Слідопит, або Суходільне море

Р О З Д І Л XV

Скажи мені, що то за перл такий,

Що й багачі купить не можуть,

Що горді мудреці і брать не хочуть,

А безталанні бідаки шукають,

Знаходячи в самих собі?

Скажи, й узнаєш, що воно є правда.

Каупер. «Третя загадка»

Зустріч з індіянином та його дружиною анітрохи не здивувала більшості присутніх на палубі. Проте в Мейбл і всіх тих, що знали, в який спосіб індіанський вождь покинув тоді Кепа та його супутників, поява ця ви кликала одностайну підозру, яку, однак, набагато легше було відчувати, ніж довести її обґрунтованість. Тому-то Слідопит, що один тільки й володів мовою полонених,— а їх інакше; тепер і не можна було розглядати,— відвів Гостру Стрілу вбік і мав з ним довгу розмову з приводу того, чого він утік тоді від них та де він після того був і що робив. Тускарора байдуже вислуховував кожне запитання і з такою ж байдужістю, притаманною індіянам, відповідав на них. Свою втечу він пояснив досить просто і, здавалося, досить переконливо. Коли він, мовляв, побачив, що ірокези відкрили їхню схованку, він, природно, подумав перш за все про власну безпеку, і тому втік і сховався в лісі, бо знав, що того, хто не втече, чекає смерть на місці. Одним словом, він утік від них, рятуючи свою шкуру.

— Це добре,— відповів Слідопит, удаючи, ніби повірив його поясненням.— Мій брат поступив розважливо, але ж за ним пішла і його дружина?

— А хіба дружини блідочолих не йдуть за своїми чоловіками? Невже Слідопит не озирнувся б назад, щоб подивитися, чи йде за ним та, котру він кохає?

Ці останні слова були звернені до Слідопита саме в ту хвилину, коли душа його була найдужче схильна піддатися їхньому впливові, бо образ Мейбл, лагідної та вірної, заполонив усі його помисли. І тускарора інстинктивно відчув, що його виправдання переконали Слідопита, хоч і не здогадувався чому; він стояв, зовні спокійний, і з гідністю чекав інших запитань.

— Що ж, це цілком природно, і з цим не можна не погодитися,— відповів йому непомітно для себе по-англійському Слідопит, переходячи з однієї мови на іншу, залежно від почуттів та характеру вислову.— Це цілком можливо п цілком природно. Дружина таки піде за чоловіком, якому поклялася у вірності, а чоловік і дружина — то одна плоть. Мейбл, певне, теж пішла б за сержантом, якби він опинився у такому становищі і змушений був так відступати; нема жодного сумніву, що така щиросерда дівчина пішла б також і за своїм чоловіком. Твої слова чесні, приємні для вух і, здається, правдиві, тускароро. Тільки чому це мій брат не повертався так довго до форту?.. Його друзі не раз думали про нього, але так і не дочекалися його.

— Якщо олениця біжить за оленем, то чому б оленеві не бігти за оленицею? — посміхаючись, відповів тускарора й багатозначно поклав своєму допитувачеві пальця на плече.— Дружина Гострої Стріли пішла за своїм чоловіком, тож цілком правильно, що Гостра Стріла пішов за своєю дружиною. Вона заблукала, і її примусили готувати їжу в чужім вігвамі.

— Я зрозумів тебе, тускароро. Дружина потрапила в руки мінгів, і ти, напевно, шукав її сліди?.

— Слідопит бачить причину так добре, як він бачить мох на деревах. Це дійсно так і було.

— А давно ти визволив дружину і, яким чином це тобі пощастило зробити?

— Два сонця тому. Червнева Роса ту ж мить і втекла, як чоловік шепнув їй про стежку.

— Так, так, все це схоже на чисту правду,— так і мало було бути між подружжям. Але скажи, тускароро, як це ти добув пірогу і чому ти поплив до річки Святого Лаврентія, а не до залоги?

— Гостра Стріла знає, де — його, а де — чуже. Ця пірога — моя, я знайшов її на березі біля форту.

«Теж схоже на правду: адже човен повинен же комусь належати, а індіянин ніколи не обмине того, що погано лежить. Одне тільки дивно: як це ми могли не помітити ні його самого, ані його дружини: адже пірога повинна була вийти з річки раніше нас».

Ледве ця думка промайнула в голові провідника, він тут-таки звернувся з запитанням до індіянина, на яке той відповів так:

— Слідопит знає, що воїнові іноді буває соромно. Батько міг би запитати про свою дочку, а що я відповів би на це сержантові? Тому я послав Червневу Росу по пірогу, і ніхто не здибав моєї дружини, а тускарорській жінці не вільно встрявати в розмову з чужим чоловіком.

