РОЗДІЛ XXVIII
Земле німа! Пори зимної гнів
Серцю моєму скорботу приніс:
Там, де нарцисами степ кругом цвів,
Де ще недавно буяв пишний ліс,
Віхолу всюди буран закрутив,
Зник твій убір. Час зими заступив.
Спенсер. «Вівчарський календар»
В сум’ятті бою солдат байдужий до небезпек і навіть до смерті; та, коли дух у тілі затримують хвилини супокою й роздумів, ця зміна, звичайно, приносить із собою цілий рій сумних розмислів — жаль за минулим, непевність та прозирання в майбутнє. Не один солдат помер з героїчною усмішкою на вустах, але з тяжкою розпукою на душі, бо які б там не були різновиди духовної віри — чи то людина залежна від роздумів про Христа, чи від приписів Магомета, а чи від вишуканих алегорій Сходу — всі вони переконують віруючого, що смерть є не що інше, як кладка, через яку переходять до іншої, вищої форми буття. Сержант Дангем був людина хоробра, проте він відходив у той світ, у якому його хоробрість уже не могла знадобитися, І мірою того, як він звільнявся від обіймів цього світу, його думки й почуття все виразніше набирали звичного у цих випадках напрямку; адже коли то правда, що смерть — великий зрівнювач, то чи не найкраще це видно з переконаності всіх у марноті життя.
Незважаючи на деяку химерність і дивакуватість поглядів та вдачі, Слідопит завжди був схильний до роздумів і на всі речі звик дивитися по-філософському спокійно і розважливо. Тож і картина, яку він застав у блокгаузі, не викликала в нього ніяких нових почуттів. Зовсім інакше було з Кепом. Грубий, упертий, самовпевнений та галасливий, цей старий моряк не завдавав собі клопоту ставитися з належною серйозністю навіть до смерті. Попри лихо, що скоїлося, і попри безперечну пошану до свого шуряка, він увійшов до блокгауза, де помирав сержант, з холодною байдужістю, якої стільки набрався у тій школі найпотрібніших наук, яка, даючи так багато уроків з найвеличніших істин, усе ж таки не досягає своєї мети, коли має справу з учнями, що неспроможні скористатися з її великих благ.
Вже першим свідченням того, що Кеп не пройнявся, як усі інші довкола нього, трагічністю становища було те, що він заходився розповідати про події, котрі закінчилися смертю М’юра та Гострої Стріли.
— Обидва, шуряче Дангеме, зірвалися з якоря на диво прудко,— закінчив свою розповідь Кеп і докинув: — Отож можеш утішатися тим, що інші відчалили в далеке плавання поперед тебе; до того ж це були людці, любити яких ти не мав особливих підстав. Я на твоєму місці, наприклад, був би більш ніж вдоволений. Покійна матінка моя, добродію Слідопите, не раз, бувало, казала, що на душу того, хто вмирає, не слід навівати журбу; його треба, мовляв, повсякчас належно й розумно підбадьорювати. Ці новини, якщо сердега ставиться до негідників так само, як і я, піднесуть його дух ого як!
Роса, зачувши про смерть свого чоловіка, вмить схопилася на ноги й крадькома вишмигнула з блокгауза. Тим часом Дангем, слухаючи Кепа, дивився на нього непорушним, байдужим і порожнім поглядом, оскільки між його життям та навколишнім світом обірвалося вже так багато зв’язків, що він не пам’ятав уже більше Гострої Стріли і його зовсім не цікавив М’юр; проте він, ледь відтягуючи голос, запитав, де Прісна Вода. Юнака негайно покликали, і він незабаром з’явився. Сержант окинув хлопця ласкавим поглядом, а вираз його добрих очей ніби просив у молодого матроса пробачення за ту образу, яку він заподіяв йому в думці. У блокгаузі тепер зібралися всі рідні та близькі сержанта — Слідопит, Кеп, Мейбл і Джаспер. Окрім дочки, всі стояли довкола постелі сержанта, який уже доживав свої останні хвилини. Мейбл, схилившись навколішки над батьком, то підносила його холодну руку до свого чола, то змочувала йому запалені губи водою.
