Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XX

Руїнами йдучи, я під ногами

Єдиний пагін ружі вздрів.

Спинався він до сонця пелюстками,

Де сад колись розкішний цвів.

Кемпбелл, «На відвідини Ерджиршіру»

Мейбл прокинулася серед білого дня, коли сонце вже підбилося високо. Сон її був спокійний і глибокий, тому що вона звечора лягла з усвідомленням виконаного перед батьком обов’язку та й добре-таки натомилася. Спала ж вона так міцно, що навіть не чула всього того шарварку, який зчинився вдосвіта, коли загін лаштувався в дорогу. Зіскочивши з постелі й хутко вдягнувшись, дівчина невдовзі вже стояла на галявині, глибоко вдихаючи запашне ранкове повітря. Тут вона вперше не тільки була вражена своєрідністю довколишньої краси, але й до глибини душі відчула свою самотність. Стояв один з тих чудових осінніх днів, на які такий щедрий місцевий клімат, хоча його тут чомусь більше ганять, ніж хвалять, попри його заспокійливу та цілющу дію. Від цього краще почувалася й Мейбл, у якої так тяжко було тепер на серці — гадалося: від думок про батька, що наражався на великі небезпеки і що його вона тепер, коли між ними зникла відчуженість, так гаряче любила.

Їй здавалося, що на острові тепер не було жодної живої душі, хоча ще звечора в метушні прибуття й висадки здавалося, ніби тут вирує життя, від якого тепер не лишилося ніяких ознак, і наша героїня довго оглядалася довкола, сподіваючись знайти хоча б одну людину, щоб відігнати гнітюче почуття самотності. Потім, зрештою, вона таки побачила всіх, що зосталися на острові, довкола табірного багаття. Помітивши там і свого дядька, дівчина заспокоїлася і з цікавістю новоприбулої продовжувала далі розглядати нову для себе місцину. Крім Кепа та квартирмейстера, коло багаття були ще капрал, усі три вояки та солдатка, що стала за куховарку. Всі хатини стояли пусткою, а присадкуватий баштоподібний верх блокгауза мальовничо здіймався над кучерявим чагарником, який до самої половини заступав будівлю. Сонце латками освітлювало’ галявину, а над головою, на тлі бездонного блакитного неба, нависало зелене листяне шатро. На небі не було й хмаринки, і Мейбл потай у своїй душі сприйняла це за призвістку миру й безпеки.

Побачивши, що всі зайняті таким важливим для людини ділом, як сніданок, Мейбл непомітно прослизнула аж у кінець острівця, де за чагарниками та деревами зовсім сховалася з виду. Підійшовши до самісінького краю берега, вона порозхиляла навислі над водою кущі й задивилася, як одна по одній накочувалися й хлюпали в берег маленькі хвильки — слабенький відгомін великого збурення, що колихало озеро за яких п’ятдесят миль звідси. Перед нею всюди були картини, що милували око своєю красою, і наша героїня, жваво відгукуючись па все прекрасне, негайно визначила наймальовничіші місця краєвиду. Вона милувалася ними, проглядаючи вузькі прогалини поміж островами, і була перекопана, що досі піде не бачила чогось прекраснішого.

Милуючись отак мальовничим берегом найближчого острівця, що лежав, може, ярдів сто завдальшки, Мейбл раптом жахнулася: їй здалося, ніби якраз напроти, в кущах, які щільно оперізували острівець, ворухнулася людська постать. Хоч відстань до того берега була не така вже й мала, і дівчині, звісна річ, це могло й примаритися, тим більше, що всі її думки в ту мить були зосереджені на іншому, їй одначе здавалося, що вона не помилилася. Добре знаючи, що приналежність до жіночої статі не рятує її від кулі ірокеза, Мейбл мимохіть відсахнулася, маскуючи себе якомога щільніше галуззям і разом з тим не відриваючи погляду від підозрілого місця. Прочекавши даремно деякий час, вона вже вирішила була залишити свій спостережний пост і побігти розповісти дядькові про свої підозри, як раптом звідти хтось підняв над чагарником довгу вільхову гілку і ніби з дружнім наміром замахав до неї. Можна собі уявити, як це стривожило пашу героїню, необізнану із звичаями прикордонної війни; проте вона розуміла, що необхідно будь-що зберегти цілковите самовладання і діяти спокійно й обачно.

Такою вже була одна з особливостей життя перед лицем небезпек, на які постійно наражалися поселенці американських кордонів, що жінки тут нерідко виявляли моральні якості, неймовірні за інших обставин навіть для них самих. А Мейбл добре знала, як люблять колоністи описувати у своїх розповідях цілковите самовладання, мужність та високий моральний дух, показані їхніми дружинами та сестрами у надзвичайно скрутних становищах. Ці розповіді пробуджували тоді в пій бажання й собі побувати в подібних ситуаціях, і в цю мить їй спало на думку, що це і є та хвилина, коли вона може показати, на що здатна дочка сержанта Дангема. Помахи гілкою, як їй здавалося, робилися з миролюбними намірами, тому, якусь мить повагавшись, вона й собі відчахнула гілочку, прикріпила її до дубця і, просунувши в просвіт між галуззям, зробила те ж саме у відповідь, намагаючись по змозі наслідувати манеру помахів з того берега.

Ця розмова на мигах тривала, може, хвилин дві-три, а потім галуззя по той бік обережно розсунулося і в просвіті з’явилася голова. Мейбл тільки зиркнула н одразу ж визначила, що це індіянин, точніше — індіянка, а придивившись краще, вона побачила, що то не хто інший, як Червнева Роса, дружина Гострої Стріли. Під час мандрівки до Освего, яку вони робили вкупі, Червона Роса своєю лагідністю, тихою покірливістю та любов’ю до чоловіка завоювала симпатії Мейбл. Раз чи двічі впродовж тієї мандрівки тускарора, як здавалося Мейбл, виявив був до неї надмірну увагу, й тоді її вразило, як Червнева Роса негайно посмутніла й образилася па свого чоловіка. Та Мейбл своєю добротою й турботами відшкодувала їй цей ненавмисне завданий біль, і індіянка дуже прихилилася до неї, тож коли вони розлучилися, паша героїня була глибоко переконана, що в особі Червневої Роси вона втратила друга.