Все це теж здавалося досить правдоподібним і відповідало характерові та звичаям індіян. Як було заведено, Гостра Стріла отримав половину платні за супровід Кепа та, Мейбл ще до того, як вони вийшли на Могаук, і те, що вій зараз мовчав за решту платні, теж ніби було доказом його добропорядності й поваги до прав кожної сторони, в чому моральні якості індіян не поступаються моральним якостям білих. Отож, з погляду провідника, Гостра Стріла поводився й тут чемно і пристойно, хоча, як на нього самого та з його щирістю, то він скорше пішов би був до сержанта й розповів усю правду. Але, бувши добре обізнаний з натурою індіян, він не вбачав нічого незвичайного в тому, як повівся Гостра Стріла.

— Твої слова, Гостра Стріло, течуть, як вода з гір,— відповів Слідопит після короткого роздуму,— і я вбачаю в них правду. Ти вчинив так, як на твоєму місці вчинив би кожен червоношкірий, хоча навряд чи так вчинив би блідочолий. Ти, певне, боявся побачити батька дівчини в горі?

Гостра Стріла мовчки схилився, ніби на знак згоди.

— Ще одне хай скаже мені брат мій,— продовжував Слідопит,— і тоді між його вігвамом та міцним будинком інгіза більше не буде хмари. Якщо мій брат розвіє цей туман, друзі дивитимуться на нього, як він сяде біля свого багаття, і він побачить, коли вони відкладуть набік свою зброю і забудуть, що вони воїни. Чому ніс піроги Гострої Стріли дивився на Святого Лаврентія, де, крім ворогів, нікого нема?

— А чому Слідопит та його друзі дивилися туди ж? — спокійно запитав тускарора.— Тускарорі можна теж дивитися в той бік, куди дивиться інгіз.

— Ну, якщо казати правду, Гостра Стріло, то ми тут ніби в розвідці... Тобто, я хочу сказати, плаваємо; іншими словами — несемо королівську службу, і ми тут по праву, хоч, може, й не маємо права казати, чого ми саме тут.

— Гостра Стріла побачив великого човна, а він любить дивитися в обличчя Прісній Воді. Він плив увечері до сонця, повертаючись до свого вігваму, але, побачивши, що молодий матрос повертає в інший бік, поплив і собі за ним: адже Прісна Вода й Гостра Стріла вкупі йшли останній раз по сліду.

— Все це, мабуть, таки правда, тускароро, а тому будь нашим гостем. Покуштуєш з нами оленини, а потім кожен попливе своїм шляхом. Сонце сідає за спиною, і кожен з нас пливе швидко, і мій брат може запливти далеко від того місця, куди йому треба, якщо не поверне вчасно назад.

Тепер Слідопит підійшов до своїх і переказав їм усе те, що вивідав у індіянина. Сам він ніби й схильний був вірити Гострій Стрілі, але разом з тим вважав за потрібне вжити й запобіжних заходів проти людини, до якої він відчував неприязнь. Проте його слухачі (окрім Джаспера) були набагато менше схильні вірити поясненням Гострої Стріли.

— Цього молодчика треба негайно закувати в кайдани, шуряче!— запропонував Кеп, щойно Слідопит закінчив свою розповідь.— Ми повинні одразу ж передати його в руки поліційного інспектора, якщо у вас взагалі такі бувають па прісній воді, і в першому ж порту віддати його в руки військового суду!

— Я вважаю за найдоцільніше затримати цього чолов’ягу,— сказав сержант,— а в кайданах нема потреби, доки він у нас на палубі. Вранці ж розберемося з ним.

Затим покликали Гостру Стрілу й оголосили йому остаточне рішення. Індіянин вислухав його понуро й без жодних заперечень. Навіть більше того: він сприйняв свій вирок зі спокоєм і гідністю — так, як це взагалі притаманно хіба американським індіянам. Стоячи осторонь, він тільки уважно, але спокій по стежив за тим, що відбувалося на палубі.

Тим часом Джаспер повернув тендера, знову надулися вітрила, і «Вітрогон» рушив своїм курсом далі.

Наближався час вахти, коли всі звичайно розходяться спати. На палубі, окрім Кепа, сержанта й Джаспера з двома його підручними матросами, вже нікого не зосталося. Тут-таки неподалік стояли й обоє індіян — гордий і зосереджений Гостра Стріла, а поруч нього — його затуркана, рабськи покірлива, як і всі індіянки, дружина.

— Для твоєї дружини, Гостра Стріло, знайдеться місце там, унизу, де за неї потурбується моя дочка,— привітно сказав сержант, який теж добре хотів спати і зібрався вже йти до своєї каюти.— А ти можеш собі постелити он той парус і лягти на ньому.

— Дякую моєму батькові. Тускарори не бідні. Жінка дістане з піроги мої ковдри.

