Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XVI

Океане! В тобі, мов у свічаді яснім,

Всякчас творень знаходить вияв свій:

У штормах, штилі, в урагані жахнім,

В льодах полярних, в спекоті страшній

Країв тропічних — славен безмір твій.

Лик Вічності і Духа троп високий,

Тобі коряться зони всі у зміні віковій,

Життя ти дарував землі, глибокий,

І далі йдеш — бездонний, гордий, одинокий.

Байрон, «Чайльд Гарольд», Пісня IV (СХХХІІІ)

Коли вже геть розвиднілося, ті солдати, які могли вільно розпоряджатися своїм часом, повиходили на палубу. Хвилі були не такі страшні, з чого можна було зробити висновок, що «Вітрогон» все ще перебував, очевидно, під захистом островів. Одначе для кожного, хто знав характер озера, було ясно, що от-от почнеться один з тих страшних штормів, які так часто гостюють у цих краях восени. Землі не було видно ніде, а низький виднокрай надавав понурій водній пустелі якоїсь таємничої величі. Брижі, чи, мовою суходільців, хвилі, були невисокі, з пінявими гребенями, і дробилися вони швидше, ніж довгі океанські вали, а вода, що завжди змагалася .своїм відтінком з блакиттю неба, тепер стала зелена й сердита — аж ніяк не схожа на ту, яка вчора ще виблискувала під променями сонця.

Солдатам невдовзі надокучила ця смутна картина, й вони один по одному знову посходили вниз, а на палубі залишилися тільки матроси, сержант, Кеп, Слідопит, квартирмейстер і Мейбл. На личку дівчини, відколи вона довідалася про стан справ на «Вітрогоні» й відколи їй відмовлено в проханні настановити знову Джаспера капітаном, лягла тінь смутку. Тим часом Слідопит, провівши цілу ніч у роздумах, зрештою, ще більше переконався у невинності Джаспера і теж гаряче заступався за свого приятеля, хоча так само марно, як і Мейбл.

Минуло кілька годин; вітер усе дужчав і дужчав, хвилі все вищали й вищали, нарешті, хитавиця змусила і квартирмейстера з Мейбл покинути палубу. Кеп крутив судном на всі боки, та незабаром з’ясувалося, що вітер відносить його на середину озера, де найбільша глибина. А хвилі шквалом налітали на борти й били з такою силою, що судно абиякої конструкції та міцності давно вже не витримало б. Однак усе це анітрохи не бентежило Кепа. Навіть навпаки: як гуки ріжка примушують хорта нашорошувати вуха, як барабанний бій змушує бойового коня бити копитом, так і лютий шторм, розбуркав у Кепові всю його мужність. Де й подівся той до всього прискіпливий, надокучливий варивода, що через будь-яку дрібничку затівав суперечки й роздмухував кожен дріб’язок; тепер він став виявляти якості відважного й досвідченого моряка, яким у дійсності й був. Невдовзі' й матроси пройнялися повагою до Кепового мистецтва, і, незважаючи на те, що їхній подив з приводу усунення без будь-яких пояснень попереднього начальника та лоцмана так і не зник, вони згодом беззаперечно й охоче виконували всі розпорядження свого нового капітана.

— Ця прісна сажавка, щуряче Дангеме, правду кажучи, теж із норовом! — вигукнув Кеп десь біля полудня, потираючи руки й тішачись тим, що йому знову випало щастя вступити у двобій зі стихією.— Вітер нагадує мені старий добрий шторм, а хвилі виглядають мало не такими завбільшки, як на самому Гольфстрімі. Люблю я це, сержанте, ох як люблю! І якщо воно протримається таким, як оце зараз, ще хоча б добу, я вже по-справжньому поважатиму ваше озеро.

— Земля! — крикнув раптом вахтовий з бака.

Кеп стрімголов кинувся до нього і справді крізь туман і мряку на віддалі всього півмилі побачив берег, прямісінько по курсу тендера. Старий мореплавець уже рота був розкрив, аби дати команду: «Повертать через фордевінд і тримать у відкрите море»,— але холоднокровніший сержант випередив його.

— Чекай, шуряче, дай підпливти трохи ближче,— промовив він,— може, хто пізнає, де ми, адже більшість із нас знає американський берег у цих краях, а нам важливо встановити точно наше місцезнаходження.

