Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XI

Примусити орла до рук сідати.

Чи цуценя оленів полювать,

А чи грабіжниками чесних стати,

Чи горем вбитих радісно співагь —

Потуги марні це, пора те знать

Отож, як хочеш серце полонити,

Його солодкі мрії вмій ловити.

Томас Секвілл. «Свічадо справедливості»

Рідко коли буває, щоб чиї сподівання здійснювалися так повністю, як наступного дня уволила побажання молодиків залоги така ясна година, що кращої й не треба. Проте американці, може, просто собі з примхливості, звикли чомусь пишатися такими речами, котрі, як роздивитися, далеко й не такі важливі, тим часом вони якось чи то недобачають, а чи просто недооцінюють свої переваги, які безумовно ставлять їх врівень, а то навіть і виїде інших націй. До таких переваг належить, зокрема, клімат, загалом далеко не бездоганний, але незрівнянно приємніший і чи не здоровший за клімати більшості тих країн, де його особливо гучно паплюжать.

В ті часи, які ми описуємо, літня спека мало ще дошкуляла мешканцям Освего, бо затінок лісу разом з освіжливим подихом озера до тою пом’якшували спеку, що ночі стояли завжди прохолодні, а дні рідко бували задушні.

Був саме вересень — той місяць, коли буйні вітри з атлантичного узбережжя часто-густо прориваються далеко в глиб суходолу, доходять аж до Великих озер і благотворно діють на тутешніх матросів, вливаючи їм нових сил, додаючи снаги й бадьорячи дух. Такий був і той день, коли вся залога Освего зібралася, щоб подивитися на те, що комендант жартома охрестив «турніром». Ланді був людиною освіченою, принаймні у військових справах, і все пишався тим, що спрямовував читання й розвивав запити своїх молодих підлеглих до більш інтелектуальних' сторін їхньої професії. Його бібліотека, як на військового, була не тільки порівняно велика, але й добре укомплектована, і в ній було вільно брати книжки будь-кому, хто виявляв інтерес до читання. Серед інших веселих розваг, що їм охоче віддавалася молодь і котрі з’явилися внаслідок читання книг, була і та, що до неї зараз усі готувалися, і яка завдяки хронікам періоду лицарства була оповита в їх очах ореолом романтики, якої, до речі, не позбавлене було й життя загубленої в далекій пущі й відірваної від зовнішнього світу залоги. Та хоч більшість солдатів та офіцерів тільки й думали що про майбутнє змагання, однак ті, на чиїй відповідальності лежав захист форту, не забували про свої обов’язки. Коли б хто вийшов на бастіони форту й глянув на безмежну широчінь блискотливого озера, що хвилювалося на всій північній частині виднокола, та на дрімучий і, здавалося, нескінченний ліс, який заполонив усю протилежну половину цієї величної панорами, то, мабуть, подумав би, що в цьому місці панує вічний мир і безпека. Одначе Данкен оф Ланді чудово знав, що з лісу щомиті можуть вигулькнути сотні індіян, ладних знищити форт і все, що в ньому є, і що навіть оманливо спокійне озеро являє собою просто зручний шлях, яким, коли його лишити без пильного нагляду, може легко підкрастися й зненацька захопити укріплення набагато цивілізованіший, але від того не менш підступний ворог — французи. Тим-то в усі кінці лісу були вислані патрульні загони на чолі з досвідченими й немолодими вже офіцерами, яких не цікавило це спортивне змагання, а в самому форту тримали в бойовій готовності цілу роту солдатів, котрим наказано було пильнувати так, ніби на них мали напасти переважливі сили ворога. Тільки після цих застережних заходів усі інші офіцери могли безпечно йти на влаштовані стрілецькі змагання.

Місцем для проведення турніру було вибрано розлогу площину при самому березі озера, західніше форту. Вигідно розташована й захищена з тилу озером, а зі сходу фортовими укріпленнями, ця площина, на якій були вирубані дерева й повикорчовувані пеньки, правила за плац. Отже, вояки під час муштри могли тут стерегтися нападу тільки з двох боків, а що від заходу й півдня ліс на чималій площі було вирубано, то ворога, що виринув би з лісу, можна було помітити перш, ніж він устиг би наблизитися на небезпечну відстань.

Взагалі на озброєнні полку були мушкети^[64], але з нагоди стрілецьких змагань принесено й з півсотні мисливських карабінів^[65]. Дістати ж їх було де, бо кожен офіцер мав свій (просто так, для розваги), та й чимало їх позичено в пластунів і дружніх індіян, більша чи менша група яких завжди трималася форту; були карабіни й на полкових складах — для тих, хто ходив з ними на полювання, коли виникала потреба поповнити полкові запаси м’яса. Серед власників карабінів чоловік п’ять-шість стріляли так влучно, що слава про них гриміла по всьому прикордонні; вдвічі більше було таких, що вважалися кращими за пересічних, а багато було й таких, що стріляли досить-таки добре майже за всіляких умов, але не за таких, які було визначено цього разу.

Відстань встановили сто ярдів, а стріляти дозволялося тільки без підпори. За мішень правив дерев’яний щит з традиційними концентричними білими колами та білим вічком у центрі для прицілу. Змагання відкрили стрільці найнижчої категорії, що виявили бажання продемонструвати своє мистецтво, не претендуючи на приз. Виступали тут винятково рядові солдати, чим і пояснювалася невелика зацікавленість глядачів, серед яких ще не з’явилося жодного офіцера.

