Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ VIII

Кохання край тут вздріли очі:

Без сонця, місяця й без ночі,

Де річечка дзюрчить по піні,

Де чисте сяйво з височіні,—

О краю мій, ти весь кругом

Сповитий тихим вічним сном.

Джеймс Гогг. «Траур королеви»

Спочинок після втоми, та ще коли почуваєш себе знову в довгожданій безпеці, завжди спокійний і глибокий. Так було і з Мейбл, що не вставала з убогого сінника (на якесь інше ліжко й не могла розраховувати дочка сержанта в далекому прикордонному укріпленні), доки вся залога, слухняно підкорившись покликові барабанів, вишикувалася на плаці для ранкової муштри. Сержант Дангем, на плечах якого лежали всі ці одноманітні щоденні обов’язки, саме скінчив свої ранкові справи й почав був уже подумувати про сніданок, коли його дочка, однаковою мірою збентежена, вдячна й захоплена новизною та певністю свого нового становища, вийшла подихати свіжим повітрям.

На той час, коли відбувалися описувані події, форт Освего був одним з найбільш висунутих уперед укріплень на кордоні британських володінь американського континенту. Захоплений він був недавно, і залога його складалася з одного батальйону колись виключно шотландського полку, до котрого, відтоді як він прибув з Англії, набрано багато американців — нововведення, якому батько Мейбл як місцевий мешканець і завдячував своїм призначенням на скромну, але відповідальну посаду старшого сержанта. В залозі було, крім того, ще й кілька молодших офіцерів, теж вихідців із тутешньої колонії^[48]. Сам форт, як і більшість укріплень цього типу, був більше пристосований до того, щоб відбивати наскоки індіян, ніж вистоювати справжню облогу. А втім, труднощі, пов’язані з підвозом важкої артилерії та іншого спорядження, були такі величезні, що ймовірність подібної облоги навіть не спадала на думку інженерам, які споруджували це укріплення. Тут були чисто земляні та брусовані бастіони, високий палісад, великий плац для муштри й рублені казарми, що слугували не лише як житлові приміщення, але і як укріплення. На подвір’ї стояло кілька легкових польових гаубиць, котрі можна було в разі потреби швидко перетягти в яке інше місце, а з висунутих уперед бокових веж виглядали грізні жерла двох важких чавунних гармат, що мали перестерігати, страхати й викликати повагу до їхньої сили у кожного, хто посмів би наблизитися до форту.

Коли Мейбл, залишивши свою зручну, але відносно далеку від плацу хатину, куди з дозволу начальства поселив її батько, вийшла на свіже вранішнє повітря, вона одразу ж опинилася коло підніжжя бастіону, який, здавалося, сам запрошував її нагору, ніби обіцяючи відкрити їй те, що було вчора сховане від очей темрявою ночі. Швидко видершись по трав’янистому схилові, життєрадісна та легконога дівчина вмить опинилася на самому вершечку бастіону, звідки вона кількома швидкими поглядами увібрала все видноколо.

На південь лежав ліс, яким вона стільки стомлених днів мандрувала й де зазнала стількох страшних небезпек. Від частоколу його відокремлювала досить широка і майже гола просіка, дерева з якої пішли на будівництво споруд, що оточували Мейбл. Цей гласіс^[49] (бо саме таке було стратегічне призначення галявини) займав, мабуть, акрів сто, а за ним уже кінчалися всі ознаки цивілізації. Далі йшов ліс — той непроглядний, безкраїй праліс, що його Мейбл домальовувала тепер у своїй уяві згадками про його приховані блискотливі озера, тьмяні бурхливі потоки і все багатство його природи.

