Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XIV

І цей згорьований, чолом блідий,

Знеможений до смерті посланець

В намет Пріамів уночі гукнув:

«Уже пів-Трої вашої згоріло!»

Шекспір. «Король Генріх ІV»

Тим часом на тендері все йшло своїм звичаєм. Джаспер, здавалося, як і сама погода та судно виглядав з берега вітру. Солдати ж, призвичаєні рано вставати, всі як один уже спали на сінниках у головній каюті. На палубі залишився тільки екіпаж судна, поручник М’юр та обидві жінки. Квартирмейстер докладав зусиль, щоб сподобатися Мейбл, проте сама наша героїня не зважала на його залицяння, приписуючи їх почасти властивій усім військовим галантності, а почасти, мабуть, і своєму красному личкові. Вона втішалася неповторністю краєвидів та оточення, що були сповнені для неї чарівністю новизни.

Вітрила було піднято, але в повітрі стояла тиша, як у вусі. Озеро теж заклякло так непорушно, що на суденці не відчувалося навіть найменшої хитавиці. Тендера за течією віднесло на добру чверть милі від берега, і тепер він стояв, мов припнутий, на місці, пишаючись пропорційністю своїх обрисів. Юний Джаспер був на кормі так близько від Мейбл, що міг іноді чути все, що їй казав квартирмейстер, але він був дуже скромний, сором’язливий і надто уважний до своїх обов’язків, щоб устрявати й собі в розмову. Прекрасні блакитні очі Мейбл слідкували за всіма його рухами з якоюсь незбагненною для хлопця надією, і квартирмейстерові не раз доводилося повторювати свої лестощі, перш ніж вони доходили до дівчини,— в такому захопленні вона була від усього на тендері й така байдужа до милих речей співбесідника. Та ось М’юр замовк, і довкола запанувала мертва тиша.

Раптом коло берега в якомусь човні впало весло, і цей звук відгукнувся на тендері так виразно, ніби це скоїлося тут, на палубі. Потім долинув немов якийсь шурхіт, неначе зітхнула ніч; затріпотіли вітрила, скрипнула щогла, залопотів клівер. Одразу по цих добре знайомих кожному морякові звуках стали надиматися вітрила і тендер дав ледь помітний крен.

— А ось і вітер, Андерсоне! — гукнув Джаспер до старшого матроса.— Берися за стерно!

Андерсон миттю виконав наказ, поставивши стерно на вітер; бушприт ледь нахилився, і за кілька хвилин під форштевнем^[83] забурунила спінена вода: «Вітрогон» полинув озером із швидкістю п’яти миль на годину. Все це відбувалося у цілковитій тиші, а потім Джаспер знову подав команду:

— Попускай більше галівки^[84] і тримай ближче до берега!

В цю мить і з’явилися на палубі всі три учасники таємної наради, що відбулася в каюті.

— Як бачу, любий Джаспере, ти все-таки вважаєш за краще якнайдалі триматися від наших сусідів французів,— зауважив М’юр, радий нагоді знову розпочати розмову.— Ну, що ж, хвалю за обережність, бо в мене Канада викликає так само мало приязні, як, може, й у тебе.

— Я держуся цього берега через вітер, містере М’юре. Неподалік від берега вітер завжди сильніший, якщо, звичайно, не підходити вже зовсім близько, де його закривають дерева. Нам необхідно проскочити затоку Мексіко, а там, змінивши курс, ми вийдемо на широкий простір.

— Слава богу, що хоч не Мексиканську затоку,— докинув Кеп,— бо в такому озерному суденці там краще носа не показувати. Скажи-но, як тебе... Прісна Водо, а в шторм твій тендер слухається стерна?

— Навіть дуже легко, добродію Кепе, але тоді, як і на всякому іншому судні, треба пильнувати за вітром, особливо коли судно йде на великій швидкості.

— Сподіваюся, у тебе є такі штуки, як рифи^[85]? Хоча навряд, щоб у них тут коли виникала потреба.

