Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XXVII

Одна лиш правда буде вічно жити,

І лиш чесноту буде світ любити.

Каупер. «Третя загадка»

Читача варто втаємничити ще в деякі події, що відбулися після наглої смерті М’юра. Так, доки солдати віднесли, обережно поклали й накрили шинелею квартирмейстера, до багаття мовчки повернувся на своє місце Чингачгук, у якого за поясом і Сангліє, і Слідопит помітили свіжий закривавлений скальп. Обидва й без розпитувань умить здогадалися, з чиєї голови він його здер, проте хоч Сангліє і зрозумів, що Гостра Стріла забитий, він, однак, в ніякий спосіб не виказав ні зацікавлення, ні переживань за долю свого спільника. Він спокійно продовжував їсти свій суп, буцімто нічого не скоїлося. В цих гордощах та в удаваній байдужості явно відчувалося наслідування індіян, хоча більше, одначе, було від практики, від звичайного самовладання й витримки. Слідопит же зберігав цілковитий спокій лише зовні, а в душі був зовсім інший. Він недолюблював М’юра, улесливо-солоденька чемність якого була чужа всій щирій натурі Слідопита. Вражений наглою насильницькою смертю, незважаючи на те, що подібні речі він уже звик постійно бачити на війні, провідник ще дужче був приголомшений викритим зрадництвом М’юра. Бажаючи детальніше вивідати все про цю зраду, Слідопит, щойно небіжчика віднесли з очей, заходився розпитувати Сангліє про всі подробиці. Не бачачи тепер якихось особливих підстав приховувати їх, коли сам шпигун лежав мертвий, капітан просто за сніданком навів низку незаперечних доказів, які послужать з’ясуванню й деяких, другорядних епізодів цієї повісті.

М’юр, виявляється, запропонував свої послуги ворогові одразу ж після того, як п’ятдесят п’ятий полк прибув на кордон. При цьому поручник особливо хвалився тим, що він, мовляв, є довірена особа й приятель Ланді, завдяки чому він може добувати й передавати французам найсвіжіші й найточніші відомості. Французи радо прийняли цю його пропозицію, і капітан Сангліє кілька разів таємно зустрічався з М’юром неподалік від форту, а одного разу таємно навіть провів ніч в Освего. Гостра Стріла виконував роль посередника при передачі відомостей, а анонімного листа майорові Данкену склав сам М’юр; потім його переправлено до Фронтенака, там переписано іншою рукою й повернено в Освего з тим самим тускаророю. При поверненні з цього завдання Гостру Стрілу й перехопив на озері «Вітрогон». Навряд чи є потреба говорити, що звинуваченням і стратою Джаспера малося на меті приховати квартирмейстерову зраду і що місцезнаходження острова теж виказав ворогові М’юр. За особливу винагороду — луїдори, що були витрушені з його гаманця,— М’юр погодився супроводжувати експедицію, очолену сержантом Дангемом, щоб подати у найсприятливіший момент сигнал для нападу па острів. Бувши ласий до жінок, він таки одружився б із Мейбл чи з будь-якою іншою жінкою, котра погодилася б за нього піти; одначе його захоплення сержантовою дочкою було, мовляв, більш показне, ніж справжнє,— лише щоб мати привід для участі в експедиції (адже інших підстав для цього він не міг мати), до того ж у такій ролі, в якій він не ніс би ніякої відповідальності за її провал. Капітанові Сангліє багато що було відомо до дрібниць, особливо з того, що стосувалося поручникових залицянь до Мейбл, і він, частенько-таки саркастично сміючись, викладав усе в подробицях перед присутніми, викриваючи різні винахідливі хитрощі злощасного квартирмейстера.