— Таки й правда!.. Таки й правда! Якщо можна й скільки можна, ми, звичайно, не мінятимемо курс. Але гляньте, що то прямо перед нами? Так, ніби якась низька коса чи...

— Наш форт! їй-богу! — вигукнув сержант, який своїм досвідченим оком швидше за родича розпізнав військові укріплення.

І сержант не помилявся. Це таки, дійсно був їхній форт, хоча крізь густу заволоку мряки його контури ледь маячіли, ніби у вечірніх сутінках чи в серпанку сизого ранкового туману. Та невдовзі стало видно приземкуваті, в зеленому і мокрому дерні фортечні бастіони, понурі і ще дужче потемнілі від дощу палісади, дахи однієї-двох будівель, високий і самотній флагшток з прапором, який був так надутий вітром, що, здавалося, непорушно стояв у повітрі. Довкола жодної живої душі! Навіть вартовий і той, певне, сховався десь від дощу. Тож на «Вітрогоні» всі спочатку подумали, що їх так ніхто й не помітив. Але пильність прикордонної залоги невсипуща: хтось із тих, що були на чатах, мабуть, таки зробив цікаве відкриття, першим помітивши судно, тому що невдовзі на баштах з’явилися спочатку поодинокі солдати, а незабаром весь фортечний бастіон з боку озера ряснів крапочками людей.

А в довколишньому краєвиді краса дивовижно пом’якшувала могутність стихії. Шторм так лютував, що, здавалося, ніколи йому не буде кінця, і важко було повірити, що тут взагалі колись буває тиша й спокій, Безперестанку завивав і сік колючими бризками вітер, а розшаліле озеро відповідало на його тужне завивання погрозливим шумом валів, холодним перекочуванням, бризками та водяним пилом. Густа мжичка, мов заволока рідкого туману, затягла все довкола, надавши предметам якоїсь таємничості, а почуття піднесеності, навіюване штормовою годиною, притлумлювало всі інші почування, котрі заполонюють душу в такі хвилини. Темний безкраїй ліс бовванів велетенською непроглядною стіною, і погляд, пригнічений грандіозністю речей, знаходив спочинок тільки на миттєво схоплених ознаках життя у форту й довкола нього.

— Вони бачать нас,— промовив сержант,— і, певне, гадають, що ми вернулися через шторм і вирішили триматися неподалік від порту. А он і сам майор Данкен на північно-східному бастіоні: я пізнаю його по зросту і по тому, що довкола нього юрмляться всі офіцери.

— Ех, сержанте, а воно й не завадило б отак жартома дійти до гирла річки й спокійно приякоритися там, якщо тільки можна пристати до берега. Та й трюм очистили б від цього Прісної Води.

— Воно було б непогано, але хоч який з мене нікчемний моряк, я все ж таки знаю, що це аж ніяк не можливо. Жодне судно на цім озері не може пристати в такий шторм до берега з навітряного боку. Та і якірної стоянки в таку негоду не знайдеш.

— Знаю, сержанте, сам бачу... Як не принадна вам, суходільцям, земля, а доведеться повертати від неї. Щодо мене, то я почуваю себе під час шторму просто щасливим, коли знаю, що земля в мене позаду.

В цей час «Вітрогона» підігнало так близько до берега, що треба було негайно міняти галс, щоб вийти знову на відкритий простір. І Кеп віддав наказ поставити штормовий стаксель^[98] опустити гафель^[99] і повернути стерно праворуч. Легеньке суденце, що, здавалося, бавилося на хвилях, мов качка, слухняно підкорилося порухові стерна, ледь накренилося, а потому, нехтуючи штормом, випросталося і, підхоплене вітром, полетіло собі горами-хвилями вперед. Хутко і форт, і схвильовані глядачі на бастіоні знову потонули у мряці, хоча земля довгенько ще виднілася з бакборту. Потім почалися довгі маневрування, доки, нарешті, судно знову пощастило вивести за вітром і спрямувати його тим самим важким курсом до північного берега.

