Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XXI

Тут кожен справив свій бенкет,

І сир заховано в буфет

А під стіною всі уряд

Миски та казанки стоять.

Коттон

Поспішаючи до куховарчиної хижі, Мейбл Дангем не могла змиритися, з думкою, що всі інші члени маленької залоги в цей час почувають себе так спокійно, тим часом як на її плечі ніби впав увесь тягар відповідальності за життя і смерть кожного з них. Щоправда, вона все ще сумнівалася у правдоподібності підстав, які спонукали Росу прийти й попередити її про небезпеку, та коли Мейбл пригадала ту щирість, ту доброзичливість, глибоку довіру й прямодушність, які молода індіянка виявила до неї в буденних розмовах під час їхніх мандрувань лісами, вона як натура великодушна, якій невластиво думати погано про інших, відігнала від себе ці сумніви. Але вона усвідомлювала й те, що в неї нема змоги попередити своїх товаришів про небезпеку інакше, як видавши їм таємницю про зустріч з Росою; а тому вона змушена була діяти з обережністю та завбачливістю, до яких зовсім не звикла, тим більше у такому надзвичайно загрозливому становищі.

Мейбл звеліла солдатці негайно перенести все найнеобхідніше до блокгауза і порадила їй протягом дня далеко не відходити від нього. Чому це так треба, Мейбл не пояснила їй. Вона тільки сказала, що, прогулюючись по острову, виявила деякі знаки, які змушують її побоюватися, що ворогові відомо далеко більше про знаходження їхнього острова, ніж вони досі вважали, а тому обом краще на всяк випадок бути готовими при першій же тривозі сховатися в надійному місці. Вселити ж страх у цю жінку було неважко, бо хоч вона й була відважна шотландка, проте охоче прислухалася до всього, що потверджувало її страх перед жорстокістю індіян. Переконавшись, що куховарка досить налякалася і буде тепер насторожі, Мейбл ніби між іншим натякнула їй, що солдатам про свої побоювання нічого не треба казати. Наша героїня в цей спосіб сподівалася уникнути всіляких розмов та розпитувань, які могли б поставити її в скрутне становище; свого ж дядька, капрала та солдатів вона вирішила насторожити в інший спосіб. Як на лихо, навряд чи в усій британській армії була непридатніша людина для виконання обов’язків начальника цього поста, ніж капрал Мак-Неб, тимчасово залишений сержантом Дангемом замість себе. З одного боку він був рішучий і хоробрий, скуштував усіх злигоднів солдатського життя і призвичаївся до війни, а з другого — він з презирством ставився до вихідців із місцевих, був безнадійно впертий у всьому, що стосувалося обмежених рамок його кола діяльності, вважав Британську імперію осередком усього найкращого в світі, а Шотландію — щонайменше взірцем усіх чеснот цієї імперії. Коротше кажучи, капрал був живим втіленням, хоч і в невеликих масштабах (відповідно до свого чину), всіх якостей, властивих ревним служителям корони, яких посилали на різні посади в колонії, де вони так бундючно ставилися до місцевого населення. Іншими словами, він дивився на американця, як на таку істоту, яка стояла нижче вихідця з метрополії; що ж до уявлень американців про військові справи, то він вважав їх особливо недолугими й безглуздими. Сам генерал Бреддок і той, мабуть, частіше прислухався до порад американців, ніж цей його скромний наслідувач. Не раз траплялося, що Мак-Неб ухилявся навіть від виконання наказів і розпоряджень офіцерів тільки тому, що вони були вроджені американці. При цьому він з чисто шотландською спритністю завжди вмів обставити справу так, що його не можна було звинуватити в свідомій непокорі. Тож людини, непридатнішої для досягнення мети, котру ставила перед собою Мейбл, важко було й відшукати. Однак, не бачачи іншого виходу, Мейбл вирішила негайно здійснювати свій задум.

— Мій батько поклав на вас велику відповідальність, капрале,— сказала вона, вибравши мить, коли Мак-Неб відійшов від решти солдатів.— На випадок, якби ворог заволодів цим островом, він не тільки захопив би всіх нас, але, чого доброго, полонив би ще й той загін, який пішов на завдання.

