Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ IX

Скажіть, соратники і друзі по вигнанню,

Чи, призвичаївшись, не ліпше нам отут,

Аніж в розкошах там? Чи, може, в цих лісах

Не менший ризик, аніж при дворі облуднім?

Тут відчуваємо докори лиш сумління...

Шекспір. «Дванадцята ніч, або Як вам подобається»

Сержант Дангем не з пустих хвастощів обіцяв славно почастувати своїх гостей. Незважаючи на віддалене розташування Освезького форту, всі, хто перебував у ньому, щодня мали такі харчі, яким багато в чому позаздрив би не один князь, а то й король. У ті далекі часи, що тут описуються, та навіть і років п’ятдесят по тому, ці неосяжні терени, які були названі згодом по війні за незалежність^[57] Заходом, або Новими Землями, являли собою ще майже безлюдні простори, що кишіли різноманітними тваринами (окрім свійських, звичайно, та людей), котрі чудово пристосувалися до тамтешнього клімату. Нечисленні ж індіянські племена, що кочували в ту добу по лісах, не могли помітною мірою применшити достатку дичини, а розсіяні залоги та випадкові мисливці, які зустрічалися іноді то там, то сям на цих неосяжних просторах, завдавали багатющій фауні не більше спустошень, ніж бджола завдає ланові гречки або пташечка колібрі — квітці.

У захопливих переказах, які дійшли до наших днів, оповідається про незліченну кількість розмаїтої дичини, птахів та риби, що тоді водилися, зокрема довкола берегів Великих озер; це стверджують у своїх спогадах і старожитці, інакше ми навряд чи зважилися б про це писати. А що маємо ще немало самовидців тих дивовижних багатств, то ми беремося розповідати про них уже з цілковитою впевненістю. В особливо благодатній місцині стояло укріплення Освего: тут міг набити свої комори всякою всячиною навіть найзажерливіший ненаситець. Річка аж кишіла всілякою рибою: досить було тільки закинути вудку, як на гачку вже був червоний окунь або інший який колючий представник цього роду, котрих тоді було у водах не менше, ніж тієї комарні та мошки, що хмарами висіла на довколишніх болотах. В озерах, окрім того, водився ще лосось — американський родич славетного лосося Північної Європи. А скільки там було різного птаства по лісах і водах! У величезних затоках, що врізуються глибоко в береги озер, часто можна було бачити диких гусей і качок, які, посідавши, суціль покривали сотні акрів^[58] водного плеса. Олені, ведмеді, зайці та вивірки разом з іншими видами чотириногих, серед яких нерідко зустрічалися навіть лосі, допомагали поповнювати запаси провіанту, яким розкошували всі військові залоги, винагороджуючи себе хоч якоюсь мірою за ті злигодні, що їх неминуче доводилося зазнавати на далекому кордоні.

Страви, які десь в іншому місці вважалися б неймовірною розкішшю, малися тут у такій великій кількості, що були приступні кожному. Простий солдат ласував щодня в Освего стравами з такої дичини, котру навіть паризький аристократ вважав би за велику честь мати в себе на святковому столі. Але як не дивно — такі вже, мабуть, примхи й Забаганки вередливого смаку людини — ті самі їства, що десь в іншому місці були б предметом заздрощів та ласощів, тут уже Просто відвертали апетит. Грубі армійські Харчі, котрі доводилося через труднощі довозу витрачати дуже ощадливо, були простим воякам набагато миліші, й вони радо віддали б і свою оленину, і качок, і голубів, і лосося, аби тільки поласувати давно не баченою солониною, ликуватою бруквою чи недовареною капустою.

Сніданок, яким сержант Дангем пригощав своїх гостей, і справді свідчив як про багатство й розкіш, так і про нужди цієї далекої фронтової окраїни. На простій дерев’яній тарелі парував смажений лосось, смачно пахли рум’яні кусні гарячої оленини, поруч з якою милували око різноманітні холодні страви, теж приготовані з дичини,— все це було, поставлене перед гістьми на честь новоприбулих як доказ гостинності старого вояка.

— Вас, сержанте, здається, не на голодному пайкові тримають у цьому кінці світу,— промовив, нарешті, Кеп, накуштувавшись досхочу різних страв.— А ваш лосось припаде до смаку, либонь, і вибагливому шотландцеві.