А що полк набирався з мешканців Стерлінга та його околиць, то переважну більшість вояків у ньому складали шотландці, хоча після прибуття полку до колоній він значно поповнився за рахунок американців, як це було у випадку з сержантом Дангемом та багатьма іншими. Саме серед останніх, як правило, і траплялися найкращі стрільці. Ось і цього разу після півгодини безладної стрілянини найвлучнішим стрільцем шотландці мусили визнати уродженця нью-йоркської колонії, за походженням голландця з милозвучним прізвищем Ван-Валькенбург, який для всіх, проте, був просто Фоллок. У ту мить, коли увагу всіх привернув до себе переможець, на місці подій з’явилися офіцери й дами на чолі з комендантом форту. Позад цієї привілейованої групи йшло душ двадцять жінок нижчого стану, поміж яких своєю граційністю, розумним та привітним личком, що цвіло, мов квітка, виділялася Мейбл Дангем в ошатній сукні на гнучкому стані.

Серед жінок форту лише троє були офіційно визнані благородні дами — всі три офіцерські дружини, консервативні, пихаті особи, в чиїх манерах груба простота кумедно поєднувалася з дещо перебільшеною зверхністю представниць вищої касти. Всі ж інші були дружини унтер-офіцерів та рядових і дівчата, поміж яких тільки Мейбл, як правдиво зауважив квартирмейстер, була справді на порі. Було там ще з десяток дівчат, але всіх їх мали за дітей, бо жодна з них не здобула своїм віком права на дівування.

Для гідного прийому дам були зроблені невеликі приготування, зокрема збито кількаярусний дощаний поміст майже на самісінькому березі озера, де їх усіх і розсадовили. Поряд з помостом на стовпі були вивішені й призи. Перший ряд помосту з усіма місцями заздалегідь був зарезервований трьом благородним дамам та їхнім дітям, тим часом як Мейбл і дружини унтер-офіцерів з дітьми зайняли другий. Жінки ж та дочки рядових товпилися позаду — котра сиділа, а котрій не вистачило місця, то просто стояла собі збоку. Мейбл була вже прийнята в товариство офіцерських дам, щоправда, лише на правах слухняної компаньйонки, і їй чималенько уваги приділяли благородні леді з переднього ряду, які, ні на мить не забуваючи про свій високий ранг перед цілою залогою, не могли стримати свого захоплення її скромністю, чуттям власної гідності й витонченістю манер.

Заледве шляхетна частина публіки зайняла свої місця, Ланді дав знак починати змагання в тому порядку, який він сам заздалегідь установив. Спочатку на визначену позицію вийшло вісім чи десять відомих у залозі стрільців і кожен по черзі випустив по набою. Серед них були не тільки офіцери, але й солдати і навіть випадкові відвідувачі форту. Як і слід було чекати від людей, для яких уміння добре володіти зброєю було не тільки предметом розваги, але й засобом добування шматка хліба, кожен з них, як невдовзі з’ясувалося, спромігся послати кулю коли не в саме вічко, то принаймні в широкий кружечок довкола нього. Правда, вже друга група, що змінила їх, стріляла не так успішно: всі вони влучили у різні кола побіля центра, але жоден навіть не черкнув вічка.

Згідно правил, у другому турі змагань могли брати участь лише ті, хто успішно подолав перший бар’єр, тому ад’ютант, котрий діяв за розпорядника, тобто відповідав за проведення турніру, оголошував імена тих, що влучали у центральний кружечок мішені і, отже, продовжуватимуть боротьбу за призи, а також називав тих, котрі зазнали невдачі і тому позбавлялися права продовжувати змагання. Саме в цю мить на позицію вийшло одразу три претенденти — майор Ланді, квартирмейстер і Джаспер — Прісна Вода. Слідопит тим часом байдуже походжав собі осторонь, цього разу навіть без своєї улюбленої бойової рушниці — річ, як на нього, взагалі незвичайна: цим він зайвий раз давав усім зрозуміти, що, мовляв, у нього і в думці немає змагатися за приз. Всі розступилися перед майором Данкеном, який, підійшовши до лінії вогню, з добродушною усмішкою на обличчі зайняв позицію, недбало звів рушницю й вистрілив. Куля пролетіла за кілька дюймів убік од цілі.

— Майор Данкен вибув із подальших змагань! — вигукнув ад’ютант так упевнено й гучно, що всі старші офіцери й сержанти вмить здогадалися: майор зробив промах навмисне; тим часом молодим і недосвідченим офіцерам та рядовим таке об’єктивне суддівство надало сил і завзяття: адже на наївних простаків ніщо так не впливає, як показна суворість правосуддя, хоч насправді нема в світі й нічого рідкіснішого за неї.

— Ну, Прісна Водо,— промовив М’юр,— тепер твоя черга, і якщо ти не перевершиш майора, то я тобі прямо скажу, що руки твої більше стоять до весла, ніж до рушниці.

Джасперове миловиде обличчя густо зашарілося, він ступив на лінію вогню, зиркнув крадькома на Мейбл, а вона, як йому здалося, аж подалася усім тілом уперед (немовби так могла краще побачити, куди він уцілить), недбало поклав цівку рушниці на долоню лівої руки, швидко підніс дуло до рівня ока і, націлившись, вистрілив. Куля пробила самісіньку середину білого вічка. Так, це був найвлучніший постріл з усіх, бо іншим стрільцям досі щастило тільки зачепити край вічка.

— Браво, Джаспере! — вигукнув М’юр, коли оголосили результат.— Такий постріл міг би зробити честь і чоловікові з посрібленою головою та досвідченішим оком. Але, як мені здається, тобі просто-напросто пофортунило— та й тільки, ти ж бо навіть і не прицілився гаразд. Що ж, може, ти й живий у рухах, Прісна Водо, але теоретичних і, я б сказав, наукових засад володіння зброєю тобі ще бракує. А зараз, сержанте Дангеме, я вам буду вельми вдячний, якщо ви попросите наших дам звернути сюди більше уваги, бо я демонструватиму інтелектуальний спосіб володіння зброєю. Що й казати, Джасперова куля могла б теж забити на смерть, але якби її пущено було за всіма правилами стрілецької науки, то дістати цю кулю було б удвічі приємніше.

