Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XXIV

Повір сльозам терпким моїм:

І кров усю пролив би я,

Щоб лиш у серденьку твоїм

Був спокій, рибонько моя.

Томас Мур. «Лалла Рук»

З тієї миті, як з’явилося світло, сержант Дангем найперше досхочу надивився на свою красуню дочку, що клопоталася біля нього. Потім уважно оглянув двері, щоб пересвідчитися, чи вони досить міцні (не маючи змоги перенести пораненого до горішнього приміщення, його зоставили внизу), і тільки після цього зазирнув Мейбл у вічі.

Коли має згаснути життя, з подвійною силою спалахує любов, і нам особливо дороге стає те, що, як ми відчуваємо, ось-ось утратимо навіки.

— Слава богу, донечко моя, що хоч тебе минули їхні смертоносні кулі! — твердо промовив сержант, який говорив, ніби зовсім не страждаючи від болю.— Розкажи мені, Слідопите, все про ці сумні події.

— Ат, сержанте! Правду ти кажеш, сумні це події. І що тут не обійшлося без зради, і що ворогові виказано розташування нашого острова,— це так само безсумнівно, як безсумнівно й те, що ми володіємо ще блокгаузом. Але...

— Майор Данкен таки слушно підказував,— перебив сержант, кладучи свою долоню йому на руку.

— Тільки не на того, на кого ти думаєш, сержанте! Ні, ні, це зовсім не той, ні в якому разі. Принаймні така моя думка. Я знаю, що натура слабка... людська натура, я хочу сказати, і що не гоже когось вихваляти а чи ручитися за когось,— як блідочолого, так і червоношкірого, але я не думаю, що на всьому кордоні знайдеться ще одна така безмежно вірна й чесна людина, як наш Джаспер Вестерн!

— Хай благословить вас бог... Хай благословить вас за це бог, Слідопите! — щиро й від душі вирвалося у Мейбл, і вона, не в змозі більше стримувати свої почуття, залилася слізьми. — О, спасибі вам, Слідопите, спасибі! Хоробрий завжди оцінить як слід хороброго... і чесний заступиться за чесного!

Батько стурбовано звів на дочку очі, і та, щоб не показати своїх сліз, затулила фартушком обличчя. Сержант запитливо звернув свій погляд на Слідопита, проте мужнє обличчя розвідника зберігало звичний вираз щиросердя, відвертості й чесності, і сержант кивнув, щоб той говорив далі.

— Ти, звичайно, ще пам’ятаєш те місце, де ми із Змієм залишили тебе,— вів далі Слідопит,— тому зупинятися на всьому, що було перед тим, нема потреби. Пізно вже жалкувати: що було, те минуло. І все-таки гадаю, що коли б я був зостався з тобою на човнах, такого б не трапилося! Звичайно, я не сумніваюся в тім, що інші також можуть бути добрими провідниками. Одначе природа не обдаровує всіх однаково й одні мусять бути кращими за інших. Слід гадати, бідолаха Джільберт, що став на моє місце, гірко поплатився за свій промах?

— Він упав мертвий обіч мене,— тихим і сумним голосом відповів сержант.— Що й казати, нас усіх покарано за наші помилки.

— Ні, ні, не кажи цього, сержанте; я тебе зовсім не звинувачую! Ніхто ще не досягав у цих експедиціях таких успіхів, як ти зі своїм загоном, і я ніколи в житті не бачив так мистецьки проведеного оточення ворога, як це зробив ти. А як ти зі своїм човном пішов прямо на їхню гаубицю — ні, самому Ланді ще треба повчитися в тебе!

Очі сержанта на мить прояснилися, а на обличчі з’явився навіть вираз гордощів за здобуту військову перемогу, щоправда, не більший, ніж того заслуговувала операція, в якій сержант виконував головну роль.

— Так, це було непогано зроблено, друже мій,— відповів він: — ми штурмом захопили їхній дерев’яний бруствер.

— Це було славно зроблено, сержанте, хоча, коли говорити правду, боюся, що тепер ці кляті волоцюги знову заволоділи своєю гаубицею. Але то нічого, не думай про те, сержанте; намагайся викинути з голови все неприємне, що мало місце в експедиції, і думай тільки про те, що робить тобі честь. Це зараз тобі найбільше потрібне і для тіла, і для душі теж! Якщо ворог знову заволодів гаубицею,— що ж, він тільки повернув собі, що мав, і стати на заваді цьому ми не могли. Проте блокгауз усе-таки й досі наш, і навряд чи вони заволодіють ним — хіба що спалять, скориставшись темрявою. Так от, я з Чингачгуком розлучився миль за десять від острова, бо ми вважаємо за краще не підходити без належної остороги навіть до свого поста. Що потім сталося з Чингачгуком — не скажу; правда, Мейбл каже, ніби бачила його в одній з проток, і я не сумніваюся, що благородний делавар виконує свій обов’язок, хоча його тут поблизу й не видко. Згадаєш мої слова, сержанте: перш ніж усе це скінчиться, ми ще почуємо про його діла, і то неодмінно в найкритичнішу для нас мить. О, Змій таки й справді мудрий і доблесний вождь; нема такого білого, який не позаздрив би його чеснотам, хоча, правду кажучи, рушниця його все-таки б’є не так влучно, як «оленебій». Так от, підпливаючи до острова, я, по-перше, не помітив диму, і це примусило мене відразу насторожитися: адже хто-хто, а я знаю, що солдати п’ятдесят п’ятого не такі вже мети- ковані, щоб палити багаття без диму, скільки б їм не товкмачили, що то небезпечно. Отож я став пильніший, а тут ще наткнувся на того гаданого рибалку, про якого я оце розповів тут Мейбл, і всі їхні пекельні витівки постали переді мною мов на долоні. Що й казати, сержанте, у мене перш за все майнула думка про Мейбл, і, коли я довідався, що вона в блокгаузі, я прийшов сюди, щоб або врятувати її, або вмерти разом з нею.