— Не обов’язково було їхати сюди такий світ із Шотландії, аби почути таку думку,— сухо відказав Мак-Неб.

— Я не сумніваюся, що вам це так само ясно, як і мені, містере Мак-Небе, але я боюся, що ви, призвичаєні до небезпек і битв ветерани, може, дещо схильні нехтувати деякими заходами, які необхідні в такому особливому становищі, в якому опинилися ми.

— Шотландія, кажуть, ще й досі непідкорена країна, шановна леді, проте я схильний вважати це твердження за помилкове, коли ми, її сини, такі дурноверхі, що дозволимо ворогові захопити себе зненацька.

— Та ні, шановний друже, ви не так мене зрозуміли. По-перше, я кажу зовсім не про Шотландію, а про цей острів, а, крім того, я ніскільки не сумніваюсь у вашій пильності, коли ви вважаєте, що вона необхідна; однак я дуже боюся, що через свою безстрашність ви можете недооцінювати небезпеку.

— Моя безстрашність, міс Дангем, безсумнівно, низької якості, бо вона всього-на-всього — шотландська безстрашність. От ваш батько — янкі, і якби він зараз був тут, ми, безсумнівно, надивилися б на всякі приготування. Не до добра це все, коли чужинці понахапали чинів і ходять з алебардами^[121] в шотландських полках. Тож нема чого й дивуватися, що ми програємо битву за битвою і що не кампанія — то повний провал.

Мейбл була майже у відчаї, але серйозне попередження Роси ні на мить не виходило їй з голови, не дозволяючи їй відступати. І вона змінила тактику, все ще сподіваючись схилити Мак-Неба до того, щоб він перевів усю залогу до блокгауза, не відкриваючи при цьому, звідки у неї відомості про необхідність такої остороги.

— Можливо, ви й маєте слушність, капрале Мак-Небе,— зауважила вона,— тому що я багато чула про героїв вашої батьківщини, яких можна поставити поруч із найславетнішими людьми цивілізованого світу, якщо, звичайно, то все правда, що мені про них розповідали.

— А ви читали історію Шотландії, міс Дангем? — запитав капрал, уперше глянувши на свою гарненьку співбесідницю, і на його черствому й непривабливому лиці з’явилася подоба усмішки.

— Щоб багато, то ні, капрале, значно більше чула. Дама, у якої я виховувалася, була за походженням шотландка і любила розповідати мені про Шотландію.

— А от сержант, я більш ніж певен, навряд чи хоч слово сказав вам про славу тієї країни, звідки приїхав полк, у якому він служить?

— У мого батька інші турботи в голові, а тією дещицею, що я знаю, я завдячую згаданій уже дамі.

— Сподіваюся, вона розповідала вам і про Воллеса^[122]?

— Про Воллеса? Про нього я й сама багато читала.

— А про Брюса та битву при Баннок-берні^[123]?

— І про це теж, а також про Каллоден-М’юр^[124].

Остання битва була тоді ще подією порівняно недавньою, бо відбулася вже за пам’яті нашої героїні, одначе про неї вона мала настільки невиразне уявлення, що не змогла навіть і передбачити, яке враження справить згадка про цю битву на співрозмовника. Мейбл пам’ятала тільки, що битва закінчилася перемогою, бо не раз чула, з яким захопленням вимовляли «Каллоден-М’юр» гості її патронки, і тому наївно гадала, що ті почуття до душі кожному британському солдатові. Але як на те, Мак-Неб бився того злощасного дня на боці претендента на престол, і глибокий рубець, що «прикрашав» його обличчя, був заподіяний йому шаблею німецького найманця, який служив королівському дому Ганноверів^[125]. Тож коли Мейбл нагадала про ту битву, капралові аж рана знову заятрилася, а кров і справді вдарила йому в лице і от-от, здавалося, струменем вирветься з-під шкіри на рубцях.

— Годі! Годі вам, із вашими Каллоден-і-Шеріф-М’юрами^[126]! — мало не гримнув капрал.— Що ви, дівчино, тямите в цьому. З вашого боку було б розумніше — та й скромніше! — говорити про свою батьківщину та про її численні невдачі. Що й казати, в короля Георга є таки вірнопіддані в колоніях, тільки навряд чи він діждеться коли добра від них.