— У тому-то й справа, що ні, щуряче, бо якщо серед тих двохсот чи трьохсот вояків, що є зараз у нашій залозі, знайдеться хоч п’ять-шість, котрі не поклянуться, що ця риба не їстівна, то й добре. Навіть селюки, які за все своє життя ледве чи раз куштували оленину, та й то крадькома добуту в панських гаях,— і ті такі пересичені, що крутять носом і навіть дивитися не хочуть на найситніше стегно.

— А це вже в християнській натурі,— вставив Слідопит,— і треба сказати, це їй аж ніяк не робить честі. Ось червоношкірий — той не ремствує, а завжди вдячний за будь-яке м’ясо,/ЩО йому дістається,— сите, воно чи пісне, оленина чи ведмежина, грудинка дикого індика чи крило дикої гуски. Ми ж, білі, собі на превеликий сором, кривимося од таких блаженств, а якимось не вартим ніякої уваги дрібничкам надаємо хтозна-якої ваги.

— Та ж сама рахуба і з вояками нашого п’ятдесят п’ятого, хоча я не можу так само ручатися за їхні християнські чуття,— підтримав Слідопита сержант.— Часом навіть сам майор Данкен оф Ланді, людина ж, здавалося б, не з простих, і той клянеться, що радніший якійсь вівсяній перепічці, ніж освезькому окуню, та ще й постійно зітхає за ковтком води з шотландських гірських джерел, хоча тут питної води ціле Онтаріо — пий, скільки душа забажає.

— А в майора Данкена є жінка й діти?— раптом запитала Мейбл, якій хотілося, звичайно, зустріти на новому, місці когось своєї статі.

— Ні, у нього ще нікого нема, хоча й подейкують, ніби десь там, у себе, в Шотландії, він має наречену. Ця леді, як видно, згодна краще сидіти сама й чекати додому свого нареченого, ніж терпіти всілякі злигодні в цьому дикому краї, що, повинен тобі сказати, щуряче Кепе, аж ніяк не вкладається в мої поняття обов’язків дружини. Твоя сестра думала зовсім по-іншому, і коли б усевишній не забрав її так рано до себе, вона оце сиділа б на тому самому похідному стільці, на якому так до лиця сидіти її дочці.

— Сподіваюся, ти не готуєш, сержанте, для Мейбл долі солдатки? — з нотками суму в голосі запитав Кеп.— Досить і однієї з нашої родини, що принесла себе в жертву піхтурі, а зараз саме пора б згадати й про море.

— Я, шуряче, не думаю шукати чоловіка своїй дочці ні в п’ятдесят п’ятому, ані в якому іншому полку, запевняю тебе, хоча, здається мені, дівчина вже на порі, й треба було б подумати про те, щоб підшукати їй гідного нареченого.

— Тату!..

— Вони не здатні так прямо балакати про подібні речі, сержанте,— зауважив Слідопит,— бо я з власних спостережень знаю, що той, хто хоче завоювати прихильність дівчини, не повинен бігати за нею слідком і казати вголос те, що задумав. Отож, коли ваша ласка, краще перейдемо на якусь іншу тему.

— Ну, годі, шуряче, сподіваюся, оцей шматок поросятини хоч і захолов, але сподобається тобі; наша їжа, здається, взагалі тобі смакує.

— Авжеж, авжеж, якщо вже я повинен пригощатися, то подавай мені цивілізованіший харч,— чванливо промовив старий моряк.— Хай всякою там олениною запихаються озерні матроси, а ми, океанці, ласуватимемо тими стравами, на яких добре розуміємося.

Почувши це, Слідопит поклав ножа та виделку й добродушно заллявся своїм нечутним сміхом, а потім запитав не без лукавства:

— А де, по-вашому, добродію Кепе, з цієї поросятини шкурка? Ви не звернули, бува, уваги, що вона без шкурки?

— Вона таки була б смачніша із шкуркою, це я й сам знаю; тільки у вас тут, гадаю, так заведено білувати поросятину.