Марне було б гайнувати час, щоб прослідкувати ті шляхи, які породжують в одному людському серці довіру до іншого. Проте саме це почуття й розбуркала молода індіянка у нашій героїні, яка, переконана в тому, що ці незвичайні відвідини робляться для її ж добра, виявила бажання без зволікань вступити в тісніші стосунки. Тому, не вагаючись, вона висунулася з кущів і дуже зраділа, побачивши, що Червнева Роса відповідає їй довір’ям і теж без остраху виходить зі свого схову. Тепер обидві дівчини,— бо саме так можна було назвати й тускарору, яка, незважаючи на заміжжя, була молодша за Мейбл,— відверто обмінялися дружніми привітаннями, а Мейбл навіть кивнула індіянці, щоб підійшла, хоча й сама не знала, яким чином та зможе до неї перейти. Проте Червнева Роса негайно довела, що це їй цілком до снаги, бо, зникнувши на якусь мить, вона відразу ж з’явилася знову, тільки вже у чорній пірозі, ніс якої виткнувся з-за кущів, а решта лишалася у чомусь на зразок прихованого струмка. Мейбл хотіла була махнути їй, щоб пливла до неї, але в ту мить почула громовий голос дядька, що гукав її снідати. Махнувши індіянці, щоб та заховалася назад, Мейбл випурхнула з кущів, метнулася галявою на поклик і невдовзі побачила всю залогу за сніданком; Кепові ж довелося просто постримати свій апетит, щоб гукнути Мейбл. Оцінивши ситуацію, Мейбл тієї ж миті збагнула, що ліпшої нагоди для розмови із Червневою Росою годі й шукати, і, сказавши, ніби ще не готова сідати за стіл, шмигнула назад — у гущавину й подала знак індіянці.

Кмітлива Червнева Роса все зрозуміла; кілька дужих, безгучних помахів веслом — і ніс піроги був у кущах постового острова, а за якусь хвилину Мейбл уже вела індіянку за руку, скрадаючись поміж кущами, до своєї хатини. Як на те, хатина стояла так, що до неї можна було прошмигнути, не потрапивши на очі тим, що сиділи за сніданком. Сяк-так нашвидку пояснивши гості, що їй доведеться трішки побути самій, Мейбл залишила Червневу Росу в своїй кімнаті і, певна, що та не вийде, поки її не покличуть, сама пішла до багаття й підсіла до столу, намагаючись триматися так, ніби нічого не сталося.

— Семеро одного не ждуть, Мейбл!—дорікнув їй дядько, запихаючися смаженою лососиною, бо хоч кулінарне мистецтво тут, на далекому кордоні, може, й було ще далеке від високого, рівня, зате їства були, як правило, чудові.— Семеро одного не ждуть; це добре правило, і воно піднімає соньків до роботи.

— Я не сонько, дядечку: вже з годину я на ногах і оглядаю острів.

— Що там його оглядати, місіс Мейбл,— докинув М’юр,— коли він такий малесенький. Ланді... чи ліпше величатимемо його майором Данкеном у цьому товаристві,— виправився квартирмейстер, зважаючи на капрала та солдатів, хоч ті й сиділи дещо віддалік,— недуже розширив володіння його величності англійського короля, захопивши цей острівець. Мабуть, прибутками та вигодою він саме дорівнює знаменитому острову Санчо^[117] — того самого Санчо, про якого ви, добродію Кепе, безсумнівно читали в години дозвілля, а тим більше — в штиль та коли були вільні від вахти.

— А чого ж, я навіть знаю ту місцину, про яку ви кажете, квартирмейстере; острів Санчо — це кораловий риф, що недавно утворився; до нього пі з якого боку не пристанеш, а темної ночі й у вітер грішній душі краще обійти його десятою дорогою. Цей острів Санчо славиться своїми кокосовими горіхами та гіркою водою.

— Ну, на такому не розобідаєшся,— заперечив М’юр, тільки з поваги до Мейбл стримавши посмішку, яка вже було заворушилася в нього на губах,— а щодо прибутків, то наш острів не перетягне, по-моєму, острова Санчо. І взагалі, добродію Кепе, я вважаю, що в стратегічному відношенні це місце дуже невигідне; у мене таке передчуття, що рано чи пізно тут скоїться якесь лихо.

— Будемо сподіватися, що це станеться не раніше, як ми виконаємо свою місію і підемо звідси,— зауважила Мейбл,— бо у мене зовсім нема бажання вивчати французьку мову.

— Ще добре, якщо французьку, а то, може, й ірокезьку,— докинув М’юр.— Скільки я доводив майору Данкену, що ця місцина для поста не годиться, але ж упертому хоч ти що, а він — своєї. Відверто кажучи, добродію Кепе, мене потягло в цю експедицію перш за все бажання захистити вашу прекрасну небогу й завоювати її прихильність, а по-друге, встановити точні запаси в складах мого інтендантства, щоб потім не було підстав для суперечок, як і скільки було втрачено, коли вони потраплять у руки ворога.

— Невже ви вважаєте наше становище тут аж таким серйозним? — стурбовано запитав Кеп і навіть кинув гризти свій шматок оленини. А треба сказати, що він, на зразок найбільших гурманів, раз по раз сьогодні переходив від риби до м’яса і від м’яса до риби.— Невже над нами нависла така небезпека?

