Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XVIII

Зітхати й сльози лити марно.

Буть вірним і завжди до послуг ревним,

У владі буть фантазії стрімкої —

Це бути з пристрастей, з палких бажань,

З обожнювань, з боготворіння,

З терпцю, сумирності і нетерпіння,

Із цноти, з мук, з благоговіння.

Шекспір. «Дванадцята ніч, або Як вам це подобається»

Шторм почав спадати десь під полудень і невдовзі вщух так само зненацька, як і розпочався. Менш як за дві години, відколи влягся вітер, на розбурханому ще озері зникла блискотлива піна, а ще годин через чотири вся його поверхня вже аж нічим не нагадувала про недавню бурю. Правда, до берега все ще безперервними валами котилися пологі хвилі, але, прочісуючи підводні скелі, вони вже не злітали в повітря стовпами бризок. Усе свідчило про те, що розбурхана бурею стихія, мірою того, як стихав вітер, поступово втихомирювалася.

Оскільки тендерові не під силу було здолати досить високі хвилі навіть за легенького лобового вітру, який усе ще потягував зі сходу, то про відплиття того ж дня марно було й думати. Проте Джаспер, який потихеньку цілковито прибрав до своїх рук командування «Вітрогоном», не сидів без діла, а керував підняттям стоп-анкерів та приведенням судна до повної готовності, щоб потім, скоро настане сприятлива погода, відразу ж знятися з місця. Всі інші пасажири, не зайняті безпосередньо цими лаштуваннями, намагалися тим часом розважитися, хто як міг.

Мейбл, як це взагалі буває з людьми, незвиклими до умов корабельної тісноти, заздрісно й тужно позирала на берег, а невдовзі й насмілилася запитати, чи не можна туди попливти. Слідопит, саме стоявши в цю мить поруч, запевнив її, що це дуже просто зробити, адже у них па палубі є пірога, а на ній зовсім легко проскочити поміж бурунами. Поборовши, як завжди за подібних обставин, деякі сумніви й вагання, було вирішено, зрештою, запитати дозволу, в сержанта; той дав згоду, й на палубі відразу закипіли приготування, щоб виконати цю забаганку Мейбл.

На берег вирушало троє: сержант Дангем, Мейбл та Слідопит. Мейбл, якій уже не вперще доводилося сідати в пірогу, сміливо зайняла місце посередині, сержант сів у носовій частині, а Слідопит, який мав стернувати, став у кормі. Проте йому майже не доводилося докладати зусиль, бо хвилі гнали пірогу з такою швидкістю, що вона іноді взагалі не підкорялася владі Слідопитового весла. Не раз, поки вони пливли до берега, Мейбл жалкувала за свою нерозважливість, а Слідопит, як тільки міг, підбадьорював її, сам виказуючи стільки самовладання й холоднокровності і з такою силою налягаючи на весло, що, дивлячись на нього, навіть слабкодуха жінка засумнівалася б у своїх страхах. Наша ж героїня була не з боязких; перебуваючи в обіймах дикої стихії, вона мала ще й чималу втіху від незвичайності свого становища. Правда, в ті хвилини, коли легенький, мов горіхова шкаралупа, човник злітав на пінявий гребінь валу, а потім, наче ластівка, шугав сторчма вниз, у дівчини холонуло в душі й вона блідла на виду. Та тільки минав пінявий вал, Мейбл, ніби соромлячись за себе, вся рожевіла й усміхалася знову. Ці хвилювання, однак, тривали недовго, бо хоч відстань між тендером і берегом становила не менше чверті милі, пірога подолала її буквально за лічені хвилини.

Ступивши на берег, сержант на радощах аж поцілував дочку, бо як людина суходільна за покликанням, він завжди почувався безпечніше на tегга firma^[113], ніж на воді, а затим, узявши рушницю заявив, що має намір походити з годину лісом та пополювати.

— А з тобою, дочко,— сказав він, відходячи,— побуде Слідопит, який, не сумніваюся, розповість тобі цікаві історії про цей дикий край, а також про свої пригоди з мінгами.

Провідник, усміхнувшись, пообіцяв оберігати Мейбл, І за кілька хвилин сержант, видершись на стрімкий схил, зник у гущавині. Слідопит із дівчиною пішли в протилежний бік і, так само швидко подолавши крутий горб, опинилися на вершині скелястого мису, звідки перед ними, як на долоні, постав широкий і незвичний краєвид. Тут Мейбл, щоб перевести дух і трохи перепочити, присіла на величезну брилу, що відвалилася од кручі, а її жилавий супутник, що, здавалося, взагалі не знав утоми, став поруч, зіпершись з йому одному властивою граційністю на свою довгу рушницю. Запала кількахвилинна мовчанка, тому що. обоє, а особливо Мейбл, були просто зачаровані незвичайним краєвидом.

Місце, де вони зупинилися, лежало високо над озером, і з нього перед їхніми очима відкривалося на північний схід неоглядне водне плесо, що, виблискуючи проти яскравого полудневого сонця, все ще нагадувало, своєю збриженою поверхнею про недавній шторм. Земля ж обступала озеро гігантською підковою, кіпці якої губилися в імлистій далечині десь на південному сході й півночі. А довкола, скільки око сягало, всюди тягся ліс, і ліс, і ніде не видно було щонайменшої ознаки цивілізації серед одноманітної й водночас пишної величі природи. Буря загнала «Вітрогона» за пояс фортів, якими французи намагалися тоді оточити англійські володіння у Північній. Америці, будуючи. їх скрізь уздовж водних шляхів поміж Великими озерами й по берегах Ніагари. Тим часом наших шукачів пригод віднесло штормом на багато ліг західніше від цієї знаменитої річки. Віддалік, поза бурунами, погойдувався на одному якорі «Вітрогон», що нагадував якусь вигадливу, досконало зроблену іграшку, якій, здавалося, більше личило стояти під скляним ковпаком, ніж боротися з дикою стихією, котру він нещодавно так успішно подолав. Тим часом їхня пірога видавалася малесенькою цяточкою на рівні вузенької стьожки берега, об який з шумом розбивалися хвилі.