— Ми на цім світі теж не довго затримаємося, сержанте,— промовив Слідопит, який навряд чи можна сказати, щоб був охоплений благоговійним страхом: адже він за своє життя надто багато надивився на те, як наступає і перемагає смерть, але він цілком усвідомлював різницю між загибеллю зопалу, на полі битви, і смертю в постільному супокої серед близьких та рідних.— Я нітрохи не сумніваюся, що ми з тобою ще там зустрінемося. Гостра Стріла теж пішов ув останню путь, однак це не той шлях, яким відходять у вічність чесні індіяни. З ним ти не зустрінешся, бо його шлях — то шлях неправедних. В цьому переконує нас розум, і це однаково стосується, на мій погляд, і поручника М’юра. Ти ж чесно виконав свій обов’язок у житті, а людині, яка так закінчує свій шлях, можна з легким серцем і впевненим кроком починати свою найдовшу мандрівку.
— Сподіваюся, друже мій... я намагався виконати свій обов’язок.
— Гай, гай,— не втерпів Кеп,— мати добрі наміри — це ще далеко не все: у кожному разі, ти був би зробив розумніше, якби ліг у дрейф у відкритому морі й вислав уперед човна рознюхати, що діється на суходолі, тоді все, може, закінчилося б по-іншому. Звичайно, ніхто па цьому світі, наскільки я його знаю, та й на тому світі, наскільки мені відомо з відповідних книг, не сумнівається в тому, що ти хотів усе зробити якнайкраще.
— Авжеж, я хотів усе зробити, щоб було якнайкраще...
— Таточку! О мій любий, дорогий мій таточку!..
— Магнітика це горе захопило зненацька, добродію Слідопите, і вона мало що може зарадити, щоб провести батька через усі мілини; тому доведеться, мабуть, нам з вами брати все це діло у свої руки й по-дружньому допомогти йому.
— Ти щось казала, Мейбл? — кволим голосом запитав сержант, поводячи в доччин бік уже тільки очима, тому що не мав більше сил повернути до неї голову.
— Так, таточку! Якщо хочете заслужити милість і спасіння, ніколи не покладайтеся тільки на свої діяння: моліться й уповайте лише на сина божого!
— Щось у цьому дусі, шуряче, казав нам і капелан... Дорога наша дитина, може, в чімсь і має слушність.
— Що ти, це — свята правда! Тільки Всевишній судитиме нас, він-бо веде бортовий журнал усіх наших вчинків, а в останній день підсумує їх і скаже, хто поводився добре, а хто — погано. Я гадаю, що Мейбл має слушність, до того ж, нечесного рахунку боятися нічого, бо там уже, будьте певні, облік усьому вівся без шахрайства!
— Дядечку... і ви, дорогий таточку! Не вводьте себе цими речами в оману! Моліться і майте надію тільки на нашого спасителя! Єдиний порятунок наш — у молитвах сину божому!
— Мейбл має слушність. Це ж саме колись мені казали й моравські брати,— шепнув Кепові Слідопит.
— Має слушність щодо відстані, але не щодо курсу, друже Слідопите! Я боюся, що вона може пустити сержанта за течією саме в той мент, коли ми вивели його на чисту воду й приготувалися вже спрямувати його у фарватер.
— Полиште все це на Мейбл... Полиште все це на Мейбл... Вона краще за нас знає, як це зробити.
— Я вже це колись чув... — відповів після довгої паузи Дангем.— О, Мейбл, воно аж дивно якось, що батькові в таку хвилину доводиться покладатися на підтримку своєї дитини...
— Довіртеся Всевишньому, таточку, і покладайтеся тільки на його співчутливого сина святого. Моліться, найдорожчий мій, любий мій таточку... Просіть його всемогутнього захисту.
— Та я вже й молитву забув... Шуряче... Слідопите... Джаспере... Нагадайте мені слова молитви.
Кеп навряд чи й пам’ятав уже, що воно таке — молитва, а тому нічого не відповів. Слідопит же молився часто — щодень, коли не щогодини, одначе його молитви були тільки в собі, без будь-яких слів і на свій своєрідний лад. Отже, у цій справі з нього було не більше користі, ніж зі старого моряка, й він відмовчався теж. Що ж до Джаспера — Прісної Води, то він хоча й готовий був гори перевернути, аби тільки полегшити страждання Мейбл, але тут не зважився на таку допомогу вмираючому й знітився із сорому, що нерідко охоплює молодих і завзятих, колй їх просять зробити вчинок, який безумовно засвідчує їхню слабкість і залежність від вищої сили.