Батько вдоволено перевів погляд на дочку, а Мейбл, на подив собі, раптом відчула, як у неї завмирає серце від думок про зовсім іншого — і це в той час, коли, здавалося б, усі її помисли мусили бути приковані лише до тяжкого батькового стану. Коли ж батько простяг їй руку, вона ніжно взяла, поцілувала її і, впавши на коліна, заридала так, що, здавалося, її серце от-от не витримає і розірветься.

— Мейбл,— твердо промовив батько,— така воля божа. Нема чого обманювати ні тебе, ні себе. Мій час настав, і мені втішно, що я помираю, як солдат. Ланді віддасть мені належне, бо наш добрий Слідопит розповість йому, що було зроблено і як це все повернулося. Ти ще не забула нашої останньої розмови, дочко?

— Ні, тату, мабуть, мій час теж прийшов!— вигукнула Мейбл, якій здавалося, що краще й самій померти в цю мить.— Адже надіятися на врятування я не можу, і було б краще, якби Слідопит залишив нас тут, а сам повернувся з сумними вістями до залоги, доки ще не пізно.

— Мейбл Дангем! — з докором промовив Слідопит, ніжно взявши, однак, її за руку.— Я не заслужив цього! Знаю, що я неосвічений, неотесаний і недоладний...

— Слідопите!

— Гаразд... Гаразд... Забудемо це. Ви не мали того на оці; ви не могли так подумати. Вести зараз балачки про втечу — марна річ, тому що. сержанта не можна зрушувати з місця; а блокгауз треба вдержати за всяку ціну. Може, Ланді якось довідається про наше лихо й пришле нам допомогу і ми ще вирвемося з облоги.

— Слідопите, і ти, Мейбл!..— промовив сержант, пересилюючи страшний біль так, що в нього аж холодний піт повиступав на обличчі.— Підійдіть обоє до мене. Сподіваюся, ви порозумілися між собою?

— Тату, не кажіть нічого про це... Все буде так, як ви бажаєте!

— Слава богу! Дай мені свою руку, Мейбл!.. Ось, бери її, Слідопите!.. Я не можу віддати тобі по-іншому за таких умов свою дочку. Вірю, що ти їй будеш добрим чоловіком. Не відкладайте одруження через мою смерть. Десь наприкінці осені приїде до форту священик, і хай він вас одразу й повінчає. Мій шуряк, якщо він ще живий, захоче, мабуть, повернутися на свій корабель, і тоді за бідну дитину нікому буде й заступитися. Мейбл, твій чоловік був моїм другом, а це буде, сподіваюся, хоч якоюсь утіхою для тебе...

— Звірся на мене, сержанте,— докинув Слідопит.— Доручи це діло повністю мені, і, можеш не сумніватися, я виконаю все, як твою останню волю. Повір, усе буде зроблено так, як треба.

— Я цілком... цілком у всьому покладаюся па тебе, мій вірний друже, й уповноважую тебе в усьому діяти так, як діяв би я... Мейбл, дочко моя... подай мені води... ти ніколи не будеш жалкувати за цю ніч. Благословляю тебе, донечко моя... Хай благословить тебе і хай заступиться за тебе Всевишній!

Батькова ніжність невимовно схвилювала щиросерду дівчину, і в ту мить їй здавалося, що її майбутній шлюб з мисливцем скріплений такою урочистістю, святішою за яку не могла бути й церковна церемонія. Одначе на серці в Мейбл було так тяжко, ніби на ньому лежав камінь, і їй здавалося, що смерть була б для неї великим щастям. По тому настала недовга пауза, після якої сержант уривчастими фразами коротко розповів про все, що відбулося після того, як він розлучився із Слідопитом та делаваром. Знявся, мовляв, сприятливий вітер, і замість того, щоб ночувати десь на острові, як було спочатку домовлено, він вирішив не зупинятися і ще звечора прибути на пост. Сержант був певен, що він підплив би й висадився непомітно, а отже якоюсь мірою уникнув би цього лиха, коли б не мілина неподалік одного з сусідніх островів, де, як видно, гамір солдатів, що сходили з човна, попередив ворога про їхнє наближення, давши йому можливість приготуватися до нищівної зустрічі. Висадилися ж вони, нічогісінько не підозрюючи, хоча були дещо й здивовані відсутністю вартового: до того ж вони залишили зброю в човнах, щоб передовсім знести на сухе ранці й провіант. Вогонь по них було відкрито з такої близької відстані, що, незважаючи на темряву, кожен постріл влучив у ціль. Всі солдати були скошені кулями; щоправда, двоє чи троє з них згодом повставали й кудись зникли, четверо ж чи п’ятеро були забиті на місці або, в кожному разі, померли через кілька хвилин від ран. Проте індіяни, всупереч звичаєві, чомусь не кинулися здирати скальпів з мертвих. Сам сержант упав разом з усіма й почув голос Мейбл, коли вона вибігла з блокгауза. її несамовитий крик розбуркав у ньому батьківські почуття, котрі й надали йому сил приповзти аж до блокгауза, де він ще якось підвівся й зіперся на двері у той спосіб, про який була вже мова.