Отак розбалакуючи, квартирмейстер ніби готувався стріляти, а насправді вичікував, доки Мейбл і вся жіноча публіка зацікавлено спрямує на нього свої погляди. Всі з поваги до квартирмейстерового чину розступилися, і поруч нього лишився тільки один майор, до котрого й звернувся М’юр у своїй розв’язній манері.

— Бачите, Ланді, зацікавити собою жінку — це вже неабиякий успіх, бо зацікавленість, я вам скажу,— чуття лукаве, і якщо його вірно спрямувати, воно може, зрештою, перерости в ніжніші почуття...

— Авжеж, авжеж, Деві, тільки ти нас усіх затримуєш своїми приготуваннями. А ось і Слідопит підходить, щоб перейняти дещо з твого великого досвіду.

— Ну, то й вам, Слідопите, закортіло подивитись, як стріляють за всіма правилами науки? Що ж, я не з тих, що ховаються від людей із своїми знаннями. Учіться в мене собі на здоров’я. Чи, може, самі вирішили попробувати щастя?

— А навіщо, квартирмейстере, навіщо мені стріляти? Призи мене не цікавлять, що ж до честі, то я її теж досить маю, та й хіба то честь — стріляти краще за вас? До того ж, я не жінка, щоб носити того капора.

— То все так, але ж ви могли б подарувати його котрійсь, що дорога вашому серцю, і хай би нап’яла його в вашу честь, ось хоча б...

— Слухай, Деві,— не дав йому доказати майор,— ти або стріляй, або тікай звідси. Он ад’ютантові вже скоро терпець увірветься.

— Не великий пан той ад’ютант, Ланді, почекає, я все ж таки квартирмейстер. Проте я готовий. Відступіться трішки, Слідопите, щоб жінкам було видніше.

І поручник М’юр став умисне у вишукану позу, повільно звів рушницю, опустив її, потім знову звів і, подражнившись так ще кілька разів, нарешті вистрілив.

— Повз мішень! — не без утіхи вигукнув ад’ютант, оглянувши щит, бо йому вже надокучили всі ці вчені приготування квартирмейстера.— Навіть у мішень не влучило!

— Не може бути! — буряковіючи від обурення й сорому, вигукнув М’юр.— Не може цього бути, ад’ютанте! Скільки себе пам’ятаю, такого зі мною не прилучалося, хай ось шановні дами потвердять.

— Ви своїми приготуваннями так налякали їх, що вони й очі позаплющували, коли ви стріляли,— підшпигнув ззаду якийсь полковий жартун.

— Де ви виділи, щоб зводити таку пеню на благородних дам і кпити з мого досвіду!— вигукнув, гарячкуючи і непомітно для себе все більше й більше переходячи на шотландський діалект, квартирмейстер.— Це змова, щоб відгарбати у заслуженого чоловіка приз.

— Ти ганебно промазав, М’юре, нічого не вдієш! — промовив, посміхаючись, Ланді.— Краще не гарячкуй та сідай собі нишком і не рипайся.

— Ні, ні, майоре! — нарешті вставив своє слово досі мовчазний Слідопит.— Квартирмейстер таки непоганий стрілець, особливо з близької відстані, та ще коли має час добре прицілитися, хоча за таких умов це й не хтозна-яка вже заслуга. Він накрив Джасперову кулю, в чім легко пересвідчитися, оглянувши мішень.

Слідопитів авторитет був такий високий, а віра у непомильність його зору така глибока, що тієї ж миті, як він зробив це зауваження, всі засумнівалися у загальному висновку, а добрий десяток солдатів стрімголов кинувся обстежувати мішень. І справді, по уважному оглядові було виявлено, що квартирмейстерова куля пройшла через отвір, зроблений Джасперовою, до того ж так точно, що це не відразу вдалося помітити; всі сумніви, однак, остаточно розвіялися після того, як оглянули дерево, до котрого притулено було мішень, і в ньому знайшли дві кулі, що сиділи одна на одній.

— Я ж вам казав, шановні леді, що продемонструю, як стріляти за всіма правилами науки! — промовив квартирмейстер, підходячи до помосту, на якому сиділо жіноче товариство. — Майор Данкен кепкує над моїми математичними розрахунками при стрільбі в ціль, а я заявляю, що наука прикрашує, поліпшує, вдосконалює і пояснює все, що стосується людського життя, незалежно від того, чи це стрільба в ціль, а чи церковна відправа. Одне слово, наука є наука, і цим уже сказано все про мою техніку стрільби.

— Чомусь ви з цього списку вилучили любов,— лукаво зауважила капітанша, котра добре знала історію квартирмейстерових одружень і тепер скористалася нагодою, аби вщипнути цього завзятого донжуана.— Як видно, наука має мало спільного з любов’ю.

— Ви б так не казали, мадам, якби ваше серце не раз спізнало любов. Тільки той або та можуть з певністю говорити про такі речі, котрі самі вдосконалювалися не одному горні любові. Повірте мені, з усіх видів кохання тільки науково обґрунтоване є найдовготриваліше і найжиттєздатніше.

— Так ви що, пропонуєте вдосконалення любові шляхом досвіду?

— Ваш гострий розум, мадам, схопив мою думку на льоту. Нема щасливіших шлюбів за ті, в яких молодість, краса й довіра одного опираються на практичний досвід, поміркованість і мудрість, що приходять лише з літами, іншого; я маю .на увазі середні літа, мадам, бо ніде правди діти, є чоловіки й застарі для своїх жінок. Ось хай нас розсудить чарівна сержантова донька, бо вона хоч і недавно серед нас, проте своєю розсудливістю завоювала вже загальне визнання.

— Сержантова донька навряд чи годиться у посередниці між вами і мною, поручнику М’юре,— відрізала капітанша, ревно охороняючи свою гідність.— Але облишмо це: он гляньте, Слідопит задля розваги теж хоче спробувати щастя.