Від гострого ока Мейбл, звичайно ж, не сховалась миттєва посмішка на вродливому Джасперовому обличчі, але, крім дівчини, ніхто, одначе, не помітив цього виразу подиву й зневаги.

— Рифи у нас є, і ми досить часто користуємося ними,— спокійно відповів юнак.— Може, ще доки доберемося до місця, добродію Кепе, трапиться нагода, показати вам, як це у нас робиться, бо на сході щось ніби починає супитись, а вітер ніде, навіть па самому океані, так не крутить, як тут, на Онтаріо.

— Що ти там знаєш про Атлантичний океан, хлопче! Та я бачив, як одного разу там вітер мов колесом крутився і цілу годину рвав вітрила, а корабель стояв на місці як укопаний, не знаючи, в який бік повернути.

— У нас, звичайно, таких викрутасів вітер не виробляє,— спокійно відповів Джаспер,— хоча, буває, також іноді змінюється досить раптово. Сподіваюся, проте, що цей вітер продержиться принаймні до перших островів, а там уже не так страшно, що нас може помітити й кинутися навздогін їхній крейсер із Фронтенака.

— Невже ти, Джаспере, вважаєш, що французи тримають на озері спеціальні кораблі-розвідники? — запитав Слідопит.

— Звичайно, і нам про це відомо. Минулого понеділка вночі один із них підпливав аж до Освего, і на східному мисі з їхньої піроги висаджувалися два шпигуни — індіянин та офіцер. Якби ви тієї ночі були, як завжди, з нами на чатах, то можна було б піймати хоч одного з них, а то, може, й обох.

В темряві не можна було помітити, як після цих слів на засмаглому чолі Слідопита проступив густий рум’янець: адже провідникові стало совісно за те, що він тоді допізна засидівся у форту, слухаючи ніжні пісні, які Мейбл співала того вечора батькові, та милуючись її чарівним личком. Чесність у помислах і всіх діях — ось що було найвизначнішою рисою цієї людини; тож провідник вважав для себе ганьбою, що з лінощів не пішов тоді на чати. Залишалося одне з двох: або заперечити Джасперові слова, або визнати себе винним.

— Твоя правда, Джаспере, твоя правда,— відповів він покірливо.— Стояв би я тієї ночі на чатах,— а, наскільки пам’ятаю, у мене не було ніяких підстав залишатися у форту,— то, можливо, не сталося б так, як ти сказав.

— Це ж було в той вечір, як ви були у нас,— наївно докинула Мейбл.— Людині, котра проводить більшість свого часу в лісах, віч-на-віч з ворогом, можна, по-моєму, один раз присвятити кілька годин своєму приятелеві та його дочці.

— Ні, ні, відколи я повернувся до форту, я тільки й знаю що байдикувати,— відповів на ці слова, зітхаючи, Слідопит.— І добре, що хлопець нагадав мені про це: ледаря треба картати, ще й добре картати.

— Картати, Слідопите? У мене й на думці не було картати вас за щось, а тим більше за те, що індіянин та офіцер вислизнули з наших рук. А зараз, коли я знаю, де ви тоді були, ваша відсутність мені здається цілком природною.

— Я не серджуся, Джаспере, за твої слова, анітрохи не серджуся, бо я цього заслужив. Всі ми, зрештою, люди, і всім нам властиво помилятися.

— Ну, це вже зайве, Слідопите!

— Дай мені руку, хлопче! Дай же руку! Не ти провчив мене, а моя совість.

— Ну, годі вже, годі,— втрутився Кеп.— А зараз, коли, на вдоволення обох сторін, суперечка скінчилася, ти, може, скажеш нам, Джаспере, звідки це тобі стало відомо, що у нас тут недавно побували шпигуни? Це дуже скидається на «обставину»!

Ледь закінчивши цю сентенцію, старий мореплавець злегка наступив сержантові на ногу й торкнув Слідопита ліктем ще й єхидно підморгнув, але цього в темряві вже ніхто не помітив.