— Touchez la!^[152] — промовив холоднокровно капітан, простягаючи свою жилаву руку Слідопитові, після того як закінчив свою розповідь.— Ви honnete^[153], а це beaucoup^[154]. Ми користуємося шпигуни, як ліки, для діло. Mais je les deteste! Touchez la!^[155]

— Я потисну вашу руку, капітане, я таки потисну її вам,— відповів Слідопит,— бо ви законний і відвертий ворог, а до того ще й не з боягузів. А труп квартирмейстера ніколи не поганитиме англійської землі. Я мав було спочатку намір відвезти його до Ланді, щоб він поховав його під звуки любих йому козиць^[156], а зараз ми загребемо його тут, на тім самім місці, де він чинив свої злочини, і хай надмогильним каменем йому буде його зрада. Я припускаю, капітане Крем’яне Серце, що такі зносини із зрадниками, очевидно, входять у коло обов’язків солдата, одначе мушу сказати вам відверто: мені такі речі не до вподоби, і я радий, що не я, а ви маєте таке паскудство на своїй совісті. Який же неймовірний він грішник! Щоб плести змови праворуч і ліворуч — проти своєї батьківщини, проти своїх приятелів і проти самого бога! Джаспере, любий, ходи-но сюди на хвилинку, я хочу тобі щось сказати.

Відвівши юнака вбік, провідник гаряче стиснув йому руку й сказав крізь сльози:

— Ти знаєш мене, Прісна Водо, і я знаю тебе, і ці новини аніскілечки не змінили моєї думки про тебе. Я ніколи не вірив їхнім наклепам на тебе, хоча, повинен відверто сказати, все це здавалося мені якусь мить і справді серйозним; так, таки дуже серйозним, і то був такий тягар у мене на душі! Проте я ні на мить не сумнівався у твоїй чесності, бо я знаю, що ти взагалі не здатний на зраду. Але, повинен сказати, не підозрював я і квартирмейстера.

— Подумати тільки, Слідопите: він був офіцером його королівської величності...

— То ще не так важливо, Джаспере Вестерне, то вже й не так важливо. Він порушив присягу перед всевишнім, яка зобов’язувала його чесно поводитися з усіма тими, що його оточували, о, як жахливо він порушив цей свій обов’язок!

— Подумати тільки, як він облудно залицявся не до будь-кого, а до такої дівчини, як Мейбл; а насправді ж зовсім не любив її.

— Що й казати, це було жахливо. Не інакше, як у його жилах текла кров мінга. Тільки виплодок, я тобі скажу, може вчинити нечесно з жінкою: адже вони для того й створені, щоб ми своєю добрістю й відданістю добивалися їхнього кохання. Ось і наш бідолашний сержант віддав за мене свою дочку, і Мейбл, ця мила дівчина, погодилася стати моєю дружиною. Тепер я відчуваю, що мушу думати про двох, піклуватися про двох і втішати двоє сердець. Ах, Джаспере! Повір: інколи мені здається, що я не рівня цьому милому дитяті!

Від цієї новини у Джаспера спочатку перехопило дух, і хоч він ще якось владав собою погамував зовнішні ознаки свого хвилювання, весь він зробився блідий, як мрець. Однак він знайшов у собі ще сили, щоб відповісти не тільки твердо, але й упевнено:

— Не кажіть цього, Слідопите,— ви склали б гідну пару й самій королеві!

— Ну, це ти так судиш, мій хлопче! Що казати, я можу встрелити оленя — та й мінга при потребі — швидше за будь-кого; я можу йти по сліду й орієнтуватися за зірками так, як ніхто інший,— це правда. Коли на те піде, то я забезпечу Мейбл досхочу і дичиною, і рибою, і птицею; та чи матиму я для неї досить знань, світлих думок, приємних розмов, коли життя перейде в буденне річище і ми явимося одно перед одним такі, які ми насправді є.

— Якщо ви явитеся з усіма тими чеснотами, які у вас насправді є, Слідопите, то навіть найкраща жінка Америки буде, певне щаслива з вами. Отож з цього приводу вам боятися нічого.

— Е, Джаспере, не кажи: це ти так гадаєш; і я певен, що це твоя щира думка про мене, бо в дружбі люди переоцінюють одне одного. Так, так, і якби це ти був тією дівчиною, з котрою я маю одружуватися, я б не сушив собі голову над тим, чи мене належно оцінять, бо ти завжди був схильний дружнім поглядом дивитися і на мене, і на все те, що я роблю. А от ця молодесенька дівчина, вона, зрештою, мріє мати за чоловіка хлопця своїх років, а не такого, що майже одного віку з її батьком, та ще й такого неотесу, що хоч бери та тікай від нього. Аж дивно: чого це Мейбл не подумала про тебе, а зупинила свій вибір на мені?