— Як далеко ми зараз від людських осель! — вигукнула Мейбл, досхочу намилувавшись мальовничим краєвидом, найвизначніші особливості якого назавжди закарбувалися в її жвавій уяві.— Одразу відчуваєш, що ти па самому кордоні.

— А там, на узбережжі океану й довкола великих міст, є де-небудь така краса? — з неприхованою цікавістю запитав Слідопит.

— Я б не сказала,— відповіла Мейбл.— Усе там більше нагадує про людей, ніж про природу, і ще менше, мабуть, про Всевишнього.

— Авжеж, авжеж, Мейбл! Чуло моє серце, що так воно і є. Я тільки простий, неосвічений мисливець, а знаю це. Ось тут, у цьому моєму домі, я почуваю себе так близько до природи...

— Я цілком вірю вам,— відповіла Мейбл, відірвавшись від краєвиду й глянувши в обвітрене, але шляхетне обличчя свого, супутника, дещо насторожена зміною в тоні його голосу.— В такому відлюдді, здається мені, почуваєшся таки ближче до природи, ніж у місті, де тебе постійно відвертає від неї міська суєта.

— Ви ніби думки мої прочитали, Мейбл, тільки висловили їх набагато чіткіше, і мені аж соромно за те, що я посвячую інших у свої помисли. До речі, я вже не вперше тут: ще до війни мені доводилося плавати на цім озері, добуваючи хутро дикого звіра. Правда, не на цьому самому місці, а он там — бачите над ялинами отой розчахнутий громовицею дуб?

— Як! Невже ви так точно і до дрібниць усе пам’ятаєте?

— Це — наші вулиці й наші будинки, наші церкви й палаци. Чого ж мені й справді їх не пам’ятати! Якось одного разу ми з Великим Змієм домовилися були зустрітися точно о дванадцятій годині через шість місяців біля однієї сосни, від якої ми були на відстані в триста миль. Це дерево, якщо його не розбив грім, ще й досі, мабуть, стоїть посеред лісу миль за п’ятдесят від найближчого поселення, зате бобрів там водилося сила.

— І ви справді зустрілися з ним на тому місці в домовлений час?

— А хіба сонце не сходить і не заходить? Коли я прийшов туди, Змій уже чекав на мене, обпершись об сосну, в драних ногавицях та обліплених болотом мокасинах. Делавар потрапив у драговину, з якої насилу вибрьохав, але немов те сонце, що встає з-за горбів па сході й обов’язково сідає за горами на заході, так і він був вірний домовленому часові й місцю. Слово Чингачгука — закон як для друга, так і для ворога. Він його дотримує, кому б не дав.

— А де він тепер? Чому це делавар не тут, з нами?

— Він висліджує мінгів, та й мені належало б бути з ним, але що вдієш — людська слабкість...

— Та що ви, Слідопите! Ви, по-моєму, не підвладний жодній слабкості. Я ще ніколи не зустрічала людини, в якої було б так мало слабкостей, як у вас. ?

— Якщо ви розумієте під цим силу й здоров’я, Мейбл, то тут мене бог і справді не забув, хоч я більше схильний вважати, що постійне перебування на свіжому повітрі, далекі виходи па полювання та на пошуки слідів ворога, здорова лісова їжа та сон без мук сумління можуть надовго відсунути потребу в лікарях. Але, зрештою, я теж людина... так, так, я теж людина, і мене дедалі більше переконують у цьому деякі мої почуття...

Мейбл здивовано звела на нього очі, а її красне личко (не була б то жінка) аж загорілося цікавістю, проте язик виявився набагато стриманіший, і вона звернула мову на інше.

— У вашому житті серед дикої природи Слідопите, є щось справді чарівне! — вигукнула вона, ледь помітно зашарівшись від хвилювання.— Я по собі відчуваю, що на очах звикаю до суворого життя на прикордонні, і мені що не день то більше подобається оце безгоміння лісу. Міське життя тепер мені здається нудним, а мій батечко, мабуть, захоче провести останок днів своїх тут, де він стільки років віддав службі, то я буду щаслива, коли залишуся біля нього і не поїду назад на океанське узбережжя.

— Ліс, Мейбл, ніколи не безмовний для тих, що розуміють його мову. Не раз, бувало, я по кілька день сам як палець пробирався лісом і не відчував жодної потреби в супутникові; а щодо мови лісу, то умій тільки її сприймати, і ти почуєш чимало розумних і повчальних речей.

— Я чомусь думаю, що ви, Слідопите, щасливіший, коли сам один, ніж коли ви серед людей.

— Цього не скажу... Власне, я не це хотів сказати... Був час, коли я вдовольнявся тільки тим, що в лісі поруч себе відчував бога і бажав тільки його заступництва й турботи. А зараз у моїй душі взяли гору інші почуття. Видно, природа вимагає свого... Все живе шукає собі пари, Мейбл, і людина теж.

— А ви ніколи не задумувалися, Слідопите, над тим, щоб знайти собі дружину, яка поділяла б з вами і горе, й радощі? — співчутливо й щиро, як це тільки може сказати ще недосвідчена дівчина з чуйним серцем, запитала Мейбл.— Мені здається, що для повного щастя вам не вистачає лише домівки куди б ви могли кожного разу повертатися після своїх мандрів. Була б я чоловіком, з якою тільки насолодою поблукала б я по цих лісах і поплавала по цьому озеру!

— Я вас розумію, Мейбл, і хай віддячить Вам бог за те, що ви такі співчутливі до щастя й долі таких маленьких людей, як я. Правда, у нас є свої радощі, як і свої здібності, але й нам можна було б бути щасливішими. Авжеж, таки й нам можна було б бути щасливішими...