— Це нечесно, майоре Данкене, я протестую! — зарепетував, розмахуючи руками над головою й підтюпцем поспішаючи назад до позиції, М’юр.— Я рішуче протестую, панове, проти того, щоб Слідопита з його «оленебоєм» допустити до змагань! По-перше: він давно звик до своєї рушниці, а по-друге, вона багато довша від рушниці стандартного зразка, з якої ми стріляємо.

— «Оленебій» відпочиває, і ніхто з нас не збирається його турбувати, квартирмейстере,— спокійно відказав йому Слідопит.— Та й сам я не мав сьогодні, наміру брати рушницю в руки; це сержант Дангем наполіг: він вважає, що коли я відстану від інших, то не віддам належної шани його прекрасній доньці, котру я супроводив сюди. Я стрілятиму з Джасперової рушниці, а вона, як бачите, нічим не краща від вашої, квартирмейстере.

Поручникові нічого не лишалося, як мовчки погодитися, і всі звернули свої погляди на Слідопита, що вийшов на позицію. А на обличчя й статуру знаменитого провідника й мисливця було просто приємно глянути, як він випростався на весь свій зріст і звів рушницю, демонструючи кожним своїм рухом і цілковите самовладання, і впевненість у володінні зброєю. Слідопит не був красень у звичайному розумінні слова, але всім своїм зовнішнім виглядом він викликав неабияке довір’я і повагу до себе. Його струнку й суціль м’язисту постать, якби вона була не така худа, можна було б вважати майже досконалою. Руки й ноги його міццю, а при потребі й гнучкістю не поступалися перед бичем, але постава його була надто незграбна, щоб радувати людське око. Зате його рухи були природні до граційності; невимушені й розмірені, вони надавали йому гідності, котра так збігалася із загальною думкою про його заслуги та непересічні чесноти. Засмагле до яскравої червіні щире й відкрите Слідопитове чоло свідчило про злигодні, яких він чимало зазнав під відкритим небом, тим часом як міцні жилаві руки виказували те, що їм не довелося зашкарубнути й огрубіти від важкої праці. І хоч не було в ньому юнацької ніжності чи привабливості, 'що так полонять жіночі серця, та, коли він звів рушницю, серед присутніх жінок не лишилося жодної, котру б не зачарувала вправність його рухів та мужність постави. Думка навряд чи була б хутчіша за його приціл, і не встиг ще димок розвіятися над головою, як приклад рушниці вже був на землі, а Слідопит стояв собі, спершись рукою на цівку, і його відкрите обличчя сяяло, як завжди, безгучним щирим усміхом.

— Якби я посмів натякнути на щось подібне, я б сказав, що Слідопит теж не влучив! — вигукнув майор Данкен.

— Що ви, що ви, майоре! — довірливо відказав Слідопит.— Це було б ризиковано з вашого боку. Щоправда, я не заряджав рушниці і не знаю, що в ній було, але якщо в ній була куля, то не будь я Слідопит, коли ви не знайдете її поверх Джасперової та квартирмейстерової!

І тієї ж миті від мішені гукнули, що саме так воно й було.

— Це ще не все, хлопці! — вигукнув Слідопит, спроквола підходячи до помосту, на якому сиділи жінки.— Якщо ви побачите хоч подряпину на мішені, вважайте, що я не влучив. Квартирмейстерова куля зачепила мішень, від моєї ж не побачите подряпини.

— Ваша правда, Слідопите, ваша правда,— відповів М’юр, никаючи коло Мейбл, але не насмілюючись заговорити до неї в присутності офіцерських дружин.— Тільки квартирмейстерова куля, розширивши отвір, зробила тим самим більше простору для вашої, тому ваша й не зачепила мішені.

— Ну, що ж, квартирмейстере, лишається ще цвях, і ми побачимо, хто його зажене глибше — ви чи я, бо хоч, правду кажучи, у мене спочатку й не було наміру доводити, на що здатна рушниця, та зараз я не відступлю перед жодним офіцером війська його величності короля Георга. Ще якби тут був Чингачгук, я б доклав зусиль, аби показати тонкощі нашого мистецтва; а вас, квартирмейстере, якщо не зупинить цвях, то картоплина — вже неодмінно.

і — Щось ви сьогодні розхизувалися, Слідопите, але ви побачите, що перед вами не якийся жовторотий хлопчак, котрий щойно прийшов десь із села чи з міста. Ви ще переконаєтесь у цьому.

— А я це й так добре знаю, квартирмейстере, навіть дуже добре, і зовсім не заперечую, що ви досвідчений стрілець. Воно й звісно: адже ви стільки років прожили на кордоні, і я чув про вас у колоніях та від індіян вже цілий людський вік тому.

— Ну, ну, ви теє, не дуже,— перепинив його М’юр,— це неправда. Не такий я вже й старий, аби ви знали.

— Я віддам вам належне, поручнику, навіть якщо ви станете переможцем у стрільбі в картоплину. Я одне хотів сказати, що ви прожили довге життя солдата в місцях, де жодного дня не обійтися без рушниці, і що я вас знаю як відмінного, стрільця; але все одно ви не справжній майстер рушниці. Що ж до хизувань, то, сподіваюсь, я хизуюся не без підстав: що людина вміє, те вона вміє, і не визнавати цього — значить, зводити наклеп на Всевишнього. Ось хай нас розсудить сержантова донька, якщо ви не боїтеся звіритися такому гарненькому судді.