— Ми дізналися про це від Змія, котрий на другий день знайшов сліди — сліди чобіт військового і мокасинів^[86], а крім того, один із наших мисливців бачив рано-вранці й пірогу, що йшла до Фронтенака.

— А сліди як, підходили близько до форту, Джаспере? — несміливо, тоном учня, якого щойно лаяв учитель за провину, запитав Слідопит.

— Ми так і не встановили, хоча, здається, ні, бо ми їх не знайшли по цей бік річки. Ми простежили їх аж до східного мису, що біля гирла річки, звідки дуже зручно спостерігати за тим, що діється у гавані: але на цім боці слідів не було, тому вони, мабуть-таки, річку не переходили.

— А чому ж ти не знявся з якоря і не кинувся навздогін, Джаспере? — не відступав Кеп.— У вівторок зранку був добрий бриз — такий, за якого тендер міг би розігнатися й до дев’яти вузлів^[87].

— На океані, може, й розігнався б, добродію Кепе, а на Онтаріо навряд,— заперечив йому Слідопит.— На воді не лишається сліду, а мінги й французи — то такі дияволи, яких не просто догнати.

— До чого тут сліди, коли видно було пірогу, як сказав Джаспер! — гарячково заперечив Кеп.— І хай би там було не два, а двадцять мінгів та французів, але від першокласного англійського корабля в кільватері їм нікуди було б дітися... Закладаюся на що хочеш. Прісна Водо, що, коли б ти мене покликав тоді у вівторок, ми таки були б наздогнали тих негідників.

— Насмілюся зауважити, добродію Кепе, що порада такого досвідченого моряка, як ви, навряд чи коли завадила б молодому капітанові, як я, проте ганятися вітрильником за пірогою — справа довга і безнадійна.

— Треба було тільки притиснути їх до берега — і все!

— Це не так просто, добродію Кепе! Ви тоді зовсім не обізнані з судноплавством на нашому озері, якщо гадаєте, що так легко притиснути пірогу до берега. Щойно ці пройдисвіти помітять, що їх починають заганяти на слизьке, вони дають хід проти вітру, і перш ніж ви опам’ятаєтеся, вони вже випередять вас на цілу милю, а то й дві.

— Невже ти, Джаспере, вважаєш, що я так і повірю, ніби хтось захоче ризикувати життям і відважиться вийти за такого вітру у якійсь яєчній шкаралупі на це озеро?

— Я сам не раз перепливав Онтаріо на такій пірозі навіть за досить сильного вітру. Коли нею вміло стернувати, то безпечнішого човна не знайти в усім світі.

Кеп відвів убік свого зятя і Слідопита й почав їм нашіптувати, що, мовляв, Джасперове повідомлення про шпигунів — не що інше, як «обставина», та ще й досить важлива, за розслідування якої він ще, мовляв, візьметься; а твердження про можливості пірог, мовляв, просто-напросто сміховинні й розраховані на те, щоб залякати недосвідчених; Джаспер, переконував Кеп, з такою певністю розповідав про тих двох незнайомців, які висаджувалися на берег, що йому, мабуть, відомо про них набагато більше, ніж можна було вивідати лише з їхніх слідів... Що ж до мокасинів, продовжував Кеп, то їх носять тут не тільки індіяни, а й білі; він і сам, мовляв, купив собі пару; так само й чоботи ще не означають неодмінно військову людину. Сержант хоч і не погодився з більшістю Кепових доказів, одначе вони зробили на нього певне враження. Йому самому здавалося дещо дивним, що так близько від форту* були виявлені шпигуни, а він нічогісінько не знав про це; не менш дивним здавалося й те, що Джасперові було відомо про такі речі, котрі, за переконанням сержанта, не мали жодного відношення до його службових обов’язків. Правда, раз чи два «Вітрогона» посилали на той берег, щоб відвезти чи забрати звідти своїх вивідувачів, але сержант був певний, що Джаспер там відігравав другорядну роль і знав так само мало, як і його матроси, з яким саме завданням посилалися ті люди. Не міг збагнути сержант і того, чому серед них раптом тільки одному Джасперові було відомо про цю недавню висадку шпигунів. Слідопит, проте, дивився на все зовсім по-іншому. З притаманною йому скромністю він дорікав собі за те, що знехтував своїм обов’язком, і ставив у заслугу Джасперові, що той знав про випадок, про який у першу чергу мав знати саме він, Слідопит. Він не бачив нічого підозрілого в тому, що Джаспер знав про випадок із шпигунами, але вважав просто неприпустимим, якщо не сказати — ганебним для себе, що тільки зараз про це довідався сам.