— Овва! Чоловік може весь світ об’їздити, а дечого так ніколи й не довідатись! Ви й гадки не маєте, добродію Кепе, як накололи б ви собі руки, якби здирали з того поросяти шкурку. Адже це — дикобразове м’ясо!

— Щоб я луснув, коли у мене з самісінького початку не закрадалася думка, що це не справжня свинина! — відказав Кеп.— Але я собі подумав, що, певно, м’ясо, лісової свині нижчої якості. Мені здалося цілком природним, що прісновода свиня таки не рівня свині солоноводій. Гадаю, для тебе, сержанте, це вже все одно.

— Якщо тільки, шуряче, мені не випадає здирати колючої шкури... Слідопите, сподіваюся, Мейбл не була неслухняною в дорозі?

— Вона не з тих... Вона не з тих. Якщо Мейбл хоч наполовину стільки задоволена Джаспером і Слідопитом, як Слідопит і Джаспер задоволені нею, то, будьте певні, сержанте, ми залишимося друзями до кінця наших днів.

Промовляючи ці слова, провідник звів очі на спаленілу дівчину, наївно сподіваючись прочитати на її обличчі думку з приводу сказаної на її адресу похвали, але тут-таки з природженої делікатності знову втупив погляд у свою тарілку, немов бажаючи цим сказати, що він уже жалкує за ту сміливість, з якою наважився був уторгнутися в таїну дівочих почуттів.

— Так, так, ми повинні пам’ятати, друже мій, що жінки — не чоловіки,— знову заговорив сержант,— і тут необхідно робити певну скидку на натуру й вишкіл. Рекрут — це тобі не ветеран. Кожному відомо, що вишкіл солдата триває багато довше, ніж вишкіл будь-кого іншого; та ще більше треба часу, певно, аби виховати добру дочку солдата.

— Це Вже ти відкриваєш новину, сержанте! — енергійно заперечив Кеп.— Ми, досвідчені моряки, досі знали зовсім інше: за той час, який треба для вишколу одного-однісінького матроса, можна вимуштрувати — і не абияк, а добряче-таки! — цілих півдесятка солдатів.

— Еге ж, шуряче, мені вже довелося трохи взнати, якої ви, моряки, про себе думки,— заперечив Кепові сержант, усміхаючися із такою приязною усмішкою, на яку тільки було здатне його похмуре обличчя.— Адже мені довелося немало років прослужити у залозі одного з наших портових міст. Я з тобою вже не один раз балакав на цю тему і боюся, що ми ніколи не дійдемо згоди. Проте, якщо маєш бажання побачити різницю між справжнім вояком і тим, кого я назвав би невимуштрованим створінням, то прийди десь там по полудню і подивись на збір одного з батальйонів нашого п’ятдесят п’ятого полку, а потім, повернувшись до Йорка, порівняй наших вояків із тамтешніми будь-якого полку територіальної армії і там побачиш, як вони із шкури пнуться, щоб хоч трохи бути на щось схожими.

— Ну, як на мене, сержанте, то між ними різниця не велика,— не більша, в кожному разі, як між бригом і шнявою^[59]. Всі вони в моїх очах однакові — ті ж самі червоні мундири, в усіх однакові пір’їни в головних уборах, пудра в перуках і люльки в зубах.

— Як на матроса, сер! — поважно відказав сержант.— А того ти, певне, не знаєш, що солдата лише правильно їсти треба вчити цілий рік.

— Що ж, тим гірше для нього, а от солдатів територіальної армії цього вчити не треба: вони вже приходять добре навчені. Я не раз чув, що в походах вони обжирають усе по дорозі, навіть якщо в них нема ніякого іншого заняття.

— Гадаю, в них, як і в інших людей, свої звички,— втрутився Слідопит з явною метою зберегти мир, якому загрожувала деяка небезпека, бо. кожний сперечальник з такою упертістю захищав своє покликання, що ніяк не бажав поступитися іншому.— А якщо людині дане покликання самим провидінням, то будь-яка боротьба з ним — з самого початку марна трата сил. А щодо того, щоб попоїсти, сержанте, то п’ятдесят п’ятий полк, я тобі скажу, теж далеко не втік, наскільки я їх знаю віддавна, хоча серед солдатів територіальної армії, я б сказав, можуть знайтися такі, що й наших перевершать.