— Не скажу, що так, але й не скажу, що ні. На війні завжди небезпечно, і на передових постах небезпека більша, ніж усередині військового табору. Отож не треба вважати якоюсь несподіванкою, коли тут будь-якої миті з’являться французи.

— Що ж тоді робити, матері його ковінька? Хіба можуть шість чоловіків та дві жінки захистити такий острів, тим більше, якщо нападуть французи, а вони, безумовно, підтягнуть сюди дай боже скільки сил.

— Можете не сумніватися, вони щонайменше в кільканадцять разів переважатимуть нас. Воно, звичайно, можна було б розробити детальний план оборони острова з урахуванням усіх досягнень військової науки; от тільки чи зуміли б ми здійснити його в усіх деталях з наявними у нашому розпорядженні силами. Перш за все слід би виставити загін до берега, щоб він перешкоджав ворогові здійснювати висадку десанту; потім негайно треба б кинути добірний підрозділ у блокгауз, з якого, як із цитаделі, могли б одержувати підмогу відступаючі перед французами інші підрозділи острова; навколо ж цього опорного пункту можна б викопати глибочезний рів, тому що з погляду військового мистецтва було б просто неграмотно, щоб ми допустили ворога до стін блокгауза і дали йому змогу підкласти під них міни. Рогачки затримали б наступ кавалерії, а проти артилерії слід би під прикриттям он того ліска збудувати редути. Крім того, велику роль у сковуванні просування ворога відіграли б сильні групи нальотників, що діяли б із засідок; оці ж хижі, належно обнесені частоколом та обкопані ровами, могли б теж чудово прислужитися справі оборони.

— Ф’ю-ю-у, квартирмейстере! — аж присвиснув Кеп.— А хто ж вам у біса дасть стільки вояків для здійснення такого грандіозного плану?

— Зрозуміло хто — король, добродію Кепе. Він затіяв цю війну, то хай і несе весь її тягар.

— Але ж нас тільки шестеро! Отже ваш плай гарний лише на словах. Що ж, ми вас пошлемо до берега, щоб ви перешкодили висадці десанту; Мейбл налітатиме на ворога з засідки (принаймні язиком); солдатку поставимо проти кавалерії за рогачку; капрал оборонятиме рови й вали навколо цитаделі; три вояки займуть п’ять хиж, а я займу позицію в блокгаузі. Ф’ю-ю-у, гарно ви малюєте, поручнику! Вам би малярем бути, а не у війську служити.

— Ну, я тільки прямо й відверто виклав усе, як воно б мало бути. А що у нас нема потрібних сил для здійснення цього плану, то не я в тім винен, а міністри його величності короля.

— А якщо ворог і справді з’явиться,— не втерпіла й Мейбл, що, пам’ятаючи, яка в неї гостя сидить у хаті, тепер з особливим інтересом прислухалася до розмови,— що нам і справді робити?

— Я радив би, чарівна Мейбл, здійснити той самий маневр, який приніс таку заслужену славу Ксенофонтові^[118].

— Наскільки я дібрала з вашого натяку, ви, здається, маєте на увазі відступ?

— Ваш природжений розум, юна моя леді, точно спровадив вас на мою думку. Я певен, що ваш високошановний батько дав капралові деякі вказівки з приводу того, що робити і як захищатися, коли нападуть французи. Та шановний сержант, хоч він і ваш батько і вояк, рівного якому взагалі чи знайдеш, одначе він не великий лорд Стер чи граф Мальборо^[119]. Я аніскільки не заперечую заслуг сержанта у своєму ділі, але в той же час не схильний і перебільшувати його чесноти, хоч якими б великими вони були, й прирівнювати його до тих, хто, може, й не набагато, але все-таки вищий за нього рангом. Сержант Дангем, віддаючи ці розпорядження, радився скорше зі своїм серцем, аніж зі своїм розумом, а якщо форт упаде, винен буде той, хто його тут поставив, а не той, хто його захищав. І хоч яке було б рішення захисників, добрий командир, на випадок висадки французів та їхніх союзників, завжди повинен передбачати й можливість відступу. Тому я радив би добродієві Кепу, адміралові нашого флоту, держати напоготові шлюпку, щоб у разі скрути можна було евакуюватися звідси. На залишеному для нас човні велике вітрило, і якщо його підвести ось сюди й замаскувати за тими он кущами, то можна буде зручно й швидко зійти на борт і відпливти. Як ви й самі, чарівна Мейбл, напевне, згодитеся, звідси до протоки між двома найближчими островами щонайбільше ярдів п’ятдесят, і досить лише туди допливти, як нас уже не видко буде тим, що тут висадяться.

— Все воно ніби й так, містере М’юре, але ж французи й самі можуть підпливти саме з цього боку? Якщо з цього острова так зручно евакуюватися, на нього, мабуть, не менш зручно й висаджуватися.

— Не такі вже вони метиковані, щоб до цього дійти,— заперечив М’юр, якось крадькома й трохи стурбовано озираючись довкола.— У них не вистачить клепки дійти до цього. Ваші французи взагалі все роблять не з тієї руки і на галай-балай, отже їх можна чекати, якщо вони ще взагалі сюди прийдуть, лише он з того боку острова.

Далі розмова набрала зовсім недоладного характеру, хоча й велася в основному довкола можливої висадки ворога і способів найкращої відсічі.

До всього цього Мейбл майже не прислухалася, хоч її дещо й здивувало те, що поручник М’юр, котрого взагалі вважали хоробрим офіцером, відверто пропонував відступ, який здавався їй подвійним злочином, адже з захистом острова була пов’язана честь її батька. Проте думки Мейбл були настільки зайняті її гостею, що вона, скориставшись першою нагодою, встала з-за столу й хутенько шаснула назад до своєї хатини. Замкнувши добре двері й затягнувши запоною єдине віконце, Мейбл провела Червневу Росу, чи просто Росу, як її звичайно називали по-англійському, у внутрішню кімнатку, лагідно заспокоюючи її.

