Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XXX

О! Дихнути хоча б повітрям,

Що милій вдихати дано.

Що б не принесло тим вітром.

Життя а чи смерть,— все одно.

Томас Мур. «Лалла Рук»

Слідопит не належав до тих, кому треба було призвичаюватися до відлюддя, та коли «Вітрогона» зовсім не стало видно, його пойняло почуття самотності. Ніколи ще він так не усвідомлював своєї відірваності від світу, як тепер, коли він мало-помалу став уже призвичаюватися до радощів і турбот суспільного життя, а надто після того, коли почав ладнатися до родинного щастя.

І от усе це в одну мить зникло, так немовби ніколи й не було, а він зостався сам, як билина,— без друзів, без жодних надій. Навіть Чингачгук залишив його, щоправда, ненадовго, але ж його не було тут саме цієї миті, котра була мабуть-таки найтяжча в житті нашого героя.

Слідопит стояв, зіпершись на свою рушницю, в тій позі, яка описана в попередньому розділі, ще довго затим, як «Вітрогон» остаточно зник із кола зору. Здавалося, він закляк у цій незрушності, і лише той був спроможний вистояти стільки часу, мов кам’яна статуя, в кого м’язи вже звикли до найсуворіших випробувань. Та ось, нарешті, він зрушив з місця, зітхнувши так тяжко, ніби зітхання це вирвалося в нього десь із самої глибини душі.

Така вже була вдача цієї незвичайної людини, що вона ніколи не втрачала здатності тверезо мислити й діяти, хоч би що у неї коїлося на душі і хоч би чим були заполонені її думи. Так було й цього разу: хоча в нього з голови не виходила Мейбл, її врода й те, що вона віддала перевагу Джасперові, її сльози та її від’їзд, він усе-таки цілком свідомо простував до того місця, від якого не відходила Роса,— могили її чоловіка. Розмова, що відбувалася між ними, велася наріччям тускарор, яким вільно володів Слідопит; а що це наріччя знають лише люди неабиякої вченості, то ми вільно перекажемо їхній діалог нашою мовою, зберігши, по змозі, хід думок кожного співрозмовника, які спосіб вислову.

Червнева Роса, простоволоса, байдужа до того, що її густі коси нависли над очима й сховали все обличчя, сиділа на камені, вивернутім, коли копали яму, низько схилившись над свіжою могилою Гострої Стріли, і зовсім не підозрювала, що вона тут не одна. Роса й справді гадала, що на острові не залишилося нікого, крім неї, до того ж Слідопит ступав мокасинами так безшелесно, що вона й не чула, як він підійшов до неї.

Чималенько хвилин простояв Слідопит у цілковитій безмовності, не зводячи очей з індіянки. Споглядання її невтішного горя, роздуми над її неповоротною втратою й усвідомлення її повної самотності цілюще вплинули на його власні почуття: розум підказував Слідопитові, що лихо цієї молодої вдови, так нагло, насильницькі навіки розлученої зі своїм чоловіком, було ще більше, ніж його власне.

— Червнева Росо,— лагідно, проте з повного серйозністю, що відповідала силі його співчуття, промовив Слідопит,— ти не самотня у своїм горі. Обернись, і хай очі твої глянуть на друга.

— У Роси немає більше друга! — відповідала йому індіянка.— Гостра Стріла пішов у країну щасливих ловецьких угідь, і тепер нікому більше піклуватися за Росу. Тускарори наженуть її від своїх вігвамів, ірокези ж ненависні її очам, і вона їх навіть бачити не хоче. Ні, дай Росі краще вмерти з голоду на могилі свого чоловіка.

— Цьому ніколи не бути!.. Цьому ніколи не бути! Це суперечить і розумові, й закону. Ти ж віриш у Маніту, Росо?

— Маніту відвернув своє обличчя від Роси: він гнівається й залишив мене саму помирати.

— Послухай того, хто давно вже споріднився з натурою червоношкірих, незважаючи на те, що сам зроду блідочолий і має вдачу блідочолого. Коли Маніту блідочолих бажає пробудити добро в серці когось із блідочолих, він завдає йому горя, бо тільки в горі нашім ми найкраще пізнаємо себе, Росо, і найглибше усвідомлюємо правду. Великий Маніту бажає тобі добра, і він забрав до себе вождя, аби той не звів тебе з вірної дороги своїм лукавим язиком і не зробив з тебе мінга й по натурі, як уже зробив з тебе їхню спільницю.