Після того як було зроблено це просте повідомлення, сержант настільки знесилився, що йому потрібен був спокій, і Мейбл та Слідопит, виконуючи найменші бажання пораненого, деякий час не насмілювалися заговорити. Слідопит скористався цією нагодою, щоб перевірити з бійниць та з даху, що діється надворі, а також оглянути рушниці, яких стояло в приміщенні з добрий десяток, тому що солдати брали з собою в експедицію одні мушкети. Мейбл увесь цей час не відходила від батька ні на мить, а коли він почав дихати, ніби заснувши, вона схилилася на коліна й стала молитися.

З півгодини в блокгаузі панувала глибока моторошна тиша, тільки вряди-годи шарудіння Слідопитових мокасинів долітало згори та ще інколи стукав приклад об підлогу, коли розвідник перевіряв, як заряджені рушниці та в якому стані їхні запали. Окрім цих звуків у напівмороці блокгауза було чути лише тяжке дихання пораненого. Мейбл до болю хотілося ще побалакати з батьком, якого невдовзі мала втратити навіки, але вона не насмілювалася заговорити, вважаючи, що він спить. Проте Дангем зовсім не спав; він перебував у тому стані, коли білий світ раптом втрачає для людини всі свої приваби, спокуси та свою силу, а невідоме майбутнє постає перед нею в усій своїй загадковості, неосяжності, з усіма своїми одкровеннями.

Як на вояка, він був людиною високоморальною, проте мало коли задумувався над смертю, і якби в цю мить навколо нього клекотів бій, він, можливо, так і помер би в бойовому чаду. А тут, у мертвій тиші майже безлюдного блокгауза, без грому бойовиська та войовничих кличів, які штучно підтримали б високий дух, без п’янких сподівань па перемогу, все раптом постало в своєму звичайному світлі, й він тверезо зважив своє теперішнє становище. В цю мить сержант усе віддав би за душевну розраду, одначе він не знав, у кого її шукати. Він подумав був про Слідопита, проте не довіряв його обізнаності. Подумав про Мейбл, але шукати духовної підмоги в своєї рідної дитини здавалося йому протиприродним. Отоді саме він і відчув усю відповідальність батька перед своєю дитиною і збагнув, що не викопав свого обов’язку, передавши в чужі руки опікування своєю сиріткою. Доки йому в голові роїлися ці думки, Мейбл, яка тривожно ловила кожну зміну в диханні батька, раптом почула обережний стукіт у двері. Гадаючи, що то, певне, Чингачгук, вона підійшла до дверей, зняла два засуви і, тримаючись за третій, запитала, хто там. У відповідь почувся голос дядечка, який благав хутчій впустити його. Мейбл в одну мить повернула засув, і Кеп просунувся усередину. Скоро він переступив поріг, як дівчина знову зачинила двері і взяла їх на засуви, бо практика вже зробила її вправним виконавцем цієї частини своїх обов’язків. Переконавшись, що і він, і Мейбл у повній безпеці, завжди черствий і грубий моряк, довідавшись про безнадійний стан свого шурина, тепер розчулився до сліз. Він пояснив, що йому пощастило вирватися з рук ірокезів тільки завдяки тому, що сторожа, введена в оману, повірила, ніби вони з квартирмейстером п’яні до нестями, тому що перед тим їх донесхочу напували ромом, щоб вони втратили змогу будь-що вдіяти, коли зав’яжеться бій з сержантовим загоном. М’юра він покинув, коли той спав чи прикидався, що спить, а сам, скориставшись шарварком, коли зчинилася стрілянина, втік до берега і, надибавши там Слідопитову пірогу, тільки й встиг за той час прокрастися до блокгауза з добрим наміром забрати Мейбл і рятуватися втечею по воді.

Чи ж варто казати, що, коли він побачив, у якому стані був сержант, і впевнився у надійсності стін блокгауза, він відмовився від свого плану.

— Якщо вже не буде іншого виходу, добродію Слідопите,— сказав Кеп,— доведеться опустити прапор, і це нам дасть хоч право на пощаду. Проте наша воїнська гідність вимагає від нас перше протриматися якийсь час, обов’язок же перед самими собою підказує опустити прапор саме в такий момент, який виявиться найзручнішим для того, щоб виторгувати собі вигідніші умови. Шкода, що М’юр не погодився саме так і вчинити, коли ми потрапили до цих негідників, яких ви справедливо називаєте волоцюгами, бо дійсно, мерзенніших волоцюг ще світ не бачив!..

— Ви їх цілком по заслузі чистите! — перепинив Слідопит, який залюбки підтакував, коли хто лаяв мінгів чи хвалив його друзів.— А якби ви потрапили в руки делаварам, ви відразу відчули б різницю.

— Ет, для мене всі вони на один копил мерзотники,— що з корми, що з носа! Єдиним винятком серед них завжди був і є наш приятель Змій — той просто джентльмен серед індіян. А коли ці дикуни напали на острів і перебили, мов тих зайців, Мак-Неба з його солдатами, поручник М’юр та я заховалися в печері, яких тут повно у скелястих берегах. Це справжнісінькі геологічні нори, тільки вимиті водою, як пояснив мені поручник. Там ми й сиділи, причаївшись, мов два змовники на дні трюму, аж доки похотіли жерти, як вовки. Що не кажи, а жрання — основа основ людської натури. Я хотів був, щоб квартирмейстер поставив свої умови: адже хоч яке безвихідне було наше становище, а ми мали змогу ще протриматися якусь годину-дві, проте він відхилив мою пропозицію, мотивуючи це тим, що ці негідники буцімто нізащо не дотримають свого слова, коли хоч одного з них зачепить куля, тому, мовляв, не треба ставити ніяких умов. Я погодився спустити прапор з двох причин: по-перше, тому, що ми, можна сказати, вже й так його спустили, бо заховатися на дні трюму — це все рівно, що здати судно; а по-друге, тому, що у наших шлунках сидів лютіший ворог, і його атаки були дошкульніші за наступ ворога, котрий бур на палубі. Голод, хай йому сто чортів,— триклята обставина, як погодиться кожен, хто прожив цілих сорок вісім годин без ріски в роті!