— Я рада тебе бачити, Росо,— промовила Мейбл з притаманною їй лагідністю, люб’язно усміхаючись.— Дуже тебе рада бачити... Але що привело тебе сюди і як ти могла відшукати наш острів?

— Балакай не швидко,— відказала Роса, відповідаючи усмішкою на усмішку й потискуючи маленьку ручку Мейбл своєю шкарубкою від праці, але не більшою рукою.— Балакай повільніше... Так — дуже швидко.

Мейбл, намагаючись погамувати своє нетерпіння, повторила свої запитання так повільно й виразно, що та все второпала.

— Роса — друг,— відповіла індіянка.

— Я вірю тобі, Росо... від щирого серця вірю, але що це має спільного з тим, що ти сюди прийшла?'

— Друг прийти бачити друг,— відповіла Роса, щиро усміхаючись їй в обличчя.

— Мабуть, тут є ще якась причина, Росо, а то ти навряд чи наважилася б, та ще й сама... Адже ж ти сама, Росо?

— З Роса тільки ти, більш ніхто. Роса припливти сама, на пірога.

— Сподіваюся, що це так... гадаю, що це так... ні, я впевнена, що це так. Адже ти не зрадиш мене, Росо?

— Що таке — «зрадиш»?

— Ну, ти не скажеш, де я, французам... ірокезам... Гострій Стрілі?

Індіянка рішуче похитала головою.

— Ти не захочеш продати мій скальп?

Замість відповіді Роса обхопила тоненьку талію Мейбл і притиснула її до себе з такою ніжністю, що в нашої героїні від розчулення аж сльози виступили на очах. Цей безмовний прояв непідробних жіночих пестощів з боку індіянки не міг не розтопити останніх крижинок недовіри в душі щиросердої ровесниці, і Мейбл у відповідь теж притиснула її до грудей. Затим, відсторонивши трішки від себе індіянку, вона поклала їй на плечі руки і, дивлячись прямо в вічі, продовжувала свої розпити.

— Якщо Роса має щось сказати своїй подрузі, хай каже відверто,— вела далі Мейбл.— Мої вуха відкриті.

— Роса боятися: Гостра Стріла тоді убити її.

— Але ж він ніколи не довідається про це, — сказала Мейбл і почервоніла за ці слова по самі вуха: адже вона відчула, що умовляє дружину лукавити перед своїм чоловіком.— Я хочу сказати, що Мейбл не скаже йому нічого.

— Він заганяти томагавк у голову Роси.

— Цьому ніколи не бути, люба Росо! Я б краще погодилася, щоб ти нічого взагалі не розповідала, ніж наражала себе на таку небезпеку.

— Блокгауз — гарне місце спати... гарне місце там бути.

— Ти хочеш сказати, Росо, що можна врятуватися, коли я перейду в блокгауз? Напевне, Гостра Стріла таки не розсердиться на тебе за те, що ти мені це сказала. Він не може бажати мені великого зла, бо я ніколи і нічого поганого йому не заподіяла.

— Гостра Стріла не бажати ніяке зло блідочолій красуні,— відповіла Роса, відвертаючись, і хоч голос її був і далі лагідний та м’який, як звичайно в індіянських дівчат, він зненацька став тихим і жалібним, а потім аж затремтів: — Гостра Стріла кохати блідочола дівчина...

Почувши ці слова, Мейбл, сама не тямлячи чому, вся зашарілася і через свою природжену делікатність навіть перестала розпитувати. Проте їй необхідно було знати більше, бо слова індіянки пробудили в ній підозру, і вона відновила свої розпити знову.

— У Гострої Стріли нема підстав кохати чи ненавидіти мене,— сказала Мейбл.— Хіба він не з тобою?

— Чоловік завжди біля дружини, тут,— сказала Роса, прикладаючи руку до серця...

— Прекрасне створіння! Але скажи: треба мені переходити до блокгауза сьогодні... вже зранку, зараз?

— Блокгауз — дуже добре, добре для скво. Блокгауз — скальп не знімати.

— Боюся, що я надто вже добре зрозуміла тебе. Може, ти хотіла б зустрітися з моїм батьком?

— Він тут не є, пішов.

— Ти цього не можеш знати, Росо. Глянь, на острові повно його солдатів.

— Не повно — пішов...— Тут індіянка підняла чотири пальці: — Стільки червоні мундири.

— А Слідопит... Може, хочеш побачити Слідопита?.. Він побалакав би з тобою ірокезькою мовою.

— Мова пішла з ним,— відповіла Роса й голосно засміялася.— Мова пішла з його язиком.

Дитячий сміх індіянки був такий ніжний і такий заразливий, що Мейбл мимохіть і сама засміялася, хоча їй було далеко не до сміху після всього того, що вона почула.

— Ти, Росо, здається, все про нас знаєш чи принаймні хочеш показати, що знаєш. Але якщо тут нема Слідопита, то тут є Прісна Вода і ти можеш з ним побалакати французькою мовою. Може, побігти і привести його сюди, щоб він побалакав з тобою?

— Прісна Вода теж поїхав, тільки серце тут, ось тут.— По цих словах індіянка знову засміялася і, відвівши погляд, ніби не бажаючн засоромити співрозмовницю, приклала руку до грудей Мейбл.

Нашій героїні доводилося не раз чувати про незвичайну проникливість індіян, про їхню дивовижну здатність помічати все довкола саме тоді, коли вони, здавалося б, взагалі ні на що не звертають уваги; проте вона ніколи й підозрювати не могла, що їхня розмова може раптом набрати такого непередбаченого напрямку. Бажаючи змінити її і водночас палаючи від нетерпіння вивідати, наскільки велика є небезпека, що, можливо, вже нависла над їхньою залогою, Мейбл підвелася з табуретки й відійшла від Роси, буцімто її не дуже цікавило посвячення у таємниці, що їх знала індіянка. Таким робом Мейбл сподівалася більше вивідати про те, що її цікавило, а разом з тим, по можливості, уникнути й делікатних натяків індіянки, які щойно примусили Мейбл так зніяковіти.

