замку Синьої Бороди^[130], обнишпорила очима всі до однієї протоки довкола острова.

Сонце вже зовсім зайшло, а про сержанта з човнами не було жодної звістки, і Мейбл після вечері ще раз вилізла на дах, щоб виглянути востаннє, сподіваючись, що батько з загоном повернеться, як смеркне, що було б тільки па краще, бо це хоч якоюсь мірою перешкодило б індіянам нанести удар із засідки, який завидна міг би виявитися згубним, і, може, їй було б легше попередити своїх про небезпеку за допомогою вогню, що в іншому разі вона навряд чи була б спроможна зробити. Отож Мейбл пильно обвела очима весь виднокруг і вже приготувалася була злазити, коли раптом якийсь новий, як їй здалося, предмет привернув її увагу. Острівці так тісно скупчилися в тому місці, що між ними було чітко видно шість чи вісім вузесеньких проток, і в одній із них, захованій густими прибережними кущами, стояла індіянська пірога, в чому вона переконалася, ще раз добре придивившись. Поза всяким сумнівом, у ній була людина. Зваживши, що коли це ворог, то її сигнал все одно нічого не зашкодить, а на випадок, якщо це друг, то може виявитися й корисним, заінтригована дівчина помахала незнайомцеві прапорцем, якого вона приготувала для батька, щоб попередити його про небезпеку. Сигналізувала вона з великою осторогою,— так, щоб на острові піхто не помітив.

Мейбл марно повторила свої сигнали десь вісім чи десять разів, але, не одержавши ніякої відповіді, з розпачем уже подумала, що це могли помітити вороги, як раптом побачила у відповідь помах весла, а в чоловікові, який підвівся у пірозі, вона відразу впізнала Чингачгука. Аж ось, нарешті, з’явився той друг, який,— вона тепер і на мить не сумнівалася,— хоче і зможе їй допомогти! З цієї миті настрій і дух Мейбл знову піднявся.

Могіканин, безумовно, помітив і, напевне ж, упізнав її: адже йому було відомо, що вона прибула сюди з загоном; і Мейбл сподівалася, що, як добре смеркне, він зробить усе можливе, щоб визволити її. Делавар знав, що острів захопили вороги: це було видно вже з тієї остороги, якої він дотримувався; на його ж кмітливість і спритність Мейбл покладалася цілком. Основною перешкодою тепер лишалася Роса, бо, хоч індіянка й була вельми прихильна до Мейбл, вона водночас була вірна своєму народові і нізащо не погодилася б пустити ворожого індіянина до блокгауза чи випустити з нього Мейбл, дозволивши їй зруйнувати плани Гострої Стріли. Ті півгодини по тому, як Мейбл Дангем помітила Великого Змія, були чи не найболісніші в її житті. Вона бачила засіб, яким можна було досягти всього, чого так бажала, він ніби був уже так близько, що його можна було рукою дістати, і все-таки вислизав з її рук. Мейбл знала, що з усією своєю лагідністю та жіночою щиросердістю Роса була рішуча й холоднокровна, і зрештою вона, хоча й неохоче, дійшла висновку, що для досягнення мети у неї нема іншого виходу, як тільки ошукати свою подругу й заступницю. Що й казати, огидним здавалося щиросердій, незрадливій, наївній і безневинній дівчині, ошукувати таку подругу, як Роса; однак на карту ставилося життя рідного батька, коли самій індіянці нічого не загрожувало, тим часом як їй, Мейбл, треба було рятуватися від зазіхань Гострої Стріли, і це брало гору над зайвою делікатністю.

Що глибше западали сутінки, то несамовитіше калатало серце Мейбл, і вона щонайменше десять разів то зупинялася на якомусь плані, то знову відкидала його. І щоразу на заваді ставала присутність Роси, бо, по-перше, Мейбл ніяк не могла зміркувати, як їй усе ж таки довідатися, коли Чингачгук буде коло дверей,— вона ж не сумнівалася, що. він ось-ось підійде,— а по-друге, як його впустити до блокгауза так, щоб не сполохати свою надто сторожку подругу. Втрачати ж дорогоцінний час вона не мала права, бо могіканин, якщо вона не очікуватиме його біля дверей, може підійти і, чого доброго, знову піти: адже залишатися на острові йому було небезпечно. І от настала мить, коли Мейбл мусила зважитися на якийсь крок, навіть ризикуючи тим, що він може виявитися необачним. Нарешті, перебравши в голові всі можливі способи й плани, Мейбл зважилася підійти до індіянки і, з усіх сил намагаючись приховати своє хвилювання, промовила:

— Ти не боїшся часом, Росо, що ваші тепер, гадаючи, що тут Слідопит, можуть прийти й підпалити блокгауз?