— Щасливішими? Але яким же чином, Слідопите? Хіба це не щастя — бути на такому цілющому повітрі, блукати скільки завгодно в прохолодному затінку цих лісів, увечері лягати і вранці вставати зі спокійним сумлінням і мати подостатком усього справді необхідного,— чого ще треба людині для повного щастя?

— У кожної живої істоти своя натура, Мейбл! Має свою натуру й людина,— відповів провідник, зиркнувши крадькома па свою гарнесеньку співрозмовницю, щічки якої палали, а очі блищали від збудження, викликаного такою незвичайною новизною ситуації.— І всі повинні коритися цій натурі. Бачите он того голуба, який допіру сів недалеко від берега, де повалений каштан?

— Авжеж, бачу. Він у цій глушині, здається, єдина жива істота, крім нас?

— Ну що ви, що ви, Мейбл! На світі так усе створено, що жодна істота не живе поодинці. А он і його пара здіймається з другого берега, де вона шукала собі поживу і незабаром вони будуть знову вкупі.

— Я розумію вас, Слідопите,— усміхаючись, відповіла Мейбл так спокійно, ніби вела розмову з рідним батьком.— Але ж і мисливець може знайти собі дружину, навіть у цьому дикому краю. Скажімо, серед індіянських дівчат, а вони люблячі й вірні, це я знаю, бо такою була дружина Гострої Стріли, дарма що він більше супився до неї, ніж усміхався.

— Цьому ніколи не бути, Мейбл, нічого доброго з цього не вийде. Кожна раса горнеться до своєї раси, а нація — до своєї нації. Інакше не жди щастя. От коли б мені зустрілася така дівчина, як ви, і якби вона згодилася стати дружиною мисливця, не погордувавши моїм неуцтвом та неотесаністю, тоді вже й справді всі злигодні мого життя здалися б мені легкими стрибками молодого оленя, а майбутнє засяяло б у райдужнім промінні сонця!

— Така дівчина, як я? Навряд, щоб дівчина моїх років, та ще така навіжена, як я, змогла стати гідною дружиною, найсміливішому з розвідників і найвлучнішому стрільцеві на все прикордоння.

— Ох, Мейбл, боюся, що в мені вже змішався хист червоношкірого з натурою, блідочолого! З такими чеснотами, як ви оце назвали, я таки міг би розраховувати на дружину з індіянського села.

— Я більш ніж певна, що ви, Слідопите, не захотіли б мати за дружину таку пусту, легковажну, пихату й недосвідчену дівчину, як я...— (У Мейбл ледве було не зірвалося з язика «і таку молоду», але вроджене чуття делікатності утримало її від цих слів).

— А чому б і ні, Мейбл? Якщо ви зовсім не обізнані з нашими прикордонними ділами й звичаями, то зате ви краще за всіх нас разом узятих знаєте різні дотепні історії та звичаї з міського життя. Кажете, що ви легковажні; я не розумію цього слова, проте якщо воно означає те ж саме, що й «красиві», то тим краще! Це не може бути вадою в моїх очах. А пихатою вас теж ніяк не назвеш, і свідчення цьому хоча б те, як ви охоче вислуховуєте мої пусті розповіді про пригоди в розвідці та про відшукування стежок; ну, а що стосується досвіду, то він прийде з роками. А крім того, Мейбл, чоловіки, як мені здається, менш за все турбуються про це, коли вибирають дружин... Я чомусь переконаний у цьому.

— Слідопите, ваші слова... ваш погляд... адже все це жартома?.. Тільки заради компліменту?..

— Мені завжди так приємно бути біля вас, Мейбл, і якби я смів сподіватися, що ця розмова для вас така ж приємна, як і для мене, я спав би цю щасливу ніч спокійніше, ніж увесь той тиждень.

Не скажемо, щоб для Мейбл було несподіванкою те, що вона подобається провідникові. Тонка жіноча кмітливість давно вже підказала їй це, і дівчина, можливо, й помічала вже, як до його турбот і дружнього ставлення почасти домішувалася чоловіча ніжність, яку чоловік, попри свою грубішу натуру, часто виказує жінці. Але дівчині ніколи навіть і на думку не спадало, що Слідопит справді серйозно міг важити на одруження з нею. Одначе в цю хвилину, може, не так під впливом його слів, як тону його мови, в її свідомості все раптом остаточно прояснилося. Мейбл прямо глянула в суворе й відкрите Слідопитове обличчя, і її личко стало зосередженим і задуманим; а коли вона знову заговорила, йому більше хотілося вірити її приємному голосові, ніж словам, які означали відмову.

— Нам з вами слід порозумітися, Слідопите,— щиро й відверто почала вона.— Між нами не повинно бути й тіні непорозуміння... Ви такі відверті й щирі, що мені було б гріх не відповідати вам тим самим. Скажіть, адже то правда... правда ж, усе те, що ви казали,— то тільки жарти: ви, звичайно, мали на оці природне почуття дружби, яке людина з вашим досвідом та життєвою мудрістю може мати до таких молодих дівчат, як я?

— Я не бачу в цім нічого неприродного, Мейбл: так, так, анічогісінько. Як мені розповідав сержант, він те ж саме почувай спочатку до вашої матінки, і такі ж, здається, почуття я спостерігав і в молодих пар, яким іноді слугував провідником через лісові нетрі. Атож, атож... Я б сказав, усе це цілком природно,— ось чому ці почуття так легко проявляються і чому так радісно від них у мене на душі.

— Ваші слова мене лякають, Слідопите! Висловіться ясніше... або ж облишмо цю розмову... Адже ви не хотіли сказати... ви не маєте на увазі... ви ж не хочете сказати...— Завжди винахідлива Мейбл так розгубилася, що почала запинатися, і їй стало по-дівочому соромно від тих слів, що вона ледь не сказала з усією щирістю. Зібравшись, нарешті, з духом і вирішивши будь-що з’ясувати все до кінця, вона, якусь мить повагавшись, продовжувала:

— Адже то неправда, Слідопите, ніби ви маєте серйозний намір взяти мене за дружину?