— Тобі, Росо, видніше, що можна й чого не треба мені казати,— промовила Мейбл,— але, сподіваюся, ти мене все-таки любиш настільки, що скажеш принаймні те, що мені треба знати. Мій, дорогий дядечко теж тут, на острові, ї якщо ти мені друг, то ти друг чи треба, щоб була другом і моєму дядечкові, і ми вдвох довіку тебе не забудемо, коли вернемося до Освего.

— Хтозна... Може, ніколи не повернутися...

Це було сказано більше з сумнівом для самої себе, з якоюсь ніби непевністю в тоні, й зовсім не з метою вколоти а чи бажанням налякати Мейбл.

— Що ж, яка буде воля провидіння, а ми у його владі. Проте, я гадаю, ти можеш допомогти нам урятуватися.

— Блокгауз — дуже добре,— тільки й повторила Роса, коли з її обличчя зник вираз непевності; причому вона особливо наголосила останні двоє слів.

— Гаразд, я це зрозуміла, Росо, і перейду туди на ніч. Звичайно, я мушу персповісти все, що ти мені сказала, своєму дядечкові.

Червнева Роса аж здригнулася; тепер її явно стурбували розпити Мейбл.

— Ні, ні, ні! — випалила вона з такою швидкістю й шалом, які вона явно перейняла від французів.— То не добре — казати Солона Вода. Він багато говорити і довгий язик. Він думати, що ліс — вода, і розуміти нічого. Сказати Гострій Стрілі, і Росі — смерть.

— Ти несправедливо ображаєш мого дорогого дядечка; він не зрадить ані тебе, ані будь-кого іншого.

— Я не розуміти. Солона Вода має тільки язик, у нього нема очі, нема вух, нема ніс, тільки язик, язик, язик!

Хоча Мейбл і не зовсім поділяла цю думку, вона бачила, що молода індіянка не довіряє Кепові і що марне було б навіть сподіватися на її згоду, щоб запросити Кепа па розмову.

— Ти, з усього бачу, впевнена, що тобі все відомо про наше становище тут,— продовжувала Мейбл.— Ти що, може, раніше коли-небудь була на цьому острові?

— Тільки прийшла.

— Звідки ж ти тоді можеш знати, ніби все, що ти кажеш,— правда? А може, мій батько, Слідопит та Прісна Вода зовсім поруч, і я, коли захочу, зможу гукнути їх сюди?

— Всі пішли,— впевнено відповіла Роса, весело посміхаючись.

— Ні, не повірю, щоб ти могла так упевнено говорити, не розвідавши перш усе на острові!

— Добрі очі; бачить бот і солдати пливти геть; бачить корабель з Прісна Вода йти геть.

— Виходить, ти вже давно слідкуєш за кожним нашим кроком. Сподіваюся, ти хоч не перерахувала усіх тих, що тут залишилися.

Індіянка засміялася, спочатку підняла чотири пальці, а потім тільки обидва великі і, перебираючи від вказівного пальця до мізинця, за кожним повторювала: «червоний мундир», а торкнувшись великих, сказала: «Солона Вода», «квартирмейстер». Відомості були такі точні, що Мейбл серйозно почала подумувати, чи доречно було б відпустити свою гостю, не діставши від неї детальніших пояснень. Проте з погляду Мейбл було просто нешляхетно зловживати в такий спосіб довір’ям, що його явно проявляло до неї це ніжне і любляче створіння, тому ледве в дівчини закралася була думка покликати свого дядька, як вона тієї ж миті відмовилася від неї, визнавши її просто негідною й образливою щодо індіянки. До того ж вона була впевнена, що Роса, якби її стали допитувати, затялася б мовчати і не виказала б нічого.

— То ти вважаєш,— продовжувала Мейбл, так розваживши,— що мені краще жити в блокгаузі?

— Блокгауз — добре місце для скво. Блокгауз — скальп не знімати, колоди товсті.

— Ти говориш так упевнено, Росо, ніби сама в ньому була і виміряла його стіни.

Роса тільки багатозначно засміялася, але нічого на це не відповіла.

— А знає ще хто-небудь, крім тебе, дорогу на цей острів? Його бачив хто з ірокезів?

Роса враз засмутилася й сторожко озирнулася, ніби боячись, щоб її, бува, ніхто не підслухав.

— Тускарора скрізь — в Освего, тут, у Фронтенак, Могаук — скрізь. Побачить Росу — убивати.

— А ми думали, що ніхто не знає про цей острів і що нам нічого тут боятися ворогів.

— Ірокези — багато очей.

— Одних очей, Росо, мало. Цей острів надійно схований від очей, і навіть мало хто з наших вояків знає, як його відшукати.

— Одна людина могти сказати,— деякі інгізи балакати по-французьки.

Від цих слів у Мейбл похололо на серці. Всі підозри проти Джаспера, які вона досі зневажливо відкидала, враз усі разом заполонили їй голову, і якусь мить їй навіть здавалося, що вона втрачає свідомість. Трохи отямившись, однак, і згадавши дану батькові обіцянку, Мейбл підвелася і якусь хвилину ходила сюди й туди по кімнаті, силкуючись переконати себе, що їй буцімто зовсім байдуже до того, зрадник Джаспер чи ні, одначе в найглибших закутках її душі все ж тліло бажання, щоб він був невинний.

— Я розумію, на що ти натякаєш, Росо, сказала, нарешті, Мейбл:—ти хочеш сказати, що якийся зрадник розповів вашим, де лежить цей острів.