— Дядечку! — жалібним і благальним тоном промовила Мейбл.— Мій бідний батечко дуже, дуже тяжко поранений.

— То правда, Магнітику, то правда!.. Ось я сяду біля нього й постараюся, як можу, втішити трохи. Засуви добре закладені, дочко? За таких обставин треба, щоб душа була в спокої і безпеці.

— Певне, ми зараз у безпеці від усього, крім жорстоких ударів долі.

— Ну гаразд, Магнітику, йди на другий поверх і постарайся заспокоїтися, а Слідопит хай збігає нагору й огляне все з селінга^[131]. Твоєму батькові, може, хочеться щось сказати мені сам на сам, отож, мабуть, краще буде, якщо ми залишимося з ним тільки вдвох. Знаєш, надзвичайна це мить, тому недосвідченим у таких справах, як оце я, незручно було б, коли б їх ще хтось чув.

Мейбл хоч і не могла собі уявити, щоб її дядько був здатний духовно втішити людину на смертній постелі, вона, проте, вирішила, що коли вже він просить, значить, так, мабуть, треба, і уволила його прохання.

Слідопит уже поліз на дах поглянути, що діється довкола, й шуряки зосталися віч-на віч. Кеп ближче підсів до сержанта й задумався над своїм нелегким обов’язком, який треба було виконати. Кілька хвилин панувала мовчанка, і весь той час старий моряк усе міркував над тим, що б його сказати в задуманій ним самим духовній розмові.

— Повинен тобі сказати, сержанте Дангеме,— нарешті почав, як завжди, в своїй дивакуватій манері Кеп,— що в цій злощасній експедиції десь було зроблено помилку, а що в цю урочисту мить треба говорити правду і тільки правду, то я вважаю своїм обов’язком виказати її тобі прямо в вічі. Коротко кажучи, сержанте, двох думок тут бути не може, бо хоч я й не піхотинець, а моряк, я все ж таки помітив чимало похибок, та й не треба якихось особливих знань, щоб їх не помітити.

— Що ж поробиш, брате Кепе! — кволим голосом протяг сержант.— Що сталося, то сталося, і тепер уже пізно будь-що зарадити в цій справі.

— Це правда, брате Дангеме, але покаятися ніколи не пізно; і в святому письмі сказано, що покаятися ніколи не пізно, і я завжди чув, що хвилина покаяння — то дорогоцінна хвилина. Коли в тебе є що за душею, сержанте, не крийся, кажи мені все відверто, адже ти знаєш, що довіряєшся другові. Ти був чоловіком моєї рідної сестри, а сердешна крихітка Магнітик — сестрина, донечка, і, живий чи мертвий, ти завжди залишишся для мене шуряком. Страшенно жаль, що ти не вислав пірогу в розвідку, а сам не кинув якір десь осторонь і не зачекав з човнами; тоді, певне, й загін твій зостався б цілий, і на нас не впало б це лихо. Але що ж, сержанте, ми всі смертні, і, я певен, це тебе повинно хоч трохи втішити; а якщо ти й покинеш нас трохи раніше — ми все одно рано чи пізно підемо за тобою. «Так, так, це має бути хоч якоюсь розрадою для нього»,— вже сам до себе скінчив Кеп.

— Все це я знаю, брате Кепе, і гадаю, що готовий зустріти гірку долю солдата... От тільки бідна Мейбл...

— Що ж, це таки важкий тягар, сам розумію; але ж ти не хотів би взяти її з собою, якби навіть і міг, правда ж, ні? А тому краще зробити цю розлуку якомога легшою. Мейбл дівчина добра, як була і її матір. Оскільки покійна, як-не-як, а доводилася мені сестрою, то я вже потурбуюся, щоб її доньку видати за доброго чоловіка, якщо, звичайно, ми зостанемося живі й наші скальпи вціліють, бо навряд, щоб знайшовся такий жених, який захотів би увійти в оскальповану сім’ю.

— Брате, моя донечка заручена... Вона стане дружиною Слідопита.

— Що ж, брате Дангеме, кожен міркує по-своєму і по-своєму дивиться на речі, тільки мені здається, що ці заручини не до душі Мейбл. Я нічогісінько не маю проти віку Слідопита, бо я не з тих, які вважають, буцімто лише молодий чоловік здатний зробити дівчину щасливою. Коли вже на те пішло, то я тобі скажу: найкращий чоловік, коли він десь так під п’ятдесят, але при цьому між чоловіком і дружиною не повинно бути жодних обставин, які могли б зробити їх нещасливими. Обставини іноді можуть таке зробити з подружнього життя, що й сам чорт не передбачить; а крім того, я вважаю, що Слідопит набагато поступається перед моєю небогою освіченістю та вихованням. Ти дуже мало знаєш свою дочку, сержанте, тому навіть уявлення не маєш, які великі її знання. Вона перед тобою ще ніяковіє, а хай би вона як слід оббулася і показала все, що знає, ти побачив би, що навіть не в кожного вчителя є такий вантаж знань у трюмі, як у нашої крихітки.