— Дядечку,— звернулася Мейбл,— коли ви вже поснідали, то я буду вдячна вам, якщо ви проведете мене знову на бастіон. Адже ні ви, ні я ще й озера по-справжньому не роздивилися, а новоприбулій дівчині навряд чи гоже ходити по форту вже в перший день свого прибуття, та ще самій.

Кеп зрозумів хитрощі Мейбл і, відчуваючи в глибині душі сердечну приязнь до свого шуряка, власне, й не був проти того, щоб відкласти суперечку на пізніше, коли вони більше побудуть разом, бо взагалі скінчити її на цьому навіть у голову не западало цій догматичній і впертій людині. Тому Кеп пішов проводжати небогу, полишивши сержанта Дангема й Слідопита самих. І щойно супротивник відступив, сержант, що гак і не зрозумів хитрого маневру дочки, повернувся до приятеля з усмішкою неприхованого тріумфу й промовив:

— Армія, Слідопите, ще й досі не одержала заслуженого визнання, і, хоч людині й личить бути скромною, незалежно від того, носить вона червоний мундир, а чи чорний, чи взагалі служить без мундира, проте я ніколи не пропускаю слушної нагоди, щоб заступитися за рідну армію... Ну, то як, друже,— тут він накрив своєю п’ятірнею Слідопитове зап’ястя і міцно стис його,— сподобалась тобі моя дочка?

— У тебе є всі підстави пишатися нею, сержанте. Так, так, ти, як батько, маєш усі підстави пишатися такою вродливою дочкою з такими гарними манерами. Мені довелося немало бачити красунь, серед яких траплялися і родовиті, й справді гарні, але мені ще й разу не траплялося зустрічати такої, у котрій, гадаю, провидіння так гармонійно поєднало б усі найкращі якості.

— І можу тобі сказати, Слідопите ця добра думка взаємна. Мейбл так захоплено розповідала мені вчора про твою холоднокровність, мужність та добрість — особливо про добрість твою, бо одна ця якість, з погляду жіноцтва, переважує всі інші чесноти людини. Тож, друже мій, перші оглядини задовольнили обидві сторони. Тепер, Слідопите, почисть свою уніформу та зверни трішки більше уваги на свою зовнішність і ти матимеш дівчину — її руку й серце.

— Ні, ні, я не забув жодної з тих порад, які ти мені давав, сержанте, — жодної, і зроблю все, що в моїх силах, аби сподобатися Мейбл так само, як вона сподобалася мені. Сьогодні рано-вранці, ледве зійшло сонце, я вже почистив і до блиску натер свого «оленебоя», і, по-моєму, він ще ніколи так не блищав, як оце зараз.

— Це тільки в твоїх мисливських поняттях він блищить; бойова ж зброя мусить сяяти й горіти на сонці, і я взагалі не знаходжу якоїсь краси в рушниці, коли її цівка не блищить.

— А от лорд Гау^[60] був про це зовсім іншої думки, сержанте, а його вважали неабияким солдатом.

— Що правда, то правда... Його світлість дійсно наказав був усім бійцям свого полку пофарбувати цівки рушниць у чорний колір, але чого він цим досяг? Хіба того, що в англіканській церкві в Олбені йому повісили пам’ятну дошку. Ні, ні, достойний друже, воякові слід бути вояком і ні за яких обставин не треба соромитися чи боятися носити свій обладунок і всі ознаки свого почесного ремесла. Слідопите, ти багато балакав з Мейбл під час мандрівки сюди пірогою?

— Для цього рідко коли траплялася нагода, сержанте, а коли така й була, то я почував себе настільки нижче від неї духовно, що насмілювався балакати лише про те, що безпосередньо стосувалося мого заняття.

— В цьому, друже, ти почасти маєш слушність, а почасти й ні. Жінки, бачиш, ласі до всіляких теревенів, а ще більше самі люблять їх правити. Скажу хоч би про себе: ти ж знаєш, що я не з тих, котрі люблять точити всілякі баляси, проте я не раз, бувало, помічав, що ціна мені в очах матері Мейбл тільки підіймалася, коли я переймав, на шкоду своїй чоловічій гідності, цю жіночу схильність. Правда, це було двадцять два роки тому, а крім того, я був тоді наймолодший сержант у полку, тим часом як нині я вже найстарший. Гідність, звичайно, річ корисна й потрібна кожному чоловікові, та коли хочеш будь-що завоювати прихильність дівчини,— не бійся, де треба, трішки збавити свого гонору.