— Гостра Стріла був великий ватаг! — з гордістю заперечила йому у відповідь жінка. — У нього були свої чесноти, це так, але він мав і вади теж. Одначе, Росо, ти не будеш залишена тут сама, ні, ні, не будеш. Виплач досхочу своє горе... Дай йому спокійно вийти, як того вимагає твоя натура, а коли настане слушний час, я тобі ще багато дечого розповім.

Сказавши це, Слідопит пішов до своєї піроги й відплив з острова. Впродовж дня Роса чула один чи два постріли його рушниці, а коли сонце було вже на вечірньому прузі, він з’явився знову, принісши їй вареної птиці, від якої розходилися такі принадні пахощі, які розпалили б апетит навіть у вибагливого епікурейця^[163]. Таке спілкування між ними тривало цілий місяць, і весь цей час Роса вперто відмовлялася покинути могилу чоловіка, хоча й не цуралася дружніх приношень свого заступника. Коли-не-коли вони сходилися й балакали, і тоді Слідопит намагався розгадати душевний стан молодої індіянки; проте розмови ці були короткі й далеко не часті. Роса ночувала в одній з хиж і завжди йшла спати спокійно, оскільки була переконана, що перебуває під захистом справжнього приятеля, хоча Слідопит постійно переправлявся щоночі на сусідній острів, де він поставив собі Курінь.

Наприкінці місяця, однак, осінь настільки наблизилася, що її дошкульні подихи стала вже відчувати на собі й Роса. На деревах зовсім облетіло листя, ночі стали холодні і з приморозками. Настала пора від’їжджати.

Саме в цей час повернувся Чингачгук. Він довго про щось сам на сам балакав із своїм другом. Роса стежила, як вони походжали, розмовляючи, і їй упало в око, що її опікун чомусь засумував. Вона крадькома підійшла до нього і з властивою жінкам ніжністю та співчуттям спробувала розважити його в горі.

— Спасибі тобі, Росо... Спасибі тобі!—відповів Слідопит.— Ти дуже добра, хоча все це й ні до чого. Проте час залишати цей острів. Завтра ми від’їжджаємо. Ти поїдеш з нами, бо ти вже почала слухатися розуму.

Роса з притаманною індіянкам покірливістю погодилася й пішла провести останок часу на могилі Гострої Стріли. Незважаючи ні на темінь, ні на осінній холод, молода вдова за всю ту піч і на мить не стулила очей. Вона просиділа над гробком, у якому були поховані останки її чоловіка, і за звичаєм свого народу молилася за його успіхи на нескінченній стежці, що він на неї так недавно вийшов, та за їхнє возз’єднання в країні праведних. У душі цієї жінки, такої нужденної та упослідженої, як могло б здатися зарозумілому й нерозсудливому, жив образ духа, і він переповнював її божественними почуттями й бажаннями, які здивували б усіх тих, що більше прикидаються, аніж почувають самі.

Вранці всі троє покинули острів: Слідопит, у всьому щирий і тямовитий; мовчазний і готовий усім допомогти своєму другові Великий Змій та покірлива, сумирна й глибоко засмучена Роса. Вони пливли на двох пірогах, бо човна Роси покинули на острові. Чингачгук плив проти води попереду, а Слідопит на своєму човні — слідком за ним. Два дні гребли вони в західному напрямку, ночуючи стільки ж ночей на островах. На щастя, вітер почав спадати, і коли вони вийшли на озеро, перед ними відкрилася дзеркальна гладінь, тиха, мов на ставку. Стояло бабине літо, і здавалося, ніби в імлистому повітрі мріла червнева спека.

На третю добу вранці вони увійшли в гирло Освего, де форт і сонний прапор на нім марно запрошували їх зупинитися. Не розглядаючись по боках, Чингачгук розтинав веслами темні води річки, а Слідопит, все ще позаду, мовчки докладав зусиль, щоб не відстати від нього. Фортовий вал обліпили глядачі, а Ланді, відразу пізнавши своїх старих друзів, наказав навіть не зупиняти їх, як це заведено, коли вони входили у межі залоги.

Був уже полудень, коли Чингачгук своєю пірогою ввійшов у невеличку бухту, де, ніби на рейді, стояв приякорений «Вітрогон». Понад озером тяглася галява, ще хтозна-коли звільнена від лісу, а на ній біля самої води стояла нова рублена хатина. Все довкола, незважаючи на те, що місцина була дика й відлюдна, свідчило про достатки й гараздування — тою мірою, якою це лише можливо на прикордонні.