Мейбл здивувало таке роздратування капрала, бо вона й гадки не мала, який його ґедзь укусив, проте вирішила не відступати.

— Я завжди чула, ніби шотландським воякам притаманні дві чудові риси,— промовила вона: — хоробрість та обачливість, і я переконана, що капрал Мак-Неб підтримає честь Своєї нації.

— Запитайте вашого батька, міс Дангем, він давно знає капрала Мак-Неба й залюбки перерахує всі його вади. Ми з ним у боях разом бували, він мій командир, тож йому начебто й за чином належить давати характеристику своїм підлеглим.

— Мій батько гарної думки про вас, Мак-Небе, інакше він не довірив би вам оберігати цей острів і всіх, що на ньому перебувають, включаючи і свою рідну дочку. А крім того, він, як мені відомо, дуже покладається на вашу обачність. Він сподівається, що блокгауз буде взято під посилену охорону.

— Якщо він хоче захищати славу п’ятдесят п’ятого полку, сховавшись за товстими стінами, хай би лишився тут й командував. Відверто кажучи, бити відбій ще до нападу ворога не в звичаї і духові справжнього шотландця. Ми — рубаки і любимо зустрічати ворога віч-на-віч палашем... А ця американська манера воювати, яка у такій пошані теперечки, лише нашкодить славі війська його королівської величності й підірве його бойовий дух.

— Жоден справжній солдат не нехтує обережністю. Сам майор Данкен, хоробріший за хоробрих, славиться піклуванням про вояків.

— У Ланді своя слабина: з його тактикою лісових сутичок та рушничних перестрілок він незабаром зовсім відвикне від наших палашів та боїв на вересових пустищах. Але, міс Дангем, послухайте раду старого солдата, що доживає свій п’ятдесят п’ятий рік: нема кращого способу підбадьорити ворога, як показати, що ти його боїшся. Повірте, що в цій війні з індіянами не такі вже й великі небезпеки, як це намагаються довести деякі ваші страхопуди-американці, котрі готові бачити дикуна в кожному кущі. Ми, шотландці, прийшли з безлісого краю, і нам не треба — та ми й не шукаємо! — схованок, і ви ще побачите, міс Дангем...

Капрал високо підстрибнув, повалився долілиць на землю і перевернувся на спину. Все це відбулося в такою блискавичною швидкістю, що Мейбл ледве встигла розчути різкий постріл з рушниці, куля з якої прошила тіло капрала. Наша героїня не скрикнула, навіть не стрепенулась; уся подія була надто нагла, надто жахлива, щоб устигли проявитися ці слабощі, ба навіть навпаки: в природному пориві вона кинулася на допомогу капралові. Проте у Мак-Неба тільки й залишилося життєвого духу, щоб збагнути, що трапилося. На обличчі його застиг дикий жах людини, яку захопила раптова смерть. Як пригадувалося Мейбл згодом, вона ніби помітила на ньому ще й вираз запізнілого каяття за свою самовпевненість та впертість.

— Тікайте мерщій до блокгауза,— тільки й встиг прохрипіти, вмираючи, Мак-Неб, коли Мейбл нахилилася над ним.