— Чому вибір упав не на мене, Слідопите?— повторив юнак, намагаючись приховати тремтіння свого голосу.— А що я маю такого, щоб викликати захоплення такої дівчини, як Мейбл Дангем? У мене є тільки все те, що ви вважаєте в собі за вади, і жодної з тих чеснот, за які вас поважають навіть генерали.

— Ну, як не кажи, а це суща випадковість і не більше. От я скільки бував у мандрівках з жінками, скільки їх супроводжував і скільки бачив їх у залогах, проте до всіх я був однаково байдужий, аж доки зустрів Мейбл Дангем. Щоправда, сердешний сержант навів мене першим на думку про неї, але відтоді, як я її побачив, мені вже не треба було нагадувати про Мейбл, бо вона й так день і ніч не виходила в мене з голови. Я людина сильна духом, дуже сильна духом, Джаспере, і рішучості мені, як тобі добре відомо, теж не бракує, але мені здається, якби я втратив Мейбл, я б не пережив цього!

— Давайте краще не будемо більше про це балакати, Слідопите,— сказав Джаспер, міцно тиснучи другові руку й повертаючи назад до багаття, хоча, здавалося, йому було тепер цілком байдуже, куди йти,— давайте краще не будемо балакати про це. Ви гідні Мейбл, а Мейбл гідна вас... Ви любите Мейбл, і вона любить вас... Якщо батько вибрав вас їй у чоловіки, то ніхто не в змозі стати вам на заваді. А щодо квартирмейстера, то його облудна любов до Мейбл гірша навіть, ніж зрада королю.

В цей час вони вже підійшли так близько до багаття, що треба було конче міняти тему розмови. На щастя, з блокгауза вийшов заклопотаний і прибитий горем Кеп, де він сидів біля вмираючого шуряка. Він ішов прямо до багаття, не знаючи ще нічого про все те, що тут скоїлося після капітуляції ворога. Де й подівся вираз тієї самовпевненості, який завжди грав па його обличчі, надаючи йому якоїсь задерикуватості й презирства до всього довколишнього. Тепер же він підходив якийсь зажурений, обм’яклий.

— Смерть, панове,— сумна штука, як не кажіть! — промовив він, підійшовши зовсім близько до гурту.— Ось і сержант Дангем — хоробрий солдат, що й казати, а тримається за свій трос, мов рак за штани, ніби поставив собі за мету зовсім не випускати його в клюз^[157]. І все тільки через те, як мені здається, що дуже любить свою дочку... А я коли вже бачу, що сердезі треба рушати в далеку дорогу, то завжди бажаю йому швидкого й щасливого відплиття.

— Невже ви хотіли б передчасно добити сержанта? — з докором заперечив йому Слідопит.— Життя дороге навіть немічним старим; я ще раз був свідком, як його найдужче цінували саме тоді, коли йому була гріш ціна.

Кеп, звісна річ, ніколи й на думці не мав пришвидшувати смерть свого шуряка. Йому лише обтяжливо було сидіти коло смертної постелі сержанта й дивитися на його тяжкі страждання, і він тільки щиро бажав, щоб його родич швидше позбавився душевних тривог і нестерпних тілесних мук. Отож, трохи приголомшений і в душі ображений таким витлумаченням своїх слів, він, аби виправдатися перед власною совістю, заявив дещо різким тоном:

— У ваші роки та ще з вашою розважливістю, Слідопите, негоже нападати на людину за те, що вона, прибита горем, може, не висловила як слід свої думки. Сержант Дангем — мій шуряк і мій найближчий друг, наскільки може, звичайно, солдат бути другом морякові, і я шаную й відповідно поважаю його. До того ж, я не сумніваюся, що він прожив своє життя так, як личить солдатові, а тому не вельми який гріх побажати комусь доброї якірної стоянки на небесах. Адже всі ми смертні, навіть найкращі з нас, і це хай буде нам наукою, щоб ми не пишалися так нашою силою та красою. До речі, де це квартирмейстер? Йому б слід піти й попрощатися з сердешним сержантом, котрий покидає цей світ трохи раніше за нас.