Джаспер уже чекав на них і, коли Слідопит ступив на берег, перший подав йому руку, їхня зустріч була проста, але щира. Слідопит ні про що не питав: очевидно, Чингачгук про все головне вже розповів. Ніколи ще Слідопит так міцно не тиснув своєму приятелеві руку, як при цій зустрічі. Провідник навіть весело засміявся, коли Джаспер йому сказав, що той щасливий і здоровий з виду.

— А де ж вона, Джаспере?.. Де ж вона? — пошепки запитав, нарешті, провідник; він, здавалося, не наважувався спочатку запитати про це вголос.

— Вона чекає на нас у господі, дорогий мій друже; вона там з Росою, у якої, як бачите, легші кроки.

— У Роси кроки, може, й легші, та на серці в неї аж ніяк не легше. Виходить, хлопче, у залозі знайшовся священик, і ви все швидко й уладнали?

— Ми повінчалися за тиждень після того, як розлучилися з вами, а добродій Кеп поїхав на другий же день... Ви забули запитати за свого приятеля — Солону Воду.

— Ні, я не забув. Про все це я вже знаю від Змія, але мені так любо слухати про Мейбл і про її щастя... Як вона, дорога дівчинка, плакала чи сміялася після того, як вас повінчали?

— І те, й друге, мій друже, але...

— Так, так, це у їхній вдачі: і сльози, й радощі. Ох, боже мій! Вони просто звеселяють душу нам, лісовикам, і я певен, що все схвалю, хоч би що Мейбл робила. Як ти гадаєш, Джаспере, вона згадувала про мене в ту щасливу мить?

— Я достеменно знаю, що так, Слідопите; вона й досі згадує про вас щодня, коли не щогодини... Ніхто вас не любить дужче за нас із нею!

— Так, я знаю, що мало хто любить мене дужче, ніж ти, Джаспере. І ще, мабуть, чи не єдиний, про кого я це можу сказати,— Чингачгук. Ну, та чого це я ніяк не наважуся йти. Зрештою, це треба й можна зробити негайно. Тож веди мене, Джаспере, хай я хоч ще раз гляну на її любе личко...

Джаспер повів його, і незабаром вони вже були перед Мейбл. Вона густо спаленіла, зустрівши свого запізнілого залицяльника, і так затремтіла всім тілом, що ледве втрималася на ногах. Одначе вона була щира й люб’язна до нього. Протягом цих одногодинних відвідин,— а Слідопит не пробув і хвилини довше, хоча й згодився пообідати у своїх друзів,— справжній знавець людської психології, мабуть, неодмінно-таки помітив би, як по-різному ставилася Мейбл до Слідопита і до свого чоловіка. З останнім вона була все ще трішки сором’язлива, як то завжди буває у щойно одружених молодят, проте в голосі її відчувалося навіть більше теплоти, ніж звичайно; вкрадливі погляди її очей променіли ніжністю, і майже щоразу, коли вона позирала на Джаспера, її щоки спалахували рум’янцем, виказуючи душевні почуття, котрі ще не зазнали остудного впливу звички і не вгамувалися до цілковитого спокою. Із Слідопитом же вона тримала себе зовсім по-іншому — незалежно, відверто і навіть занепокоєно; проте голос її ні разу не затремтів, і вона жодного разу не опустила очей, а коли її щоки іноді й загорялися, то лише від надмірного хвилювання за його майбутню долю.

Нарешті настала мить, коли Слідопит мусив вирушати. Чингачгук уже залишив піроги і стояв на узліссі, де починалася стежка, що вела в глиб пралісу, спокійно очікуючи свого друга. Коли Слідопит побачив це, він урочисто встав з-за столу й заходився прощатися.

— Я інколи думав, що доля до мене дещо засувора,— почав він,— та коли я задумуюся над долею цієї індіянки, Мейбл, мені стає соромно, і я починаю розуміти, що...

— Роса залишиться і буде жити в мене,— не дала йому доказати Мейбл.