— Щодо мокасинів, добродію Кепе,— промовив, скориставшись короткочасною мовчанкою, Слідопит — цілком вірно: їх таки носять тут як блідочолі, так і червоношкірі; але вірно також і те, що сліди від них у блідочолих і червоношкірих — різні. Кожен лісовий розвідник, глянувши, скаже вам, де слід індіянина, а «де — білого, незалежно від того, йшов він у чоботях чи в мокасинах. Тому я не бачу підстав звинувачувати й Джаспера в цьому. Це ще не вагомий доказ для звинувачення в зраді.

— Ну, а ви взагалі припускаєте, Слідопите, що на світі бувають зрадники? — логічно заперечив Кеп.

— Бувають. Я, наприклад, не зустрічав чесного мінга... такого, що здатний устояти перед спокусою зрадити вас. Вони, здається, вроджені кривоприсяжники, і мені часом здається, вони за це більш заслуговують жалощів, ніж переслідувань.

— Тоді чому б не бути цій самій слабині і в Джаспера? Людина є людина, і я з досвіду знаю, якою жалюгідною інколи буває її натура; принаймні я суджу це по своїй власній натурі.

Цим було започатковано ще одну довгу й безладну суперечку з приводу вини чи безвинності Джаспера, наприкінці якої сержант і його шуряк майже зійшлися на тому, що хлопець і справді шпигун. Тим часом Слідопит, який ще запальніше, ніж досі, захищав звинувачуваного, тільки дужче переконався у безпідставності висунутого проти Джаспера звинувачення. У цьому не було нічого неприродного, бо все-таки найкращий спосіб утвердитися в переконанні — це відстоювати його, хоча найбільші омани наші теж народжуються в суперечках, коли ми, здавалося б, намагаємося знайти істину, а насправді лише підкріплюємо власні упередження. На цей час сержант дійшов уже до такого душевного стану, що готовий був дивитися з підозрою на кожен крок молодого капітана, і незабаром зійшовся із родичем на тому, що Джасперова обізнаність у справі шпигунів є одна з тих самих «обставин», бо знати про такі речі не входило в коло його обов’язків.