— Цього разу, добродію Кепе, ви, самі того не бажаючи, сказали більше правди, ніж будь-коли. Люди взагалі, як відомо, кажуть щиру правду найчастіше тоді, коли і в гадці її не мають. Ви могли, зрештою, розвинути свою думку й сказати також, що ми смертні, навіть найгірші серед нас, і це було б якщо не правильніше, то принаймні доречніше, ніж казати, що смертні саме найкращі серед нас. А щодо квартирмейстера, то він не піде прощатися з сержантом — про це не може бути вже й мови! — і тільки з тієї простої причини, добродію Кепе, що він випередив його по дорозі на небеса, неждано-негадано і для себе, і для всіх нас.

— Щось ви, Слідопите, не так ясно висловлюєтеся, як звичайно. Я знаю, що всім нам у такий час більше личать серйозні помисли, але ви чомусь вважаєте за потрібне говорити притчами.

— Якщо мої слова, може, й не ясні, зате цілком ясний їхній зміст. Коротко кажучи, добродію Кепе, доки сержант Дангем свідомо й не поспішаючи, як і личить чесній і порядній людині, готується у далеку дорогу, квартирмейстер стрімголов уже помчався на небеса поперед нього. І хоча в таких справах, як ця, не можна стверджувати щось із цілковитою певністю, та я дотримуюся думки, що вони мандруватимуть такими різними шляхами, на яких ніколи не здибаються.

— Розтлумачте мені все це ясніше, друже мій,— сказав зовсім спантеличений моряк, виглядаючи з усіх боків М’юра, довга відсутність якого почала вже його дивувати.—Я щось його ніде не бачу, проте вважаю, що він усе ж таки не настільки збабів, щоб хоч не тікати тоді, коли вже здобута перемога. Інша річ, звичайно, якби це було перед боєм, тоді ще його можна було б зрозуміти.

— Он під шинелею лежить усе, що від його залишилося,— відповів провідник і після цього коротко розповів йому про обставини смерті квартирмейстера.— Тускарора завдав йому удару із швидкістю гримучої змії, хоча й без властивого їй попередження,— вів далі Слідопит.— Я був свідком багатьох трагічних побоїщ і диких спалахів індіянської зненависті, але мені жодного разу не доводилося бути свідком того, щоб дух так зненацька покидав тіло, до того ж саме в найнесприятливішу для нещасного мить. Його дихання зупинилося з брехнею на вустах, а дух покинув тіло, я б сказав, саме в розпалі своєї наймерзеннішої підступності.

Кеп слухав, роззявивши рота, а коли Слідопит закінчив, він двічі чи тричі голосно гмукнув, ніби не довіряючи своєму власному диханню.

— Яке все-таки, добродію Слідопите, непевне й неспокійне ваше життя серед прісної води та дикунів,— промовив він, нарешті. — І що швидше я відчалю звідси, то вище стану в моїх власних очах. Тепер, як ви оце розповіли мені все, скажу і я, що коли в перший день на нас напав ворог, цей тип так ганебно накивав п’ятами до своєї схованки в ущелині, що мені просто соромно було за нього як офіцера. Проте я так поспішав за ним, що не спромігся все це детально занести до бортового журналу. Боже мій, подумати тільки! Так ви кажете, він зрадник і ладен був продати й свою батьківщину цим самим кривавим французам?

— Він ладен був продати все: батьківщину, душу, тіло, Мейбл і всі наші скальпи, до того ж байдуже кому — хто тільки більше заплатить. Цього разу йому платили співвітчизники капітана Крем’яне Серце.

— А вони на це здатні; завжди купують те, чого не в силі видерти, а коли не вдається ні те, ні інше, то дають драла, аж смуга лягає.

Мсьє Сангліє з іронічною поважністю підняв капелюха і ввічливо, хоча й не без презирства, подякував за такий комплімент, що, однак, зовсім не діткнуло товстошкірого моряка. Проте Слідопит мав досить природженої тактовності і був занадто справедливий, щоб полишити цей Кепів випад без відповіді.

— А про мене,— втрутився він,— між французами та англійцями, зрештою, великої різниці нема. Правда, вони розмовляють різними мовами й слугують різним королям, але і ті, й інші — люди, і, як людям, їм за однакових обставин властиві ті ж самі почуття. Якщо, скажімо, французи інколи бувають полохливі, то не відстають у цьому від них і англійці. Ну, а давати драла, з переляку може навіть кінь, не те що людина, і від національності це аж ніяк не залежить.