— Я так не думати, так не думати. Не підпалити блокгауз. Блокгауз добре, скальп не здирати.

— Ми з тобою не можемо знати цього, Росо. Вони поховалися тільки тому, що я сказала, буцімто у нас тут Слідопит.

— Я думати, то страх. Страх швидко приходити і швидко відходити. Страх відганяти, розум — приводити назад. Страх робити воїн дурний, так само, як і молода дівчина.

І Роса зареготала так, як тільки регочуть дівчата, коли їм спаде щось дуже смішне па думку.

— У мене так неспокійно на серці, Росо, і я хотіла б, щоб ти сама ще раз полізла на дах і добре роздивилася, що там робиться на острові і чи не задумують ваші, бува, чого знову проти нас. Тобі досить лише глянути, і ти вмить здогадаєшся, що вони заміряються робити.

— Лілея хотіти, Роса піти, але Роса дуже добре знати, що індіянин спи: ждати батько. Воїн їсти, пити, спати — завжди, коли не воювать і не на стежці війни. Тоді ніколи не спати, не їсти, не пити... не мати душа. А зараз воїн спати.

— Дай боже, щоб це було так! Але все ж таки біжи, дорога Росо, і добре роздивися довкола. Небезпека може підкрастися тоді, коли її менш за все чекаєш.

Роса встала і вже зробила крок, щоб лізти нагору, але раптом уклякла на першому щаблі драбини. Серце Мейбл забилося з такою силою, що вона вже боялася, щоб його ударів, бува, не почула подруга. Їй раптом здалося, що індіянка якось здогадалася про її справжні наміри. І підозри ці частково не були позбавлені підстав: індіянка й справді зупинилася подумати, чи нема часом чого необачного в тому, що вона погодилася зробити. Спершу в неї майнула підозра, що Мейбл надумала тікати, але вона тут-таки відкинула її, як безпідставну: адже блідочолій ніяк вибратися з острова, а блокгауз — найкращий і найбезпечніший для неї сховок. Потім їй спало на думку ще інше: а чи не помітила, бува, Мейбл чогось такого, що свідчило про повернення батька. Але наступної миті вона відкинула і цей здогад, адже вона була цілком певна, що коли вона сама нічого не помітила, то де вже там щось помітити якійсь блідочолій, чиї здібності в таких справах індіянка ставила, мабуть, не вище, ніж великосвітська дама — манери своєї покоївки. А що більш нічого їй не спало на думку, вона поволі стала підійматися по драбині вгору.

Коли Роса вже була на горішньому поверсі, нашу героїню раптом осяяла щаслива думка, яку вона й поспішила викласти подрузі таким зовні природним та недвозначним голосом, що виграла велику можливість для успішного здійснення свого виплеканого за цей час задуму.

— Я злізу вниз, Росо, і наслухатиму коло дверей, доки ти будеш на даху,— сказала вона,— і ми одночасно будемо на чатах і вгорі, і внизу.

Хоч Роса і вважала таку обачливість зайвою, добре знаючи, що ніхто не може потрапити знадвору до блокгауза, якщо не допоможуть зсередини,— тим більше, що й боятися якогось нападу тепер не було ніяких підстав, бо вони давно б чули, коли б щось таке готувалося,— вона поставилася до цієї пропозиції Мейбл з повним довір’ям, пояснюючи це тільки страхом та недосвідченістю своєї блідочолої подруги. Отож наша героїня могла тепер спокійно злазити до дверей, тим часом як індіянка лізла на дах. При цьому Роса не вважала навіть за потрібне назирати за Мейбл. Відстань між ними була чималенька, й балакати було ніяк, тому протягом трьох-чотирьох хвилин перша намагалася все обдивитися, наскільки дозволяла темрява, а друга, вся ніби перетворившись на слух,— почути, що діється за дверима.