Роса тільки посміхнулася, тому що в її очах цей вчинок був скоріше геройством, аніж злочином, і була вона така вірна своєму племені, що просто не могла розповісти більше, ніж те дозволяли обставини. Її метою було врятувати Мейбл, одну тільки Мейбл, і вона не вважала за потрібне, як то кажуть адвокати, «відхилятися від суті справи».

— Блідочола тепер зна...— докинула Роса,— блокгауз дівчині добре... Чоловіки та воїни... все одно.

— Але не все одно мені, Росо, тому що один із цих чоловіків — мій дядько, якого я люблю, а всі інші — мої співвітчизники й друзі. Я мушу їм усе розповісти.

— Тоді Роса убита,— спокійно, проте зі смутком у голосі промовила юна індіянка.

— Ні, навіщо ж, адже вони ніколи не довідаються, що ти була тут. Звичайно, вони зі свого боку зобов’язані пильнувати, а ми всі зі свого можемо перейти до блокгауза.

— Гостра Стріла знати все... бачити все, і Роса забита. Роса прийшла сказати блідочолий друг, не чоловікам казать. Кожен воїн бережи свій скальп. Роса — скво і казати скво, не казати чоловікам.

Ця заява червоношкірої подруги вельми засмутила Мейбл, тому що Роса, а тепер у цьому не було жодного сумніву, розраховувала тільки на те, що все сказане має зостатися лише між ними. Мейбл до того ж не знала, наскільки збереження таємниці в індіян вважається справою честі, а головне боялася своєю необережністю накликати на Росу підозри і поставити її життя під загрозу. Всі ці думки вмить промайнули в її голові, і що більше вона замислювалася, то важче їй ставало на серці. Роса теж, очевидно, була дуже занепокоєна всім цим, тому що почала натягувати на себе все своє шмаття, що позсовувалося з неї, коли вона брала Мейбл за руку, готуючись уже, мабуть, іти. Про те, щоб затримати її, годі було й думати, а відштовхнути від себе після того, як індіянка заради неї стільки ризикувала, було несумісне з усіма поняттями нашої правдивої і чесної героїні.

— Росо,— звернулася Мейбл, гаряче обнімаючи обома руками це ніжне створіння,— ми з тобою друзі. Тобі нічого боятися мене, бо я нікому не скажу, що ти тут була. Якби ти тільки могла якось подати мені знак про наближення небезпеки, щоб я знала, коли мені ховатися в блокгауз.

Індіянка зупинилася, тому що вона вже намірилася було йти, і сказала тихо.

— Принеси Росі голуб.

— Голуба? Де ж я тобі візьму того голуба?

— Сусідня хижа... Лови старий голуб... Роса йти до піроги.

— Здається, я зрозуміла тебе, Росо. А чи не краще буде, як я тебе проведу до чагарника, а то ще здибаєш когось із наших.

— Виходь перша, рахуй люди: один, два, три, чотири, п’ять, шість...— Тут Роса, сміючись, підняла шість пальців.— Ніхто нема на дорозі — добре, є один на дорозі — клич його з дороги. Тоді співай і ходи ловити голуб.

Мейбл усміхнулася на цю розпорядливість та винахідливість індіянки і вже подалася була виконувати її прохання, але біля самих дверей зупинилася, обернулась і благальним поглядом зазирнула Росі в вічі.

— Росо, люба, може, ти що-небудь мені скажеш? — звернулася вона.

— Ти все знати тепер: блокгауз — добре, голуб сказати, Гостра Стріла — забивати...

Цих слів було досить: Мейбл не могла більш нічого від неї вимагати, адже гостя сама сказала, що карою за розголошення таємниці буде для неї смерть від руки свого ж чоловіка. Відчинивши Двері, вона помахала Росі на прощання рукою і вийшла з хатини. Щоб швидше визначити, де перебувають мешканці острова, Мейбл удалася до нехитрого й доцільного способу, який запропонувала індіянка. Замість того щоб вишукувати, хто і де знаходиться, вона, не приглядаючись до облич та одежі, просто всіх перерахувала, з чого виявила, що троє ще сиділо коло багаття, а двоє пішло до човнів, до того ж серед них був і містер М’юр. Шостий — а то був її дядько — спокійнісінько собі лаштував рибальське причандалля неподалік від багаття, а куховарка саме зайшла до своєї хатини. Це були й усі їхні люди. Тепер Мейбл, удаючи, ніби щось забула, і наспівуючи про себе, вернулася знову майже під саму хату і тут нагнулася, буцімто підіймаючи щось з землі, а потім швидко попрямувала до хижі, куди її послала індіянка по голуба. Ця хижа стояла зовсім занедбана, і солдати попередньої зміни перетворили її на повітку чи то на хлів, де тримали худобу. Серед усього іншого було тут і кілька десятків голубів, що клювали собі пшеницю, привезену тими ж солдатами з пограбованої канадської ферми. Мейбл без особливих труднощів спіймала одного птаха, хоч вони шугали по всій хижі й лопотіли крильми так, наче хто бив у барабани. Сховавши його за пазуху, вона поспішила зі своєю здобиччю назад до хатини, але, заглянувши всередину, побачила, що в ній уже нікого нема, і чимдуж побігла до берега. А прошмигнути туди непомітно було не важко, тому що за деревами й кущами її зовсім не було видко. Тут вона й застала вже в пірозі Червневу Росу, яка взяла голуба, сховала його в корзину власноручної роботи і, повторивши ще раз: «Блокгауз — добре», відштовхнулася від берега й перепливла вузеньку протоку так само безшелесно, як і припливла. Мейбл ще трохи постояла, сподіваючись, що, може, Роса, вийшовши на берег, подасть який прощальний знак а чи зробить дружній помах рукою, але так нічого й не діждалася. Довкола ж, на всіх без винятку островах, панувала глибока тиша, так, ніби тут ніхто й не порушував урочого спокою природи. Як здавалося Мейбл у ту мить, ніде і ні на чому не можна було помітити жодної, навіть найменшої ознаки того, що провіщало б небезпеку, про яку попереджала Роса.