Капітан Крем’яне Серце, як називав його Слідопит, знову поклонився, але цього разу вже усміхнувся приязно і без іронії, бо відчув Слідопитову доброзичливість за дещо грубими його словами. Надто байдужий, однак, до всього, що така дріб’язь, як Кеп, може там сказати чи подумати, він припав до свого сніданку і вже не дозволяв собі й на мить відвернути своєї уваги від такого важливого заняття, аж доки остаточно впорався з ним.

— Я, власне, мав справу головним чином до квартирмейстера,— продовжував Кеп, надивившись на те, як француз мовчки працює ложкою.— Сержантові вже недовго зосталося тягти, і я гадав, що він, може, захоче щось сказати своєму наступникові перед смертю.

Але, виявляється, я запізнився, бо поручник, як ви цілком слушно сказали, Слідопите, таки й справді випередив його.

— Авжеж, тільки зовсім іншим шляхом. А щодо того, хто буде тепер командувати, то, я гадаю, з таким маленьким і виснаженим загоном, який залишився після проведеної експедиції, цілком упорається й капрал. Ну, а коли треба буде щось особливе вирішувати, то тут, більш ніж напевне, усі так чи інакше звертатимуться за порадою до мене. Нам, по-моєму, залишається тільки поховати забитих і спалити блокгауз та хижі, оскільки вони стоять на ворожому терені, хоча, власне, тільки територіально, а не по праву, і тому нам нема чого їх дарувати ворогові. Більше вже вони нам не знадобляться, адже французи вивідали, де лежить цей острів, і безглуздям було б із розплющеними очима лізти у вовчий капкан. Все це ми із Змієм, досить обізнані з наукою відступу, так само як і з мистецтвом наступу, беремо на себе.

— Воно, безперечно, так, друже мій,— погодився Кеп,— от тільки як бути з моїм бідним шуряком: незважаючи на те, що він — піхтура, ми не можемо відпустити його з цього світу без слів розради. Невдала була з усіх боків ця затія, хоча, коли зважити на вибраний для експедиції час і стан тутешнього мореплавства, то це, з мого погляду, можна було передбачити. Але нічого вже не вдієш: тепер залишається тільки зробити те, що нам до хисту, і допомогти достойному воякові легше віддати швартови й знятися з якоря. Смерть — це, зрештою, неабияка обставина, добродію Слідопите, до того ж обов’язкова для всіх, оскільки й нам її, рано чи пізно? не минути.

— Ваша правда, ваша правда; а тому я вважаю за краще завжди бути готовим до цього. Я прийшов до висновку, Солона Водо, що найщасливіший усе-таки той, хто нічого після себе не залишає, коли приходить остання мить. Візьмімо хоча б мене. Я мисливець, розвідник і провідник, і, хоч у мене немає і фута своєї землі, я вважаю себе щасливішим і багатшим навіть за найбільшого багача штату Нью-Йорк. Коли в мене над головою висить блакитне склепіння небес, а під ногами шелестить сухе листя і я ступаю по землі, обдумуючи своє останнє успішне полювання, я почуваюся так вільно, ніби я і пан, і господар на цій землі: а чого ще більше може бажати душа? Не скажу, проте, щоб у мене не було нічого такого, заради чого хочеться жити на світі, бо в мене таки є дещо, хоч і не багато, якщо не брати до уваги Мейбл Дангем, але її ж із собою не візьмеш! Є у мене ще собаки там, трохи вище, в одному форту, яких я страх люблю, але вони ще дуже молоді й галасливі, щоб брати їх із собою в розвідку, і ми досі так і живемо в різних місцях; а ще, мабуть, важко було б розлучатися з «оленебоєм». Проте я не бачу причин, чому б нас не поховати з ним в одній могилі, адже ми з ним, можна сказати, одного й зросту — якраз шість футів^[158] заввишки. Коли ж не брати до уваги собак і рушниці, то все інше — подаровану Змієм люльку та деякі дрібнички, отримані на згадку від мандрівників,— можна зв’язати в один вузол і покласти мені в голови, коли прийде наказ лаштуватися в далеку дорогу. Це, добродію Кепе, я теж відношу до обставин, та ще й не до абияких.