Роса зі свого високого спостережного пункту не виявила нічого: темрява була й справді така густа, що крізь неї майже нічого не було видно. Зате важко навіть описати почуття Мейбл, коли їй раптом здалося, ніби вона почула, як хтось обережно натиснув на двері. Боячись, аби часом це не був хтось інший, і в той же час палаючи бажанням подати Чингачгукові хоч якийсь знак, що вона тут, Мейбл спробувала тремтливим голосом тихенько заспівати. У блокгаузі, однак, стояла така глибока тиша, що ці несміливі звуки долетіли до Роси, і та не гаючись почала злазити вниз. За мить почувся і легенький стукіт у двері знадвору. Мейбл розгубилася: часу втрачати далі було нікуди, і надія остаточно переборола страх. Тремтячими руками вона стала витягати засуви. Згори вже долітало шаркотіння мокасинів Роси, а вона витягла тільки перший засув. Другого вона висунула, вже коли індіянка була на середині драбини.

— Ти що робити!— сердито крикнула вона.— Тікати? Навіжена... тікати з блокгауз? Блокгауз — добре.

Й обидві схопилися за останній засув, який легко висунувся б, якби сила чиїхось плечей знадвору не затиснула його в скобах. І тут обидві зчепилися, хоча ні тій, ні іншій не хотілося вдаватися до сили. Роса, напевне, таки взяла б гору, коли б другий, ще дужчий від першого поштовх не вирвав засув зі скоб, у яких він ледь тримався. Двері розчинилися, і в отворі з’явилася чорна чоловіча постать. Обидві жінки кинулися до драбини, немовби однаково злякавшись того, що трапилося. А незнайомець, увійшовши, взяв спершу на всі засуви двері й потім, надзвичайно уважно оглянувши нижнє приміщення, обережно поліз нагору. Роса, коли смеркло, позатуляла всі бійниці другого поверху й засвітила свічку. Й тепер у її тьмяному мигтінні обидві жінки, забившись у куток, стояли й очікували появи незнайомця, чиї обережні й досить повільні кроки було виразно чути на драбині. Важко навіть сказати, котра з двох була більше вражена, коли у незнайомцеві, який постав перед ними, вони раптом упізнали Слідопита.

— Слава богу! — вигукнула Мейбл, і в її голові блиснула думка, що з такою залогою блокгауз тепер буде недоступний.— О, Слідопите! А що трапилося з моїм батечком?

— Сержант допоки живий-здоровий і здобув перемогу, ну, а як воно далі буде і чим усе це скінчиться,— людині знати не дано. А то хто там, чи не дружина Гострої Стріли скулилася в кутку?

— Не дорікайте їй так суворо, Слідопите! Я завдячую їй своїм життям і тим, що я тепер у безпеці... Але розказуйте, як там батьків загін і чому ви повернулися самі, а я вам розповім про всі ті жахи, які відбулися на острові за час вашої відсутності.

— Можете обмежитися й кількома словами, Мейбл, бо кому в печінках сидять бузувірства індіян, тому не треба довго пояснювати суть справи. Що ж до експедиції, то вона, як ми й сподівалися, пройшла успішно, тому що там вів розвідку Змій, і коли ми прибули, то він розказав нам усе, що ми бажали знати... Ми влаштували французам засідку, напали на три їхні човни, вибили з них екіпажі, а потім, згідно з наказом, відвели ці човни у найглибше місце протоки й там затопили, отож дикунам Горішньої Канади скрутно доведеться цієї зими: у них тепер не буде стільки пороху й куль, скільки хотілося б мати добрим мисливцям і воїнам для бойових операцій. Ми не втратили жодної душі, нікого з наших навіть не дряпнуло. Не думаю, щоб і ворог зазнав відчутних втрат у живій силі. Одне слово, Мейбл, це була саме така операція, які любить Ланді: ворогові завдано великих матеріальних втрат, самі ж ми не зазнали жодних.