Доки це питання обговорювалося на кормі, Мейбл сиділа мовчки сама біля трапа до кабіни. Поручник М’юр пішов улаштовуватися в каюті, а Джаспер стояв неподалік, схрестивши руки й блукаючи поглядом від вітрил до хмар, а від хмар — до темних обрисів, берега, звідти ж — до озера й знову до вітрил. Наша героїня теж заглибилася в думи: в її пам’яті спливли тривоги недавніх мандрів, а надто страхи тієї пам’ятної ночі, довгождана зустріч із батьком, що був їй по суті чужою людиною; нове й незвичне життя у форту, а тепер і ця мандрівка — всі ці події низкою проходили в її голові, й, здавалося, тяглися вони вже місяці. Майже не вірилося, що вона тільки недавно покинула місто з його цивілізованим життям; особливо ж її дивувало, що події, котрі вона так глибоко пережила під час мандрівки по Освего, надто вже швидко зблякли в її пам’яті. Дівчині було невтямки, що швидка зміна подій створює ілюзію прискореного плину часу і що від нескінченного потоку вражень незначні епізоди мандрівок часом підіймаються до рівня великих подій. Вона намагалася пригадати, коли і в які дні що було, щоб переконатися, що вона п справді знайома з Джаспером, Слідопитом і навіть зі своїм рідним батьком усього-на-всього трохи більше двох тижнів. Обдарована від природи більше добрим серцем, ніж багатою фантазією (хоч не позбавлена цілком і цієї риси), Мейбл не могла належним чином визначити силу своїх почуттів до людей, котрі донедавна були для неї зовсім чужі. Це й зрозуміло: адже вона ще не звикла роздумувати над своїми почуттями і визначати, куди вони її схиляють. Досі, однак, її чиста душа не була ще заражена бацилою недовіри, і вона ні в чому не підозрювала жодного зі своїх залицяльників. Тим більше, їй ніколи не могло навіть спасти на думку, щоб хтось із цих залицяльників міг бути зрадником короля і батьківщини. А в той час (та й опісля, за часів республіки) вихваляти королів та інших правителів,— як заморських, так і тутешніх,— було цілком безпечно, зате ганити їх за недоліки — більш ніж небезпечно, бо це трактувалося, як зрада. Завдяки такому обмеженню свободи поглядів уся суспільна думка створювалася нечесними політиканами, і широка громадськість одержувала втішну для можновладців інформацію з рук тих, що вершили з-за лаштунків свою політику. Отож і не дивно, що відданість короні, яка в Лондоні являла собою всього-на-всього один із видів політичної гри, виростала в колоніях, як, скажімо, в нью- йоркській, у непорушну віру, що здатна була, здавалося, гори вернути. Внаслідок цього невдоволення теж було рідкісним явищем, а зрада короні, та ще на користь її лютого ворога — Франції чи французів була в очах обивателів страхітливим злочином. Тому-то Мейбл найменше за все могла подумати про Джаспера щось таке, в чому його тепер таємно звинувачували, і якщо декого з її оточення гризли муки підозрінь, то принаймні вона була сповнена безмежного довір’я до хлопця. Ніякі нашіптування ще не дійшли до її вух і не похитнули в ній тієї віри в чесність молодого капітана, з якою вона ставилася до нього від першого дня знайомства, а власний розум ніколи не наштовхнув би її на подібну думку. Таким чином, картини минулого й теперішнього, що так швидко промайнули в уяві дівчини, були зовсім безхмарні, і ніщо в них не кидало тіні на людину, до якої вона відчувала потяг. Так вона просиділа в задумі ще з чверть години, і все довкола було сповнене нічим не затьмареного спокою.

М’яка осіння ніч тільки підсилювала почуття, котрі з’являються у молодих, здорових і щасливих під впливом новизни вражень. Було так тепло, як не завжди буває у цих краях навіть влітку, а повітряні потоки з берега доносили прохолоду й пахощі лісу. Вітер був хоч і не надто сильний, проте цілком достатній, щоб добре гнати «Вітрогона» і, мабуть, щоб постійно тримати в напрузі увагу молодого капітана: адже темрява завжди ненадійна. Проте Джаспер, як видно, був у доброму гуморі, принаймні якщо зважити на ту коротеньку розмову, що саме відбувалася між ним і Мейбл.

— Якщо так і далі пливтимемо, Прісна Водо,— промовила Мейбл, звикнувши теж називати цим іменем Джаспера,— то незабаром, певне, будемо на місці, чи не так?

— А вам батько хіба сказав, куди ми пливемо, Мейбл?

— Ні, цього він мені не казав. Мій батько так зжився зі своєю службою і так відвик від родини, що взагалі не балакає зі мною про такі речі. Чи це, може, заборонено розповідати?

— Звідси це не так далеко. Якщо йтимемо і далі прямо, то миль шістдесят-сімдесят — і вже будемо в річці Святого Лаврентія, де, чого доброго, французи ще втруть нам маку. Та й взагалі на цьому нашому озері далеко не розженешся.

— Так і мій дядечко Кеп каже, проте я, Джаспере, не бачу якоїсь різниці між океаном і цим озером.

— То й ви були на океані? А от я хоч і відношу себе до матросів, але в житті ще не бачив солоної води. Ви, мабуть, в глибині душі зневажаєте такого моряка, як я, Мейбл Дангем?