Аж тепер наша героїня повністю усвідомила ту небезпеку, в якій вона опинилася, й подумала про себе. Швидко окинувши поглядом капрала, що лежав, розпластавшись, біля її ніг, і переконавшись, що він уже не дихає, вона притьмом кинулася бігти. До блокгауза було недалеко, та коли вона за кілька хвилин добігла туди, солдатка Дженні, думаючи лише про власне життя, зі страху з грюком зачинила у неї перед самісіньким носом двері. Доки Мейбл стукала і благала впустити її, гримнуло ще п’ять чи шість рушничних пострілів; це нагнало на вже налякану жінку ще більше страху, і вона ніяк не могла відтягнути ті самі засуви, які перед тим з неймовірною вправністю засунула. Після хвилинної затримки, однак, Мейбл помітила, що двері поволі піддаються її постійним зусиллям, і тільки-но вони прочинилися настільки, що її струнке тіло могло просунутися, вона тієї ж миті прошмигнула крізь отвір. Аж тут вона перевела дух і, отямившись трохи, стала діяти зібраніше. Зокрема, вона не пустила Дженні, яка в нестямі кинулася була знову брати на засув двері, а залишила їх прочиненими доти, аж доки переконалася напевне, що більш ніхто не біжить ховатися до блокгауза. Тільки побачивши, що нікого зі своїх поблизу нема, вона дозволила, нарешті, зачинити двері. Тепер її розпорядження стали більш обдумані, а дії спокійніші. Дозволивши взяти двері тільки на один перехресний засув, вона залишила Дженні на сторожі біля дверей, щоб та негайно впустила своїх, якщо хто з них прибіжить шукати захисту в блокгаузі, а сама полізла по драбині на другий поверх, звідки крізь бійниці можна було оглянути весь острів, наскільки це дозволяли навколишні кущі. Підбадьорюючи свою товаришку, щоб тій не було так страшно, Мейбл якнайуважніше оглянула все довкола блокгауза.

На превеликий свій подив, вона спершу не побачила на острові жодної живої душі — ні своїх, ні ворогів. Ніде не було видно ні французів, ні індіян, хоч вона точно визначила по білій хмаринці, що пливла за вітром, де їх треба шукати. Ті постріли було зроблено десь від того острова, звідки припливала Роса, одначе, де були тепер вороги,— ще на тому острові, а чи вже висадилися на їхній, Мейбл сказати не могла. Та глянувши крізь бійницю на те місце, де лежав Мак-Неб, вона заціпеніла від жаху: усі троє солдатів лежали, розплатавшись, неживі поряд зі своїм командиром. Вони збіглися туди на постріл і були майже одночасно покладені на місці невидимим ворогом, якого капрал так недооцінював чи тільки прикидався, буцімто недооцінює.

Ніде не було видно тільки Кепа та поручника М’юра. Стривожена Мейбл проглянула крізь дерева кожен метр землі, лазила навіть на саме піддашшя, тобто у башту блокгауза, звідки можна було, наскільки те дозволяли дерева й чагарі, оглянути весь острів, та марне. їй уже ввижалося, що вона от-от натрапить очима на труп дядька, розплатаного, як і ті солдати, проте його ніде не було видно. Повернувшись у той бік, де був пришвартований до берега їхній човен, Мейбл побачила, що він стоїть на тому самому місці, — і вона зробила висновок, що М’юрові щось перешкодило втекти у тому напрямкові.- Одним словом, на острові панувала цвинтарна тиша, і тіла забитих солдатів робили всю картину незвичайно страхітливою.

— Ради бога святого, міс Мейбл! — гукнула знизу жінка, яка вже хоч і не могла більше мовчати од страху, проте не забувала про форму звертання до нашої героїні, котру більше поважала за її витончені манери, ніж за посаду, яку обіймав у полку батько дівчини.— Ради бога святого, міс Мейбл, скажіть, живий ще хто з наших чи ні? Здається, там ніби хтось стогне, і що далі, то немовби все слабше й слабше. Ой леле, там же їх, бідних, мабуть, усіх порубають індіяни своїми томагавками!

Мейбл тут згадала, що один солдат серед забитих — чоловік Дженні, й аж здригнулася, на мить уявивши, що може з відчаю наробити Дженні, почувши про смерть свого чоловіка. Стогін теж навряд чи давав жінці якісь надії, хоч Мейбл і сама потерпала, чи то часом не стогнав десь поблизу її дядечко.

— Ми у владі святого провидіння, Дженні,— відповіла їй Мейбл.— Нам треба уповати на нього й користатися з цього надійного прихистку. Стережіть добре двері і ні в якому разі без мого дозволу не відчиняйте нікому!

— О, та скажіть же, міс Мейбл, чи не видко там де-небудь Сенді? Якби тільки можна було якось переказати йому, що я жива-здорова, хай би бідному чоловіченькові було хоч легше на душі, де б він не був — на волі чи в полоні.

Але її чоловік Сенді лежав мертвий, і його добре було видно з бійниці, в яку саме дивилася наша героїня.