— Точнісінько те ж саме і в мене,— озвався старий моряк, простуючи з розвідником до блокгауза; вони так заходилися вихвалятись один з-перед одного своїми високими чеснотами, що, мабуть, уже й не пам’ятали, куди й чого ідуть.— Точнісінько такий само стан і в мене: як у кишені, так і на душі. Скільки разів, коли корабель, здавалося, мав от-от піти на дно, я відчував полегшення від самої тільки думки, що він усе-таки не мій. Якщо він,— думав я собі,— і піде на дно,— що ж, я втрачу тільки своє життя, але не маєток, і від цього, я вам скажу, неабияка втіха! Я таки переконався, вештаючись по світу між мисом Горном та Нордкапом (не беручи вже до уваги прогулянки по цій прісноводій сажавці), що коли в людини є хоч кілька доларів у скарбничці, то вона тримає з ними під замком і своє серце. Тому весь свій капітал я ношу на тілі — в поясі, щоб усе найдорожче, так би мовити, було в надійному місці. Людина без серця, Слідопите, нічим не краща, я вважаю, за рибу з пробитим міхуром.

— Не знаю, як там з серцем, а от людина без совісті, запевняю вас,— взагалі не людина, і це кожен знає, хто має справу з мінгами. Мене зовсім не цікавлять ані долари, ані португальські золоті дукати, за якими тут, у нашім краю, чомусь особливо всі ганяються; але я вже багато надивився на людей і охоче вірю, що коли хтось набив скарбничку золотом, то він у ній тримає і свою душу. За останні два роки полювання перед цією війною я заготовив був стільки дорогого хутра, що й сам почав подумувати про власність, і якщо мене тривожить одруження з Мейбл, то тільки тому, що заради розкішних уборів для неї мене знову може потягти до таких речей.

— Ви міркуєте, я вам скажу, просто як філософ, Слідопите, і я вже навіть засумнівався, чи ви взагалі християнин.

— Що ви, добродію Кепе! Я здоровкатися не став би з людиною, яка сумнівається в цьому. Правда, мене не навертали до християнської віри моравські брати^[159], як багатьох делаварів, але я дотримуюся християнства та звичаїв білих... У моєму розумінні біла людина так само не може не бути християнином, як і червоношкіра не може не вірити, що на тім світі для неї заготовлені щасливі мисливські угіддя: справді-бо, зовсім не заперечуючи різних традицій, як і відмінностей у поглядах на те, що робитиме дух, коли залишить тіло, я, одначе, вважаю, що кожен добрий делавар є добрий християнин, хоча б навіть він і в вічі не бачив моравських братів, а кожен добрий християнин є вже від природи добрий делавар. Ми із Змієм часто обговорюємо все це між собою, і він дуже цікавиться цими речами.

— Де там він у дідька цікавиться!— обірвав його Кеп.— Що він у тій церкві робитиме, з’явившись туди обвішаний усіма своїми скальпами?

— Не робіть поспішних висновків, друже Кепе! Все це дуже просто й залежить лише від того, в якому дусі вихована людина та які в неї природні нахили. Гляньте ви довкола і поясніть мені, чого ви бачите ось тут червоношкірих воїнів, а там — чорношкірих, а ще десь цілі армії білих? Все це, як і багато дечого іншого, що я міг би вказати, існує на світі не так собі, а створено з відповідною метою, і ми не можемо заплющувати на це очі або заперечувати істину. Ні, ні... Людям кожного кольору шкіри властиві свої нахили, свої закони та вірування, і не треба засуджувати інших тільки за те, що вони, може, ще не розуміють цього.

— Ви, напевне, багато читали, Слідопите, якщо у вас такі тверді переконання,— відповів Кеп, дуже дивуючись такій спрощеній вірі свого співрозмовника.— Тепер мені все ясно, як серед білого дня, хоча, правду кажучи, я досі ще ніколи не стикався з подібними релігійними поглядами. А до якого все-таки віросповідання ви належите, друже Слідопите?

— До кого, до кого, ви сказали?..

— Ну, до якої секти ви належите, чи до якої віри ви себе відносите, або до якої церкви ходите?