— Таточку,— промовила Мейбл, витираючи сльози на блідому личку, яке аж сіпалося від тяжких переживань, і намагаючись будь-що вгамуватися,— я молитимуся з вами... за вас... за себе і за всіх. Молитва найслабших і найпокірніших ніколи не залишається марною...
У цьому глибокому звіренні почуттів дочки своєму батькові було щось надзвичайно величне,, щось болісно хвилююче. Той .спокійний, серйозний тон, з яким це по суті ще справжнє дівча готувалося виконати свій обов’язок; те самозабуття, з яким вона відкинула властиві її статі боязкість і сором’язливість, щоб підтримати в цю тяжку хвилину свого батька; та велична цілеспрямованість, з якою, вона зібрала всі свої сили для здійснення поставленої перед собою мети; та лише одним жінкам притаманна відданість; те вміння не помічати різні дрібниці, коли все єство заполонює одна любов; і, нарешті, той супокій, що приховав її велике, горе,— все це викликало в серцях присутніх якусь немов благоговійну пошану до неї.
Розум нашої героїні, призвичаєний до читання молитви в такий спосіб як на самоті, так і на людях, злився, природно, воєдино в річищі її піднесеної думки; уява ж її збагатилася завдяки усвідомленню змісту молитви, а мова її стала ще піднесенішою і добірнішою завдяки запозиченим із молитви фразам. Коротко кажучи, Мейбл з цього погляду була справді прикладом впливу, який правильне мислення, добра мова й етикет роблять на звички та мову навіть тих людей, що буцімто не завжди і не дуже здатні зазнавати високих за своєю природою вражень. Тому, коли вона стала на коліна біля батькової постелі, вже сама урочистість її пози й манер підготувала глядачів до того, що мало відбутися, і коли її любляче серце підказало язикові, а пам’ять прийшла на допомогу їм обом, полилися слова молитви і хвали. І хоч слова ці й не були рабськи запозичені, та в значущості їх відчувалася проста велич, до якої Мейбл була призвичаєна.
Вони зробили найглибше враження на слухачів, бо слід зазначити, що, незважаючи на згубний вплив несмаку, якого ці люди протягом довгого часу зазнавали, справжня велич і краса завжди такі невід’ємні від природи, що взагалі знаходять відгук у кожному серці.
Та коли слова нашої героїні торкнулися становища вмираючого, вони стали справді найпереконливішими, адже й сама вона в ту мить була дійсно найщирішою і найприроднішою. Краса її мови залишилася тією самою, тільки вона була ще дужче підкріплена силою любові, а слова її були підігріті святим запалом, що величчю своєю наближався до істинного красномовства. Ми могли б дозволити собі навести окремі її вирази, але сумніваємося, чи. доречно піддавати такі священні теми якомусь надто вже звичному аналізові, тому й утримуємося.
Вплив цієї незвичайної, проте урочої картини був різний на різних присутніх тут осіб. Сам Дангем невдовзі цілком загубив зміст молитви і навіть відчув полегшення, як-то буває, слід гадати, з людиною, котра, спіткаючись край прірви під неймовірним тягарем, якого вже не здужає більше нести, раптом відчує, як чиясь рука знімає з неї цей тягар, аби перекласти на плечі комусь іншому, більш здатному тримати його. Тим часом Кепа ця молитва вразила й викликала в ньому почуття шаноби, які, однак, швидко й безслідно пройшли. Спочатку, правда, він був дещо здивований ними і навіть засумнівався, чи вони взагалі личать такому мужньому й відважному воїнові, як він. Але, бувши досить податливий правді, покорі та вірі, він цього разу утримався й не виступив за своїм звичаєм із грубими запереченнями. Джаспер стояв на колінах напроти Мейбл і, закривши обличчя руками, повторював за нею слова з такою серйозністю, ніби хотів їй допомогти, хоча важко було сказати, що він ловив більше — слова молитви чи такий солодкий його серцю голос дівчини.