Повертаючись до хатини, однак, Мейбл була вражена однією ніби й зовсім незначною на перший погляд обставиною, на яку вона іншим разом ніколи й уваги не звернула б, але яка тепер, коли у дівчини виникли підозри, відразу ж упала їй у вічі. На нижній гілці одного невеличкого деревця вона побачила шматочок червоної шерстяної тканини, з якої звичайно шиють корабельні прапори; до того ж, стьожка ця була прикріплена таким робом, що від найменшого вітерця маяла, як вимпел корабля. Навіть сама Червнева Роса і та не змогла б швидше за Мейбл прикинути й оцінити значення цієї знахідки для безпеки всієї залоги. Тільки зиркнувши, вона збагнула, що цю стьожку видно з протилежного острівця, а що вона висіла саме по дорозі від її хатини до піроги, то Роса неодмінно пройшла повз неї, а може, навіть і просто під нею. Чого доброго, вона могла бути ще й якимсь важливим умовним знаком для тих, що, можливо, причаїлися десь поруч у кущах і лише вичікують слушної нагоди для нападу. Зірвавши стьожку з дерева, Мейбл наддала ходи, сама ще гаразд не тямлячи, що їй чинити далі. А що, коли Роса ошукала її? Але вся поведінка Роси, те, якими очима вона дивилася на Мейбл, як ніжно й щиро ставилася до неї під час подорожі,— все це начебто спростовувало подібні підозріння. Потім їй спав на думку натяк Роси, ніби Гострій Стрілі подобаються блідочолі красуні, і в цьому зв’язку їй пригадалося, що він таки й справді кидав на неї оком, і вона не без остраху подумала, що навряд чи яка дружина прихильно поставилася б до тієї жінки, котра сподобалася її чоловікові. Всі ці думки лише туманно промайнули в голові нашої героїні, проте від них швидше забилося її серце й помітно почастішав крок, не принісши, однак, швидкого і ясного рішення, котрим завжди завершувалися її роздуми. Мейбл тільки додала ходи в напрямку до хатини, де жила куховарка, маючи на меті негайно перебратися до блокгауза хоча б удвох з нею, коли вже не можна було попередити всіх інших. Але тут М’юрів голос змусив її раптом уповільнити швидкі кроки.

— Куди це так хутко, чарівна Мейбл? — гукнув її М’юр,— І чому ви цураєтеся товариства? Вельмишановний сержант просто сміятиметься з такого зальотника, як я, коли Довідається, що його донька прогулюється щоранку одна, без супроводу; адже йому добре відомо, що в мене є тільки одне бажання в житті — супроводжувати вас від світання до смеркання і бути вашим покірним рабом.

— Містере М’юре, ви, безперечно, таки маєте тут якусь владу,— раптом звернулася, зупинившись, Мейбл,— у кожному разі, капрал, скажімо, зобов’язаний підкоритися офіцерові вашого рангу...

— Цього не знаю... Цього не знаю,— перепинив її М’юр нетерпляче і явно стурбовано, що за інших обставин навряд чи пройшло б повз увагу Мейбл.— Наказ є наказ, дисципліна є дисципліною, а влада — владою. Ваш добрий батечко кревно образився б, якби, не дай боже, почув, ніби я зазіхаю па лаври, які він готується пожати, а наказуючи капралові, я в той самий час наказуватиму й сержантові. Отже, наймудріше буде, коли я, як стороння в цій експедиції особа, триматимуся в тіні. І так воно, власне, з самого початку й було передбачено всіма, починаючи від самого Ланді.

— Я це знаю, і, може, воно так і краще; я б теж не хотіла, аби мій батько на когось нарікав, та все ж ви б могли вплинути на капрала, тим більше, що це йому ж пішло б на користь.

— Це як сказати,— промовив, хитро ухиляючись од відповіді, як це вміють шотландці, М’юр.— Я з більшою певністю міг би пообіцяти якраз протилежне — вплинути не на користь йому. Люди, чарівна Мейбл,— дивні істоти, і чи не найважча річ на світі — спровадити будь-кого з них на праведну дорогу, зате нема нічого легшого, як зіпхнути на хибний шлях. Не забувайте ж цього, люба моя, і хай це вам буде наукою в житті. Але що це ви крутите навколо пальчика, як крутите ви, хай буде дозволено сказати вам, усіма чоловіками?

— Та це нічого, тільки шматочок тканини, щось ніби прапор чи що... Дрібничка, навряд чи варта нашої уваги в цей тривожний час, коли б не...

— Дрібничка?! Не така це вже й дрібничка, як вам, місіс Мейбл^[120], може па перший погляд здатися,— промовив М’юр, беручи в неї стьожку й розгортаючи її в себе на долонях, в той час як лице його посерйознішало, а очі стали гостріші.— Адже ж не в страві за сніданком ви знайшли цю річ, Мейбл Дангем?..

Мейбл як могла, так пояснила, в якому саме місці вона надибала цю стьожку. Квартирмейстер, слухаючи її розповідь, весь час стурбовано зиркав то на стьожку, то на Мейбл, то знову па стьожку. Легко було помітити, що в ньому знову прокинулися глибокі підозри, а на кого саме вони падали, він не забарився відкрити.

— Не в такому місці ми з вами перебуваємо, Мейбл Дангем, де можна розвішувати на вітрі наші прапори й вимпели,— сказав він, зловісно похитуючи головою.

— Я й сама так подумала, містере М’юре, тому й зняла цього прапорця, а то він, чого доброго, ще викаже ворогові нашу присутність, хоча, може, цю ганчірку міг хтось повісити й просто так, без будь-якого наміру. Може б, розповісти про цю обставину моєму дядечкові, як ви гадаєте?