— Як хочеш, друже! Ми вирішили за потрібне затримати тебе, але ми не маємо наміру садовити тебе під арешт чи погано поводитися з тобою. Пошли свою скво за ковдрами та й сам можеш зійти за нею і подати сюди весла. А щоб наші дрімайла, Прісна Водо, тут, бува, чого не прогавили,— зовсім притишеним голосом звернувся до Джаспера сержант,— не завадило б заховати подалі його весла.

Джаспер погодився. Тим часом Гостра Стріла з дружиною, і в думці не маючи, як здавалося, чинити будь-який опір, мовчки скорилися сержантовому розпорядженню й залізли в пірогу. Там індіянин заходився за щось сердито гримати на свою дружину, а вона мовчки й покірливо намагалася негайно виправити помилку, якої допустилася, і, відклавши вбік ковдру, яку дістала, натомість шукала другу — ту, котра потрібніша була її тиранові.

— Ну, годі-бо вже, давай руку, Гостра Стріло,— підганяв індіянина сержант, невдоволений з того, що вони так довго вовтузяться, коли йому саме хочеться спати.— Вже пізній час, а в нас, військових, є така річ, як ранкова зоря,— ми рано встаємо і рано лягаємо.

— Гостра Стріла вже йде,— промовив тускарора й ступив у самий ніс піроги.

Умить ударом гострого ножа він перетяв трос, яким трималася на буксирі пірога, і тендер пішов далі, лишивши позаду легенького човника, який одразу ж притишив хід, а потім майже закляк на місці. Все це відбулося так зненацька і так несподівано, що, перш ніж сержант отямився, пірога вже була на добрих чверть ліги позаду, а коли він здійняв тривогу, індіяни були вже зовсім далеко.

— Круто під вітер! — скомандував стерновому Джаспер, сам натягуючи клівер, і на тендері, який швидко повертався носом до вітру, відпливаючи на добру сотню ярдів убік від курсу, раптом затріпотіли вітрила, коли, як кажуть матроси, вітер вдарив у лоб. І хоча це робилося швидко й спритно, та ще швидше й меткіше діяв тускарора: він орудував веслом з майстерністю, що виказувала неабияку обізнаність зі справою, а до того ще й дружина допомагала йому, і пірога просто шугала по хвилях. Індіянин тримався під вітром, пильнуючи південно-західного напрямку, саме по прямій на середині віддалі між тендером і берегом, щоб можна було звернути проти вітру, якщо тендер змінить галс. Та хоч як спішив «Вітрогон» доганяти пірогу, Джаспер хутко зрозумів, що доведеться лягати в дрейф, в іншому разі буде неймовірно велике збочення з курсу. Через дві хвилини стерно крутнули ліворуч і суденце заколихалося в дрейфі, з якого легше було взяти інший галс.

— Все одно втече, — сказав Джаспер, умить визначивши відносне положення тендера й піроги.— Підступний негідник гребе напроти вітру, і «Вітрогонові» не наздогнати його.

— А в нас є пірога! — з юнацьким запалом вигукнув сержант, готовий кинутися навздогін.— Давайте її на воду і гайда за ними!

— Все це даремно! Якби Слідопит був на палубі, то, може, ще вийшло б що, а так — усе пропало. Доки спустимо пірогу, пройде ще три-чотири хвилини, а Гострій Стрілі, щоб утекти, більше часу й не треба.

І Кеп, і сержант бачили, що Джаспер має слушність, це зрозумів би навіть і той, хто нічогісінько не тямить у всіх цих справах, бо до берега лишалося, либонь, менш як півмилі, а пірога вже підходила до прибережної тіні. Ясно було, що вона досягне берега раніше, ніж її переслідувачі встигнуть пропливти половину цієї віддалі. Правда, вони могли захопити саму пірогу, але то була б не хтозна-яка перемога, бо навіть якщо пірога й залишиться у Гострої Стріли, він навряд чи відважиться показатися з нею на озері: адже тепер йому буде набагато безпечніше, хоча, безумовно, й важче, діставатися лісом на той бік. Стерно переклали знову праворуч, і «Вітрогон», круто повернувшись, пішов, ніби діючи інстинктивно, іншим галсом. Весь цей маневр Джаспер провів без жодного слова, бо його підручні так добре знали свої обов’язки, що діяли, мов заведені механізми. Тим часом Кеп, доки відбувалися всі ці маневри, взяв сержанта за ґудзик і повів його до дверей каюти, де їх ніхто не міг підслухати, і став викладати йому свої міркування.

— Слухай-но сюди, шуряче,— промовив він, зловісно насупившись,— це діло треба добре і з усіх боків обмізкувати.

— Життя солдата, любий шуряче, постійно вимагає мізкувати добре,— відказав сержант.— Якби ми тут, на кордоні, нехтували цим, з нас, мабуть, давно вже поздирали б скальпи.