— Щоб ви знали, Джаспере — Прісна Водо, я й не думала зневажати вас за це. Та й чи має право така недосвідчена дівчина, як я, взагалі зневажати когось, а тим більше — вас, кому майор так довіряє, що навіть доручив командувати таким чудовим кораблем! Я ніколи не була на Атлантичному океані, хоч і бачила його, і ще раз кажу: ніякої різниці між цим озером та Атлантичним океаном я не знаходжу!

— Ну, а між тими, що плавають там і тут, різниця є? Після всього того, що ваш дядечко наговорив на всіх прісноводих матросів, я вже побоювався, що ви почали дивитися на нас щонайменше як на якихось самозванців.

— Хай вас особливо не турбує те, що там каже мій дядечко, Джаспере. Я його знаю: у Йорку він те саме вернув на всіх тих, що живуть на суші, а зараз це каже на тих, котрі плавають на прісній воді. Ні, ні! З цим не згодні ні я, ні мій батько. Якби мій дядечко говорив цілком відверто, то виявилося б, що про піхотинців він ще нижчої думки, ніж про тих матросів, котрі ніколи не бачили моря.

— Зате ваш батько, Мейбл, про піхотинців кращої думки, ніж про будь-яких інших вояків; він хоче, щоб ви вийшли заміж за піхотинця.

— Та що ви, Джаспере — Прісна Водо!.. Мене — за піхотинця?! Мій батько хоче цього?.. Для чого б йому таке хотіти? Хто ж той піхотинець у нашій залозі, за котрого я могла б вийти заміж... тобто який хоче, щоб я вийшла за нього?

— Дехто може бути так закоханий у свою професію, що, може, сподівається, це заступить тисячі його вад...

— Але ж не можна бути аж так закоханим у свою професію, щоб нічого більше не помічати. Ви кажете, мій батько хоче видати мене за солдата, проте я не знаю в Освего такого вояка, якого він міг би запропонувати мені в чоловіки. У мене, Джаспере, досить прикре становище: я не така вже красуня, щоб стати дружиною офіцера нашої залоги, проте,— і я гадаю, навіть ви погодитеся зі мною,— я занадто гарна, щоб стати дружиною якогось рядового.

Говорячи з такою відвертістю, Мейбл уся зашарілася, сама не знаючи чого, проте в темряві

Джаспер цього не помітив. Потім зніяковіло усміхнулася, ніби відчуваючи, що тема ця хоч і досить делікатна, проте заслуговує на чесне ставлення до неї. Тим часом Джаспер, з усього видно, розглядав її становище зовсім по-іншому, ніж вона.

— Це так, Мейбл, вас не можна назвати леді... в звичайному розумінні цього слова,— сказав Джаспер.

— В жодному розумінні цього слова, Джаспере,— гаряче перепинила його щиросерда дівчина.— Щодо цього, то я, здається, не тішу себе надіями. Волею провидіння я народилася дочкою сержанта, і я цілком вдоволена становищем, що випало мені від народження.

— Але ж не всі залишаються у тому становищі, в якому вони народилися, Мейбл. Дехто підноситься вище нього, а дехто падає нижче. Багато сержантів стали офіцерами... навіть генералами, то чому ж сержантова дочка не може стати леді, вийшовши заміж за офіцера?

— Щодо дочки сержанта Дангема, Джаспере, то вона не може стати леді хоча б тому, що, наскільки я знаю, тут навряд чи є офіцер, який захотів би взяти її за дружину,— відповіла, сміючись, Мейбл.

— То тільки вам так здається, а в п’ятдесят п’ятім декому про це краще відомо. Щоб ви знали, в цьому полку таки є офіцер, який бажає взяти вас за дружину.