— Чому ж ви нічого не кажете, є там Сенді чи ні? — нетерпляче допитувалася Дженні, збентежена мовчанкою дівчини.

— Там лежать кілька наших довкола небіжчика Мак-Неба,— не зовсім прямо відповіла Мейбл, вважаючи блюзнірством відверто говорити неправду в такому жахливому становищі, в якому опинилася Мейбл.

— І Сенді серед них теж? — скрикнула жінка так гучно й таким страшним голосом, що він у неї аж ніби надірвався й захрип.

— Мабуть, так, авжеж, бо я бачу одного, двох, трьох... аж чотирьох солдатів і всі в червоних мундирах нашого полку.

— Сенді! — в нестямі вигукнула жінка — Чому ти не бережеш себе, Сенді?! Біжи хутчій сюди, чоловіче, і будемо тут укупі ділити і горе, й радощі. Кинь ти свою дурную дисципліну та несусвітні свої поняття честі! Сенді! Сенді!

Мейбл почула, як повернувся засув, а потім заскреготіли на завісах важкі двері. Чекаючи неминучого, щоб не сказати — найжахливішого,— Мейбл припала до рійниці і невдовзі побачила, як Дженні мчить поміж кущами туди, де купою лежали забиті. За мить жінка була вже на місці фатальних подій. Страхітливий удар так нагло й несподівано звалився на її плечі, що сердешна жінка у своєму переляці спочатку, здавалося, гаразд не усвідомлювала всю його силу. В потьмареному розумі жінки пройманула дика, напівбожевільна думка: їй примарилося, буцімто вояки прикинулися мертвими, аби налякати її. Вона схопила руку свого чоловіка, яка була ще тепла, і в цю мить їй здалося, ніби він на вустах стримує усмішку.

— Чого це ти намислив легковажити своїм життям, Сенді?! — крикнула вона, шарпаючи його за руку.— Коли ви, як порядні солдати, не сховаєтеся до блокгауза, вас до ночі переб’ють ці трикляті індіяни! Мерщій! Мерщій!.. Як можна гаяти дорогоцінну мить!

Відчайдушним зусиллям жінка потягла небіжчика до себе так, що його голова перевернулася на другий бік, і тепер малесенька ранка на скроні, пробитій кулею, та ще кров, що сочилася з неї, остаточно відкрили їй причину мовчанки її чоловіка. Щойно страшна правда із швидкістю блискавки дійшла до її розуму, сердешна жінка заломила руки й так зойкнула, що луна відгукнулася аж на довколишніх островах, а сама страдниця впала на мертве тіло чоловіка. Та хоч яке моторошне й нелюдськи страхітливе було це голосіння, воно видалося ніжною мелодією в порівнянні з дикунським вереском, що нараз пролунав по тому зойкові. То гримнув з усіх схованок жахливий бойовий клич, і зо двадцять страхітливо розмальованих і чудернацько зодягнених індіян повискакували із засідок і кинулися до трупів, щоб здерти з них жадані скальпи. Першим пригнався Гостра Стріла і томагавком розтрощив голову безпам’ятної Дженні. Ще й двох хвилин не минуло, як сердешна вибігла з блокгауза, а її скальп уже висів на довгих косах за поясом тускарори. Його одноплемінники також не відставали, і Мак-Неб та троє солдатів уже не скидалися на мирно поснулих людей: це були знівечені трупи, які попідпливали кров’ю.

Все це скоїлося за багато коротший час, ніж забрала наша оповідь, і Мейбл стала мимовільним свідком всього цього. Вона стояла, мов загіпнотизована й прикована до місця, неспроможна відвести очі від жахної картини, і за весь цей час навіть не згадала про себе, про свою власну безпеку. І лише коли галяву, на якій полягли солдати, заповнили запаморочені успіхом свого раптового нападу ірокези, їй спало, нарешті, на думку, що Дженні покинула за собою відчинені двері.