— Саме так, то чиста правда, Мейбл, і мені, лісовикові й мисливцеві, ніколи не висловитися краще і ясніше, ніж це щойно зробили ви. Ми з сержантом так і вирішили, якщо тільки ваша згода (а він певен, що згода буде), хоч я, правду кажучи, сумніваюся, що можу сподобатися дівчині, котра гідна найкращого чоловіка на цілу Америку.

Розгубленість на обличчі Мейбл спочатку змінилася подивом, а потім, ще швидше, смуток заступив подив.

— Мій батько?! — вигукнула вона.— Так це мій батько надумав віддати мене за вас, Слідопите?

— Так, Мейбл, ваш батечко. Він навіть гадає, що ви дуже зрадієте цьому, і він майже переконав мене, що інакше й бути не може.

— Ну, а ви самі, Слідопите... вам, мабуть, байдуже, буде здійснена ця химерна сподіванка чи не буде?

— Щось я вас не второпаю...

— Я хочу сказати, що ви вели розмову про цей шлюб з батечком, скорше аби зробити йому приємність, аніж з якоюсь іншою метою, і що тут ваші почуття зовсім не зачіпаються, якою б не була моя відповідь.

Розвідник пильно глянув на гарненьке личко Мейбл, що пашіло від цих несподіваних почувань гарячим рум’янцем, і кожна риса його відкритого чола засяяла глибоким захопленням.

— Я часто вважав себе щасливим, Мейбл, коли повен сил і здоров’я повертався після вдалого полювання, вдихаючи на повні груди свіже гірське повітря, а зараз бачу, що все те було дурниці й дитячі забавки в порівнянні з тим, що я відчув би, коли б дізнався, що ви про мене кращої думки, ніж про інших.

— О, так, Слідопите!.. Я про вас і справді кращої думки, ніж про більшість інших... Я навіть певна, що нікого не шаную дужче за вас. Адже навряд чи можна здибати на білім світі ще одну таку правдиву, чесну, відверту, справедливу й відважну людину, як ви!

— Ох, Мейбл!.. Ви й не уявляєте, як підбадьорили мене ваші дорогі моєму серцю слова! Виходить, сержант і справді не помилився, і даремно я так потерпав!

— Але ж це не так, Слідопите!.. В ім’я усього святого й праведного, прошу вас, зрозумійте мене, нарешті, до кінця у цій надто важливій справі. Хоч як я вас ціную, хоч як поважаю, навіть більше того,— шаную вас, як батька рідного, але щоб я коли стала вашою дружиною... щоб я...

Ці слова дівчини так приголомшили її співбесідника, й він так одразу й разюче змінився на виду, що, як тільки Мейбл помітила це, вона, незважаючи на нестримне бажання висловитися до кінця, тут-таки замовкла, боячись завдати йому ще більших страждань. Настала мовчанка, протягом якої ніхто не наважувався заговорити. Суворе Слідопитове чоло так спотворилося мукою, що Мейбл жахнулася. Здавалося, мисливець задихається; він хапався руками за горло, ніби намагаючись полегшити свої фізичні страждання. Коли вона побачила, як конвульсивно стискаються і тремтять його пальці, сполошену дівчину охопив страх.

— Слідопите, вибачте! — отямившись, гаряче заговорила знову Мейбл.— Я, можливо, висловилася трохи різкіше, ніж хотіла; це ж буває: жінки, як то кажуть, ніколи самі не знають, чого хочуть. Проте я бажаю, щоб ви все-таки зрозуміли одне: нам з вами, тобто мені й вам, навряд чи слід думати одне про одного, як про чоловіка й дружину.

— Я не думаю... я ніколи більше так не думатиму, Мейбл...— задихаючись, ніби він тільки-но вдихнув ..якоїсь отруйної речовини, промовив Слідопит.— Ні... Ні... Я ніколи, ніколи більше не думатиму так ні про вас, ні про будь-яку іншу дівчину...

— Слідопите, дорогий Слідопите... Зрозумійте ж мене... Не надавайте моїм словам більше значення, ніж я сама їм надаю... Повірте, такий шлюб був би просто нерозсудливим... може... може, навіть ненормальним явищем.

— Авжеж, ненормальним... протиприродним... Я так і казав сержантові, але він не хотів мені вірити.

— Ах, Слідопите! Це навіть гірше, ніж я могла собі уявити!.. Дайте мені вашу руку, мій шляхетний Слідопите, і покажіть, що ви не зненавиділи ще мене! Та ради бога, не дивіться на мене так сумно!

— За що я маю вас ненавидіти чи сумно дивитися на вас, Мейбл?.. Таке!..

— Ні, а ви дайте мені вашу руку, вашу міцну, віддану й мужню руку... обидві, обидві, Слідопите, бо я не заспокоюся доти, доки не переконаюся, що ми знову друзі і що все це було тільки непорозуміння.

— Мейбл... — промовив Слідопит, сумно дивлячись в обличчя благородній, палкій дівчині, яка тримала своїми ніжними пальчиками його шорсткі, засмаглі руки, і, засміявшись своїм особливим, безгучним сміхом, хоча обличчя його всіма рисами виказувало глибокі страждання, котрі він був неспроможний приховати, додав: — У цьому винен сержант, Мейбл.

Далі стримуватися він уже не міг, і по його щоках градом покотилися рясні сльози. Пальці знову конвульсивно схопилися за горло, а груди почали важко здійматися, ніби на них упав нестерпний тягар і вони ніяк не могли звільнитися від нього.

— Слідопите!.. Слідопите!..— ледь не плачучи, вигукнула Мейбл.— Не треба... не треба! Скажіть мені хоч слово... усміхніться... хоч одне-єдине слово... на знак того, що ви пробачили мені.

— Це сержант в усьому винен! — вигукнув Слідопит, намагаючись сміятися крізь нестерпні страждання, жахаючи Мейбл цим неприродним поєднанням сміху скрізь сльози, горя з удаваною веселістю.— Я це знав... Знав і казав йому... Що ж, сержант помилився.