— Ах, боже мій! Боюсь, сержанте, що в мене тут узагалі ніколи нічого не вийде!

— Чого це ти раптом зневірився в тому, на чому обидва ми, як я гадав, остаточно зійшлися?

— Наскільки я пам’ятаю, ми зійшлися на тому, що коли Мейбл і справді така, як ти мені її малював, і якщо їй сподобається такий простий мисливець і провідник, як я, то мені доведеться раз і назавжди відмовитись від дечого в своєму кочовому житті й налаштуватися на дружину й сім’ю. Та відколи я побачив Мейбл, мене, скажу відверто, охопили великі сумніви.

— Це ще що таке?! — сердито вигукнув сержант.— Хіба ж ти мені сам не казав, що вподобав дівчину? Чи, може, Мейбл не справдила твоїх сподівань?

— Ах, сержанте! Тут Мейбл ні до чого, це я сам у собі зневірився. Зрештою, я всього-на-всього простий неосвічений лісовик, і хтозна, чи я й справді такий уже хороший, як ти і я вважаємо.

— Якщо ти не довіряєш своїй власній думці про себе, Слідопит, то прошу не сумніватися в моїй. Чи, може, вже я зовсім не розбираюся в людях? А чи, бува, це не прямий мій обов’язок, чи я часто в цьому помилявся? Запитай майора Данкена, коли хочеш пересвідчитися.

— Але ж, сержанте, ми з тобою давні друзі: ми вдвох десятки разів билися пліч-о-пліч і не раз виручали один одного в бою, а в таких випадках люди явно схильні переоцінювати один одного. Отож я й боюся, що твоя дочка подивиться на мене, простого й неосвіченого лісовика, зовсім не з тією прихильністю, з якою дивишся ти.

— Ну, годі-бо, годі вже, Слідопите! Ти сам себе не знаєш, чоловіче, а тому покладися на мою думку. Передовсім ти маєш життєвий досвід, а що всім дівчатам саме його бракує, то не знайдеться такої розсудливої дівчини, яка б знехтувала такою цінною чоловічою якістю. Крім того, ти не якийсь там фертик, що, ледь з’явившись у полку, вже кирпу гне й не знає, на яку ногу ступити, а чоловік, який пройшов сувору службу, і це добре видно як з твоєї виправки, так і з твоїх рис обличчя. Адже ти, якщо не помиляюся, побував під вогнем не менше тридцяти-сорока разів, коли враховувати всі сутички й засідки, в яких тобі довелося брати участь.

— Це все так, сержанте, це все так, але чи може це прихилити до мене серце такої ніжної дівчини?

— Ще й як може! Досвід, набутий на полі бою, знадобиться в коханні не менш, ніж на війні. До того ж, чеснішим і вірнішим підданим, ніж ти, навряд чи може похвалитися навіть сам король, дай бог йому здоров’я!

— Може, й так, але боюся, що такий грубий, уже пристаркуватий і такий неотесаний чоловік, як я, навряд чи сподобається такій молоденькій і ніжній дівчині, як Мейбл, що не звикла до нашого дикого лісового способу життя; може, їй більш до вподоби міське життя, яке краще пасує її звичкам, вихованню і вподобанням.

— Це вже в тебе якісь геть нові сумніви, друже мій, і дивно, що раніше я від тебе їх ніколи не чув.

— А це, мабуть, тому, що я не задумувався над своєю нікчемністю, доки не зустрівся з Мейбл. Мені доводилося не раз ходити в мандрівки, супроводжуючи лісами таких само гарних дівчат, як Мейбл; я бачив їх і в горі, і в радощах, проте всі вони стояли настільки вище мене, що я дивився на них тільки як на безпорадних створінь, котрих мені випало оберігати й захищати. Тепер же зовсім інше: ми з Мейбл настільки різні між собою, що мене ніби якийсь важкий тягар починає душити, коли подумаю, яка велика між нами ця різниця. Як хочеться, сержанте, бути хоч на років десять молодшим і багато привабливішим з лиця та й краще зодягненим, щоб заполонити уяву молодої вродливої жінки.