Мейбл блискавично перебрала в пам’яті кожного з п’яти-шести молодших офіцерів залоги, яких, судячи з їхнього віку й нахилів, можна було б запідозрити в такому намірі. І ми погрішили б супроти її виховання, коли б не сказали, що думка про можливість піднестися над своїм становищем миттю пробудила в її душі приємне почуття, бо хоча Мейбл і казала, ніби цілком вдоволена своїм становищем, вона, однак, відчувала, що своїм вихованням гідна кращого. Проте це почуття було таке ж короткочасне, як і раптове, адже Мейбл Дангем була дівчина щирої та благородної душі й не дивилася на шлюб з погляду переваг у суспільному становищі. Це швидкоплинне почуття зродилося швидше за звичкою, а справжнім відображенням її натури й принципів була саме та думка, якої вона найбільше дотримувалася.

— Я не знаю жодного офіцера ні в п’ятдесят п’ятому, ні в будь-якому іншому полку, який зважився б на такий необачний крок, та й сама я не припустилася б такої дурниці, як шлюб із офіцером.

— Дурниці, Мейбл?

— Так, дурниці, Джаспере! Ви не згірше мене знаєте, як суворо засуджуються в нас нерівні шлюби, і моє серце не стерпіло б, просто не стерпіло б, якби я помітила, що мій чоловік жалкує за тим, як, захопившись красним личком або гарненькою поставою, зопалу одружився на дочці людини такого низького рангу, як сержант.

— Вашому чоловікові, Мейбл, за такої дочки не довелося б багато думати про батька.

Мейбл, що так жваво, хоч і не без почуття, підтримувала розмову, після цього Джасперового зауваження помовчала з хвилину. Потім заговорила знов, але вже без властивої досі грайливості, й уважніший слухач, мабуть, помітив би нотки якогось смутку в її голосі.

— Батькові й дочці треба жити душа в душу, щоб і чуття й помисли в них були єдині. Для щастя чоловіка й дружини потрібно не менш злагоди в усьому, ніж між іншими членами родини. А найголовніше,— щоб ні в чоловіка, ні в дружини не було якихось особливих причин почувати себе нещасливими, бо на світі й без того багато кривди.

— Отже, якщо я вас вірно зрозумів, Мейбл, ви відмовляєтеся виходити заміж за офіцера тільки з тієї причини, що він офіцер?

— А чи маєте ви право, Джаспере, ставити мені такі запитання? — в свою чергу запитанням звернулася до нього, усміхаючись, Мейбл.

— У мене ніякого іншого права нема, крім даного палким бажанням щастя для вас, а це, зрештою, може, й дуже велике право. А побоювання мої ще більше зросли відтоді, відколи я випадково довідався, що ваш батько має намір віддати вас за поручника М’юра.

— Такого сміховинного і такого жорстокого бажання не може бути у мого дорогого батечка!

— Хіба це жорстоко — бажати, щоб дочка стала дружиною квартирмейстера?

— Я вже казала вам, якої я думки про це, і переконливіше сказати не здатна. Але раз я так щиро вам відповіла, Джаспере, то, гадаю, маю право вимагати, щоб і ви мені сказали, звідки це ви довідалися, ніби мій батько має такий намір.

— Про те, що він вибрав вам чоловіка, я довідався з його власних вуст: він мені про це оповідав кожен раз, коли під його наглядом завантажували корабель провіантом. А що це не хто інший, як містер М’юр, я знаю від самого квартирмейстера, бо той сам мені про це казав. Звівши те й друге докупи, я й прийшов до відомого тепер вам висновку.

— А може, Джаспере, мій батечко,— вся спалахнувши, мов вогонь, і ніби перемагаючи себе, важко промовляла кожне слово Мейбл,— може, мій батечко мав на прикметі когось іншого? З того, що ви сказали, ще зовсім не видно, ніби він мав на увазі саме містера М’юра.

— Хіба ж це не ясно, Мейбл, з усього того, що тут діється? Чого б оце тут раптом опинився квартирмейстер? Чому він досі жодного разу не вважав за потрібне їздити з нами в експедицію, а тут раптом ні сіло ні впало зібрався? Бо надиться свататися до вас, та й батько ваш вирішив віддати вас за нього. Невже ви не помічаєте, Мейбл, що містер М’юр упадає за вами?