— Коли я й не можу бути вашою дружиною, то ми, однак, можемо залишатися друзями,— наполягала Мейбл, схвильована не менше за її співрозмовника, і вже ледь тямлячи, що каже.— Ми завжди можемо залишатися друзями і залишимося ними!

— Я так і знав, що сержант помиляється,— знову повторив Слідопит, з великим зусиллям оволодівши собою.— Куди мені, бідному, з моїм покликанням, думати про дівчину з міським вихованням! Краще б він був не намовляв мене, Мейбл, а ще, мабуть, краще було б, аби ви з самого початку не були такі добрі й лагідні зі мною! Так, це було б найкраще!

— Коли б я знала, що якимось необдуманим кроком зродила у вас таку марну надію, я б ніколи цього не пробачила собі. Повірте, я скорше згодилася б сама страждати, ніж завдавати вам страждань.

— А воно саме так і вийшло, саме так і вийшло, Мейбл! Всі ті ваші розмови, ваші думки, висловлені ніжним голосом та лагідним тоном, до яких я не звик у лісі, й призвели до цього нещастя. А тепер мені все стало ясно, і я краще розумію різницю між нами. Що ж, якось постараюся відігнати від себе ці думки й знову піду полювати звіра й висліджувати ворогів. Ах, Мейбл, не тою стежкою я йшов, відколи зустрів вас!

— А зараз ви знову вийдете на вірну стежку. Незабаром усе це забудеться, і ви пам’ятатимете мене тільки як друга, який зобов’язаний вам своїм життям.

— Це, можливо, так можна в містах, а тут, серед лісів,— навряд. Тут як побачиш прекрасне, то воно довго в тебе стоїть перед очима, а коли ще по-справжньому і глибоко увійде в душу, то не легко його звідти викинути.

— Але ж ваші почуття до мене — то не справжнє кохання, і до того ж не така вже я й красуня. Ви все забудете, коли серйозно все обміркуєте і переконаєтеся, що я зовсім не годжуся вам у дружини.

— Я так і казав сержантові, а він усе таки наполіг на своєму. Я бачив, що ви замолода й занадто гарна і не до пари чоловікові середніх років, який і замолоду був не хтозна-який красень; а крім того, ми люди зовсім різні характерами, і моя мисливська хатина навряд чи припала б до вподоби дівчині, вихованій у панських покоях. Коли б я був молодший і кращий на вроду, як от, наприклад, Джаспер — Прісна Вода...

— До чого тут Джаспер — Прісна Вода!— нетерпляче обірвала його Мейбл.— Давайте краще поговоримо про щось інше.

— Джаспер — добрий хлопець, Мейбл! А який він красень! — щиросердо відповів Слідопит і серйозно глянув на дівчину, явно невдоволений зневажливим, як йому здалося, ставленням до свого приятеля.— Якби мені хоч половина Джасперової вроди, то в мене не було б із самого початку стільки справжніх підстав для побоювання.

— Облишмо Джаспера Вестерна в спокої,— сказала знову Мейбл, червоніючи по самі вуха.— Можливо, він і вартий похвали під час шторму чи на озері, але тут не варто про нього згадувати.

— Боюся, Мейбл, що він кращий за того, хто, мабуть, буде вашим чоловіком, хоча сержант і каже, що цьому ніколи не бути. Проте сержант помилився раз, може помилитися і вдруге.

А хто це такий, що, по-вашому, буде моїм чоловіком, Слідопите? Це мені не менш дивно почути, ніж те, що я вже сьогодні тут чула.

— Я вважаю, що в тім нема нічого дивного, коли хтось шукає собі рівню, і ті, що провели довгі роки серед офіцерських дружин, самі хочуть стати дружинами офіцерів. Але з вами, Мейбл, я можу балакати відверто, сподіваючись, що мої слова не завдадуть вам болю: я тепер знаю, як то важко переживати душевні розчарування, і я не бажав би такого горя, як я переніс, навіть мінгові. Тільки щастя в офіцерському наметі буває не більше, ніж у солдатському курені, і хоча воно й спокусливіше жити в офіцерських покоях, ніж у казармі, але там, за зачиненими дверима, теж бувають сімейні свари між чоловіком і жінкою.

— Я в цім аж ніяк не сумніваюся, Слідопите. І якби я, не дай боже, опинилася перед подібним вибором, я б радніше пішла за вами в лісову хижу й поділила вашу долю, хоч якою б вона була, ніж переступила поріг дому будь-якого з відомих мені офіцерів, аби стати в нім господинею.

— Але не так думає, Мейбл, і не на те розраховує майор Ланді!

— А що мені той Ланді? Він командир п’ятдесят п’ятого полку, то хай собі командує і викручує своїми солдатами, скільки йому заманеться, а мене він не може присилувати піти заміж за котрогось із своїх вищих чи нижчих офіцерів. До речі, звідки це ви знаєте про думку Ланді з цього приводу?

— Від самого Ланді, Мейбл. Сержант признався йому, що хотів би мати мене своїм зятем, а майор, як давній і добрий мій приятель, мав зі мною про це розмову. Він мені прямо сказав, що було б великодушніше з мого боку поступитися офіцерові, ніж прирікати нас на незавидну долю дружини мисливця. Я чесно визнав його думку слушною і вже був погодився з ним, та коли він сказав, що хоче вас одружити з квартирмейстером, я, звичайно, не погодився з ним. Так, так, Мейбл, я досить добре знаю Деві М’юра, бо хоч ви за ним і станете справжньою леді, та він ніколи не зробить вас щасливою, як і сам ніколи не стане порядною людиною. Я вам чесно кажу, повірте, бо тепер я остаточно переконався в тім, що сержант помиляється.

— Мій батечко, Слідопите, таки дуже помилявся, якщо словом чи ділом завдав вам страждань, але я вас так поважаю і так щиро ставлюся до вас, що коли б не... я хочу сказати, хай знають усі, що поручникові М’юру ніколи не добитися моєї руки. Краще все життя бути дівкою, ніж стати леді ціною такою шлюбу.