— Вона добра донечка... дорога моя, добра донечка,— прошепотів сержант, і його очі налилися слізьми.— То моє нещастя, що я так мало її знав...

— Вона й справді добра дівчина й занадто вже багато зна, як для неборака Слідопита, який по-своєму розумний і в своїй справі вельми тямущий, але розуміється на важливих життєвих питаннях рівно стільки, як ти на сферичній тригонометрії.

— Ех, брате Кепе! Якби Слідопит був зостався з нами, цього нещастя, може б, і не трапилося!

— Цілком ймовірно! Навіть його найлютіший ворог і той не заперечуватиме, що Слідопит чудовий провідник; але, сержанте, якщо казати правду, ти взагалі керував експедицією з якимось недбальством; тобі слід було, не доходячи до гавані, лягти в дрейф і, як я вже казав, вислати шлюпку для розвідки. Ти повинен покаятися в цьому. 1 я тобі нагадую про це, тому що на сповіді треба говорити тільки щиру правду.

— Мої помилки дорого обійшлися нам, брате Кепе, а бідолашній Мейбл, чого доброго, ще доведеться за них розплачуватися; проте мені здається, що цього лиха не трапилося б, якби не зрада. Боюся, шуряче, чи й справді не виказав нас ворогові цей Джаспер — Прісна Вода.

— Оце й я так думаю: ця прісна вода рано чи пізно, а обов’язково підмиє моральні підвалини кому завгодно. Ми з поручником М’юром обговорювали вже це питання, сидячи в тій норі під скелею, і теж прийшли до висновку, що тільки завдяки Джасперовій зраді ми опинилися в такій пекельній халепі. Ну, але краще б тобі, сержанте, зібратися з думками й поміркувати про інші справи. Коли ось-ось маєш входити до незнайомого порту, то розсудливіше думати про те, як стати на якір, ніж перебирати в пам’яті пригоди, що зазнав під час мандрів. Для них на кораблі існує бортовий журнал, в нього під відповідними графами занотовуються всі такі події, котрі потім говорять «за» чи «проти» нас... А он і Слідопиті чи не трапилося, бува, щось під вітром, що нас несе по драбині, мов індіянина у кільватері скальпа?

Провідник застережливо подав Кепові пальцем знак мовчати й поманив його до себе нагору, дозволивши тим самим Мейбл злізти вниз і зайняти його місце коло сержанта.

— Зараз мусимо діяти обачно й сміливо,— тихо промовив Слідопит.— Ці гади й справді надумали спалити блокгауз, бо добре знають, що їм нічого не виграти, якщо він стоятиме. Я чую голос того волоцюги Гострої Стріли; він підмовляє їх зробити це чорне діло, доки ще темно. Треба бути напоготові, Солона Водо, і діяти! На щастя, тут у нас є чотири чи п’ять діжок води, а це щось та значить при облозі. До того ж я не припускаю, щоб Змій, перебуваючи на волі, не прийшов нам на допомогу.

Не чекаючи, доки його попросять вдруге, Кеп тихесенько поспішив за Слідопитом, а Мейбл тим часом зайняла його місце коло убогої батькової постелі. Провідник, сховавши заздалегідь свічку, щоб не освітити себе й не стати мішенню для зрадницької кулі, відкрив одну з бійниць, став збоку й чекав на виклик, готовий відповісти. По добрій хвилі тишу, нарешті, порушив М’юрів голос.

— Добродію Слідопите! — гукнув шотландець.— Чуєте, добродію Слідопите? Вас викликає на переговори друг. Можете не боятися й сміливо підійти до бійниці: доки ви вестимете розмову з офіцером п’ятдесят п’ятого полку, вам остерігатися нічого!

— Чого вам треба, квартирмейстере? Чого вам треба? Я знаю п’ятдесят п’ятий полк і вважаю, що це хоробрий полк, хоча я більше люблю шістдесятий, а взагалі не схиляюся ні перед першим, ні перед другим так, як перед делаварами. Але чого ви, власне, хочете, квартирмейстере? У вас, певне, якесь негайне доручення, якщо ви підійшли прямісінько під бійниці о такій пізній годині, та ще й добре знаючи, що «оленебій» зі мною?

— О, я не маю чого боятися, бо ви, Слідопите, не заподієте ніякого зла другові. Ви— людина розсудлива і своєю відвагою зажили вже собі такої слави по всьому кордоні, що для підтримання її вам не треба якогось нерозважливого вбивства. Ви не можете не знати, друже мій, що добровільна здача, коли опір стає марним, робить багато більше честі, ніж безглузде продовження боротьби всупереч усім правилам війни. Ворог набагато переважає нас своєю силою, хоробрий мій друже! Тому я раджу вам здати блокгауза з умовою, що з нами після цього поводитимуться, як із законними військовополоненими.

— Дякую вам за цю пораду, квартирмейстере, яка тим приємніша, що анічогісінько не варта. Проте не в моїй натурі здавати фортецю, доки в ній є що їсти й пити.

— Гм, я й сам ніколи не радив би цього такій відважній людині, як ви, Слідопиту коли б бачив, що у вас досить сил, щоб утримати блокгауз. Але ви, певне, й не знаєте, що добродія Кепа вже нема в живих: він поліг...

— Не поліг! Не поліг! — загорланив з другої бійниці сам «полеглий».— Еге ж, поручнику, Кеп не тільки не поліг, а ще й піднявся на висоту цього укріплення і навіть не думає довіряти свою чуприну червоношкірим перукарям, доки сам у змозі за неї постояти. Я розглядаю цей блокгауз, як вельми зручну обставину, і маю намір скористатися з неї.