Вплив на Слідопита був разючий і видимий. Видимий тому, що розвідник стояв, випроставшись (теж напроти Мейбл), і все, що діялося в його душі, можна було прочитати й на його обличчі. Він спирався на свою рушницю, а його жилаві пальці раз по раз з такою силою стискали цівку, що, здавалося, вгрузали в неї. Раз чи двічі, коли Мейбл підносила голос, він зводив очі до стелі. Потім він знову в своїх чуттях повертався до цього прекрасного створіння, що такою палкою, але тихою мольбою виливало свою душу заради свого коханого батька: тепер не з блідим уже, а пломенистим від великого піднесення чолом та блакитними очима, зверненими до денного світла, вона була така прекрасна, мов та мадонна на картині Гвідо Аретіно[161]. В ці хвилини все щире й відкрите Слідопитове чоло аж іскрилося щирою відданістю, і він дивився на нашу героїню такими очима, якими дивиться на своє любе дитя захоплений батько.
Коли Мейбл скінчила молитву й припала обличчям до ковдри, ховаючи в ній свої сльози, сержант Дангем поклав їй на голову свою кволу руку.
— Спасибі тобі, дорога моя дитинко... Спасибі тобі! — більше прошепотів, ніж промовив він.— Це справді втіха... коли б я теж міг молитися з тобою.
— Таточку, ви знаєте слова молитви... Ви ж мене самі їх учили, коли я була ще маленька.
Сержантове обличчя освітилося усмішкою, бо він і справді пригадав, що колись-таки виконав перед дочкою принаймні цю частину свого батьківського обов’язку. Ця думка принесла йому глибоку душевну втіху. Потому він кілька хвилин мовчав, і всі присутні вирішили, що сержант звернувся думками до бога.
— Мейбл... дочко моя,— раптом озвався він знову, немовби дужчим голосом,— Мейбл, я покидаю тебе...— Дух у цю останню мить, здається, зовсім не зважає на тіло.— Я покидаю тебе, кохане дитя моє... Де твоя рука?
— Ось вона, таточку... Ось мої обидві руки. О, беріть їх!
— Слідопите,— додав сержант, шукаючи з другого боку постелі провідникову руку й помилково беручи натомість Джасперову,— візьми її, я залишаю тебе їй за батька... Будь їй тим, ким ти сам захочеш і ким вона тебе забажає... Благословляю вас, благословляю вас обох!
В цю жахну мить ніхто не насмілився вказати сержантові на його помилку, а за якусь хвилину-дві він сконав, тримаючи вкупі руки Мейбл та Джаспера. Наша героїня не підозрювала цього доти, доки в Кепа раптом вирвався вигук, який сповістив про смерть батька. Піднявши голову, вона зустріла на собі Джасперів погляд та відчула в своїй руці гарячу його, руку. Проте в цю мить вона була у владі одного-єдиного почуття й тому, ледь усвідомлюючи, що сталося, відійшла вбік і заллялася гіркими слізьми. Слідопит узяв Прісну Воду за руку, й обидва вийшли з блокгауза.
Друзі в глибокій мовчанці поминули багаття, пройшли через усю галявину й наблизилися майже до самого берега протилежного кінця острова. Тут вони зупинилися, й Слідопит сказав:
— От і все, Джаспере! От і все! Ох, горенько! Сердега Дангем скінчив свій похід, та ще й як — від руки якогось отруйного мінга! От і знай, що тебе коли чекає: завтра чи позавтра те ж саме може трапитися й зі мною.
— А Мейбл? Що буде з Мейбл, Слідопите?
— Ти ж чув останню волю сержанта... Він довірив свою доньку мені, Джаспере, а це свята для мене довіра; адже цю довіру треба свято шанувати!..
— Це така довіра, Слідопите, від якої вас не один чоловік залюбки звільнив би,— відповів йому юнак з гіркою усмішкою.
— Я й сам не раз думав, що вона дісталася не найдостойнішому. Я не з самозакоханих, Джаспере, повір, я не з самозакоханих, та коли Мейбл Дангем згодна заплющити очі на всі мої вади й невігластво, то нащо мені відмовлятися від неї, хоча хто, як не я, найкраще знає, чого я вартий.
— Вам ніхто не дорікатиме, що ви одружилися з Мейбл, Слідопите, так само, як ніхто не дорікав би вам, скажімо, й за те, якби ви носили на грудях найдорогоцінніший діамант, подарований від щирого серця вашим другом.