Слідопит вибрав Мейбл у посередниці тому, що, по-перше, був у захопленні від дівчини, а, по-друге, ще й тому, що в його поняттях суспільне становище важило дуже мало або й зовсім нічого, тим часом М’юра аж пересмикнуло від такого посилання в присутності дружин офіцерів. Він залюбки крутився б весь час на очах і в думках тієї що так припала йому до душі, проте ніяк не осмілювався переступити бар’єр суспільного становища, а може, й остерігався відверто залицятися до дівчини, не бачачи перспективи повного успіху. Правда, на майора Данкена він покладався цілком і відчував, що боятися зради з його боку нічого, але поряд з цим він дуже добре усвідомлював собі й те, що досить лише, щоб якимсь чином стало відомо, ніби дочка унтер-офіцера піднесла квартирмейстерові гарбуза, як йому тоді нічого й думати буде про руку якої іншої жінки вищого стану. А Мейбл, попри всі його сумніви й побоювання, була така чарівна, так ніжно пломеніла, солодко всміхалася і взагалі була таким неперевершеним втіленням юності, життєрадісності, скромності й краси, що йому несила було чинити опір спокусі, й він здався, аби мати змогу величатися у неї на очах і вільно балакати з нею.

— Хай вийде на ваше, Слідопите,— відповів, нарешті, квартирмейстер після того, як рішучість знову взяла гору над сумнівами,— хай сержантівна, — прекрасна сержантова донька, я мав би сказати,— буде нашою посередницею, і ми їй віддамо приз, який котромусь із нас двох суджено здобути. Тепер, безсумнівно, нічого вже не вдієш, шановні дами, доведеться догодити Слідопитові, інакше, ми мали б честь віддати себе на суд будь-котрій із вашого чарівного товариства.

Заклик до учасників другого туру змагання змусив квартирмейстера з його супротивником відійти геть. Цього разу в дерев’яний щит було злегка вбито звичайний кований цвях з умоченою в білу фарбу голівкою; стрілець мав улучити в голівку, інакше він вибував із подальших змагань, до яких цього разу допускалися лише ті, хто вцілив у попередньому турі в біле вічко мішені.

На цей тур зосталося, може, чоловік шість претендентів, бо один чи два з тих, яким пощастило тільки черкнути збоку «яблучко» в попередніх змаганнях, відмовилися від подальшої участі, задовольнившись досягнутим успіхом і відчуваючи, певне, що таке завдання їм не до снаги. Перші три стрільці один за одним вибули із змагань, бо не спромоглися влучити в ціль, хоч кулі й лягли коло самісінького цвяха. Четвертим стріляв квартирмейстер, який знову довгенько цілився й примірявся і таки спромігся відщербити голівку цвяха, всадивши кулю біля самісінького стрижня. Постріл, звісно, не був хтозна-яким успіхом, проте він давав право продовжувати змагання.

— Що ж, ви врятували свою шкуру, квартирмейстере, як кажуть у таких випадках наші поселенці,— вигукнув, сміючись, Слідопит, — але з таким молотком, як ваш, довгенько довелося б хату будувати. Ось зараз Джаспер вам покаже, як треба забивати цвяхи,— хіба що хлопець утратив твердість руки та гостроту ока. Ви й самі, поручнику, безумовно, точніше влучили б, якби менше позували, прицілюючись. Вміння стріляти — природний хист, і виявляти його треба в природний спосіб.

— Побачимо, побачимо, Слідопите; зачепити голівку цвяха — успіх, я б сказав, чималий, і я не думаю, щоб у п’ятдесят п’ятім полку знайшовся ще один такий молоток, як ви кажете, щоб стукнув з такою ж точністю.

— Джаспер хоч і не з п’ятдесят п’ятого, але ось побачите, як він зараз стукне.

Слідопит ще не закінчив своєї думки, як пролунав постріл і куля. Прісної Води загнала цвях так глибоко в дерево, що його лишилося зверху не більше дюйма.

— А тепер, хлопці, доб’ємо цвяха! — вигукнув Слідопит, стаючи на місце Прісної Води, щойно той відступився.— Ні, ні, нового цвяха не треба, я добре бачу і цей, дарма що на голівці, вже нема фарби; а в те, що я бачу, я можу влучити і за сто ярдів завдальшки, хай би це було навіть комарове око. Отже, стукнемо!

Гримнув постріл, дзизнула куля, і голівка цвяха сховалася в дереві, під розплющеним свинцем.

— Ну, хлопче, — продовжував, спокійно звертаючись до Джаспера, Слідопит, ставлячи на землю рушницю і тримаючись так, наче він взагалі не надавав будь-якої ваги своєму неймовірному пострілові,— ростеш на очах. Ще кілька переходів зі мною суходолом — і найліпший снайпер прикордоння добре подумає, перш ніж виступити проти тебе. Квартирмейстер, слід віддати йому належне,— стрілець пристойний, але він уже далі не піде, а от ти, Джаспере, справді маєш до того кебету і одного чудового дня зможеш кинути виклик будь-кому з-поміж стрільців прикордоння.

— Диви, диви! — вигукнув М’юр.— По-вашому виходить, що пощербити голівку цвяха — всього-на-всього пристойне влучання, а не справжнє мистецтво?! Та вам перший-ліпший простак скаже, що делікатний дотик — то справа рук майстра, а ваші удари з плеча — то грубість і невченість. Зрештою, Слідопите, якщо вже на те пішло, в тисячу разів краще тільки поранити, хоч і не забити, ніж взагалі не влучити в ціль.

— Найкращий спосіб розв’язати цю суперечку — провести додатковий тур змагань,— зробив висновок майор Ланді.— Що ж, стрілятимемо в картоплину. Знаю, що, як шотландець, ви, М’юре, радніше погодилися б замість картоплини мати ячну перепічку чи пишну квітку будяка^[66], та закони прикордоння говорять на користь американського овоча, тож хай це буде картоплина.