— Якщо це не голос із того світу,— відповів М’юр,— то я радий чути його, бо всі ми вважали, що добродія Кепа забито в останній сутичці. Та хоч ви, добродію Слідопите, й раді товариству вашого приятеля Кепа,— а що це й справді велика втіха, я добре знаю з власного досвіду, бо провів з ним два дні й одну ніч у печері,— ми зате втратили сержанта з усім його хоробрим загоном, якого він водив у похід. Ланді дуже хотілося, щоб саме вій командував експедицією, хоча було б розумніше й пристойніше доручити це офіцерові. Та, незважаючи на це, сержант Дангем був хоробрий воїн і заслужив на добру пам’ять. Одне слово, ми всі чесно викопували свій обов’язок: більше не скажеш навіть про принца Євгена, герцога Мальборо чи й самого великого графа Стера!

— Ви помиляєтеся! Знову помиляєтеся, квартирмейстере! — і на цей раз заперечив Слідопит, удаючись до хитрощів, щоб збільшити залогу блокгауза.— Сержант з нами теж і в повній безпеці, можна сказати — в родинному колі.

— Ну, я теж радий це чути, бо ми і його відносили до числа забитих. Але якщо чарівна Мейбл ще й досі в блокгаузі, то, ради бога, хай негайно тікає, доки ще не пізно, бо вороги готуються підпалити його. Ви знаєте силу цієї грізної стихії, тому вчините справді як обачний і досвідчений воїн, яким тут вас усі вважають, коли схаменетеся й здасте блокгауз, якого ви не в змозі втримати; інакше ж ви накличете погибель на себе та своїх товаришів.

— Я добре знаю «силу цієї грізної стихії», як ви кажете, квартирмейстере, і не треба мені о такій пізній годині пояснювати, що вогнем можна скористатися не тільки для того, щоб зварити обід. Одначе я не сумніваюся і в тому, що ви чули й про грізну силу «оленебоя», тому попереджаю: кожен, хто спробує підкласти під стіни блокгауза хоч жменю хмизу, на власній шкурі відчує дошкульність цієї сили. Ну, а щодо стріл, то ними не запалиш таку будівлю, як цей блокгауз, бо на ньому дах не з дранки, а з товстих і сирих колод, до того ж у нас є досить води. А крім того, дах ще й плоский, і по ньому можна вільно ходити, як ви й самі добре знаєте, квартирмейстере, отож, доки тут є вода, нам нічого боятися. Я людина миролюбна, поки мене не чіпають, але того, хто спробує підкласти вогонь під цей блокгауз, що над моєю головою, я навіки позбавлю вогню, який тече по його жилах!

— Все це — пусте романтичне базікання, Слідопите, і в цьому ви самі пересвідчитеся, коли тверезо зважите своє справжнє становище. Сподіваюся, ви не ставите під сумнів відданість і хоробрість п’ятдесят п’ятого полку? Так от, я, його офіцер, заявляю, що військова рада за таких обставин прийняла б єдине рішення: негайно капітулювати. Ні, ні, Слідопите, тут ваша нерозважлива хоробрість рівно стільки схожа на хоробрість Воллеса чи Брюса, як задрипане містечко Олбені на річці Гудзон схоже на наш прекрасний Единбург.

— Оскільки кожен з нас, квартирмейстере, вирішив, як видно, стояти на своєму, то я вважаю за марне продовжувати далі розмову. Якщо ті гади, що оточують вас, не відмовилися від свого гаспидського наміру,— що ж, хай негайно починають. Хай палять дерево, а я палитиму порох. Якби моє життя було так поставлене на карту, як життя кожного з оцих індіян, я, мабуть, вихвалявся б так само, як і вони; але в мене інше покликання й зовсім інша натура: як білий, я більше схильний діяти, ніж молоти язиком. Ви, квартирмейстере, як офіцер його королівської величності, наговорили нам сім мішків вовни, і якщо ми й справді всі згоримо, то жоден з нас не матиме до вас ніякого зла.

— Слідопите! Невже ви такий жорстокий, що примусите Мейбл, прекрасну Мейбл Дангем терпіти такі муки?

— Мейбл Дангем доглядає свого пораненого батька, і сам бог заступиться за це благочестиве дитя. Жодна волосина не впаде з її голови, доки бачитимуть мої очі й доки втримуватимуть зброю мої руки! І хоча ви, добродію М’юре, як видно, довіряєтеся своїм мінгам, я їм аніскілечки не довіряю! Ви злигалися з підлим тускаророю, в якого вистачить і підступності, і злості, щоб розбестити будь-яке плем’я, до якого він тільки пристане, хоча боюся, що ці мінги були пропащі ще до нього. Та годі слів! Нумо обидві сторони до діла,— як хто вміє і хто чим може!

Протягом цих переговорів, а тим більше по закінченні їх, Слідопит остерігався зрадницького пострілу по бійниці. От і в цю хвилину, стоячи збоку від бійниці, він дав Кепові знак лізти на дах, щоб обом бути готовими зустріти перший напад. Хоча старий моряк дістався туди досить швидко, та він уже застав на даху щонайменше десяток запалених стріл, що стирчали в корі колод, а нічна темрява, здавалося, сколихнулася від несамовитого вереску й виття піднятих на приступ індіян. Наступної миті гримнули постріли з рушниць, і по дерев’яному зрубові заторохтіли кулі, сповіщаючи, що облога почалася не на жарт.