— Ну, а дівчині, як по-твоєму, вони не будуть дорікати їй за це? Потерпав я з цього приводу теж, бо, як не кажи, а не всяк, певне, дивиться на мене так, як ти чи сержантова дочка.— (Ці слова мов ножем шпигнули Джаспера — Прісну Воду, і він весь здригнувся, як здригаються від раптового різкого болю, але більш нічим не видав своєї розпуки).— А люди, ти сам знаєш, які заздрісні та злі, а надто по наших залогах. Я іноді аж жалкую, що ти не вподобав Мейбл, слово честі, або що вона не вподобала тебе, бо мені не раз чомусь здавалося, що такий хлопець, як ти, зробив би її щасливішою, ніж я.
— Не будемо більше говорити про це, Слідопите,— нетерпляче й аж задихаючись, зупинив його Джаспер.— Ви будете чоловіком їй, і нема чого уявляти на цьому місці когось іншого. А щодо мене, то я вчиню, як радив добродій Кеп,— піду плавати на океан, а там буде видно, чи вийде з мене що на солоній воді, чи ні.
— Що ти, Джаспере Вестерне! Проміняти все — озера, ліси й прикордоння на місто з його метушливим життям і лише через якусь ледь помітну різницю в смакові води? Хіба в нас тут мало солонців, якщо вже тобі так треба солі? І хіба людині не слід вдовольнитися тим, чим вдовольняються інші істоти? А я так покладався, так надіявся на тебе, Джаспере... Я собі думав, коли ми з Мейбл будемо жити в своїй хатині, ти з часом, може, знайдеш собі подругу й теж осядеш з нею десь неподалік від нас. Миль за п’ятдесят на захід від залоги я назнав гарну місцину для поселення, а звідти за якихось десяток ліг у напрямку до Освего є чудова гавань, у яку дуже легко зайти і з якої легко й вийти, коли б ти задля розваги захотів коли приїхати до нас. Я навіть думав, що згодом ти з дружиною міг би одержати право на володіння своєю ділянкою, а ми удвох з Мейбл — своєю. Ми були б один від одного десь на відстані здорової прогулянки з рушницею; і коли б провидінню раптом заманулося, щоб яким істотам випало повне щастя на землі, то не було б на світі щасливіших людей за нас чотирьох.
— Ви забуваєте, друже мій,— відповів Джаспер, беручи Слідопита за руку й вимучуючи з себе усмішку,— що я не маю тієї четвертої, котру б я кохав і пестив; та й взагалі я сумніваюся, щоб полюбив когось більше, як люблю вас із Мейбл.
— Спасибі тобі, хлопче, від усієї душі спасибі! Однак те своє почуття, що ти звеш любов’ю до Мейбл, то всього-на-всього тільки дружба, яка нічим не схожа на те, що почуваю до дівчини я. Що тобі сказати: тепер я щоночі замість того, щоб міцно спати, як усе живе спить і як сам досі спав, тільки те й роблю, що марю про Мейбл Дангем. То мені приверзлося, ніби молоденькі лані стрибають передо мною; я наводжу на них «оленебоя», щоб забити яку на м’ясо, а ці пустотливі звірята ніби оглядаються до мене, і я раптом бачу в кожної чарівне личко Мейбл, яке немов промовляє, сміючись: «Стріляй мене, якщо смієш!» А часом сниться, ніби я чую її солодкий голос серед пташиного щебету. Ось минулої ночі мені приснилося, буцімто я перепливав через Ніагарський водоспад і забрав Мейбл з собою, аби тільки не розлучатися з нею. А то було таке страшне приверзлося, що страшнішого для мене й бути не може — так, ніби якийсь біс а чи мінг-чаклун наврочив: приснилося, немовбито через якийсь нещасний випадок я втратив Мейбл — чи то вона сама роздумала й пішла від мене, чи то її силою хтось вирвав з моїх рук...
— О, Слідопите, якщо вам це гірко переживати уві сні, то як переносити все це тому, хто мучиться увіч і знає, що це так справді... справді... справді!.. Що це страшна правда, що більш не лишилося вже ніякої надії, що вже хоч з мосту та в воду!..