— Я в цьому не бачу жодної потреби, чарівна Мейбл, бо, як ви й самі слушно сказали, це до певної міри — обставина, а різні «обставини» й так часто не дають спокою нашому поважному мореплавцеві. Проте цей прапор, якщо його так можна назвати, взагалі повинен належати якомусь судну. Як ви й самі бачите, він зроблений з флагдуку — матеріалу, що йде тільки на корабельні прапори та вимпели, тим часом як прапори сухопутних військ робляться з шовку чи з фарбованого полотна. Якщо хочете знати, ця стьожка точнісінько такого кольору, що й вимпел «Вітрогона»! Ага, тепер я пригадую: на тендері саме кінець вимпела був відірваний.

Серце дівчини наче обірвалося, проте в неї вистачило самовладання, щоб не відповісти на М’юрові слова.

— Це треба належно розслідувати,— продовжував М’юр — Зрештою, може, все ж таки слід коротенько обговорити це питання з добродієм Кепом, адже вірнішого підданця його величності короля навряд чи знайти у всій Британській імперії.

— Мене ця стьожка так наполохала,— вела знову Мейбл,— що я оце вирішила забрати з собою куховарку і перебратися з нею до блокгауза.

— Це нерозважливо, Мейбл, тому що у випадку висадки ворога перш зазнає нападу саме блокгауз, а він, я вам повинен відверто сказати, поганенько пристосований до стану облоги. Коли б мені було дозволено висловити свою думку на випадок такої скрути, то я вам радив би ось що. Сісти в наш човен, який стоїть,— а в цьому ви й самі зараз можете легко пересвідчитися,— у такому місці, звідки дуже зручно втекти через протоку навпроти, І там за яких пару хвилин ви вже сховалися б за острівцями, де вас ніхто не знайшов би. Вода слідів не полишає, як цілком справедливо каже Слідопит, а там, очевидно, стільки різних проток і рукавів, що втечу можна було б вважати забезпеченою. Я завжди дотримувався думки, що Ланді йде на страшенно великий ризик, займаючи такий далеко висунутий і відкритий з усіх боків пост.

— Зараз уже нема коли жалкувати за цим, містере М’юре, коли доводиться думати про власну безпеку.

— І про честь короля, чарівна Мейбл. Так, так, про славу зброї його величності і про славне ім’я теж ні за яких обставин не треба забувати.

— У такому разі, мені здається, чи не найкраще, мабуть, звернути все-таки наші погляди на блокгауз, спеціально збудований для підтримання цієї слави, а не на якийсь там човен,— усміхаючись, промовила Мейбл.— Отож, містере М’юре, я за блокгауз, у якому сидітиму доти, доки батько повернеться з загоном. Він би хтозна-як засмутився, коли б, повернувшися з перемогою і впевненістю, що ми тут теж, як і він, чесно й сумлінно виконували свій обов’язок, раптом нікого не застав, бо ми, бачите, втекли...

— Та ні, ні, що ви, ради бога, ви мене не так зрозуміли, Мейбл! — якось, ніби збентежено, перепинив її М’юр.— У мене навіть і в думці не було, щоб, окрім вас, жінок, хтось шукав порятунку в човні. Наш чоловічий обов’язок, безсумнівно, більш ніж ясний, і я теж з першої ж миті порішив або відстояти блокгауз, або кістьми лягти під його руїнами.

— І ви гадали, містере М’юре, що ми, двоє жінок, упораємося з таким великим човном і зможемо орудувати його важкими веслами, і навіть втечемо перед пірогою індіян?

— Ах, чарівна моя Мейбл! Любов рідко коли керується логікою; а страх і занепокоєння за долю коханої здатні просто затьмарити розум. Мені найперше спало на думку, люба, щоб у вас були засоби для врятування, і я якось забув подумати, чи здатні ви скористатися з цих засобів. Але не будьте настільки жорстокі, прекрасна дівчино, і не ставте мені в провину мою глибоку тривогу за вашу безпеку!

Мейбл не могла дочекатися кінця цих балачок. Вона була так стурбована ранковою подією і так налякана загрозою ворожого нападу, що не мала найменшого бажання вислуховувати ці освідчення в коханні, котрі навряд чи були б їй до душі навіть у набагато радісніші й веселіші хвилини. Тим-то вона поспішно розпрощалася зі своїм співрозмовником і вже кинулася була до хатини куховарки, як тут М’юр, поклавши дівчині руку па плече, знову затримав її.

— Ще одне слово, Мейбл, доки ви не покинули мене,— промовив він.— Цей прапорець може мати якесь особливе призначення, а може й не мати жодного. Якщо він його має, то чи не краще було б, оскільки ми вже на сторожі, занести його назад і повісити знову на тому ж місці, а самим не спускати з нього очей: можливо, й підстережемо, хто його повісив і що він ним сигналізує. Ну, а коли він висів так собі, то ми нічим і не ризикуємо.

— Все це, може, й правда, містере М’юре, але навіть якщо цей прапорець потрапив туди випадково, то зараз він може навести ворога на наш пост.

Сказавши це, вона більше не стояла й секунди, а прудко з місця побігла до куховарчиної хижки, і за мить її вже не стало видко за кущами. Квартирмейстер ще з хвилину стояв на тому ж місці і в тій самій позі, в якій його покинула Мейбл, спочатку дивлячись їй услід, а потім — на стьожку, яку й досі тримав на долоні. Здавалося, ніби він вагався перед якимсь вирішальним кроком. Але його вагання тривали всього якусь хвилину, бо невдовзі він уже стояв під дубом, знову прикріплюючи до гілки прапорець. Щоправда, не знаючи точно місця, де його зняла Мейбл, квартирмейстер почепив стьожку з того боку на дубові, звідки її ще краще, ніж на попередньому місці, було видно з води і майже зовсім не видно з острова.