Несамовитий лемент і стрілянина, проте, нітрохи не злякали ні Слідопита, ні Кепа, а Мейбл так поглинуло її горе, що вона не відчувала страху. До того ж вона мала досить здорового глузду, щоб розуміти призначення укріплень і бути в змозі належно поцінувати їхню міцність. По-іншому реагував на це батько: знайомі вояцькому вухові гуки ніби оживили його, і Мейбл боляче було дивитися, як йому, щойно він зачув ревисько бою, загоряються склисті очі, а на блідих щоках проступає знову рум’янець. Саме тут уперше Мейбл помітила, що він починає марити.

— Стрільці, вперед! — бурмотів він.— Нумо, гренадери, заряджай! Як вони посміли напасти на наш форт? Чому ж по них не б’є артилерія?

В цю мить нічну тишу сколихнув громовий постріл гармати, і в горішньому приміщенні, куди влучило ядро, затріщала, вивалюючись, балка, а весь блокгауз заходив ходором. Ядро тільки якимось чудом не зачепило Слідопита, а коли воно вибухнуло, Мейбл мимохіть зойкнула: їй здалося, що верх, а з ним і дядечка із Слідопитом висаджено в повітря. На довершення всього ще й батько несамовитим голосом крикнув:

— Заряджай!

— Мейбл! — гукнув, схилившись над діркою, Слідопит.— У мінгів так уже ведеться: багато шелесту і мало шкоди. Волоцюги захопили гаубицю, яку ми відбили у французів, і торохнули з неї по блокгаузу. Але, на наше щастя, вони більше не зможуть скористатися з гармати, бо в них було тільки одне ядро. Вибухом тут лише дещо порозкидало, проте жодного з нас і не зачепило. Ваш дядечко, як і досі, на дахові, а щодо мене, то я стільки разів бував під градом рушничних куль, що такої штуки, як гаубиця, та ще коли нею орудують індіяни, не боюся!

Мейбл прошепотіла слова подяки у відповідь і знову нахилилася над батьком, який усе силкувався підвестися, але так і не здужав. Протягом страхітливих хвилин, які настали потому, вона була так заклопотана доглядом за пораненим, що майже не чула того шаленого клекоту, який здійнявся надворі. А за стінами блокгауза й справді стояв такий ґвалт і лемент, що якби всі її думи не були поглинуті страшним горем, їй, мабуть, затьмарило б розум.

Кеп зберігав спокій, гідний подиву. Правда, тепер він уже з усією повагою ставився до сили червоношкірих і навіть до величі прісної водиці, але боявся він не так смерті від індіян, як тортур і скальпування. Та оскільки моряк усе-таки був на пласкому дахові міцного блокгауза, а не на палубі корабля, і не потерпав, що його можуть взяти на абордаж, він дозволяв собі походжати з такою безстрашністю й показуватися з такою необачністю, що, якби його бачив Слідопит, він би йому хтозна-як вичитав за таке. Замість того щоб постійно ховатися, як то має бути в боях з індіянами, Кеп з’являвся на весь зріст то на одному, то на іншому краю блокгауза, поливаючи з відра дах, і все це з холоднокровністю й запопадливістю матроса, якому доручено згорнути вітрило під час морського бою. Саме його поява й викликала такий шалений лемент нападників, яким досі не траплялося ще зустрічати ворога, котрий так демонстративно нехтував би ними, і вони щоразу, коли бачили його, валували, мов та собарня, забачивши лисицю. Проте Кеп, здавалося, був заворожений від куль, бо хоч вони й дзижчали довкола і в кількох місцях навіть попроривали йому одежу, сам він лишався незачеплений. Коли ж стіну другого поверху прошило ядро, старий моряк впустив відро, замахав над головою своїм капелюхом і тричі гаркнув «ура». Саме за здійсненням цього героїчного вчинку його й застав вибух. Цей дивацький подвиг, очевидно, і врятував Кепові життя, тому що з тієї миті індіяни перестали по ньому стріляти і навіть не пускали більше запалені стріли на блокгауз, водночас одностайно вирішивши, що Солона Вода з’їхав з глузду: з незрозумілої великодушності індіяни ніколи не піднімають руки на того, кого вважають божевільним.

Зовсім інакше поводився Слідопит. Кожен його вчинок був якнайточніше розрахований і вивірений — так його вчив великий досвід та узвичаєна обачність. Він пильнував, щоб не стати напроти бійниці, а місця, з яких він вів спостереження, були завжди цілком безпечні. Славетний провідник не раз бував на волосину від смерті. Розповідають, як одного разу індіяни прив’язали були його до стовпа, щоб; спалити, і він стерпів, не застогнавши ні разу, такі жорстокі муки й кпини, які лише здатні придумати хижі й винахідливі дикуни. Скрізь, по всьому довгому кордоні, де тільки мешкали і воювали люди, можна було почути легенди про Слідопитові подвиги, про його холоднокровність та відвагу. Але той, хто не знав його минулого і не чув про його славу, цього разу подумав би, що така надмір на осторога й турбота про самозбереження пояснювалися боягузтвом. Однак це була б неправда, тому що Слідопит у ті хвилини думав про Мейбл і про те, що з нею могло б статися, коли б він, крий боже, загинув. Але ці роздуми скорше примусили його тільки зайвий раз згадати про свою безпеку і аж ніяк не вплинули на його звичну обережність. Слідопит належав до тих людей, котрі ніколи не задумуються над тим, як інші розцінять той чи інший їхній крок, і ніколи не бояться того, що скажуть інші. Діючи у хвилини небезпеки з мудрістю змії, він завжди залишався, однак, простодушним, як дитина.