В той час, коли майора Данкена вже явно брала нетерплячка, М’юр проявив неабияку тактовність: він, щоб не затягувати змагання, утримався від подальших суперечок і почав старанно готуватися до важкого поєдинку. Коли казати правду,, то квартирмейстер мало або й зовсім не вірив у свій успіх цього разу, і якби йому знаття, що дійде до стрільби в рухому ціль, то він ще з самого початку подумав би, чи встрявати в змагання. А майор Данкен, попри всю шотландську серйозність своєї вдачі, любив крім усього й пожартувати, і тому потай від квартирмейстера розпорядився влаштувати для нього ще й це випробування, явно з метою осоромити його, бо шляхтич Ланді не міг примиритися з думкою, щоб офіцер, який сміє навіть претендувати на джентльменство, раптом осоромив честь усієї офіцерської касти своїм одруженням з нерівнею. Отож коли все було приготовано, першим викликали М’юра, на якого вже чекали з картоплиною. А що про цей вид змагання читач, можливо, чує вперше, не зайве буде описати його в кількох словах. Робилося це так:-вибирали чималеньку картоплину, і той, хто мав її підкинути, ставав ярдів за двадцять від позиції. Потім на команду «кидай!», подавану самим стрільцем, картоплину легенько підкидали вгору, і доки вона ще була в повітрі, в неї потрібно було влучити з першого пострілу. Із сотні спроб, які квартирмейстер зробив за своє життя, йому пощастило тільки один раз упоратися з цим важким завданням; тому тепер він одважився спробувати щастя хіба в сліпій надії на успіх, якій не судилося, одначе, справдитися. Картоплина злетіла в повітря, пролунав постріл, та летюча мішень упала недіткнута.

— Праворуч кругом, і геть з рядів, квартирмейстере! — скомандував Ланді, радий, що йому вдалася ця хитра витівка.— Честі виборювати шовковий капор удостоєні лише двоє: Джаспер — Прісна Вода і Слідопит.

— А як буде визначений переможець, пане майоре,— звернувся Слідопит,— попаданням у дві картоплини відразу на льоту чи за влучнішим пострілом в одну?

— Приз дістанеться тому, хто прошиє картоплину посередині, а якщо жоден з вас не влучить хоч біля середини, будете стріляти по черзі у дві на льоту.

— Це для мене жахлива мить, Слідопите!— признався, бліднучи від хвилювання, Джаспер, коли вони підходили до позиції.

Слідопит пильно глянув Джасперові у вічі і, попрохавши майора Данкена трішки зачекати, відвів свого приятеля вбік, щоб їх ніхто не почув.

— Ти, бачу, щось дуже береш усе це до серця, хлопче? — промовив Слідопит, пильно вдивляючись Джасперові у вічі.

— Признаюся: ніколи в житті я ще так не горів бажанням виграти, як цього разу.

— Невже тобі й справді заманулося взяти гору наді мною, твоїм давнім і вірним приятелем, та ще в стрільбі по рухомій цілі, де я взагалі не маю суперників? Ти ж не забувай, хлопче, що стріляти — справжнє моє покликання, і ніхто не може рівнятися зі мною!

— Я це дуже добре знаю, Слідопите, але...

— Але що, друже Джаспере? Кажи відверто, адже я — твій щирий друг.

Джаспер міцно стиснув губи й хутко змахнув рукою сльози: він то червонів, то бліднув, немов та дівчина перед освідченням у коханні. Потім, стиснувши міцно руку приятеля і, здавалось, переборовши свої бурхливі почуття, він з усією серйозністю промовив:

— Слідопите, я віддав би руку за одну можливість піднести цей капор Мейбл Дангем.

Похнюплений і, очевидно, в глибокій задумі від того, що він допіру почув, вертався мисливець назад до позиції.

— Ніколи тобі не влучити на льоту в дві картоплини, Джаспере,— промовив Слідопит.

— Я це добре знаю, тому й боюся...

— Що за створіння — смертна людина! Їй обов’язково дай те, чим природа її обділила, а те, чим її насправді обдарувало провидіння, вона просто-напросто не цінує. А втім,. гаразд, Джаспере. Ставай лишень на своє місце, а то майор уже чекає; але затям собі, хлопче: моя куля повинна хоча б лушпайку здряпнути на картоплині, бо як і цього не зроблю, то тоді мені хоч на очі не навертайся нікому із залоги.

— Що ж, віддамся на суд своєї долі,— промовив Джаспер, знову мінячись на обличчі.— Але я мушу влучити або вмерти!

— Що воно — смертна людина! — повторив про себе Слідопит, відступаючи назад, аби дати Джасперові змогу краще прицілитися.— Заздрять хистові інших, а своїх природних переваг і не помічають!

Злетіла вгору картоплина, Джаспер вистрілив, і гучний вигук випередив звістку, що куля пройшла крізь середину, в кожному разі досить близько від середини, щоб виправдати той вигук захвату.

— Ось вам, Слідопите, гідний суперник! — скрикнув захоплено майор Данкен, коли провідник підійшов до -позиції.— Чого доброго, ще будемо свідками захопливого змагання в стрільбі по двох картоплинах.

— Що за створіння все-таки людина! — повторив Слідопит, цього разу в такій глибокій задумі, що, здавалося, він уже не помічав того, що діялося довкола.— Кидай!

Картоплина злетіла вгору, пролунав постріл,— саме в ту мить, коли темна грудочка, здавалося, заклякла в повітрі, бо Слідопит чомусь як ніколи старанно цілився,— і на обличчях у тих, що підхопили картоплину, з’явилися подив і розчарування.

— Обидва в те саме місце? — поцікавився майор.

— Тільки подряпина! — крикнули йому у відповідь.— Тільки лушпайка здерта!

— Як це так, Слідопите? Невже Джаспер — Прісна Вода забере цього разу приз?

— Віддайте йому приз,— відповів, кивнувши головою, Слідопит і неквапом рушив від позиції.— Що за створіння людина! Ніколи не цінує того, чим її обдарувала природа, а завжди зазіхає на те, чого їй не дано провидінням.

Що Слідопит навіть не прострелив картоплини, а лише здер лушпинку, то приз одностайно присудили Джасперові. Коли Джаспер уже тримав капор у руках, до нього підійшов квартирмейстер, з удаваною щиросердістю привітав з перемогою і, ніби між іншим, додав:

— Ну от, хлопче, ти виграв цей очіпок, а нащо він тобі? З нього ж ні паруса, ні навіть корогви не зробиш. Хіба ж не вигідніше було б, Прісна Водо, одержати вартість оцього капора блискучими королівськими срібняками?