— Ах, Слідопите! Боюся, що коли майор Данкен довідається все до кінця про ті сумні події, що відбулися тут, він ще пошкодує, що затіяв усе це!

— Я знаю, знаю, що ви маєте на увазі; але дайте мені доказати, й тоді ви краще все це зрозумієте. Так от, одразу ж по успішному завершенні операції сержант послав мене та Змія на пірогах уперед, щоб ми повідомили вас про наші справи, а сам із загоном пливе за нами на двох великих човнах, й оскільки вони важкі, то їх слід чекати тут не раніше як завтра вранці. Ми розійшлися з Чингачгуком сьогодні до обід, домовившись, що він піде одними протоками, а я — іншими, щоб допевнитися, чи вільна дорога. Відтоді я його більше не бачив.

Тепер Мейбл розповіла Слідопитові про те, як вона виявила могіканина, й висловила надію, що він прийде ще до блокгауза.

— Що ви! Могіканин не з тих! Справжній розвідник ніколи не сховається за мури чи дерев’яний зруб, доки він може бути на волі й робити корисне діло. Я й сам не прийшов би до блокгауза, якби не пообіцяв сержантові підбадьорити вас і потурбуватися про вашу безпеку. Боже мій! Як мені тяжко стало на серці, коли я сьогодні вранці обстежив острів! Що я лише пережив, коли подумав, що, не дай боже, і ви серед забитих...

— Яким же це щасливим робом ви не пішли прямо на острів і не ввергли себе в руки ворога?

— Тим самим робом, Мейбл, яким провидіння підказує собаці, де шукати оленя, а оленеві — як утекти від собаки. Ні, ні, ті диявольські витівки з трупами можуть завести в оману хіба що вояків та офіцерів п’ятдесят п’ятого полку, але ними не заманиш па слизьке тих, що все своє життя провели в лісі. Я плив протокою повз гаданого рибалку, і хоч ці бузувіри досить-таки спритно всадовили того неборака, проте для натренованого ока це була не така вже й велика хитрість. По-перше, такі досвідчені рибалки, як наші вояки п’ятдесят п’ятого полку, що добре наловчилися вудити в Освего, ніколи не тримають так високо вудлища, а по-друге, коли в рибалки не клює чи не водить, він ніколи так спокійно не дивитиметься па поплавець. Та й, окрім того, ми ніколи не летимо сліпо до поста: бувало, цілісіньку ніч пролежиш під самим постом лише через те, що помінялися вартові й по-іншому, ніж напередодні, розставлені секрети. Ні Змія, ні мене не так-то легко піддурити якимись жалюгідними витівками, котрі більш за все призначаються для шотландців, які хоч і самі в дечому добрі пронози, та на індіянські підступи попадаються частенько.

— Як по-вашому, мій батечко з загоном часом не попадеться на цей підступ? — поквапно запитала дівчина.

— Якщо я попереджу — то ні, Мейбл. А коли, як ви кажете, і Змій теж пильнує, то в нас є подвійна змога попередити сержанта про небезпеку. От тільки погано, що ми не знаємо, якою протокою вони можуть підпливти.

— Слідопите,— серйозним і схвильованим тоном промовила Мейбл, котрій після тих жахливих картин, які вона побачила, смерть видавалася ще страшнішою.— Слідопите, ви казали, що любите мене, й висловлювали бажання одружитися зі мою.

— Я таки насмілився був сказати вам це, Мейбл, і сержант навіть недавно казав, буцімто ви люб’язно дали згоду. Але я не з тих, що ходитимуть слідком, надокучаючи тій, котру кохають.

— А тепер послухайте, що я вам скажу, Слідопите! Я поважаю вас!.. Шаную вас... Я благоговію перед вами! Врятуйте лишень мого батька від страхітливої смерті, і я буду обожнювати вас! Ось вам моя рука на заруку вірності моєму слову.

— Хай благословить вас бог, Мейбл! Боюся, що я не заслуговую на таке. Я не заслуговую на таке й боюся, що навіть не тямлю, як належно оцінити все це. А щодо сержанта, то нема нічого такого в світі, чого б я не зробив для нього: адже ми з ним давні друзі й зобов’язані один одному своїм життям... Боюся тільки, Мейбл, що бути давнім другом батька не є вигідна рекомендація в очах юної дочки!