Минуло кілька годин без будь-яких змін; вітер усе дужчав, аж доки досяг насамкінець такого шаленства, що навіть сухий педант Кеп змушений був назвати його «славним борвієм». Надвечір «Вітрогон» ще раз поміняв галс, аби не наскочити в темряві на північний берег, а десь опівночі тимчасовий капітан, одержавши від матросів різними хитрими розпитами деякі загальні відомості про розміри та форму озера, вирішив, що вони мають бути десь на однаковій віддалі від обох берегів. Висота й довжина хвиль також потверджувала ці здогади, і треба сказати, що зараз Кеп уже з повагою ставився до прісної водиці, над якою ще напередодні стільки кепкував. Коли ж повернуло за північ, шторм досяг такої сили, що Кепові стало не до снаги боротися з ним, бо вода величезними масами накочувалася на судно, яке, незважаючи на свою міцність, все аж до дна тріщало, і здавалося, що воно от-от розсиплеться під громаддями водяних валів. Матроси «Вітрогона» запевняли, що їм -жодного разу ще не доводилося потрапляти в таку бурю. І це було й справді так, бо Джаспер, чудово знаючи всі гирла річок, миси та бухти, не чекав би урагану, а поставив би тендера десь у затишній місцині на якір. А Кепові все ще гордощі не дозволяли зійти й порадитися з молодим капітаном, що сидів під вартою, і він вирішив діяти так, як діяв би у відкритому океані.

Була перша година ночі, коли на «Вітрогоні» знову підняли шторм-стаксель і зняли грот, пустивши тендера за вітром. І хоч нап’яте вітрило було подерте на клоччя, легеньке суденце з честю виправдовувало своє ім’я: протягом восьми годин воно летіло за вітром, змагаючись у швидкості з чайками, які весь час дико шугали, над ним, боячись, напевне, сісти на спузирений казан озера. Мало що втішного приніс і світанок, бо замість широкого виднокраю, перед очима постало вузеньке коло дощового неба й води, в якому, здавалося, люто зчепилися в безладній сутичці дві ворожі стихії. А вся команда й пасажири суденця увесь цей час мимохіть були приречені на бездіяльність. Джаспер та лоцман сиділи внизу, але щойно хитавиця трохи вщухла, всі, окрім них двох, повиходили на палубу. Сніданок пройшов у мовчанці, і всі тільки перезиралися один з одним, ніби перепитуючи, чим скінчиться, нарешті, ця боротьба зі стихією. Тільки па Кепа ніщо не вплинуло — він був цілковито спокійний: і що дужча була буря, що більше вимагалося від нього майстерності й високого духу, то твердішим ставав його крок на палубі, радісніше світилися очі й більшим самовладанням дихало все його єство. Він стояв, схрестивши руки, на бакові^[100] й за моряцькою звичкою машинально похитувався усім корпусом у такт суднові, спостерігаючи, як трощаться гребені валів, залишаючи спінені смуги обабіч тендера, що на такій великій швидкості, здавалося, був готовий злетіти до самого неба. І от у цю напружену, а заразом і піднесену мить один з матросів раптом вигукнув:

— Гей, бачу вітрило!

Зустріч з кораблем у таку годину серед збурених просторів пустельного Онтаріо була такою несподіванкою, що її навряд щоб хто міг навіть передбачити. Сам «Вітрогон» для тих, що були на ньому, здавався самітним подорожанином у нетрях пралісу, і зустріч його з іншим судном була мов зустріч двох мисливців, що продиралися під неосяжним листяним килимом, який покривав у ті часи мільйони акрів американського континенту. Люта негода надавала цій події якогось романтичного, навіть надприродного характеру. Один Кеп сприйняв її очима професійного моряка, проте навіть його нерви здригнулися від такої несподіваної зустрічі.

Чуже судно було від «Вітрогона» біля двох кабельтових завдальшки і йшло з підвітряного боку таким курсом, що тендер, можливо, мав би пройти повз нього десь на відстані лічених ярдів. Це був чудово оснащений військовий корабель, і навіть досвідчене око крізь дощову завісу не могло знайти жодної вади ні в конструкції, ні в його бойовому оснащенні. Із усіх вітрил на ньому були підняті тільки міцно зарифлений грот- марсель та два штормових стакселі на передній та на задній щоглах. Одначе вітер був такої сили, що корабель то кренився набік, майже дістаючи бортом води, то знову випростовувався під натиском валів з підвітряного боку. Його щогли та реї були в повному порядку, і, судячи з швидкості ходу, яка була, мабуть, вузлів чотири на годину, він ішов досить вільно.