Повернувшись у другий бік, наша героїня відчула на щоках свіжий, приємний подих вітерця, якого вона не знала відтоді, як покинула далеке узбережжя. Тут її вразив інший краєвид, і, хоч для Мейбл то не було щось несподіване, вона вся аж стрепенулася й ледь чутно скрикнула від захоплення красою, яку так жадібно вбирали її очі. На північ, схід і захід, одне слово, з усіх трьох боків, охоплюючи майже половину нової панорами, простягався водний простір, по якому безперервно котилися хвилі. Колір цієї стихії не був ані зеленавого відтінку скла, такого характерного для вод американського континенту, ані темно-синього кольору вод океану — ні, вода була мов бурштинового відтінку, але водночас майже зовсім прозора. Ніде, скільки око сягало, аж до самого небокраю, не було й клаптика землі, окрім близького берега, порослого праворуч і ліворуч суцільним лісом, з мисами та широкими затоками. У багатьох місцях, проте, над водою нависали кручі, і коли в глибокі печери під ними інколи з розгону вкочувалися хвилі, звідтіля виривався оглушливий гуркіт, схожий на далекий постріл гармати. Жодне вітрило не біліло на поверхні озера, жоден кит а чи яка інша велика риба не жирували на його лоні; ніде жодного сліду праці чи перетворень, скільки б їх не шукало око в тому безмежжі. В один бік ішов нескінченний ліс, а в другий безкрайою пустелею простягалася вода. Природа немовби знаходила собі втіху, створюючи такі грандіозні видива й сміливо протиставляючи дві свої стихії одну одній, свідомо нехтуючи в кожній з них несуттєвими дрібницями; і зачудований та втішений погляд плинув від широкого листяного килима до ще ширшого водного простору, від безупинних легких коливань озера — до урочого спокою та поетичної замріяності лісу.

Собою проста, як і більшість її краянок тих давніх часів, відверта й щира, як і належить кожній добросердій дівчині, Мейбл Дангем, окрім того, не була позбавлена ще й чуття прекрасного і вміла насолоджуватися чарівністю землі нашої. Хоч вона, можна сказати, і не одержала ніякої освіти, бо мало хто з жінок у цій далекій англійській колонії сягав тоді далі простого уміння читати й писати, проте була набагато освіченішою за дівчат свого кола, чим у першу чергу і чи не єдино завдячувала своєму вихованню. Справа в тому, що після смерті матері дівчину взяла на утримання вдова одного штаб-офіцера — однополчанина Томаса Дангема, й саме завдяки піклуванню цієї жінки Мейбл і було прищеплено певні смаки й погляди, про які за інших обставин вона не мала б навіть уявлення. В родині цієї вдови Мейбл була на становищі компаньйонки, і наслідки цього позначилися на її манері вдягатися, на мові, на усій поведінці і навіть на її почуттях, хоча вона, може, й не сягнула рівня справжньої світської дами. Вона позбулася своїх грубіших звичок та манер, не досягти, одначе, такого рівня, який завадив би їй посісти те місце в житті, що їй було уготоване завдяки випадковостям роду й маєтності. Всім же іншим, що було в ній достойного і самобутнього, наділила її сама природа.

З огляду на вищесказане читач, сподіваємося, не здивується, довідавшись, що Мейбл споглядала цей уперше бачений нею пейзаж з почуттям насолоди, набагато вищим за звичайний подив. Вона сприймала всю позірну красу його, можливо, так само, як сприймала б її і більшість інших, але вона відчувала й усю піднесеність краєвиду, його поетичну замрію, його безгомінну велич та урочий спокій — словом, усе те, чим зачаровують неосяжні картини природи, яких не торкнулася ще ані в праці, ані в боротьбі людина.

— Яке гарне видовище! — вигукнула Мейбл у самозабутті, стоячи на валу обличчям до озера й відчуваючи, як його лагідний подих оживлює й наповнює свіжістю тіло й душу.— Яке гарне, а проте яке дивовижне!

Її слова, а з ними й весь напрям роздумів раптом хтось перепинив лагідним дотиком до плеча; гадаючи, що це її батько, Мейбл озирнулася, але Побачила поруч Слідопита, що стояв, спокійно зіпершись на свою довгу рушницю, і, сміючись властивим йому безгучним сміхом, обводив простертою рукою всю панораму лісу й озера.

— Тут, перед вами,— почав він,— наші з Джаспером володіння. Озеро — то його, а ліс — то моє. Хлопець іноді любить похвалятися, ніби його володіння більші, а я йому кажу, що мої дерева займають не менш простору, ніж його вода. Ну, а ви, Мейбл, створені для обох наших володінь, бо, як бачу, страх перед мінгами та наші нічні мандри аніскілечки не позначилися на свіжості вашого личка.

— Здається, я відкриваю в Слідопитові нові риси: він хоче набалакати компліментів дурненькій дівчині!

— Зовсім не «дурненькій», Мейбл, аніскільки не дурненькій. Дочка нашого сержанта не була б гідна свого батька, якби вона й справді щось таке вчинила або сказала, що можна було б назвати нерозумним.