— Хоч як би воно було, а я розглядаю захоплення Гострої Стріли, як одну «обставину», а втечу його — як іншу. Відповідальний за них лише цей Джаспер — Прісна Вода.

— Це таки й справді два докази, шуряче, тільки зовсім різні докази, бо якщо втеча індіянина свідчить проти Джаспера, то захоплення його — говорить саме на його користь.

— Ні, ні! Ці два докази зовсім не суперечать один одному: це не дві різні речі. Як хочеш послухатися ради старого моряка, сержанте, то, не гаючи жодної миті, вживай, доки не пізно, усіх необхідних заходів задля безпеки судна і тих, що на борту. Тендер зараз дає аж шість вузлів, а віддалі на цій сажавці такі мізерні, що незчуєшся, як до ранку ще опинишся у французькім порту, а до вечора — у французькій в’язниці.

— Чого доброго, може бути й так. А що ти радиш мені робити, шуряче?

— Як на мою думку, тобі слід цього Прісну Воду негайно заарештувати й посадити в трюм під варту, а командування тендером передати мені. Все це у твоїй владі, тому що судно належить армії, а ти командир армійського підрозділу на борту.

Сержант Дангем більше години роздумував над цією пропозицією, бо такої вже був він вдачі — довго й глибоко обмірковував свої рішення, а, прийнявши їх, діяв швидко й рішуче. Маючи своїм службовим обов’язком постійно перевіряти, як відбувають наряди солдати залоги, сержант хоч-не-хоч вивчив характер кожного з них, у тім числі й Джаспера, про якого він завжди був високої думки. Та підступна отрута підозри, що вже отруїла його душу, і страх перед інтригами французів, до того ж іще підігрітий старшим начальником, зробили свою справу; тож не дивно, що під враженням цієї глибокої недовіри, яка, здавалося тепер сержантові, ґрунтувалася на незаперечних доказах і фактах, досьогоднішня висока думка про багаторічну бездоганну службу Джаспера щезла вмить. У такому непевному душевному стані сержант вирішив звернутися за порадою до квартирмейстера, що хоч і не був тепер начальником над ним, але з думкою його, як старшого по чину, він мав усе-таки рахуватися. Цей збіг обставин навряд чи був щасливий, бо людині, котра сумнівається у виборі свого рішення, довелося радитися з тим, хто, щоб завоювати її прихильність, обов’язково погодиться з її думкою. Не на користь безсторонньому вирішенню цієї серйозної справи було й те, що її виклав поручникові не сам сержант, а Кеп. До того ж запопадливий старий мореплавець не пропустив при цьому нагоди натякнути своєму слухачеві, на чиєму боці він хотів би бачити квартирмейстера. А поручник М’юр був досить чемний, тому навіть коли б він справді сумнівався в Джасперовій вині, то все одно погодився б із дядьком та з батьком дівчини, руки якої він сподівався добитися. Зваживши ще на те, як були викладені факти, М’юр цілком серйозно схилився до того, щоб командування «Вітрогоном» тимчасово передати Кепові і в цей спосіб попередити можливість зради. Ця М’юрова думка остаточно переконала сержанта у своєму рішенні, яке він і заходився негайно здійснювати.

Не вдаючись до будь-яких пояснень, сержант Дангем просто заявив Джасперові, що визнав за потрібне позбавити його тимчасово командування тендером, передавши судно своєму шурякові. На мимовільний і закономірний подив Джаспера сержант спокійно зауважив, що військова служба часто вимагає таємниць і що, мовляв, становище в цю мить робить цей захід необхідним. Хоч подив Джаспера від цього пояснення й не зменшився, тим більше, що сержант завбачливо й уміло приховав свої підозри, проте молодий капітан, звиклий до військової дисципліни, мовчки скорився наказові й сам оголосив своєму маленькому екіпажові, щоб він до подальших розпоряджень слухався і виконував усі накази Кепа. Та коли Джасперові було оголошено, що разом з ним також усувається й відсилається до каюти і його помічник, якого за великий досвід роботи на озері називали лоцманом, він аж на лиці змінився від такої тяжкої образи. Щоправда, хлопець так швидко оволодів собою, що навіть підозріливий Кеп не зміг добрати, що мав означати його вираз обличчя. Одначе, як це завжди буває під впливом сліпої підозри, Кеп і цей факт негайно витлумачив у гірший бік.

Щойно Джаспер та лоцман зайшли до каюти, вартовий, якого поставили біля люка, одержав таємний наказ не зводити з них очей і нізащо не випускати на палубу ні вдвох, ні поодинці, а коли б вони спробували вийти — негайно перегородити їм дорогу й покликати старшого по палубі. Ці запобіжні заходи, одначе, виявилися зайвими, бо Джаспер та його помічник мовчки попадали на сінники й не вставали до самого ранку.