— Цей, видно, добре знає свою дорогу, — зауважив Кеп, тим часом як «Вітрогон»- мчав до чужака майже із швидкістю вітру.— Бач, як сміливо чеше на південь, мабуть, уже напевне знає, що знайде там тиху якірну стоянку чи гавань. Навряд щоб хто, не при своїй тямі бувши, так пер, не знаючи достеменно, куди його прижене, як оце нас, що теліпаємося хтозна-куди за вітром.

— Ми йдемо небезпечним курсом, капітане! — сказав матрос, до якого були звернені Кепові слова.— Це французький королівський корабель «Лімай-Колм»^[101] він тримає курс на Ніагару, де у французів є залога й порт. Це небезпечний курс!

— Тим гірше для нього, хлопче! Зразу видно, що француз: тільки забачив англійського прапора і вже дає драла до порту!

— Воно краще було б, якби й ми могли сховатися десь,— сумно протяг матрос,— бо нас жене он туди, в глибину бухти, і ще не відомо, чи виберемося ми коли звідтіля живими!

— Ну, годі-бо тобі, годі рюмсати! У нас он скільки простору довкола, до того ж під нами чудове англійське судно! І ми не боягузи, щоб одразу ж тікати до гавані, як тільки повіє вітерець. Гей, тримай стерно!

Цю команду було подано недарма: насувалася небезпека зіткнення з ворожим кораблем, бо «Вітрогон» летів прямо на «француза», а що віддаль між ними була не більше сотні ярдів, то вже навряд чи й могли вони розійтися, не зачепивши один одного.

— Крути ліворуч! Стерно ліворуч! — закричав Кеп.— Стерно ліворуч і проходь за кормою!

На палубу з підвітряного боку висипала вся команда французького корабля, і на «Вітрогон» наїжачилося кілька мушкетів, ніби щоб змусити його стернового змінити курс. Декілька французів погрозливо замахали кулаками, проте озеро так вирувало, що про якусь гарячу сутичку годі було й думати. З борту було видно, як із жерл двох-трьох французьких легких гармат виливалася вода, і нікому й на думку не спало б пустити їх у дію за такої бурі. Чорні боки «Монкальма», підіймаючись із води, погрозливо блищали, а вітер завивав у снастях па тисячу ладів, тож лютих окриків, які так легко зриваються з уст французів, не можна було розібрати.

— Горлайте, хоч пороздирайтеся! — буркнув їм у відповідь Кеп.— Не та зараз година, щоб нашіптувати один одному компліменти!.. Тримай стерно ліворуч, ліворуч!

Стерновий крутнув щосили кермо, і перший же набіглий вал кинув «Вітрогоном» так далеко вперед, що навіть бувалий моряк відсахнувся назад, уже вирішивши, що наступний вал, мабуть, устромить бушприт тендера в снасті «француза». Цього, однак, не сталося. Випроставши крен і здибившись, мов пантера, що приготувалася до стрибка на здобич, суденце навалилося вперед і мало не зачепивши своїм рангоутом^[102] бізань-щоглу^[103] французького корабля, прослизнуло в нього повз самісіньку корму.

Молодий француз, капітан «Монкальма», з підкресленою галантністю вистрибнув на шкафут^[104], і, як це вміють представники його нації, коли хочуть зробити добру міну при найгірших намірах, зняв капелюх і, посміхаючись, помахав ним у знак привіту вслід «Вітрогонові». У цьому жестові ввічливості, як на такі обставини, було виражено І французьку добродушність, і тонкий смак, але Кеп був гідним представником своєї нації, отож і відповів на цю галантність за англійським звичаєм — погрозив кулаком та ще й буркнув про себе:

— Маєш ти щастя, сучий сину, що нема в мене на боргу таких цяцьок, як у тебе, а то я б тобі пошклив віконця в каютах!.. Адже він глумиться з нас, сержанте!

— Він просто ввічливий, шуряче,— заперечив йому сержант, опускаючи руку, якою віддав честь французові, бо вважав своїм військовим обов’язком відповісти на привітання. — Він просто ввічливий — чого ще можна чекати від француза? А що там у нього на душі, того ніхто не знає.

— Навряд щоб він так, без будь-якої причини, став никати по озеру. Ну, і хай собі котиться до своєї гавані, якщо йому пощастить дістатися туди, а ми, як і личить справжнім англійським морякам, зостанемося самі господарями на озері.