— Його за гроші не купити, поручнику,— відрізав Джаспер, чиї очі аж горіли з щастя й радощів.— Для мене цей очіпок дорожчий за п’ятдесят новісіньких вітрил для «Вітрогона».

— Ну, ну, ну, хлопче! Ти, бачу, такий само божевільний, як і всі тут. Та, коли хочеш, я тобі за цю дрібничку не пожалкую навіть пів гінеї^[67] аби тільки вона не валялась у твоїй каюті, щоб потім, зрештою, прикрасити голову якої-небудь скво.

Хоча Джаспер і гадки не мав, що лукавий квартирмейстер пропонував йому менше половини справжньої ціни капора, він з байдужістю вислухав пусті його балачки. Похитавши заперечливо головою, матрос попрямував до помосту, викликавши неабияке збудження у всіх без винятку офіцерських дам, кожна з яких уже вирішила про себе прийняти дарунок, коли хлопець буде такий галантний і піднесе його їй. Але Джаспер горів бажанням подарувати капор панні свого серця, та й, бувши від природи сором’язливий, ніколи не поквапився б на таку честь — улещати осіб, які в його розумінні належали до хтозна-якого високого світу.

— Мейбл,— промовив він,— цей приз для вас, коли ви тільки не...

— «Коли я тільки не» що, Джаспере?..— спитала дівчина, яка так хотіла допомогти вкрай зніяковілому хлопцеві, що поборола навіть власну сором’язливість, хоч обоє вони до .того зашарілися, що мало не виказали своїх почуттів.

— Коли ви тільки не погордуєте взяти його з рук людини, яка, може, не годна й сподіватися, що ви приймете від неї цей подарунок.

— Я приймаю його, Джаспере; хай він буде мені на спогад про ті небезпеки, які довелося мені пережити разом з вами, і на знак великої вдячності вам,— вам і Слідопитові за ваші турботи про мене.

— Я тут ні до чого, я тут ні до чого! — запротестував Слідопит.—Джаспер виграв приз, і він його дарує, отож йому і віддайте належне, а моя черга буде іншим разом, моя та квартирмейстерова,— он він, здається, місця собі не знаходить через те, що приз дістався Джасперові, а не йому, хоча я ніяк не можу зрозуміти, навіщо йому цей капор: адже в нього нема дружини, щоб зробити їй подарунок.

— А в Джаспера — Прісної Води хіба є? Чи, може, у вас самого, Слідопите, вона є? А може, я хотів за допомогою цього капора знайти собі дружину чи просто повісити його на згадку про те, шо в мене була колись дружина, або щоб усі бачили, як я люблю представниць ніжної статі, або хоча б тільки тому, що капор — предмет жіночого туалету; та й ще з деяких інших, не менш поважних міркувань... Обмеженій людині ніколи не збагнути далекоглядної, а крім того, щоб ви знали: якщо чоловік одразу ж по смерті своєї дружини шукає собі нову подругу життя, це — найкращий доказ того, що він був їй справжнім чоловіком. Любов — це великий дар божий, і якщо чоловік одразу ж після смерті любої дружини шукає собі нову подругу життя — значить, він цим даром наділений особливо щедро.

— Може й так, може й так; я людина в цьому зовсім недосвідчена і не буду сперечатися з вами. Хай ось Мейбл, сержантова донька, краще відповість вам... Ну, Джаспере, хоч ми з тобою вже й відстрілялися, але давай подивимося, як там інші орудують рушницею.

І Слідопит зі своїм приятелем відійшов і став збоку, тому. що змагання мали от-от відновитися знову. Але дам стрілецькі змагання тепер уже цікавили менше, ніж капор. Він одразу пішов по руках,— дами його обмацували, визначали якість шовку, обговорювали фасон, приглядалися, як пошитий, і ніяк не могли дійти згоди між собою, чи таки пасує дочці унтер-офіцера така дорога річ.

— Може, трохи згодом, коли добре надивитеся на нього, ви захочете продати його?— запитала капітанша.— Носити його, по-моєму, ви все одно ніколи не зумієте.

— Хтозна, може, й не зумію, мадам,— відповіла ввічливо Мейбл,— проте і розлучатися з ним мені теж не хотілося б.

— Ніхто не каже, люба, що ви у сержанта Дангема бідна дочка і що вам треба продавати речі свого туалету, одначе погодьтеся, що мати річ і не носити її — то марно викинути гроші.

— Мені не хотілося б розлучатися з подарунком друга.

— Хлопець і сам буде про вас кращої думки, якщо ви розумно використаєте його подарунок після того, як трохи забудеться цей пам’ятний для нього день. Це гарний і елегантний капор, і не треба його викидати.

— А я й не думаю викидати, мадам, я його берегтиму.

— Як хочете, люба; дівчата у вашому віці взагалі не розуміють своєї вигоди. Однак затямте собі: коли ви передумаєте, я вже нізащо його не візьму, якщо він хоч раз побуває у вас на голові.

— Так, мадам,— як найлагіднішим тоном відповіла їй Мейбл, проте очі її сяяли, немов діаманти, а щічки зажевріли пелюстками троянд, і вона, ніби приміряючи, приклала капор до своїх ніжних плечей, а потім спокійнісінько зняла його.