— А ви гляньте довкола й здогадайтеся самі. Коли хочете, я й зараз у церкві, їм у церкві, п’ю в церкві й сплю в церкві. Земля — це храм Всевишнього, якому, сподіваюся, я вірно служу щодня й щогодини. Ні, ні, я не відмовляюся від своєї крові і свого кольору шкіри, бо, як народився християнином, так християнином і вмру. Скільки мене вмовляли моравські брати, а скільки обробляв мене наш полковий пастор, хоча ця братія й не дуже любить перенапружуватися; довго мене переконував і католицький місіонер з Рима, коли я супроводжував його лісом за останнього- перемир’я, проте для всіх я мав одну відповідь: я вже й так християнин і не хочу ставати ні моравським братом, ні парафіянином англіканської церкви, ані римським католиком. Але від своєї крові й від свого походження я ніколи не відмовлюся.

— По-моєму, ваше слово, добродію Слідопите, могло б полегшити сержантові пройти через мілини смерті. Зараз біля нього одна сердешна Мейбл, а вона, самі знаєте, хоч і рідна дочка, всього-на-всього дівчина. Та ще й дитина літами.

— Мейбл тендітна тільки фізично, друже Кепе, але в таких справах вона навряд чи поступиться кому-небудь з нас, чоловіків. Одначе сержант Дангем — мій приятель і ваш шуряк, отож тепер, коли ми виграли битву й закріпили свої права, нам по закону слід бути біля його смертного одра. Я стояв коло багатьох умираючих, добродію Кепе,— вів далі Слідопит, який мав прикру звичку тримати свого співрозмовника за будь-який ґудзик і не пускати з місця, ділячись своїм багатющим досвідом,— так от, я стояв коло смертної постелі багатьох конаючих і бачив, як вони востаннє ловлять повітря, і чув їхні останні подихи. А воно й корисно після гарячки й сум’яття битви, задуматися над гіркою долею тих, кому не поталанило на полі бою, а водночас і простежити, як по-різному поводиться кожна людина в таку вирішальну мить. Одні відходять у вічність у такій глупоті й безтямі, ніби в них ніколи й не було розуму, тим часом як інші залишають нас, радіючи,— так, ніби скинули з себе непосильний тягар. Я гадаю, друже мій, що розум у ці хвилини, мабуть, ясний, як ніколи, і всі наші минулі вчинки навперейми рояться тоді в пам’яті.

— Ручуся, що так, Слідопите. Щось подібне траплялося й зі мною, і я вважаю, що від цього я ставав тільки кращим. Одного разу, пригадую, мені вже здалося, що пробила й моя година, і я перегорнув сторінки бортового журналу свого життя з такою ревністю, якої сам од себе ніколи не сподівався. Але грішник я не великий, друже Слідопите, тобто я ніколи не грішив у великих масштабах, хоча, коли говорити чесно, проти мене, як і проти кожного, можна було б теж нагребти цілу купу всяких грішків. Проте в своєму житті я не був ні піратом, ні зрадником, ні палієм, ані будь-чим подібним до них. Ну а щодо контрабанди й усього такого іншого — що ж, я моряк, і мені, як і кожному в своєму ремеслі, гадаю, властиві окремі слабини. Та й ви в своїм занятті, хоч яке воно почесне й корисне, теж, смію гадати, не без плям на совісті?