— Вам не треба кращої рекомендації за ваші діла... Ваша відвага, ваша відданість,— усе, що ви робите й кажете, Слідопите, все знаходить щире схвалення мого розуму, а моє серце — воно теж не може не послухатися його.

— Такого щастя для себе я навіть не чекав у цю жахливу ніч! Але ми в руках Всевишнього, і він заступиться за нас! Що й казати, милі моєму серцю ці слова, Мейбл, але я й без них зробив би все, що тільки здатна зробити людина за таких обставин. А ваші слова ще дужче наснажать мене захищати вас.

— От ми й порозумілися з вами, Слідопите, — притамованим голосом докинула Мейбл,— а зараз не втрачаймо жодної хвилини неоціненного часу. Можемо ми сісти у вашу пірогу і негайно вирушити назустріч батькові?

— Я не раджу цього робити, Мейбл. Мені не відомо, якою протокою повертатиметься сержант, а їх не мало — аж двадцять! Можете не сумніватися, що там Змій уже нишпорить по них. Ні, ні, я раджу тільки сидіти тут. Колоди блокгауза ще сирі, і їх не так легко підпалити, а якщо блокгауз не спалять, я протримаюся тут хоч проти цілого плем’я індіян. Ірокези не викурять мене звідси доти, доки нам пощастить уберегти блокгауз від вогню. Сержант, мабуть, зупинився на якомусь острові й до ранку не прибуде. Якщо ми залишимося у цих стінах, ми завжди зможемо його попередити, вистріливши, наприклад, з рушниці чи ще як, а на випадок, якби сержант вирішив з ходу напасти на ірокезів, що, з його характером, цілком ймовірно, блокгауз значно допоміг би виграти бій. Ні, якщо наша мета — допомогти сержантові, то здоровий глузд підказує мені тільки одне: залишитися тут, хоча втекти нам звідсіля було б досить легко.

— Залишайтеся,— прошепотіла Мейбл.— Ради бога, Слідопите, залишайтеся. Все, все, що завгодно, аби тільки врятувати мого батечка!

— Так воно з усіх боків певніше. Я радий, Мейбл, чути це від вас, бо я керуюся єдиним бажанням — по-справжньому допомогти сержантові. На цей час він примножив собі слави, а якби він ще вигнав з острова цих негідників і, спаливши дотла блокгауз та хижі, з честю відступив, Ланді, безсумнівно, ніколи цього не забув би й відзначив би його по заслугах. Так, так, Мейбл, ми повинні врятувати сержантові не лише життя, але й честь.

— Мого батечка не можуть звинуватити в тому, що індіяни зненацька захопили цей острів!

— Хтозна, хтозна! Військова слава — то найзрадливіша річ на світі. Я був свідком того, як делавари зазнавали нищівних поразок саме тоді, коли вони заслуговували більшої слави, ніж у добу своїх гучних перемог. Помиляється той, хто розраховує в усьому тільки на успіх. Надто ж коли йдеться про успіхи на війні. Я не мешканець міста і тому не знаю, як там городяни дивляться на це, а в наших краях навіть індіяни судять про воїна за його військовим таланом. Найголовніше для воїна — ніколи не зазнавати поразок, бо, як мені здається, людство не надто задумується над тим, як саме було виграно а чи програно той чи інший бій. Щодо мене, Мейбл, то я взяв собі за правило пригощати ворога так, щоб він завжди пам’ятав, а взявши над ним гору,— ніколи не гнути кирпу; ну, а після поразки про це говорити не доводиться, бо ніщо так не витвережує від чванливості, як добрий прочухан. Священики в залогах проповідують солдатам смирення, але якби смирення було основною ознакою щирих християн, то всю армію його королівської величності давно треба було б зарахувати до святих, бо в неї тут перемог, як кіт наплакав, зате поразок від французів, хоч греблю гати,— починаючи від форту Кен і кінчаючи Таєм.

— Мій батечко не міг навіть припустити, що ворогові відомо, де розташований цей острів,— вела далі Мейбл, занепокоєна думкою, що батькові, чого доброго, ще доведеться відповідати за те, що тут скоїлося.