—- Не падай духом, хоробрий мій друже, і краще повір слову батька, що вивідав деякі таємниці жіночого серця. Мейбл уже напівзакохана в тебе, а два тижні поупадаєш і подогоджаєш їй там, на острові, то вона й цілком покохає тебе. Дівчина сама, можна сказати, призналася мені в цьому вчора ввечері.

— Та невже це так, сержанте? — вигукнув скромний і несміливий від природи провідник, якому аж дух перехопило, коли він уявив себе в такому вигідному світлі.— Та невже це й справді так? Я всього-на-всього тільки бідний мисливець, а Мейбл, я розумію, гідна того, щоб стати дружиною офіцера. Невже ти гадаєш, що дівчина погодиться відмовитися від дорогих її серцю міських звичаїв, від своїх візитів, погодиться не ходити .до церкви й захоче жити у цій глушині з якимось простим провідником і мисливцем? А чи не зажадає вона потому жити, як жила, та ще й кращого чоловіка?

— Кращого чоловіка їй, Слідопите, важко було б знайти,— заперечив йому сержант.— А щодо міських звичаїв, то вони хутко забудуться у лісовому привіллі, та й витримки у Мейбл вистачить, щоб прижитися на кордоні. Я планував це одруження, пане- брате, обдумавши його перш так, як генерал військову операцію. Спочатку я надумав був увести тебе до полкового реєстру, щоб ти згодом зайняв моє місце, коли я подам у відставку: адже рано чи пізно, а мені доведеться-таки розпрощатися колись із військовою службою; та, розміркувавши, Слідопите, я прийшов до висновку, що ти навряд чи годишся на цю посаду. Втім, хоча ти і не солдат у повному розумінні слова, зате ти вояк у найкращому розумінні цього слова, і я знаю, як доброзичливо до тебе ставляться усі офіцери нашої залоги. Доки я живий, Мейбл може жити коло мене, і тобі теж буде завжди де притулитися, коли повертатимешся з розвідки чи з походу.

— Дуже приємно себе тішити такими думками, сержанте, якщо тільки дівчина добровільно пристане на це наше бажання. Ах, боже мій! Не віриться, щоб такий, як я, та припав до серця такій красуні! Коли б я був молодший і миловидіший, приміром, хоч як Джаспер Вестерн, тоді ще можна було б розраховувати на щось... Авжеж, тоді й справді можна було б розраховувати на щось...

— Не діжде цього ні Джаспер — Прісна Вода, ані хто інший з отих жовторотиків у нашому форту, ані деінде! — з серцем відрізав сержант, невдоволено ляснувши пальцями.— Ти хоч направді й не молодший, зате з виду молодший,— та й що там казати,— миловидіший за отого капітана «Вітрогона».

— Як, як ти сказав? — здивовано дивлячись на товариша, перепитав Слідопит, ніби не розуміючи гаразд значення його слів.

— Кажу, хоч ти й не молодший роками за Джаспера чи будь там кого, зате з вигляду ти загартованіший, весь жилавий, мов зав’ялений, і навіть через тридцять років ти будеш здоровіший за всіх їх разом узятих. Одне чисте сумління збереже такого, як ти, на все життя хлопцем!

— У Джаспера чиста совість, сержанте, як ні в якого хлопця! І в цьому рівних йому навряд чи й на всю цю колонію знайдеш.

— До того ж ти — мій друг, мій найвірніший, кревний і незмінний друг! — міцно потискуючи Слідопитову п’ятірню, промовив сержант.

— Атож, сержанте, ось уже в незабарі буде два десятки років, як ми дружимо,— ще відколи й Мейбл не було на світі.

— Таки правда... Ще й Мейбл не було на світі, а ми вже були вірними друзями з тобою, тож хай тільки здумає це зухвале дівчисько не піти заміж за чоловіка, з яким її батько заприятелював ще тоді, коли її на світі не було!

— Нам цього не знати, сержанте, нам цього не знати. Кожен шукає собі рівню: молоде поривається до молодого, а старе хилиться до старого.