— Ну, а зараз, сержанте,— промовив Кеп, відчувши себе хазяїном на палубі,— скажи мені, будь-ласка, куди і як я повинен пливти, щоб не збитися з нашого курсу.

— А думаєш, я знаю, шуряче,— відповів неабияк спантеличений цим запитанням сержант Дангем.— Ми повинні пливти таким курсом, щоб якнайшвидше дістатися до гавані на одному з Тисячі Островів, де ми висадимося, змінимо залогу й одержимо вказівки щодо наших подальших дій. Ось так, майже слово в слово, зазначено і в писаній нам інструкції.

— Ну, а ти можеш хоч приблизно накидати це на карті або нанести на неї хоч які-небудь точки та віддалі, щоб я бачив, куди тепер пливти далі?

— Наскільки я пам’ятаю, Джаспер, здається, ніколи такими речами не користувався, а плив просто так.

— Як, зовсім без морської карти, сержанте?!

— У них не те що карти, а навіть поганого пера нема, щоб надряпати сякий-такий маршрут. Наші матроси споконвіку плавають по цьому озеру без жодних карт.

— Це ж казна-що! Справжнісінькі тобі дикуни! Невже ти гадаєш, сержанте Дангеме, що я можу знайти якийсь там острів серед цілої тисячі йому подібних, не знаючи ні його назви, ні де він лежить, ні навіть у якому напрямку до нього пливти або хоча б на якій відстані він лежить?

— Щодо його назви, шуряче Кепе, то можеш нас не звинувачувати, бо жоден з Тисячі Островів її ще не має, отже через це ніякої помилки вийти не може. А щодо місця його розташування, то я теж нічогісінько тобі не скажу, бо й сам за все життя жодного разу там не був; та, по-моєму, це не так уже й важливо: аби нам тільки самі острови знайти. От хіба, може, хтось із команди знає туди дорогу.

— Стривай, стривай, сержанте!.. Не квапся, будь ласкав, сержанте Дангеме! Якщо вже я маю командувати цим кораблем, то, з твого дозволу, я командуватиму ним сам і обійдуся без військової ради з якимось там коком чи юнгою! Капітан — це все ж таки капітан, і він мусить мати свою думку, хай вона буде навіть хибна. Ти, брат, сам зуби з’їв па службі і тому розумієш не гірше мене, що краще командирові йти хибним курсом, ніж взагалі нікуди не йти. Сам перший лорд-адмірал втратив би авторитет навіть в очах команди свого ялика, якби кожен раз став питатися у стернового, як йому підпливти до берега. Ні, сер, якщо вже мені випало йти на дно, то я піду на дно, але, сто чортів йому в пельку, піду по-морському, з музикою!

— А я, шуряче, ні в яке інше місце йти не хочу, окрім того поста на Тисячі Островів, куди ми оце пливемо.

— Годі, годі-бо, сержанте! Ніж іти безпорадно питатися дороги в кожного матроса чи й будь-кого, крім хіба що палубного офіцера, то краще обнишпорю кожен з цих Тисячі Островів, доки знайду потрібного нам. А зрештою, можна випитати в них що треба, зовсім не виказуючи свого невігластва. Дай я з цими простаками зараз так побалакаю, що вони мені викладуть чисто все, що знають, та ще й баки їм заб’ю так, що вони подумають, ніби я ділюся з ними своїм величезним досвідом. Хіба ми на морі не дивимося, бувало, в зорову трубу, коли довкола нема на що й глянути, або хіба не кидаємо лота задовго до того, як він зможе дістати дна. Та й ви, піхота, либонь, теж знаєте, що найліпший спосіб вивідати щось — це удати, ніби тобі вже все відомо. Свої перші-в житті два рейси я плавав із капітаном, який саме таким чином і вивуджував відомості, потрібні для керування .кораблем, тож іноді це має сенс.

— Я зараз з усього бачу, що ми йдемо вірним курсом,— відповів йому сержант,— а от через пару годин минатимемо косу, і там треба особливо пильнувати.

— А дай-но, шуряче, я звернуся он до того, що біля стерна, і ти побачиш, як я за хвилину-другу вивуджу з нього всі потрібні нам відомості.

Кеп із сержантом пройшлися по кормі й зупинилися біля стернового. Старий моряк, удавши з себе безтурботного і самовпевненого, звернувся до матроса ніби між іншим, але з виразно поблажливим тоном, яким іноді капітан вшановує свого улюбленця-підлеглого.

— Гарний повіває вітерець, правда, хлопче? У вас тут, звичайно, щоночі такий тягне з берега?

— В цю пору — щоночі, сер! — відказав матрос, доторкнувшись рукою до кашкета на знак поваги до нового капітана і родича сержанта Дангема.