— Таки багато хто з розвідників і провідників — страшенні негідники, які одержують гроші, як і квартирмейстер, від обох сторін. На щастя, я себе до таких не відношу, хоча кожне заняття, мабуть, має свої спокуси. Тричі в житті підстерігали мене вони, а один раз я навіть піддався вже був, хоча й не настільки, щоб мене гризла совість в годину прощання із світом. Перша була, коли я надибав у лісі в’язку шкірок, які, як я знав, належали одному французові, котрий полював на нашому боці кордону, де він не мав ніякого права нишпорити. В мене аж дух перехопило: двадцять шість бобрових шкірок і всі одна одної краща! Я вам кажу, це була така спокуса, проти якої не легко було встояти, тим більше, що й закон, як мені здавалося, нібито стояв за мене, хоча це було в мирний час. Проте я вчасно згадав, що закони ці на нас, мисливців, не поширюються, і потім подумав: а що, коли бідний чоловік, може, покладає на ці шкірки всі свої надії, розраховуючи вигідно продати їх узимку? І я залишив усю в’язку там, де вона й була. Більшість мисливців тоді казали мені, що я вчинив не гаразд, але вже з того, що я спокійно спав тієї ночі, я цілком переконався, що вчинив таки правильно. Друге випробування випало на мою совість, коли я в лісі знайшов рушницю — одну-єдину на цім континенті рушницю, котра могла зрівнятися з моїм «оленебоєм». Я знав, що досить мені було взяти, а чи на перший випадок хоч приховати її, як я відразу став би першим стрільцем у наших краях. Тоді я ще був молодий і не такий досвідчений, яким став згодом, а молодість, самі знаєте, честолюбна й нетерпляча. Але, слава богу, я переборов у собі це почуття і, мабуть, тільки на краще, друже Кепе, бо потім блискуче переміг свого суперника в стрілецькому змаганні, рівне якому навряд чи коли бачила будь-яка залога. Уявляєте: він стріляв зі своєї знаменитої рушниці, а я — з «оленебоя», і то в присутності самого генерала!— Тут Слідопит зупинився, щоб на радощах засміятися, а його очі та засмагле й обвітрене обличчя аж іскрилися з гордощів.— Ну, а третє, найважче випробування спокусою влаштувала мені нечиста сила, коли одного разу я зненацька натрапив у лісі на шестеро сонних мінгів, і їхні рушниці з порохівницями лежали осторонь,— тож усе можна було забрати, навіть не розбудивши жодного харцизяки. Яка це тільки нагода була б для Змія, котрий поодинці відправив би їх на той світ ножем і поздирав би скальпи набагато швидше, ніж оце я вам про них розповів. О, який же хоробрий воїн цей Чингачгук! І він такий само чесний, як хоробрий, і такий само добрий, як і чесний.

— Ну, і як же ви вчинили за тих обставин, добродію Слідопите? — запитав, загорівшись цікавістю, Кеп.— Наскільки я розумію, вас чекала або дуже вдала, або дуже невдала висадка.

— Вона була, коли хочете, і вдала, і невдала. Невдала тому, що надто вже спокушала, але, якщо виходити з того, як вона закінчилася, то, зрештою, вона таки була вдала. Я не зачепив і волосини на їхніх головах, позаяк здирати скальпи — не в звичаях білих; не взяв я і жодної їхньої рушниці. Власне, я просто не довіряв собі, знаючи, які ненависні в моїх очах мінги.

— Щодо скальпів, то ви вчинили, безумовно, цілком вірно, вельмишановний мій друже; ну а щодо зброї та пороху, то жоден призовий суд^[160] у всьому християнському світі не обминув би нагоди накласти на них арешт.

— Було б диво, якби обминув... Таки було б диво... Але тоді мінги, мабуть, взагалі розперезалися б, знаючи, що білі неспроможні зачепити їх сонними, а тим більше — беззбройними. Як собі хочете, а я вчинив справедливіше і не заплямував ні своєї честі, ні честі білих, ані честі своєї віри. Я терпляче дочекався, поки мінги повисиплялися й узялися до зброї, а потім завдав цим негідникам спочатку з засідки, а потім зненацька з флангів такого чосу, що вони запам’ятали це на віки вічні й істотно! — Слідопит любив докинути для вагомості якесь нове слівце чи вираз, підхоплений у своїх колег, проте часом вживав його недоречно.— Тільки один з них і потяг до свого вігваму, та й то шкандибаючи. На щастя, Великий Змій, як згодом виявилося, відстав трохи, щоб зав’ялити оленини, проте швидко натрапив на мій слід, і коли він підійшов до мене, в нього вже теліпалися на належному місці всі п’ять скальпів тих негідників. Тож, як бачите, завдяки тому, що я правильно вчинив, нічого не було втрачено — ні з огляду на честь, ані з огляду на трофеї.

Кеп тільки буркнув щось на знак згоди, хоча, слід сказати, не дуже-то й второпав відмінні особливості моральних підвалин свого товариша.

Отак вони підходили до блокгауза, раз по раз зупиняючись, коли виникало якесь питання, що являло для обох особливий інтерес. Але тепер вони вже підійшли так близько, що кожен мимохіть замовк, заздалегідь готуючись до прощальної розмови з сержантом Дангемом.