— Це правда; і я теж не розумію, як це французи вивідали, де він є. Адже місцину вибрано вдало, і її не так легко відшукати навіть тим, що вже раз побували тут. Боюся, що тут без зради не обійшлося. Так, так, не інакше, як зрада!

— О, Слідопите, невже це й справді можливо?

— Навіть більш ніж можливо, Мейбл, тому що для деяких людців у зраді є така ж природна необхідність, як, скажімо, в їжі. Тому, коли я зустрічаю балакуна, я завжди уважно звіряю його слова з ділами, бо коли в людини чиста душа і коли вона має справді добрі наміри, вона буде підкріплювати їх своїми ділами, а не язиком.

— Джаспер Вестерн не з таких! — гаряче вигукнула Мейбл.— Щирішого юнака взагалі не знайти, і він менш за все здатний говорити те, чого не має на душі.

— Джаспер Вестерн! Можете не сумніватися, Мейбл, що в цього хлопця язик і душа однаково чесні. А припущення Ланді, квартирмейстера, сержанта, а також вашого дядечка таке само безглузде, як і припущення, скажімо, що сонце світить уночі, а зірки — вдень. Ні і ще раз ні! Я готовий відповісти за чесність Прісної Води своїм скальпом, а якщо треба, то й рушницею!

— Хай благословить вас бог! Хай благословить вас бог, Слідопите! — вигукнула Мейбл і, простягти руку й схопивши його пальці, стиснула їх з таким почуттям, силу якого вона й сама навряд чи усвідомлювала.— Ви весь — сама великодушність!.. Ви весь — сама шляхетність! Бог винагородить вас за це!

— Ах, Мейбл, боюся, що коли б я насправжки був такий, то ніколи не жадав би собі в дружини таку, як ви, а поступився б вами якомусь достойному джентльменові у нашій залозі, як ви й заслуговуєте того.

— Давайте сьогодні не будемо більше балакати про це,— здушеним голосом, майже задихаючись, промовила Мейбл.— Ми повинні зараз більше думати про наших друзів. Слідопите, а не про себе. Проте я від усієї душі рада, що ви вважаєте Джаспера невинним. Отож давайте побалакаємо про інші справи... Може, треба б відпустити Росу?

— Я вже думав про неї: ми не можемо почувати себе в безпеці, доки вона чує і бачить усе, що діється в блокгаузі. Якщо її висадити на верхній поверх і забрати драбину, то вона хоч буде нашою полонянкою.

— Ні, я не можу так обійтися з людиною, котра врятувала мені життя. Краще відпустити її: я вважаю, вона до мене така прихильна, що ніякої кривди мені не заподіє.

— Ви не знаєте цього поріддя, Мейбл! Ви таки не знаєте цього поріддя. Правда, Роса не чистокровна ірокезка, але ж вона заодно з цими волоцюгами й, безсумнівно, засвоїла деякі їхні підлі звички... Але що це?!

— Схоже, ніби плюскіт весел... Якийсь човен пливе протокою!

Щоб індіянка не втекла, Слідопит зачинив лядою хід до нижнього приміщення, погасив свічку й хутко підбіг до бійниці; Мейбл, затаївши подих, теж дивилася через отвір з-за його плеча. Все це відбулося за дві-три хвилини, а коли Слідопитові очі звиклися з темрявою і вже стали розрізняти окремі предмети, він побачив, як протокою пройшли два човни й пристали до берега ярдів за п’ятдесят від блокгауза,— там, де був їхній причал. Більше нічого він не міг побачити через темряву й тому шепнув Мейбл па вухо, що це можуть бути й вороги, бо, мовляв, навряд щоб сержант прибув так рано. З човнів сходили на берег люди, але потім як стій тричі прокотилося гучне англійське «ура», і вмить сумніви щодо того, хто прибув, розвіялися остаточно. Одним стрибком Слідопит опинився коло ляди, підняв її, миттю злетів по драбині вниз і заходився відпирати засуви з такою гарячковістю, котра лише зайвий раз свідчила про те, яке критичне було становище.