— Так само, сподіваюся, й на Тисячі Островів? Вітер, напевно, не зміниться й там, хоч там зусібіч земля.

— Далі на схід, сер, вітер, мабуть, зміниться, бо не буде підвівати з берега.

— Ти диви, он вона яка, ця прісна вода! У ній завжди щось та знайдеться протиприродне. А от серед островів Вест-Індії можна ніколи не сумніватися, що вітер буде і з берега, і з моря. Там у цьому відношенні нема ніякої різниці, а, тут, на цій сажавці, воно, звісно, по-іншому. Ти, друже, певне, всі ходи й виходи вже знаєш на цих Тисячі Островах?

— Бог з вами, що ви, добродію Кепе! Про них не те що хтось десь щось знає, а ніхто і ніде нічого не знає. Перед ними розводять руками навіть найдосвідченіші моряки Онтаріо, а ми навіть назв їхніх не знаємо. Більшість із них взагалі ніколи не мали назв, мов ті немовлята, що нехрещені повмирали.

— А ти що, може, католик? — суворо запитав його сержант.

— Ні, сер, я собі байдужник щодо віри і ніколи не чіпаю того, що мене особисто не зачіпає.

— Гм! Байдужник! Либонь, ще якась нова секта, котрих тут стільки позаводилося! — невдоволено буркнув Дангем, дід якого був квакером^[88], батько — пресвітеріанцем^[89], а він сам, вступивши до армії, пристав до англіканської церкви^[90].

— Гаразд, Джеку,— знову продовжував Кеп,— тебе ж, здається, звуть Джек?

— Ні, сер, я звуся Роберт.

— Ах, так, Роберт... Але то майже те саме, що й Джек чи Боб... Не вельми яка різниця. Так от, Бобе, там, куди ми пливемо, правда ж, гарна якірна стоянка?

— Бог з вами, що ви, сер! Мені про неї відомо не більше, ніж якому-небудь індіянинові з племені могауків а чи першому-ліпшому воякові з п’ятдесят п’ятого полку.

— А хіба ви там ніколи не ставали на якір?

— Ніколи, сер. Капітан Прісна Вода завжди пристає прямо до берега.

— Але, підпливаючи до міста, ви, як і годиться, змазуєте лот салом, перш ніж опустити його на дно^[91]?

— Пхе, яке там сало і яке там місто! Бог з вами, добродію Кепе, там міста не більше, ніж у вас на підборідді, а сала — в половину менше.

Сержант понуро скривився на цей жарт, проте його шуряк цього не помітив.

— Як! Нема ні дзвіниці, ні маяка, ні фортеці?! Ну, а принаймні залога, як це у вас називається, там таки є?

— Запитайте краще сержанта Дангема, сер, якщо хочете знати. Вся тамтешня залога — у нас на борту «Вітрогона».

— Ну, а якою протокою, по-твоєму, Бобе, туди найкраще зайти — тією, що ви заходили востаннє... чи... чи... може, тією, другою?..

— Не скажу, сер: я там ніяких проток не знаю.

— Ти що, брат, мабуть, спиш за стерном, га?

— Не за стерном, сер, а внизу, на своїй койці. Прісна Вода завжди посилає нас униз — і солдатів, і всіх, окрім одного лоцмана; ми взагалі не знаємо туди дороги, так, ніби ніколи там і не бували. Він кожен раз так робить, підходячи до островів і відходячи від них; отож хоч убийте, я нічогісінько не знаю ні про протоку, ні про те, якого курсу держатися, підходячи до островів. Окрім Джаспера та лоцмана, цього ніхто більше не знає.

— Ось тобі й ще одна обставина, сержанте,— промовив Кеп, відводячи свого шуряка вбік.— Тут, здається, і вивудити щось нема з кого, бо тільки візьмешся за вудку, як витягнеш саме невігластво. Як же мені тепер у дідька втрапити до того острова?

— Що й казати, шуряче, легше поставити таке запитання, ніж відповісти, па нього. А не можна це якось вирахувати за законами мореплавської науки? Я, чомусь гадав, що для вас, мореплавців солоних вод, вирішити таку дрібницю взагалі нічого не варт. Мені не раз доводилося читати, як вони відкривали нові острови.

— То все так, шуряче, то все так, однак це відкриття було б найбільшим з усіх, тому що ми відкрили б не просто один острів, а один серед тисячі! Я гадаю, що навіть з моїми старечими очима я все-таки, мабуть, знайшов би зараз на палубі голку, проте я більш ніж сумніваюся, щоб я знайшов її в стіжку сіна.

— Але ж тутешні матроси якимось чином уміють знаходити місце, яке їм треба.