Ці слова прозвучали досить-таки натхненно, проте Кеп заздро провів очима лискуче громаддя чорного корпусу «Монкальма», його надутий вітром грот-марсель та розпливчасті обриси рангоута, що, віддаляючись, маячіли все тьмяніше й тьмяніше, аж доки, нарешті, зовсім розтали в імлі; мов тінь якогось загадкового привида. Якби тільки можна було, Кеп з радістю поплив би теж за ним до гавані, бо, відверто кажучи, перспектива провести ще одну ніч сам-на-сам із борвієм посеред здибленої водяної пустелі видавалася йому маловтішною. Але в нього вистачило професійних гордощів, аби приховати свій душевний неспокій, тим більше, що всі підлеглі на борту сліпо вірили в його великі знання й винахідливість.

Минуло кілька-годин, і настала темрява, що знову згустила небезпеки навколо «Вітрогона». Ураган, правда, трохи вщух, і Кеп вирішив триматися ближче до вітру, тож цілу ніч тендер лежав у дрейфі, лише зрідка переходячи на інший галс, щоб, бува, випадково не налетіти на землю.

Нема потреби описувати всі події ночі, бо вона була така сама, як будь-яка штормова ніч.

Кільова хитавиця, рев і шипіння розбурханих хвиль, удари в борти, які, здавалося, от-от розтрощать і потоплять благеньке суденце, коли воно пірнало в могутні вали, безугавне завивання дикого вітру і такий страшний у шторм шалений дрейф невідомо куди — ось що довелося пережити людям цієї ночі. Такелаж^[105] добре витримував шторм, вітрила теж були міцно зарифлені, але «Вітрогон» був таким легеньким суденцем, що, коли на нього накочувалися стрімкі вали, часом здавалося, ніби вони вже підхопили його і стрімголов понесли з собою.

Цієї ночі Кеп на кілька годин міцно заснув, та вже вдосвіта він відчув, що його хтось торгає за плече. Прокинувшись, він побачив біля себе Слідопита, який, доки лютував борвій, майже не з’являвся на палубі, бо природжена скромність підказувала йому, що на судні годиться розпоряджатися лише морякам. Провідник виявляв до командування тендера таке ж довір’я, якого вимагав і до себе та свого досвіду від тих, кого проводив нетрями пралісу. Але зараз він вважав, що має право втрутитися, і зробив це у свій спосіб і з притаманною йому відвертістю.

— Сон солодкий, добродію Кепе,— промовив він, коли той продер очі й трохи прочумався,— сон солодкий, це я знаю з власного досвіду, але життя ще солодше. Огляньтеся довкола і скажіть: личить за такої години спати командирові корабля чи ні?

— А що таке... Що таке, добродію Слідопите? — промимрив Кеп, ще не зовсім прочумавшись.— Ви що, може, теж пристали вже до спілки буркунів? Я ще й захоплювався вашою кмітливістю, коли ви без компаса й без нічого проводили нас через найнебезпечніші мілини Освего, а відколи ми на кораблі, я був у не меншім захопленні від вашого послуху й витримки. Чесно кажучи, я ніколи не чекав почути від вас такий гіркий докір.

— Щодо мене, добродію Кепе, то я свідомий того, хто я за покликанням, і це не дає мені права вказувати іншим, що і як їм робити. Проте ми не повинні забувати, що з нами Мейбл Дангем, а вона зовсім іншої, ніж ми з вами, природи: це ніжне, як янгол, створіння,— власне, таке, яким і має бути дівчина. Отож я говорю від її імені, а не від себе.

— Ага, ага... починаю розуміти... Вона, дорогий друже, дівчина й справді хороша, проте їй, як вояковій дочці й небозі справжнього мореплавця, не годилося б ставати надто страхопудливою, надто м’якотілою у якийсь там шторм. Що вона, перелякалася?

— Зовсім ні, що ви! Мейбл хоч і жінка, проте розсудлива і вміє триматися. Я від неї жодного слова не чув про все, що робилося на борту, хоча вона воліє, добродію Кепе, щоб Джаспера — Прісну Воду поставили знову на своє місце і все на тендері стало, як було. Така вже людська натура!