Мейбл поспішила йому на допомогу, але більше заважала, ніж пособляла; та не встигли вони ще витягти перший засув, як гримнули постріли. Обоє, вражені, ще стояли в німій нерішучості, як у довколишніх кущах розлягся бойовий клич індіян. Тут двері, нарешті, відчинилися, і Слідопит з Мейбл вибігли надвір. Людські голоси вже завмерли. Через півхвилини Слідопитові, однак, здалося, ніби він уловив придушений стогін десь коло човнів; але все це так змішувалося з поривами вітру та шелестом листя, що він засумнівався. Мейбл, скоряючись своїм почуттям і не звертаючи уваги на Слідопита, кинулася бігти до човнів.

— Що ви робите, Мейбл! — тихо, але твердо промовив Слідопит, хапаючи її за руку.— Так не можна. Ви наражаєте себе на неминучу смерть і нікому не допоможете. Ми повинні вернутися назад до блокгауза.

— О, мій батечко! Мого бідного дорогого батечка забито! — у відчаї вигукнула дівчина, проте звичка до остороги навіть у цю страшну для неї мить змусила її стишити голос.— Якщо ви мене любите, Слідопите, то пустіть мене до батечка!

— Ні, не можна, Мейбл! Але дивно, що нікого не чутно й ніхто з човнів не відповідає на вогонь... А я ще й залишив «оленебоя» в блокгаузі! Втім, навіщо тут рушниця, коли темно, хоч в око стрель.

У цю мить гострі очі Слідопита, котрі, доки він міцно тримав руку дівчини, безупинно нишпорили в темряві, помітили п’ять чи шість чорних постатей, які, складаючись, намагалися шаснути повз нього, щоб відрізати обом шлях до блокгауза. Вхопивши Мейбл, мов дитину, під руку, жилавий мисливець, напружившись з останніх сил, таки встиг випередити своїх переслідувачів, які, здавалося, вже наступали їм на п’яти. Влетівши в сіни, він пустив свою ношу й миттю зачинив за собою двері. Та не встиг він ще до кінця засунути перший засув, як знадвору на масивні двері навалилася така сила, що вони, здавалося, от-от злетять з завісів. Засунути інші засуви було вже справою однієї миті.

Тепер Мейбл полізла на другий поверх, а Слідопит зостався внизу на чатах. Наша героїня була в такому стані, коли тіло, здається, рухається саме, несвідомо. Вона, виконуючи побажання свого товариша, машинально засвітила свічку й спустилася з нею вниз, де він на неї чекав. Взявши недогарок, Слідопит відразу заходився пильно оглядати весь блокгауз, щоб перевірити, чи не притаївся де ворог; він переходив від одного поверху до іншого тільки після того, як був цілком певен, що позаду ніхто не сховався. Внаслідок цього огляду він переконався, що в блокгаузі крім нього та Мейбл нікого не було, тому що Роса втекла. Тільки остаточно допевнившись, що всередину ніхто не проникнув, Слідопит повернувся до Мейбл у головному приміщенні, де поставив свічку і, перевіривши ще запал «оленебоя», сів, нарешті, й собі.

— Справдилися наші найстрашніші побоювання,— промовила Мейбл, якій здалося, що за ті п’ять хвилин, відколи вони вибігли надвір і вбігли назад, вона пережила ціле життя.— Мій дорогий батечко з усім його загоном забитий або захоплений у полон!

— Це ще невідомо... Усе покаже ранок. Я не думаю, щоб і справді усе було скінчено, бо якби це було так, то ми давно вже чули б переможне виття цих волоцюг-мінгів довкола блокгауза. В одному тільки можна бути цілком певним: якщо ворог справді взяв над нашими гору, він не забариться прийти сюди з вимогою, щоб ми здалися. Скво видасть їм секрет нашого сховища, і, позаяк вони добре знають, що блокгауз їм не підпалити вдень доти, доки «оленебій» потверджує свою славу, вони спробують підпалити його, можете в цьому не сумніватися, скориставшася темрявою.

— Ой, там хтось стогне!..

— Це вам причулося, Мейбл: коли людина збурена, та ще коли це жінка, їй часто ввижається таке, чого насправді нема. Мені траплялося зустрічати таких жінок, які вірили, ніби сни...

— Ні, я не помиляюся. Там, унизу, хтось стогне.