Мейбл нічого не відповіла. її жіночий інстинкт справді підказував їй, що квартирмейстер захоплюється нею, хоча вона й не вважала, що до такої міри, як гадав Джаспер. Та й сама вона з окремих батькових розмов теж давненько здогадувалася, що він серйозно надумався видати її заміж; проте вона ніколи і в гадці не мала, що його вибір міг. упасти саме на М’юра. Хоч і далека у своїх.

підозрах від дійсного стану справ, вона, одначе, й тепер не йняла цьому повної віри, щиро вважаючи, що всі ті випадкові, але болючі її серцю батьківські натяки свідчили швидше про бажання взагалі влаштувати її життя і не стосувалися якогось конкретного чоловіка. Цю думку, проте, вона тримала про себе, бо почуття власної гідності й жіноча стриманість підказували їй, що заводити з Джаспером розмову про це було просто недоречно. Тим-то, щоб порушити довгу мовчанку, в якій обоє співрозмовників почували себе досить ніяково, Мейбл сказала, змінюючи тему розмови:

— В одному ви можете бути певні, Джаспере, і це я вам кажу, аби не повертатися більше до цього питання: поручник М’юр, хай би навіть він був і полковником, ніколи не стане чоловіком Мейбл Дангем. А тепер скажіть про цей рейс... Довго він триватиме?

— А хто його знає. На воді ми цілком у владі вітру й хвиль. Як каже Слідопит, той, хто вранці погнався за оленем, ніколи не знає, де спатиме вночі.

— Але ж ми не гонимося за оленем, до того ж і вирушили ми не вранці, отже, Слідопитові слова тут ні до чого.

— То правда, що ми не гонимося за оленем, але ми гонимося за тим, кого піймати ще важче. Я не можу вам сказати більше, ніж сказав, бо наш обов’язок — тримати язика за зубами. Боюся тільки, що мені не пощастить затримати вас на «Вітрогоні» довше, щоб показати, на що він здатний і в гарну годину, і в негоду.

— По-моєму, лише нерозумна дівчина може вийти заміж за матроса,— різко і майже мимоволі сказала Мейбл.

— Дивно! А чому це ви так гадаєте?

— Тому, що матросова дружина завжди відчуватиме, що її чоловік ділить любов між нею і своїм кораблем. Мій дядечко Кеп теж каже, що морякам не можна одружуватися.

— То він має на увазі солоноводих моряків! — заперечив їй, сміючись, Джаспер.— Коли він каже, що солоноводим морякам одружуватися не годиться, то будьте певні, що про прісноводих моряків він думає саме навпаки. Сподіваюся, Мейбл, у вас не складається думка про нас, прісноводих моряків, під впливом балачок вашого дядечка?

— Гей, вітрило! — вигукнув той, про кого щойно була мова.— Гей, човен! — якщо ближче до істини.

Джаспер стрімголов метнувся на ніс і справді ярдах в ста поперед тендера помітив якийсь предмет невеликого розміру. Досить йому було одного погляду, аби визначити, що то пірога, бо хоч була й ніч, 'та пильні й натреновані в темряві Джасперові очі навіть на віддалі точно розпізнали обриси знайомого предмета.

— Це, мабуть, ворог,— висловив припущення молодий капітан.— Добре було б захопити його.

— А він гребе щодуху,— зауважив Слідопит,— певне, хоче обігнути наш курс і дати драла проти вітру, а тоді ганятися за ним — все одно, що ганятися на лижвах за оленем!

— Став судно під вітер! — гукнув Джаспер стерновому.— Ще! Ще! Крутіше, крутіше, доки задрижить! Так, так тримати!

Стерновий чітко виконав наказ, і за хвилину-дві «Вітрогон», весело розрізаючи воду, перетнув човнові шлях, позбавивши його щонайменшої можливості вислизнути. Тоді Джаспер сам перескочив до стерна й, спритно маневруючи, підвів тендера так близько до піроги, що її захопили багром. Двом особам, що сиділи в ній, було наказано негайно зійти на борт тендера, і не встигли ті ще ступити на палубу, як усі пізнали в них Гостру Стрілу та його дружину.