— Якщо я тебе правильно зрозумів, сержанте, то місце розміщення цього поста чи блокгауза тримається під великим секретом?

— Це так; і вживаються усі запобіжні заходи, щоб ворог, бува, не пронюхав, де він міститься.

— І ти ще сподіваєшся, щоб я, людина, яка вперше в житті на цьому озері, міг тобі відшукати його без карти, точного курсу, без даних про відстань, довготу, широту, без лота і навіть — сто чортів йому в пельку — без сала! Дозволь тебе запитати тоді, чи не гадаєш ти часом, що мореплавець водить кораблі за нюхом, наче Слідопитів хорт?

— Ну а все-таки, шуряче, може, якось можна випитати щось у цього хлопця за стерном? Мені чомусь здається, що він не такий уже невіглас, за якого хоче себе видати.

— Гм! То це скидається на ще одну обставину. Вся справа так наповнюється обставинами, що вже не знаєш, на яку ступити і де шукати істини. Але чекай, зараз ми побачимо, що все-таки знає цей молодик.

Кеп із сержантом знову підійшли до стернового, і старий моряк наново почав свої випитування.

— Слухай-но, друже, ти часом не знаєш, на якій широті й довготі лежить цей острів?

— На чому ви сказали, сер?

— Повторюю: на якій широті та на якій довготі або хоч одне з двох, абсолютно байдуже що; мені вже просто цікаво, чого навчають матросів на цій сажавці.

— Я не знаю ні першого, ні другого, сер, мені не доводилося чувати про жодну з речей, котрі ви назвали.

— Що?! Невже ти не знаєш, що таке широта?

— Ні, не доводилось чувати, сер,— вагаючись, відповів той,— хоча, як мені здається, це французька назва верхніх озер...

— Ф’ю-ю-у! — аж присвиснув Кеп і з хрипом, мов через попсовані міхи органа, випустив повітря з легень.— Боже!! Широта — французька назва верхніх озер? Слухай-но, хлопче, може, ти тоді хоч скажеш, що таке довгота?

— Це, здається, я знаю сер. Довгота... п’ять футів шість дюймів — це, за військовим приписом, зріст солдатів гвардії його королівської величності.

— От тобі й довгота, сержанте, чув? Просто як пальцем у небо! Ну, а що таке градуси, мінути й секунди, ти, напевне, вже знаєш?

— Так точно, сер. Ці речі ми знаємо не гірше за моряків солоної води. Градуси — це ступінь міцності віскі, а мінути й секунди — це короткі й довгі лінії лага^[92].

— Прокляття, шуряче Дангеме! Навіть віра, що, як кажуть, здатна гори зрушувати з місць, і та навряд чи допоможе що на цім озері. Тут, брат, можна тільки розвести руками. Ну, гаразд, хлопче, а чи не скажеш ти часом, що означає встановити азимут^[93] визначити відстань і прочитати дані компаса?

— Щодо того, якого ви назвали першим, то боюся, чи скажу що-небудь. А от про відстань всі знають і вимірюють її від пункту до пункту; ну, а щодо компаса, то я в цім заткну за пояс будь-якого адмірала флоту його королівської величності. Що там його читати: норде-норде на іст; норде; норде-іст; норде-істе до істе; істе-норде-істе; істе і до норде; істе...

— Годі, годі вже! А то як будеш такої гнути й далі, то ще виведеш корабель з-під вітру... Тепер для мене, сержанте, цілком ясно,— відводячи вбік свого шуряка, знову притишеним голосом продовжував Кеп,— марно навіть на щось сподіватися від цього телепня, я ще годин дві пропливу цим галсом, потім ляжемо в дрейф і кинемо лот, а тоді вже, залежно від обставин, буде видно, що далі робити.

Сержант, бувши людиною, так би мовити, вельми делікатною, не став проти цього перечити. Час уже був пізній, і вітер, як це завжди буває з настанням ночі, почав поступово спадати. Оскільки на шляху судна ніяких перешкод не передбачалося, то сержант постелив собі вітрило на палубі і незабаром заснув глибоким солдатським сном. Тим часом Кеп безперестанку походжав по палубі, його залізна витримка стала втомі наперекір, і він за цілу ніч навіть очей не склепив.

Коли сержант Дангем прокинувся, надворі був уже білий день. Схопившись на ноги й озирнувшись навкруги, він був так вражений навколишнім, що мимоволі скрикнув од подиву — мабуть, гучніше навіть, ніж йому, людині з командирською витримкою, личило б. Ще б пак, адже погода зовсім змінилася: з усіх боків накочувався туман, і видимість по горизонту не сягала й півмилі; озеро шаліло й пінилося, а «Вітрогон» лежав у дрейфі. Коротенький звіт шуряка відкрив сержантові таємницю всіх цих великих і раптових відмін.