Кінець змагань був уже зовсім нецікавий. Стріляли, правда, добре, проте змагання ці своїм рівнем набагато поступалися попереднім, і невдовзі глядачі стали розходитися. Першими пішли дами й офіцери, а за ними й усі інші жінки. Мейбл поверталася пологим берегом озера, вздовж якого суцільним карнизом нависали невисокі скелі; вона йшла, погойдуючи на пальчику свій ошатний капор,, і тут несподівано зустріла Слідопита. Він ніс за плечем рушницю, з якої стріляв на змаганні, а сам був якийсь похнюплений і зовсім не схожий на того жвавого й завжди невимушеного мисливця, яким вона звикла його бачити. Після кількох буденних фраз на похвалу безмежній гладіні Онтаріо, що простяглося перед ними в усій своїй величі, він раптом повернувся, вперше за весь час зустрічі звів на неї допитливий погляд і сказав:

— Джаспер здобув для вас цей капор, Мейбл, не надто перенапружуючи свої здібності.

— Він здобув його чесно, Слідопите!

— Авжеж, цього ніхто й не ставить під сумнів: куля точно пронизала картоплину, краще ніхто цього не зробив, хоча дехто, може, здатен був на таке ж саме.

— А проте ніхто ж цього так і не зробив! — зопалу вигукнула Мейбл і тієї ж миті пожалкувала за свою гарячковість, помітивши, що ці слова, як і почуття, з якими вона їх виголосила, дуже засмутили провідника.

— То правда, то правда, Мейбл; таки ніхто, крім нього, не зробив цього тоді, одначе нема чого мені приховувати хист, яким нагородило мене саме провидіння... Так, так, більш ніхто там не зробив того самого, але ось зараз ви на власні очі переконаєтеся, на що ми взагалі спроможні. Гляньте лишень угору — бачите чайок, що літають над. нами?

— А чого ж ні, Слідопите, їх стільки, що годі не помітити.

— Так ось, там, де вони перекривають одна одну в леті,— промовив Слідопит, знімаючи з плеча рушницю,— оті, оті дві, дивіться!

І в ту ж мить, коли дві чайки, що пролітали одна від одної за кільканадцять ярдів, опинилися на одній лінії, гримнув постріл, і обидві жертви були прошиті однією кулею. Ще чайки не попадали в озеро, як Слідопит поставив приклад на землю, зайшовшись своїм звичним сміхом, і на його чесному обличчі не лишилося й тіні образи.

— Оце дещиця, Мейбл, оце дещиця, хоча за це й немає капора вам у дарунок! А втім, хай вам краще сам Джаспер усе розповість, бо навряд чи у всій Америці є ще одна людина з чеснішою і правдивішою душею, як він.

— Виходить, у тому, що Джаспер одержав приз,— не одна його заслуга.

— Не те, Мейбл. Він робив усе, що міг, і зробив добре. Як для людини, чия стихія — море, а не суходіл, Джаспер стріляє просто чудово, і на нього можна цілком покластися як на воді, так і на суші. Проте я сам винен у тому, Мейбл, що капор не дістався мені, хоча, власне, то не має значення... не має значення, адже він все одно дістався кому слід.

— Тепер, здається, я розумію вас, Слідопите,— промовила Мейбл, мимоволі червоніючи.— Цей капор — спільний подарунок від вас і від Джаспера.

— Сказати так — значить образити хлопця. Він виборов це вбрання і мав повне право подарувати його. Єдине, що ви можете думати, Мейбл, це — не сумніватися, що якби я виграв його, він був би вручений тій самій особі.

— Я не забуду цього, Слідопите, й докладу всіх зусиль, щоб усім стало відомо, яке мистецтво ви продемонстрували на цих двох бідних птахах.

— Ради бога, Мейбл! Розповідати комусь у нас на кордоні про те, що Слідопит, мовляв, стріляє влучно, нема так само потреби, як нема потреби повідомляти, що в цьому озері є вода і що на небі світить сонце. Кожен і так добре знає, на що я спроможний у стрільбі, тому ваші слова справили б на людей-не більше враження, ніж, скажімо, французька. мова на американського ведмедя.

— Отже, по-вашому, Джаспер знав, що ви робите йому послугу, якою він так нечесно скористався? — запитала Мейбл, і вогники, які блищали в ЇЇ очах, поступово згасли, а на обличчі з’явилася глибока задума.

— Я не стверджую цього, проте це не далеко від істини. Ми іноді забуваємо про все на світі, коли домагаємося здійснення своїх бажань. Джасперові добре відомо, що я можу прошити дві картоплини на льоту, як я показав це на чайках; знає він також і те, що більш ніхто на всьому кордоні не годен зробити цього. Але, засліплений капором і нестримним бажанням вручити його вам, хлопець у ту мить — правда, тільки в ту мить,— переоцінив себе, чого йому, очевидно, таки не треба було робити. Не подумайте тільки, що Джаспер — Прісна Вода нечесний або непорядний — зовсім ні: це просто вже властиве хлопцям, коли вони будь-що хочуть сподобатися якійсь вродливій дівчині.

— Я намагатимуся забути все, крім тих послуг, що ви обидва зробили мені, бідній напівсироті, — промовила Мейбл, намагаючись вгамувати почуття, яких вона сама не могла собі пояснити.— Повірте, Слідопите, я ніколи не забуду всього того доброго, що ви для мене зробили,— ви та Джаспер, і цей зайвий доказ особливої до мене уваги я теж пам’ятатиму. Візьміть ось від мене на пам’ять оцю срібну шпильку — хай вона нагадує вам про те, що я зобов’язана вам своїм життям або ж свободою.

— А навіщо вона мені, і що я нею застібатиму, Мейбл? — розгублено запитав мисливець, тримаючи просту прикрасу в руці.— Адже я не ношу ні пряжок, ні ґудзиків, а тільки паски з міцних оленячих шкур. Воно гарне для ока, але куди гарніше виглядає на тому місці, де було раніше, аніж десь на мені.

— А ви застебніть нею комір вашої мисливської сорочки, і вона буде саме на своєму місці. Пам’ятайте ж, Слідопите, що це від мене на знак нашої дружби і того, що я ніколи не забуду ні вас, ні тих послуг, які ви мені зробили.

По цьому Мейбл усміхнулася йому на прощання, пурхнула на прибережний пагорб і незабаром зникла з очей за валом форту.