— Я не сумніваюся, що ви кажете щиру правду, Мейбл,— ревно відповів Слідопит.

— А я не можу сказати інакше в таку мить, у такому питанні та ще такій людині, як ви. Ні, хай поручник М’юр шукає собі наречену, де хоче... Моє ім’я ніколи не поповнить списку його дружин.

— Дякую вам, Мейбл, дякую! Бо хоч мені й не лишилося ніяких надій, я, проте, ніколи не мав би спокою, коли б ви вийшли заміж за квартирмейстера. Я потерпав, що ви поквапитесь на його чин; так, потерпав, а я ж знаю цього чолов’ягу. Не ревнощі примушують мене так говорити, а моє сумління, бо я знаю, шо він за один. Та коли б ви закохалися в якогось гідного юнака, як, наприклад, Джаспер Вестерн.

— Чого вам цей Джаспер — Прісна Вода не сходить з язика, Слідопите? Наша з вами дружба зовсім не стосується його. Давайте краще побалакаємо про вас і про те, як ви думаєте провести цю зиму.

— Ет, Мейбл, що там про мене балакати! Я і раніше не багато був вартий, хіба що в розвідці та в стрільбі, а тепер, коли я зрозумів сержантову помилку, ціна мені і того менша. Тож нічого про мене балакати. Скажу тільки, що мені дуже приємно було стільки часу провести поруч з вами і хоч потішити себе деякий час надією, що сержант має слушність. Але зараз усьому цьому настав кінець. Я піду з Джаспером у плавання по озеру, а там стільки роботи, що непотрібним думкам ніколи буде лізти в голову.

— Там ви усе це забудете... забудете мене... Ні, ви мене не забудете, Слідопите, але підете знову шукати слідів і перестанете думати про дівчину, яка не варта того, щоб порушувати ваш спокій.

— Досі я ніколи не думав і навіть уявити собі не міг, Мейбл, що дівчата здатні так перевернути все наше буття. Доки я вас ще не бачив, Мейбл, у мене був такий спокійний сон, як у того немовляти: досить було схилити голову на корінь дерева чи на камінь або прилягти на звірячу шкуру, як я вже спав мертвим сном, якщо, звичайно, не ввижалися мені події прожитого дня. І спав так, не ворушачись і не прокидаючись, до самого ранку, а вставав я рано, ще коли й ластівки не літають. Все це, як на мене, природна здатність, і на неї можна покластися навіть у самому таборі мінгів; бо мені вже траплялося перевіряти її в самісінькому лігві цих волоцюг.

— Все це вернеться знову, Слідопите, бо хіба може така чесна й щира людина, як ви, втрачати своє щастя задля якогось пустого захоплення. І бачитимете ви спи про полювання, про забитих вами оленів та спійманих бобрів.

— Ет, Мейбл! Не хотів би я більше мріяти про це! До зустрічі з вами мені приносило своєрідну втіху марити, як я буцімто переслідую з собаками здобич і навіть іду слідами ірокезів — та що там: мені так і ввижалося, що я налітаю на ворогів із засідки й даю їм чосу. Але відколи я зустрів вас, Мейбл, усе це втратило свою привабливість. Тепер я більше не думаю про щось подібне, а в останню ніч перед відплиттям із форту мені приверзлося, неначе десь у кленовім гаю стоїть моя хатина, й під кожним деревом я бачу Мейбл Дангем, а пташки довкола не щебечуть, як завжди, а виспівують, і всі олені поставали й слухають їхніх пісень. Я ніби хотів вистрілити в одну лань, проте «оленебій» дав осічку; тоді лань засміялася мені в обличчя, та ще так весело, як дівчина молода й побігла геть, озираючись і ніби манячи мене за собою.

— Не треба більше про це, Слідопите! Годі-бо вже! — благально промовила Мейбл, витираючи сльози: щире освідчення суворого лісовика в коханні до неї глибоко схвилювало ніжне серце дівчини.— А зараз ходімо назустріч моєму батькові, він має бути недалеко, бо стріляв десь тут зовсім близько.

— Сержант помилився... так, так, це була з самого початку помилка, бо горлиця вовкові не пара.

— А ось і мій рідненький батечко йде! — перепинила його Мейбл.— Нумо прикинемося зовні веселими й щасливими, як і личить бути справжнім друзям, і хай те, що ми тут говорили, залишиться нашою з вами таємницею, гаразд?

Запала мовчанка; тільки чути було, як усе ближче й ближче похрускує галуззя під ногами в сержанта, котрий невдовзі й сам вигулькнув з кущів майже поруч. Підійшовши ближче, він допитливо глянув перш на дочку, а потім на Слідопита і лагідно сказав:

— Люба дочко, ти молода й моторна, біжи-но пошукай птаха, що я встрілив. Він упав десь отам за тсуговими хащами, понад берегом. І вже не вертайся сюди на горб: ми самі за кілька хвилин зійдемо вниз, бо Джаспер подає он сигнала до відплиття.

Мейбл поспішила виконати батькове прохання й прудко, як і личить юній, здоровій дівчині, збігла із стрімкого горба. Та хоч бігла вона й легко, па душі в неї було невимовно важко. Тому, ледве хащі заступили її від батька й Слідопита, вона припала до дерева і, не в спромозі більше стриматися, гірко заридала. Тим часом сержант з батьківською гордістю проводжав її поглядом доти, доки вона зникла в гущавині, а потім повернувся до свого приятеля з такою лагідною усмішкою на устах, якої ще ніхто й ніколи в нього не бачив.

— Отака легкість і пружність, друже, то в неї від матері, ну, а від мене вона перейняла трохи сили,— сказав він.— Мені навіть здається, що і її мати не була така красуня, а втім, Дангеми,— як чоловіки, так і жінки,— теж відзначаються своєю вродою. Ну, Слідопите, сподіваюся, ти не пропустив цієї нагоди і все до кінця сказав дівчині? В цих справах жінки люблять відвертість.