У дівчини несамовито закалатало серце, адже вона знала, що двері зосталися єдиним її захистом від неминучої смерті, і вона кинулася до драбини, вирішивши злізти вниз і взяти їх на засув. Та не встигла вона ступити з останнього щабля на другий поверх, як рипнули двері, і Мейбл уже не сумнівалася, що їй прийшов кінець. Схилившись навколішки, заклякла від страху, але мужня дівчина вирішила приготуватися до смерті й звернулася думками до Всевишнього. Проте воля до життя була сильніша за молитву, і хоча її губи машинально й ворушилися в молитві, сама вона напружено ловила кожен звук знизу. Та коли вона почула, що хтось зачиняє за собою двері, бере їх на засув і не на один, як вона розпорядилася на випадок, якби прийшов дядько, а на всі три, вона знову схопилася на ноги, бо весь її набожний настрій у таку тривожну мить зник, і всі її чуття зійшлися в одному чутті слуху.

У такі страшні хвилини думки швидко змінюють одна одну. Спочатку Мейбл уявилося, що то ввійшов її дядько, і вона вже вирішила була гайнути по драбині вниз і кинутися йому в обійми, але враз її зупинила інша думка: а що, коли це якийсь індіянин взяв двері на засув, щоб не впустити більше небажаних спільників і привільно попоратися тут самому? Та й глибока тиша внизу свідчила про те, що то не міг бути її невгамовний і гамірливий дядько; все було схоже швидше на підступну хитрість ворога; коли б це був хтось із друзів, то, звісно ж, тільки її дядько або квартирмейстер, бо до нашої героїні нараз прийшло жахливе усвідомлення того, що з усієї їхньої залоги на острові тепер лишилося тільки цих двоє та вона, якщо тільки чоловіки Ще були живі. Ця думка й зупинила Мейбл па місці, і добрих дві хвилини в блокгаузі панувала мертва тиша. Впродовж усього цього часу дівчина стояла, причаївшись, біля драбини, що вела нагору, а навпроти, трохи далі, був хід до нижнього приміщення. Очі Мейбл були приковані саме до того місця, бо вона чекала, що з ляди от-от вигулькне жахливе обличчя індіянина. Цей страх незабаром охопив її настільки, що вона стала озиратися і шукати місця, де б заховатись. Відтягти хоч на якусь мить смерть, у якій вона вже не сумнівалася і яку вважала за втіху.

Саме неподалік стояло кілька бочок. Мейбл сховалася за двома бочками, пильно стежачи крізь просвіт між ними за люком. Вона знову заходилася молитись, але мить була така жахлива, що молитва не принесла їй ніякого заспокоєння. До того ж, їй ніби почулося легеньке шарудіння внизу, неначе там хтось ліз по драбині і, намагаючись бути якомога обережнішим, цим сам себе видавав. Невдовзі долинув виразний скрип щабля, того самого щабля, як їй здалося, що заскрипів і в неї під ногами, коли вона лізла сюди. Настав один з тих моментів, у якому вміщуються почуття довгих років звичайного буденного існування. Життя, смерть, вічність, нестерпні тілесні страждання — все це виразно поставало одне за одним на тлі щоденної марноти й шматувало дівчині серце; і сама вона в німій непорушності, мабуть, більше була схожа на прекрасну блідочолу мармурову статую. Та це було тільки зовнішнє враження, бо ніколи ще за все коротке життя Мейбл слух її не був такий чуйний, зір — такий точний, а чуття — такі гострі. І хоч у люкові ще нічого не було видно, слух її, загострений неймовірним душевним напруженням непомильно підказував, що невідома людина була вже за кілька дюймів від отвору. І справді, наступної миті звідти показалася маківка голови з чорним індіянським волоссям, що посувалося, здавалось, ще повільніше, ніж хвилинна стрілка годинника; потім з’явився темний лоб та широкі вилиці, і, нарешті, над підлогою вже видніло все смагляве обличчя. Напівзаховане людське лице рідко видається привабливим, і коли Мейбл побачила блискучі вуглинки очей та індіянські риси обличчя, котре повільно з’являлося з отвору в підлозі, її охопив неймовірний жах. Коли ж висунулася вся голова, наша героїня, зиркнувши вже вдруге, побачила перед себе покірливе, стурбоване й по-своєму гарне обличчя індіянки Червневої Роси.