Ці слова вирвалися в Джаспера нестримно, як виливається рідина з розтрощеної посудини. Він сказав несамохіть, майже підсвідомо, але з такою відвертістю і з таким почуттям, що не можна було засумніватися у їх щирості. Слідопит здригнувся і з хвилину дивився на свого приятеля, мов прибитий громом, і аж тепер, незважаючи на свою простодушність, він нарешті збагнув усю правду. Хто не знає, як гарячково починає працювати розум, коли раптом відкривається ключ до того, чого досі навіть не підозрював; як швидко тоді линуть думки й формуються остаточні висновки! Наш герой був такий по натурі довірливий, прямодушний і настільки певен, що всі його друзі зичать йому такого ж щастя, як і він їм, що до цієї злощасної миті жодного разу й не запідозрив Джаспера у коханні до Мейбл. Тепер, однак, він надто добре знав силу цієї пристрасті по собі, а вибух почуттів його приятеля був такий сильний і природний, що не лишив Слідопитові жодних сумнівів. Першим почуттям, що охопило його після цього повороту думки, було почуття глибокого приниження й невимовного болю. Він раптом збагнув, наскільки молодший, наскільки вродливіший за нього Джаспер і, можливо, бажаніший для Мейбл, ніж він сам. І тут у ньому знову, як і завжди, заговорило душевне благородство, його природжена схильність недооцінювати себе — словом, прокинулася повага до прав і почуттів інших людей, повага, котра, здавалося, була невід’ємною частиною його єства. Він узяв Джаспера за руку, підвів його до колоди, що лежала поруч, і силою своїх залізних м’язів змусив юнака сісти, присівши й сам поруч.
Джаспер - Прісна Вода схаменувся й засоромився своїх почуттів уже тієї миті, як вони нагло вирвалися в нього. Він би віддав усе на світі, щоб вернути назад свої слова, проте був по натурі такий відвертий і так звик бути в усьому щирим зі своїм другом, що й у гадці не мав приховувати будь-що від Слідопита а чи якось уникати щиросердого пояснення, котрого, як він знав, йому тепер нізащо не уникнути. Вже заздалегідь тремтячи перед тим, що мало так чи інакше статися, він, проте, і не думав якось викручуватися.
— Джаспере, — почав Слідопит таким серйозним тоном, що в хлопця аж мурашки пішли по тілі,— це мене просто здивувало! В тебе, як бачу, набагато ніжніше почуття до Мейбл, ніж я собі навіть уявляв, і якщо тільки мій гонор і моє самолюбство не підманюють мене так жорстоко, то мені жаль тебе, хлопче... від усієї душі жаль! Так, тепер я знаю, як треба співчувати тому, хто віддав своє серце такій дівчині, як Мейбл, і не має ніякої надії, що вона відповість йому взаємністю. Всю цю справу, Прісна Водо, треба, одначе, з’ясувати до кінця, щоб між нами не було, як то кажуть делавари, жодної хмарки.
— Та що тут з’ясовувати, Слідопите! Все й так ясно — я кохаю Мейбл Дангем, а вона мене — ні... Вона вибрала собі в чоловіки вас, і найрозумніше буде, коли я піду звідси світ за очі на солону воду й навіки забуду вас обох.
— Забути мене, Джаспере?! Це була б кара, якої я не заслужив! Та й звідки тобі відомо, буцімто Мейбл в усьому віддає перевагу мені? Звідки ти це взяв, хлопче? Я в цьому, наприклад, ще не зовсім певен!
— Вона ж виходить за вас заміж, а хіба Мейбл пішла б за того, кого сама не любить?
— До цього її спонукав сержант; так, так, саме спонукав, а в покірливої дочки могло й не вистачити сміливості, щоб заперечити останній волі батька. А сам ти будь-коли казав Мейбл, що любиш її, що в тебе в душі такі гадячі почуття до неї?
— Ніколи, Слідопите! Я б ніколи в житті не наважився так образити вас!
— Я вірю тобі, хлопче; вірю тобі й знаю, що ти таки пішов би на солону воду й навіки поховав у собі ці почуття. Але цього не повинно бути! Скажемо про все це Мейбл, і хай вона вибирає з поміж нас за велінням свого серця. Так, хай вибирає, якщо навіть я не переживу такого випробування! То ти кажеш, ніколи й нічого такого не казав їй, Джаспере?
— Нічого певного... Щоб прямо й відверто, то нічого. Проте я повинен сказати вам, Слідопите,— вам, своєму найвірнішому приятелеві, все чисто, щоб покінчити з цим раз і назавжди. Ви ж знаєте, як хлопець і дівчина часом розуміють одне одного чи гадають, що розуміють одне одного, не перекинувшись при цьому жодним словом; вони читають думки одне одного — принаймні їм так здається — за тисячею різних прикмет.