— Гадаю, що і я, і Мейбл, нарешті, зрозуміли одне одного,— відповів провідник, відвернувшись убік, щоб не зустрітися поглядом з приятелем.

— От і прекрасно! Деякі люди гадають, що сумніви та непевність надають коханню більшої принадності, але я належу до тих, які вважають, що чим ясніше говорить язик, тим легше сприймає розум. Ну і як, це її здивувало?

— Боюся, що навіть дуже, сержанте... Боюся, що це для неї була велика несподіванка... Так, так, саме несподіванка.

— Що ж, несподіванка в коханні так само закономірна, як і па війні напад із засідки, хоча про ворога набагато легше сказати, що ти застукав його зненацька, ніж про жінку. Але, сподіваюся, Мейбл не кинулася навтьоки?

— Ні, сержанте, вона й не думала тікати, це я можу сказати з чистою совістю.

— Сподіваюся, дівчина не була й вельми піддатлива? Її мати соромилася та конозилася з добрий місяць... А все-таки відвертість — гарна риса як у жінок, так і в чоловіків.

— Авжеж, авжеж, але й розсудливість теж.

— Від двадцятирічної дівчини, Слідопите, ще не можна чекати великої розсудливості, але й вона набудеться з часом. То було б непростимо, якби котрийсь із нас не мав розсудливості, а для Мейбл у її віці це ще по страшно.

Слідопитове обличчя, коли він слухав оці сержантові розумування, не раз пересмикували нервові живчики, хоча він уже майже цілком поновив самовладання, яке було чи не найголовнішою рисою його характеру, набутою, очевидно, завдяки багаторічному спілкуванню з індіянами. Він тільки то зводив, то знову опускав очі, а один раз його суворе лице ніби вже прояснилося було у властивій йому одному усмішці, але ця веселість, якщо й тривала яку мить, швидко змінилася виразом глибокого страждання. Саме це незвичайне поєднання в ньому душевних мук з природженою щиросердою життєрадісністю, мабуть, чи не найбільше вразило Мейбл. Тож не диво, що під час описаної нами розмови-освідчення їй іноді починало здаватися, ніби Слідопит не так уже й страждає, бо в нього могла раптом з’явитися якась добродушна й весела посмішка, що тільки додавала наївності його майже по-дитячому щирій натурі. Проте це враження було недовге, і вона знову бачила болісне глибоке страждання, яке, здавалося, шматувало його душу. А Слідопит у таких справах був і справді як дитина: без будь- якого досвіду в людських взаєминах, він не вмів приховати жодної своєї думки, а його жадібний, допитливий розум надзвичайно легко сприймав і так само легко видавав кожне глибоке почуття. Дитина з примхливою фантазією і та навряд чи з більшою легкістю піддавалася б зовнішнім враженням, ніж ця доросла людина, така щира в своїх почуттях і така сувора, мужня, стоїчна і разом з ,тим стійка в усьому, що стосувалося її повсякденних занять.

— Ти правду кажеш, сержанте,— потвердив Слідопит,— такій людині, як ти, аж ніяк не простимо помилятися.

— Зачекай лишень трохи, ти й сам згодом скажеш, яка чесна й щира дівчина моя Мейбл!

— Ет, сержанте!..

— Чоловік з такими заслугами, як у тебе, Слідопите, здатен справити враження навіть на скелю,— дай тільки час!

— Сержанте Дангеме, ми з тобою давні бойові друзі, не один похід провели вкупі у цих диких краях і не раз виручали один одного, тож можемо говорити відверто... Звідки це ти взяв, що така дівчина, як Мейбл, може коли-небудь уподобати такого неотесаного чоловіка, як я?

— Як це — звідки? Підстав тут немало, та ще й яких підстав, друже мій! Ось хоча б наша взаємна виручка в боях, спільні походи, про які ти й сам згадував, а головне — ти мій найдовіреніший і випробуваний друг.

— Все це правда, однак це стосується мене й тебе, але аж ніяк не твоєї вродливої доньки, сержанте. Вона може тільки подумати, що всі ці спільні походи лише огрубили мої риси, котрі до того, можливо, були трішки приємніші. Та й навряд чи можна викликати до себе прихильність дівчини однією дружбою з її батьком. Покохати одне одного можуть лише люди, в яких багато спільного, а моя натура і мої звички, сержанте, ніяк не пасують натурі та звичкам Мейбл Дангем.

— Знову ти свої сумніви розводиш, Слідопите, а таким робом у дівчини ніколи не доб’єшся прихильності. Жінки не люблять нерішучих чоловіків і віддають перевагу тим, котрі не зупиняються ні перед чим. Скромність, брате, личить рекрутові та ще хіба новенькому прапорщикові, уперше прикомандированому до полку, де він спочатку виконує розпорядження навіть унтер-офіцерів, доки увійде в курс справ. Я згоден припустити, що скромність навіть личить інтендантові чи пасторові, та чорти б її побрали, якщо вона вселиться у справжнього вояка або в закоханого. Старайся бути якомога далі від скромності, коли хочеш прихилити до себе жіноче серце. А щодо твого твердження, буцімто сходяться лише за спільними рисами, то хибнішого судження про такі справи й бути не може. Якби люди кохали собі подібних, то жінки сходилися б із жінками, а чоловіки — з чоловіками. У коханні сходяться саме протилежності (сержант, виявляється був просто вчений у цій галузі), і в цьому відношенні тобі нічого паленіти перед Мейбл. Он подивися на поручника М’юра: та він, кажуть, уже п’ять разів був одружений, а скромності в нього не більше, як у того гарапника.

— Хоч як би поручник М’юр козирився, йому ніколи в світі не бути чоловіком Мейбл Дангем!

— Розумно сказано, Слідопите, бо я давно вже вирішив: моїм зятем будеш ти. Ще якби я був сам офіцером, то, може, М’юр міг би на щось сподіватися, але час і без того спорудив стіну поміж мною та дочкою, і я не хочу щоб мене розділяли з нею ще й офіцерські покої.