— Я так і здогадувався. Коли хто й може відволодати її після перенесеного горя й пробудити в ній потяг до життя, то хіба ви одна, Мейбл, хоча я дуже сумніваюся, щоб це пощастило й вам. Сердешна жінка зосталася сама, як билинка в полі,— і без чоловіка, і без рідного племені; а з такими втратами навряд чи можна коли примиритися... Ох, бідна моя голівонька! Чого це мене зараз пече нещастя одних і подружнє щастя інших, немовби в мене самого ще мало горя? Не перечте мені нічого, Мейбл!.. Не пробуйте мене обоє втішати, Джаспере!.. Дозвольте мені піти з богом, як личить справжньому чоловікові. Я переконався, що ви щасливі, а це багато важить для мене, і я тепер легше зноситиму своє горе. Ні, ні, Мейбл, тепер я вже ніколи не поцілую вас — ніколи не поцілую... Ось моя рука, Джаспере... Потисни її, хлопче, потисни міцніше— не бійся, вона витримає: це ж бо рука справжнього чоловіка!.. А тепер, Мейбл, потисніть і ви... ні, ні, тільки не треба цього робити,— і він відтягнув руку, яку Мейбл нахилилася поцілувати й окропила слізьми,— не треба цього!..

— Слідопите, — благально звернулася до нього Мейбл,— коли ж ми тепер з вами ще побачимося?

— Я вже й сам думав про це; так, так, я теж думав про це. Якби настав коли такий час, щоб я, нарешті, зміг дивитися на вас, Мейбл, як на свою сестру чи, скажімо, як на свою дитину,— мабуть, таки краще, як на дитину, адже ви настільки молодша від мене, що якраз годитеся мені в дочки,— тоді, повірте, що прийшов би; я ожив би серцем, побачивши ще раз ваше щастя. Коли ж не зможу... Прощавайте, прощавайте!.. Сержант помилився... Так, ой як помилився!

Це були останні слова, що їх чули від Слідопита Джаспер Вестерн і Мейбл Дангем. Він одвернувся?— немовби ці слова здушили йому горло,— і хутко попростував до свого друга. Щойно Чингачгук побачив, що Слідопит іде до нього, він завдав клунок з речами собі на плечі і, не чекаючи ніяких слів, пірнув у ліс. Мейбл, її чоловік та Роса довго не зводили із Слідопита очей, сподіваючись, що він хоч помахає їм на прощання а чи крадькома озирнеться,— та марно. Раз чи двічі їм навіть здалося, ніби він труснув головою, як то часто буває, коли гіркота збурює людині душу, і навіть махнув рукою, немовби знаючи, що в нього жадібно вп’ялися погляди друзів, але він нестримно йшов усе далі й далі, ні на мить не стишуючи ходи, якої ніяке лихо не в змозі було послабити, і незабаром його зовсім не стало видно в лісовій гущавині.

Після цього ні Джаспер, ні його дружина ніколи не бачили Слідопита. Ще рік прожили вони на березі Онтаріо, а потім, не в змозі більше відмовляти Кеповим наполяганням, переїхали до нього в Нью-Йорк, де Джаспер з часом став багатим і всіма шанованим купцем. Тричі з перервами в кілька років Мейбл одержувала подарунки з найдорожчих хутр; і хоча на пакунках жодного разу не вказувалося, від кого вони, проте її серце безпомилково підказувало їй, хто їх прислав. Багато років опісля, вже коли Мейбл була матір’ю кількох синів, найстарший з яких міг цілком заступитися за неї при потребі, їй випало зробити подорож у глиб країни й побувати на берегах Могаука. Там вона одного разу випадково вздріла химерно зодягненого чоловіка, який стояв віддалік і так пильно дивився на неї, що вона мимоволі запитала, хто він і що він. Їй сказали, що то найзнаменитіший мисливець тих штатів (то було вже після революції)^[164], людина рідкісної цноти, але водночас і великий дивак, і що в тих краях він відомий під прізвиськом «Шкіряна Панчоха». Більше про нього місіс Вестерн не пощастило вивідати, але від того погляду, яким на неї дивився звіддалік невідомий мисливець, та від його незвичайної поведінки вона цілу ніч не спала, і на її вродливому ще лиці не один день по тому лежала тінь смутку.

Що ж до Червневої Роси, то вона, як і провіщав Слідопит, не пережила втрати свого чоловіка та рідного плем’я.

Вона померла в хатині Мейбл, ще коли вони жили на березі Онтаріо, і Джаспер перевіз її тіло на острів, де й поховав поруч з могилою Гострої Стріли.

Ланді також врешті-решт діждався того дня, коли зміг одружитися зі своїм давнім коханням, і вийшов у відставку виснаженим війною, немічним ветераном. Проте ім’я його згодом прославив молодший брат, який успадкував його маєтковий титул, котрий невдовзі після того, однак, був приєднаний до набагато славнішого титула, заслуженого відвагою в морській битві^[165].