— А я в цьому і не сумніваюся! Зразу видно, що жінка, та ще й з Дангемів.! У неї будь-яка погань краща за її рідного дядька і знає більше за старого мореплавця! Отака вона, людська вдача, добродію Слідопите. Та дідько мене забери, коли я хоч на крок відхилюся ліворуч або праворуч від свого курсу через так звану людську вдачу якогось двадцятирічного зухвалого дівчиська чи хоч би й...— тут Кеп притишив голос,— чи через, когось із тих, що виструнчуються на парадах п’ятдесят п’ятого піхотного полку його королівської величності! Не для того я провів цілих сорок років на морі, щоб на цій сажавці мене вчили якоїсь там людської натури... А все ж таки й затятий цей ураган! Такий вітер бере, ніби сам Борей^[106] власноручно роздуває міхи... Але що то бовваніє за вітром?— раптом промовив Кеп, протираючи очі.— Земля! Не будь я Кеп, якщо то не земля! Земля, та до того ж ще й гориста.

Слідопит не відразу відповів, а тільки похитав головою, занепокоєно спостерігаючи за Кеповим обличчям.

— Земля! Це так само певно, як і те, що ми на «Вітрогоні»,— повторив Кеп. — Берег з підвітряного боку десь за лігу від нас, та ще й із цілим поясом бурунів попереду, чистісінько таких, як па Лонг-Айленді^[107].

— Ну і як це для нас — добре чи зле? — запитав, нарешті,, Слідопит.

— Гм, добре чи зле?.. Певне, ні те, ні друге. Ні, ні, доброго в тім нічого нема. Ну, а щодо злого, то моряк нічого не повинен боятися. Адже ви ніколи не падаєте духом і нічого не лякаєтеся в лісі, правда ж, друже?

— Я цього не скажу... Цього не скажу. Коли велика небезпека, я перш докладаю всіх зусиль та умінь, аби встановити, що то за небезпека та звідкіля вона загрожує, а тоді вже роблю все можливе, щоб уникнути її, а то мій скальп давно вже сохнув би десь у мінгів у вігвамі. Але тут, на озері, я не здатний відшукувати стежок, і тому вважаю за свій обов’язок підкорятися розпорядженням інших; однак ми не повинні забувати, що у нас на борту є ще й Мейбл Дангем... Та ось і її батько, а він, безумовно, теж не може бути байдужим до долі своєї дитини.

— Ми, здається, опинилися в небезпечному становищі, шуряче,— промовив сержант, підійшовши до них.— Я роблю цей висновок після розмови, яку щойно мав з двома нашими матросами на бакові, а вони кажуть, що вже не можна підняти жодного вітрила, тим часом вітер такий сильний, що за годину-дві нас, чого доброго, ще викине на берег. Гадаю, це вони наговорили мені не просто з ляку...

Кеп замість відповіді тільки сумно глянув на незнайомий берег, а потім кинув злісний погляд у підвітряний бік, буцімто хотів викликати вітер на герць.

— Може б, краще, шуряче,— вів далі сержант,— послати за Джаспером і порадитися, як бути далі? Тут нам нічого боятися французів, а за даних обставин, доки є час, хлопець ще, може, якось порятує нас.

— Гай-гай!.. Саме оці кляті обставини й заварили всю цю кашу. Але кличте вже, хай прийде. Одне-двоє запитань, і я з нього вивуджу все, що нам треба, ось побачите!

Не встиг ще твердолобий Кеп до кінця висловити свою вимушену згоду, як сержант уже послав по Джаспера. Хлопець тієї ж миті з’явився. Вся його зовнішність, вираз обличчя й рухи виказували покору, гіркоту приниження і, як видалося всім присутнім, докір їм за те, що вони його ошукали. А хлопець, ледве ступивши на палубу, вже встиг швидким і тривожним поглядом обвести все довкола, намагаючись визначити, де вони знаходяться. І, здавалося, одного погляду було досить, щоб він побачив, яка їм загрожує небезпека. Спочатку він, як звичайно роблять усі моряки, глянув на небо з підвітряного боку, потім обвів очима обрій аж до скелястих берегів, на які їх гнав вітер, і вмить збагнув усе.

— Я покликав тебе, — промовив Кеп, схрестивши на грудях руки й похитуючись з великою гідністю,— я покликав тебе, аби дещо дізнатися про гавань, до якої ми йдемо. Маємо в серці надію, що, хоч ти й дихаєш на нас вогнем, проте не бажаєш потопити всіх, особливо жінок; сподіваюся, ти вчиниш по-джентльменському, як і личить чоловікові, й допоможеш нам завести тендера у якусь тиху місцину, щоб перечекати оцей ураганчик.