— Нехай Мейбл, сержанте, вибирає собі того, до кого вона серцем горнеться; вона ж така молоденька, така життєрадісна, і хай бог боронить, щоб із моєї вини хоч одна пушинка обтяжила її душу, що вся сповнена щастям і радощами.

— Ти з нею говорив відверто? — швидко й аж різко запитав сержант.

Слідопит був такий правдивий, що не міг відповісти заперечливо на так прямо поставлене. запитання; однак попри все це він був ще й такий благородний, що повернув усе так, аби не накликати на Мейбл гніву батька, який (а це добре знав Слідопит) був дуже нестриманий, коли сердився.

— Так, ми були відверті одне з одним,— відповів Слідопит,— і хоч мені личко Мейбл, як і будь-кому, дуже миле, я в нім, сержанте, не побачив того, що підбадьорило б мене.

— Та невже це дівчисько посміло відмовити тобі — найкращому другові свого батька?! -

Слідопит відвернувся, аби не виказати душевних страждань, які, він відчував, виказувало його обличчя, і сказав тихим, але твердим голосом:

— Мейбл така добра, що не образить нікого, вона не скаже різкого слова й собаці. А втім, не так я запитував, сержанте, щоб одержати рішучу відмову.

— А ти що, може, чекав, що моя дочка повіситься тобі на шию, навіть не знаючи твоїх справжніх намірів? Не була б вона дочкою своєї матері, якби так зробила, та й моєю теж! Дангеми не менше за королів люблять відвертість, проте чіплятися ні на кого вони не стануть. Доведеться, мабуть, самому взятися за діло, Слідопите, і відкладати я його не буду на довго: сьогодні ж увечері поговорю з нею від твого імені.

— Краще не треба, сержанте... Прошу тебе, не треба. Хай ми удвох з Мейбл, може, якось уладнаємо цю справу. Молоді дівчата — полохливі, як пташки: вони не люблять, щоб їх підганяли й балакали з ними суворо. Хай уже ми самі з Мейбл якось вирішимо цю справу...

— Гаразд, я згоден, друже, але тільки за умови, що ти даєш чесне слово при першій же нагоді прямо й відверто обговорити це діло з Мейбл.

— Я запитаю її, сержанте... обов’язково запитаю, тільки дай слово, що ти не будеш втручатися в цю справу... Так, я обіцяю запитати Мейбл, чи хоче вона піти за мене, хай би навіть на це запитання вона зареготала мені в вічі.

Сержант Дангем досить охоче погодився на це, бо він усе ще був глибоко переконаний у тому, що людина, котру він сам так високо цінував і поважав, має бути прийнятна і для його дочки. Сам він одружився із значно молодшою за себе і тому не вбачав, нічого незвичайного в тому, що між Мейбл і Слідопитом була така велика різниця в роках. До того ж, Мейбл так перевищувала свого батька освітою та вихованням, що він не міг навіть збагнути цього. Що ж, чи не найприкрішим у зіткненні освіченості з невіглаством, тонкого смаку — з несмаком, витонченості — і грубістю є саме те, що судити про ці високі якості найчастіше випадає тим, котрі не мають ніякого уявлення про них. Не був цілком здатний і сержант Дангем оцінити доччині смаки або хоч приблизно уявити собі її почуття, які частіше підкоряються непідвладним пориванням та пристрастям, аніж тверезим розумуванням. Проте, оцінюючи Слідопитові шанси, паш достойний вояка не так уже й помилявся, як це може на перший погляд здатися. Знаючи краще за інших усі безперечні чесноти цієї людини — її правдивість, вірність своїм принципам, відвагу, самовідданість, безкорисливість,— сержант мав багато підстав гадати, що такі якості неодмінно зворушать за слушної нагоди серце хоч якої жінки; він тільки глибоко помилявся, коли гадав, ніби його дочка якось інтуїтивно може збагнути всі ті чесноти, які він сам роками виявляв у розвідникові в бесідах і різних пригодах.

Спускаючись із горба до берега, Слідопит і його друг не припиняли розмови, в якій сержант усе перекопував провідника, ніби боязкість і тільки боязкість перешкодила йому добитися успіху в дівчини і що наполегливість обов’язково принесе йому перемогу. Та Слідопит був надто скромний від природи, а до того ще й занепав духом після розмови з Мейбл і тому не дуже йняв віри тому, що казав сержант. Проте батько наводив стільки доказів, що Слідопит мимохіть повірив у їх небезпідставність: адже йому так хотілося тішити себе надією, що дівчина все ще може стати його дружиною. Тож хай читач не дивується, що тепер відмова Мейбл постала перед цим нелукавим сином лісів уже в такому світлі, в якому йому самому кортіло її бачити. Правда, він вірив не всьому, що казав сержант, але йому почало здаватися, що то, мабуть, дівоча сором’язливість та непевність у своїх почуттях спонукали Мейбл так говорити.

— Мейбл не важить на квартирмейстера,— натякнув Слідопит у відповідь на якесь зауваження свого супутника.— Вона дивиться на нього тільки, як на чоловіка, що вже мав чотири чи п’ять жінок.

— Яких і вистачить з нього, бо це й так більше ніж належить. Ще можна женитися двічі, не ображаючи законів моралі і не нехтуючи правилами пристойності,— я згоден; а чотири рази — це вже непростимо.

— По-моєму, й один раз одружитися — це теж, як сказав би добродій Кеп, «обставина»! — додав Слідопит і захихотів своїм беззвучним сміхом (аж тепер, нарешті, до нього став повертатися веселий настрій).

— Що й казати, друже мій, це таки «обставина», та ще й дуже важлива! Коли б я не раяв тобі свою дочку за дружину, я взагалі порадив би тобі краще все життя парубкувати. Та ось і сама Мейбл — мовчи, язичку!

— Ат, сержанте, боюся, що ти все ж таки помиляєшся!