Слідопит змушений був визнати, що гострий слух Мейбл і справді не зрадив її. Проте він спробував заспокоїти дівчину, нагадавши їй, що індіяни, щоб добитися того, що задумали, часто вдаються до найрізноманітніших хитрощів; отож і цього разу більш ніж можливо — стогін був удаваний і розрахований тільки на те, щоб виманити їх із блокгауза або хоча б примусити їх прочинити двері.

— Ні, ні, ні,— квапливо заперечила Мейбл,— у цьому стогоні нема ніякої вдаваності, в ньому виразно відчуваються коли не душевні, то тілесні страждання. Він надто вже природний.

— Що ж, зараз ми довідаємось, друг це чи ворог. Сховайте свічку, Мейбл, і я поговорю з цією людиною через бійницю.

Навіть таку, здавалося б, просту справу необхідно виконувати, як добре знав із свого досвіду Слідопит, з неабиякою обачністю, бо йому не раз доводилося бути свідком того, коли люди марно гинули тільки тому, що не звертали уваги па зайву, як могло па перший погляд здатися, обережність. Отож він не притулився обличчям до бійниці, а тільки наблизився до неї, щоб униз могли почути його, а він — їх.

— Хто там? — гукнув Слідопит, коли вже зайняв, як йому здавалося, цілком безпечну позицію.— Хто там стогне? Якщо друг — не бійся, озивайся, і ми тобі допоможемо!

— Слідопите! — долинув такий знайомий і рідний Слідопитові й Мейбл голос сержанта.— Слідопите, ради бога, що з моєю донечкою?

— Таточку, я тут!.. Жива й здорова!.. В повній безпеці й не поранена!...О, як тільки я хотіла б, щоб так само було й з вами!

У відповідь на це побажання обоє почули вигук вдячності, змішаний з глибоким, болісним стогоном.

— Здійснилися мої найстрашніші передчуття!—з якимось розпачливим спокоєм промовила Мейбл.— Слідопите, хай там що, а ми мусимо внести сюди мого батечка.

— Авжеж, так велить і природа, й бог. Але заспокойтеся, Мейбл, і спробуйте взяти себе в руки. Ми зробимо все, що тільки в людських силах. Прошу вас: тільки тримайтеся!

— Я тримаюсь... Я тримаюся, Слідопите. Ще ніколи в житті я не була така спокійна й така впевнена в собі, як у цей момент. Тільки не забувайте, що кожна мить дорога, а тому, бога ради, не гаймо часу!

Твердий тон дівчини вразив Слідопита, і він, можливо, був навіть введений в оману її вимушеним спокоєм та самовладанням. В кожному разі, він не вважав більше за .потрібне робити дівчині ще якісь пояснення, а негайно зліз по драбині вниз і став прочиняти двері. Виконував він цю досить ризиковану дію з притаманною йому осторогою, та, коли засуви були вийняті, він раптом відчув, ніби хтось напирає на масивні двері, і ледь було знову не накинув засуви. Заглянувши, однак, у прощілину й зрозумівши причину всього, він потяг до себе двері — й тулуб сержанта Дангема, який сидів, обпираючись об них, увалився через поріг у блокгауз. Втягти сержантові ноги до приміщення та заперти за собою двері було для Слідопита справою однієї миті. Тепер вони з Мейбл могли спокійно приділити пораненому належну увагу й подати необхідну допомогу.

У хвилини цього тяжкого випробування Мейбл проявляла таку неймовірну енергію, яку лише жінки здатні проявляти в години великих випробувань. Вона хутко принесла свічку, змочила батькові пересохлі губи водою, допомогла Слідопитові постелити постіль з соломи й намостила всякої одежі замість подушки під голови. Все це було зроблено ревно, майже мовчки, без жодної сльозини, аж доки, нахилившись над батьком, вона почула його кволий голос подяки за її ніжність і турботи. Весь цей час Мейбл тільки робила здогади відносно здоров’я свого батька. Слідопит же був неймовірно стурбований станом сержанта. Обстеживши пораненого, він виявив, що куля пройшла навиліт; добре знайомий з такими пораненнями, він прийшов до висновку, що сержант навряд чи виживе.