— Я радше сам загину, аніж що зле скоїться з Мейбл Дангем! — з усією серйозністю відповів хлопець.

— От бачите, от бачите! — радо вигукнув Слідопит, дружньо поплескуючи Джаспера по плечу.— Цей хлопець у сто разів надійніший за найкращий компас, котрий виводить людей на вільний шлях із найгустіших нетрів! Смертельний гріх навіть думати про нього зле!

— Гм! — промимрив Кеп.— Чому це «особливо жінок», буцімто їм загрожує якась особлива небезпека. Нічого, юначе: ми, як справжні моряки, якось порозуміємося. Скажи, ти часом не знаєш у тій стороні, куди нас жене вітер, якої-небудь гавані?

— Ні, не знаю. Тут, у цьому кінці озера, є велика затока, проте ніхто з нас певних відомостей про неї не має, до того ж туди дуже важко заходити.

— Ну, а цей берег під вітром?.. Тут, здається, теж не дуже сховаєшся?

— Це зовсім дикий берег, і він тягнеться до гирла Ніагари в один бік і до Фронтенака — в другий. Як мені розповідали, на північ і на захід від нього нема нічого, крім лісів та диких прерій.

— Ну, слава богу, хоч французів тут нема! А диких племен у цих краях багато?

— Індіян здибаєте скрізь, куди тільки підете, хоча й небагато. Зовсім випадково їхній загін можна зустріти будь-де на цьому узбережжі, а часом можна провести тут місяці й жодного в вічі не бачити.

— Виходить, щодо цих негідників, то ми повинні покластися тільки на щасливу випадковість... Тож не будемо критися, добродію Вестерне... Скажи, коли б у тебе не оця пренеприємна справа з французами, що б ти зробив за даних обставин з тендером?

— Я набагато молодший і не такий досвідчений моряк, як ви, добродію Кепе,— скромно почав Джаспер,— отож хтозна, чи личить мені давати вам поради.

— Авжеж, авжеж... Це всім відомо... За звичайних обставин воно й не личило б. Але це незвичайний випадок, та ще й обставина; до того ж на цій прісноводій сажавці, можна сказати, свої особливості, отже, коли все зважити, то ти смієш, давати поради навіть рідному батькові. Твоє діло, в кожному разі, сказати свою думку, а вже вирішувати — слушна вона чи ні, буду, виходячи з власного досвіду, я.

— Я вважаю, сер, що не пізніше як за дві години треба ставати на якір.

— На якір?? Тут, на озері?!

— Звичайно, не на цьому місці, сер, а он, там, біля землі.

— Та невже б ти зумів, Прісна Водо, кинути якір під навітряним берегом, у такий страшний шторм!..

— Якби я хотів урятувати судно; я б тільки так і зробив, добродію Кепе.

— Пф’ю-ю-у! — аж присвиснув Кеп.— Ця прісна вода — чисте непорозуміння! Що ти, що ти, чоловіче! За свої сорок один рік служби — а почав я з юнги — чогось подібного я не чув і не бачив! Та я скорше погоджуся викинути за борт усі якорі разом з ланцюгами й тросами, ніж стану винуватцем такого безглуздя!

— Так? ми завжди робимо на цьому озері, коли потрапляємо в скрутне становище,— чемно заперечив йому Джаспер.— Може, якби нас краще вчили, ми б могли щось краще придумати.

— Звичайно, могли б! Ні, ні, мене ніхто не підіб’є на такий гріх супроти того, чого мене навчили. Та я не смітиму людям на очі показатися на Сенді-Гукові^[108], якщо втну отаку дурницю. Навіть Слідопит і той більше тямить у морському ділі, тож і не дасть такої поради, як оце я почув. Що ж, Прісна Водо, можеш собі повертати назад, звідки прийшов.

Джаспер мовчки вклонився й пішов, і коли він уже спускався по трапу, всі присутні звернули увагу на те, як він на мить затримався й ще раз тривожно обвів поглядом видноколо з підвітряного боку та гористу землю за вітром і тільки тоді, вкрай засмучений і занепокоєний, спустився вниз.