— Тільки не у виборі дружин, Слідопите! Я ще не чув, скажімо, щоб старий чоловік відмовився взяти молоду жінку. А крім того, тебе поважають і цінують, як я вже казав, усі наші офіцери, і їй буде вельми приємно мати за дружину такого, якого всі довкола поважають.

— Сподіваюся, у мене, опріч мінгів, нема більше ворогів, — задумано й розчулено промовив Слідопит, покірливо пригладжуючи свій чуб на голові.— Я завжди намагався чинити лише справедливо, а цим, треба гадати, не наживеш ворогів, хоча буває й навпаки.

— До того ж ти, можна сказати, трешся у найкращому товаристві, бо навіть сам Данкен оф Ланді радий тебе бачити в себе, і ти сидиш у нього цілими годинами. З усіх провідників ти в нього Користуєшся найбільшим довір’ям.

— Та люди й визначніші за нього, сержанте, бувало, днями йшли лісом зі мною поруч і вели зі мною балачку, як з братом. Але їхнє дружнє ставлення ніколи не запаморочувало мені голови, бо я знаю, що небезпека в лісі часто зрівнює між собою зовсім різних за станом людей, чого не буває між ними за звичайних умов життя в поселеннях.

— А крім того, ти ще знаний як найкращий стрілець, який будь-коли жив у всьому цьому краї.

— Якби Мейбл любила тільки за це, то мій успіх був би цілком забезпечений, хоча, правду кажучи, мені часом здається сержанте, що й тут стільки ж залежить від мого вміння, скільки й віл самого «оленебоя». Це таки справді чудова рушниця, і в чиїхось руках вона, мабуть, стріляла б не згірше.

— У тебе занижена думка про себе. Слідопите; адже не один мазав з цього ж самого «оленебоя», тим часом як у твоїх руках будь-чия рушниця завжди б’є в ціль. Ми проведемо десь за день-два стрілецькі змагання, в яких ти покажеш свої уміння, і тоді Мейбл складе тобі таку ціну, якої ти справді варт.

— А чи чесно це буде, сержанте? Адже всі й так знають, що «оленебій» мало коли не влучає в ціль: і чи треба тоді влаштовувати ще якесь змагання, коли переможець заздалегідь і так мусить бути всім відомий?

— Годі-бо, годі тобі, чоловіче. Як бачу, мені доведеться половину твоїх залицянь виконувати самому. Щоб такий чоловік, який безстрашно йде в саме пекло битви, та був таким сором’язливим зальотником! Ти ж не забувай, що Мейбл — дівчина з порядного роду і вона, як її мати, колись зможе закохатися тільки у сміливого чоловіка.

По цих словах сержант, не вибачаючись, устав з-за столу .і пішов виконувати свої нескінченні справи та обов’язки,— вільність, яку перед провідником, що був своєю людиною в залозі, міг дозволити кожен і на яку той зовсім не ображався.