За словами Кепа, біля півночі вітер змінився штилем — саме коли він думав лягати в дрейф, щоб кинути лот, бо вдалині вже бовваніли острови. О першій ночі раптом знявся північно-східний вітер і пішов дощ, і Кеп узяв курс на норд-вест, пам’ятаючи, що нью-йоркський берег лежить на протилежному боці. О пів на другу він спустив стаксель^[94], зарифував грот^[95] і зняв з клівера бонет^[96]. О другій він змушений був витягти другий кормовий риф, а о пів на третю — інші рифи й лягти в дрейф.

— Не можу нарікати, сержанте: судно тримається добре,— додав старий моряк,— але вітер дме з силою вистріленого гарматою ядра вагою в сорок два фунти! Я й гадки не мав, що на цій прісноводій сажавці бувають такі шторми, хоч я їх, коли правду казати, боюся рівно стільки, як торішнього снігу, тим більше, що озеро тільки зараз і має свій більш-менш природний вигляд, а якби ще,— тут він з відразою сплюнув воду, яку плеснув йому в рот шквал, що налетів на корабель,— а якби ще ця триклята юшка мала присмак солі, то вже було б і зовсім непогано...

— А давно ти вже йдеш цим курсом, шуряче? — насторожено запитав розсудливий сержант.— І з якою швидкістю ми йдемо?

— Йдемо ми вже десь годин дві, а то й три, і перші дві години тендер летів; як розгнузданий кінь. О, слава богу, тепер ми на широкім просторі. А то, правду кажучи, мені від того сусідства островів було якось маркітно, хоч вони й лежали за вітром; я сам став біля стерна й відвів тендер на лігу^[97], а то й дві вбік. Тепер можу заприсягтися, що вони у нас під вітром! Я кажу «під вітром», хоч іноді й бажано бути в острова, ба навіть і в десятка островів, за вітром; та коли їх ціла тисяча, то найкраще негайно ухилитися й шмигнути повз їх за вітром. Ні, ні... он вони десь там ховаються у мряці... І хай собі там лежать; Чарльзові Кепу нема до них діла!

— Звідси не більше п’яти-шести ліг до північного берега, шуряче, а наскільки мені відомо, там є простора бухта; може б, усе-таки запитати у когось з екіпажу поради, що його тепер далі робити, або просто покликати Джаспера — Прісну Воду, щоб він відвів нас назад до Освего? Адже за такого вітру, та ще просто в лоб, нічого й гадати дістатися до поста.

— Цього, сержанте, не можна робити, принаймні з кількох, серйозних професійних причин. По-перше, капітанові не личить признаватися, що він не знає, куди пливти, бо це розвалило б дисципліну. Я розумію, шуряче, чого ти хитаєш головою, але ти мусиш знати: ніщо так не підриває дисципліни, як признання командира у своїй необізнаності... Я знав одного капітана, який цілий тиждень плив невірним курсом, але не признався команді про свою помилку, і ти навіть уявити не можеш, якої шани він зажив у матросів саме завдяки тому, що вони не зрозуміли його помилки.

— Може, на солоній воді це й можна собі дозволити, шуряче Кепе, а от на прісній — навряд. Я швидше Джаспера випущу з-під арешту, ніж погоджуся, щоб мене з усією командою викинуло на канадський берег.

— І відразу ж опинитися на фронтенацькому рейді! Ні, шуряче, «Вітрогон» у надійних руках, він лише тепер трохи навчиться справжнього мореплавного мистецтва. Ми зараз на широкім просторі, і хіба тільки божевільному спало б на думку підходити в такий шторм до берега. Я сам стоятиму на ^:всіх вахтах, і нам жодна небезпека, окрім тих; що можливі при дрейфі, не страшна; а на такому низенькому судні, як це, коли постійно міняти галс, можна взагалі нічого не боятися. Отож покладися, сержанте, на мене, і я ручуся тобі іменем Чарльза Кепа, що все буде гаразд.

Сержант Дангем змушений був поступитися. Надто вже він покладався на мореплавський досвід свого родича й плекав надії, що той по-справжньому візьметься за діло й цілком виправдає виявлене йому довір’я. З другого боку, недовіра, як і любов, підсилюється, коли її живити постійними здогадами, а сержант до того боявся зради, що йому було байдуже, на кого звірити долю екіпажу,— тільки не на Джаспера. Справедливості ради мусимо вказати ще на одну важливу обставину. Йому, людині в скромному чині сержанта, майор доручив справу, якою належало керувати лише офіцерові, що викликало неабияке невдоволення серед молодших офіцерів залоги. Тому Дангем розумів, що повернутися назад, навіть не досягши поста, означало б провалити операцію, і за це йому довелося б дорого розплачуватися; першим покаранням було б негайне призначення на його місце іншого — вищого рангом.