Перші десять хвилин штурму Слідопит навіть не підіймав з підлоги рушницю, окрім хіба тих випадків, коли переходив на інше місце. Ворожих куль він не боявся, бо добре знав, що вони стін блокгауза не проб’ють. Французька ж гаубиця, котру було захоплено з його участю, була тепер теж не страшна, бо єдине ядро, яке було в ній, ірокези витратили, а зарядити ще, як це з певністю знав Слідопит, вони більше не мали чим. Тож лякатися стрілянини ірокезів не було ніяких підстав; хіба яка сліпа куля, влетівши крізь отвір бійниці, могла зачепити його. Раз чи двічі вони й справді залітали, проте ірокези вели вогонь з такої близької відстані, що під тим кутом неможливо було влучити в людину, а коли б вони відійшли на належну віддаль, то можливість уцілити в бійницю стала б ще в сто разів менша. Аж ось Слідопит зачув шурхіт мокасинів і хрускіт хмизу під стінами й одразу здогадався, що ірокези готуються підпалити блокгауз. Розвідник покликав Кепа з даху, де небезпека й справді минула, і поставив його напоготові коло бійниці у піддашші — саме над тим місцем, де ірокези складали хмиз.

Людина, не така досвідчена, як наш герой, навряд чи витримала б і поспішила б покласти край цьому небезпечному замірові індіян, пустивши передчасно в хід зброю. Одначе Слідопит зробив інакше. Його метою було не тільки загасити вогонь, якого він не надто боявся, але й провчити ворога так, щоб він до кінця ночі не посмів навіть близько підійти до блокгауза. Щоб здійснити цей намір, треба було зачекати, доки сяйво пожежі освітить як слід тих, по кому він готувався вести вогонь без промаху. Ось чому він дав ірокезам змогу вільно назбирати труску, знести його на купу під стіною блокгауза, підпалити й повернутися назад до кущів. Кепові ж він дозволив зробити тільки одне — підкотити діжку з водою до бійниці над самим багаттям, щоб у потрібну, мить залити вогонь.

Ця хвилина, на думку Слідопита, настала аж тоді, коли полум’я добре освітило довколишні кущі і його пильне й призвичаєне око помітило силуети трьох чи чотирьох причаєних ворогів, що спостерігали, як розгорявся вогонь, і то з холоднокровністю людей, котрі звикли байдужісінько споглядати будь-які людські страждання. Аж тепер, нарешті, Слідопит заговорив.

— Ви готові, друже Кепе? — запитав він.— Крізь щілини починає вже припікати, і хоча ці сирі колоди й не запалюються так швидко, як деякі дратівливі люди, вони таки можуть затлітися й зайнятись, якщо цьому не покласти край. Як там, діжка на місці? Дивіться, лийте саме в ту бійницю, що треба, щоб не розілляти марно воду.

— Все в повній готовності! — відрапортував Кеп, немов матрос на палубі перед своїм командиром.

— Тоді чекайте сигналу. Ніколи не втрачайте терпцю у вирішальну мить і не будьте нерозважливі під час бою. Чекайте мого сигналу.

Віддаючи ці розпорядження, Слідопит сам теж робив необхідні приготування, бо вирішив, що настав час діяти. Він спроквола підняв «оленебоя», з осторогою просунув його в бійницю, прицілився й вистрілив. Усе це забрало в нього не більше півхвилини. Втягаші назад «оленебоя», стрілець поглянув у бійницю.

— Одним плазуном менше! — пробурмотів сам до себе Слідопит.— 3 цією тварюкою я вже зустрічався. Безжальний був гаспид! Ну, що ж, він коїв те, на що був здатний, а тепер за все це дістав по заслузі. Зараз прикінчу ще одного негідника, і на цю ніч досить! А як розвидниться, то буде набагато гарячіше.

Розмовляючи отак сам до себе, Слідопит тим часом набив удруге рушницю, а коли замовк, другий ворог упав мертвий на землю. Цього й справді виявилося досить, бо вся зграя, що вичікувала, ховаючись по кущах навколо блокгауза, не побажала чекати на третій доказ вправності тієї самої руки. Не знаючи, кого з них бачить стрілець, а кого — ні, вони пороснули в усі боки, шукаючи собі надійнішого схову.

— А тепер лийте воду, добродію Кепе,— сказав Слідопит.— Я поставив своє тавро на двох негідниках, і цієї ночі вони вже не розкладатимуть вогню під нами.

— Обережно, а то обіллю! — гукнув Кеп, так вправно нахиляючи діжку й спрямовуючи струмінь води, що вогонь відразу ж загас.

Цим і закінчився цей незвичайний бій, і решта ночі минула спокійно. Слідопит, і Кеп вартували почергово, хоча жоден, можна сказати, ні разу по-справжньому так і не склепив очей. Та й навряд чи мали вони доконечну потребу в сні: адже обидва звикли до довгих нічних пильнувань, а особливо Слідопит; той за будь-якої пори року довгий час міг буквально не відчувати ні голоду, ні спраги, ні втоми.

Мейбл, пильнуючи коло батькової постелі відчувала, наскільки щастя людини па цьому світі залежить від, здавалося б, зовсім невідчутних речей. Так, досі вона жила по суті без батька, тому що її зв’язок з ним був скорше уявний, ніж реальний, а нині, коли вона мала незабаром втратити його, їй раптом здалося, що без нього спорожніє світ і вона вже ніколи не зможе знову почувати себе щасливою.