З наведеної розмови читач, певне, зрозумів тепер, який план мав на оці сержант Дангем, коли забажав, щоб йому приставили дочку на кордон. Незважаючи на те, що він тепер, звісна річ, таки добре вже відвик від лестощів і пестощів, що ними колись осипала його маленька донька,— особливо перші рік-два його вдівства,— він, одначе, ніжно, може, хіба дещо приховано любив її. Звикши, проте, сам віддавати накази й сліпо підкорятися наказам старших чинів, ніколи ні перед ким не звітуючи за них і не питаючи ні в кого думки стосовно їх доцільності чи справедливості, він, певно, жодного сумніву не мав і в тому, що дочка вийде заміж за будь-кого з чоловіків, котрого він Сам їй вибере, хоча він і далекий був від думки силувати її чинити його волю. А все тому, що мало хто, ближче зазнайомившись із Слідопитом, не доходив до висновку,' що він — людина незвичайних якостей. Постійної вдачі, щиросердий, відданий, безстрашний і разом з тим обачний, він завжди був перший у захисті кожного справедливого діла,— власне такого, що вважалося в тодішніх поняттях справедливим,— і ніколи не брав участі у чомусь такому, за що згодом довелося б пекти раків чи вислуховувати догани. Та й взагалі було просто неможливо жити поруч із цією людиною, котра (звичайно ж, з усіма своїми дрібними недоліками та вадами) чимось нагадувала Адама перед гріхопадінням, і не пройнятися глибокою повагою до неї, не захопитися її чеснотами, які так контрастували з її скромним становищем у суспільстві. Неважко було помітити, що жоден офіцер не минав Слідопита, щоб не віддати йому, ніби собі рівному, честь, не кажучи вже про рядових солдатів, які взагалі ніколи не пропускали такої нагоди, щоб щиро й відверто побалакати з ним, як із приятелем. Та чи не найхарактернішою рисою Слідопита була відверта байдужість до всіх тих, що одержували свої чини й посади не за особисті якості та заслуги. До начальства він за звичкою ставився шанобливо, проте часто-густо дозволяв собі вказувати на їхні помилки й докоряв їм за ті чи інші похибки з такою сміливістю, яка лише зайвий раз потверджувала, що в людині він цінував передовсім природжені обдарування, ставлячи їх набагато вище будь-якого вченого розуму. Одне слово, той, хто переконаний, ніби лише вченість дає людині змогу відрізняти добро, від зла, потрапив би у цілковиту безвихідь перед цим самобутнім мешканцем кордону. Його чуттям, здавалося, були притаманні свіжість і мудрість лісу, де він провів стільки років свого свідомого життя, а тому навряд, щоб навіть найбільший казуїст спромігся чіткіше за нього відмежувати кривду від правди. Проте Слідопит не був позбавлений також і химер, правда, не таких уже й численних, але всі вони так злилися з його індивідуальними звичками та рисами характеру і так глибоко вкоренилися в ньому, що майже стали його другою натурою. Та чи не яскравіш за все в підвалинах Слідопитового морального єства вирізнялося прекрасне й непохибне чуття справедливості. Ця шляхетна риса, без якої жодна людина не може бути справді великою (і не може претендувати на повагу), очевидно, і впливала мимоволі на всіх, кому доводилося спілкуватися з ним, бо не один справжній шибайголова, побувавши із Слідопитом у розвідці, повертався зовсім іншим — облагородженим, із чулим серцем та виправленою поведінкою, і все це завдяки провідниковій лагідності, його доброму слову й особистому прикладові. Як і можна було чекати від людини з такими цнотами, вірність його була непорушна, мов скеля. Зрада була цілком несумісна з його вдачею; інколи йому таки доводилося відступати перед ворогом, але ніхто м ніколи не чув, щоб він за будь-яких обставин покинув товариша напризволяще. Тож природно, що така людина завжди вабила до себе й водила дружбу тільки з рівними собі. І хоча спільники та друзі його в переважній більшості й підбиралися випадково, та були це, як правило, люди найвищого морального гатунку, тому що він, здавалося, володів тільки йому одному властивим інстинктивним відчуттям, яке. очевидно, й привертало його найближче саме до тих, що були найгідніші його дружби. Одним словом, як казав про Слідопита один мудрий спостерігач роду людського, він являв собою справжній приклад того, чим може стати людина правдивої і чистої душі, коли вона вільна від непереборного честолюбства, облагороджена самотинною величчю незайманої природи і не піддається спокусам цивілізації.

Отака була ця людина, котру сержант Дангем вибрав своїй доньці в чоловіки. Зрештою, до цього вибору він прийшов не так після тверезих і обґрунтованих розміркувань над чеснотами свого приятеля, як з особистої Приязні до нього, бо таки навряд чи хто ближче й краще за сержанта знав Слідопита, хоч разом з тим він чи не найменше цінував у ньому саме ці його. риси. Старому воякові було невтямки, що, може, дочці така пара буде не до вподоби; з іншого ж боку, він вбачав у такому одруженні багато вигод для себе: заглядаючи в туманне майбутнє, він уявляв себе на схилі віку, в старечі роки, в оточенні внуків, однаково дорогих його серцю як по матері, так і по батькові. Тож він і виклав спочатку цей потаємний план своєму приятелеві, котрий, як зрозумів сержант, прихильно прийняв його і з дорогою душею пристав би на нього, коли б не вагання та побоювання, породжені щиросердими сумнівами, буцімто він не був гідний дівчини.