— Ні, Джаспере, я нічого такого не знаю,— відверто признався провідник, бо, правду кажучи, всі його спроби зав’язати дружні стосунки з Мейбл жодного разу не зустрічали з її боку того любого, дорогого заохочення, котре безмовно засвідчує переростання прихильності в любовне захоплення.— Ні, Джаспере, я нічого такого не знаю. Мейбл завжди ставилася до мене лагідно й усе те, що хотіла сказати, висловлювала чітко і ясно.
— Вам, звичайно, випало щастя почути від неї, що вона кохає вас, Слідопите?
— Ні, Джаспере, таких слів я від неї якраз і не чув. Вона тільки казала, що ми ніколи не можемо... що нам нізащо не треба одружуватися і що вона, мовляв, не гідна мене, хоча тут-таки й запевняла, ніби поважає й шанує мене. А потім ще сержант переконав мене, буцімто це завше так кажуть молоді й сором’язливі дівчата і що її мати казала йому те ж саме і поводилася, бувши дівчиною, точнісінько так; головне, мовляв, аби вона тільки на будь-яких умовах погодилася вийти заміж, а все інше якось уладнається, отож я й вирішив, що все вже гаразд.
Хоча Джаспер і мав глибокі дружні почуття до свого щасливого суперника, і, незважаючи на те, що він від щирої душі бажав йому щастя, ми були б нечесними оповідачами, якби не сказали, що в нього від радощів ледь серпе не вискочило з грудей, коли він зачув оце Слідопитове признання. Не тому, що він, може, тішив себе якоюсь надією — зовсім ні: просто ревниву жадобу закоханого радувало те, що ніхто ще не був удостоєний того солодкого освідчення дівчини, котрим не був ощасливлений і він.
— Розкажи мені ще про те, як це можна розмовляти без допомоги слів,— звернувся Слідопит до свого співрозмовника, вже зовсім спохмурнівши на виду і питаючи, як людина, котра, здавалося, чекала на щось зле від цієї відповіді.— Я вмію так розмовляти з Чингачгуком і свого часу розмовляв з його сином Ункасом, доки той ще був живий, але я й гадки не мав, що цим мистецтвом володіють молоденькі дівчата, і вже зовсім не чекав цього від Мейбл Дангем!
— Тут нема про що розповідати, Слідопите. Я маю на увазі лише погляди, усміхи чи порухи її брів або дрож руки, коли дівчина ненароком торкнеться тебе. Оскільки мене кидало в дрож навіть від подиху Мейбл чи від легесенького дотику її вбрання, то я вже уявив собі бозна-що, і це ввело мене в оману. Ніколи я не говорив їй про свої почуття щось відверто, ну а тепер, коли в мене взагалі ніяких надій не лишилося, про це нічого й думати!
— Слухай, Джаспере,— звернувся Слідопит просто, але з такою гідністю, яка не припускала ані найменших заперечень,— побалакаємо краще про похорон сержанта і про від’їзд звідсіля. А після цього у нас ще буде доволі часу, щоб докладніше поговорити про сержантову доньку. Тут необхідно все добре обмізкувати, адже всі турботи про свою дитину батько передав тепер мені.
Джаспер був навіть радий змінити тему розмови, і друзі негайно розійшлися виконувати обов’язки, покладені на кожного згідно з його становищем та покликанням.
Цього ж дня по полудню було віддано землі всіх небіжчиків. Сержанта Дангема поховали посеред галявини, насипавши йому могилу в затінку крислатого береста. Мейбл тяжко ридала над батьком, і після того, як вона виплакалася, їй ніби стало трохи легше. Ніч минула спокійно, як і весь наступний день. Вони все ще сиділи на острові, бо, як заявив Джаспер, виходити з гавані в такий шторм було дуже небезпечно. Ця ж причина затримала й від’їзд капітана Сангліє, котрий покинув острів тільки рано-вранці на третій день після похорону Дангема, коли настала погожа днина й повернув сприятливий вітер. Аж тоді він усе-таки залишив їх, попрощавшись із Слідопитом так, як прощалася б людина, яка вірила, що побула востаннє вкупі з визначною особою. Вони розійшлися, як люди, що поважають одне одного, але які прощаються, так і залишившись загадкою один для одного.