— Тоді вона має остерігатися і не вельми йняти віри лукавим і підлесливим словам. Але я рада, Слідопите, що бачу вас поміж нас, бо хоча Джаспер, як мені здалося, не надто турбувався, зате я дуже потерпала, аби з вами й з вашим другом, бува, чого не трапилося на тих жахливих порогах.

— Хлопець добре знає нас обох і був певен, що ми врятуємося плавом, хоча то навряд чи належить до моїх здібностей. А випливти було б і справді не легко, та іце й з такою довгою, як моя, рушницею в одній руці; мій же «оленебій» стільки разів виручав мене в сутичках і зі звірами, і з дикунами, і з французами, що я нізащо не захотів би з ним розлучатися. Одначе ми легко вибрели, бо на порогах, окрім деяких місць, неглибоко, і вийшли на берег з рушницями в руках. Але, признаюся, нам довелося попосидіти через тих негідників ірокезів, які чатували на нас; проте ми майже не сумнівалися, що хтось та прийде на підмогу із залоги, і були певні, що як тільки мисливці за скальпами забачать світло ліхтарів, з якими сержант вийшов до вашої піроги, вони знімуть табір, побоюючися вилазки. Отож нам тільки довелося терпляче посидіти з годину на камінні, а там і небезпека минула. Терпіння — одна з найцінніших якостей будь-якого мешканця лісу.

— Яка я рада, що знову вас бачу, а то вчора, незважаючи на страшну втому, я довго не могла заснути* все потерпала, аби з вами, бува, чого не трапилося.

— Хай буде благословенне ваше ніжне серденько, Мейбл! Але такі вже ви всі, ніжні створіння! Та коли чесно признатися, я теж дуже зрадів, побачивши ліхтарі, які спускалися до річки, бо це був певний знак того, що ви у повній безпеці .Ми, мисливці й провідники, хоча люд і грубий, проте у нас почуття й помисли не гірші, ніж у будь-якого генерала. Повірте, ми з Джаспером скорше голови свої поклали б, ніж допустили, щоб з вами що-небудь скоїлося!..

— Дякую вам за все, що ви для мене зробили, Слідопите! Від щирого серця дякую вам! Будьте певні, що про все це неодмінно знатиме мій батечко. Я вже багато йому розповіла, та вважаю своїм обов’язком на цьому зупинитися окремо.

— Годі-бо вам, Мейбл! Хто-хто, а сержант добре знає, що таке пуща і що собою являють червоношкірі на стежці війни, тож йому нема чого про це розповідати. Ну, от ви зустріли свого батечка; скажіть, а чи виправдав наш бувалий і відважний вояка ваші сподівання?

— Він — мій рідний дорогий батько і прийняв мене так, як і годиться солдатові й батькові приймати свою дочку. Скажіть, Слідопите, чи давно ви знаєте його?

— Це, бачте, як хто рахує час. Мені тоді дванадцятий минуло, коли сержант уперше взяв мене з собою в розвідку, а це було десь років двадцять з гаком тому. Ми з ним не одну стежку протоптали ще до того, як вас і на світі не було; та й хтозна, чи у вас взагалі був би батько, коли б не мій природжений стрілецький хист.

— Себто як це?

— Дуже просто, нема чого й розказувати. На нас напали індіяни із засідки й тяжко поранили сержанта, і йому б не носити більше свого скальпа, коли б не моя рушниця. Хоч як воно там було, а ми винесли його, і нині у всьому полку ніхто, слава богу, не може похвалитися пишнішою шевелюрою, ніж він у свої літа.

— О, Слідопите, ви врятували моєму батечкові життя! — вигукнула Мейбл і в пориві вдячності гаряче схопила обома руками його тверду жилаву руку.— Хай благословить вас бог за це, як і за всі інші ваші добрі діла!

— Ну, це вже ви занадто, хоча, вважаю, я таки врятував йому скальп. Людина може жити й без скальпа, а тому я не можу сказати, що врятував йому життя. Джаспер може стверджувати, що й справді врятував вам життя, бо коли б не його пильні очі та дужі руки, то човен ніколи не пройшов би цілий через пороги, та ще такої ночі, як учора. Що не кажіть, а хлопець народився для води, як я народився для полювання й відшукування слідів. До речі, он він сидить у бухті й стереже піроги, а сам очей не зводить зі свого улюбленого суденця. Як на мене, то в усьому нашому краю не знайти вірнішого юнака, ніж Джаспер Вестерн.

Тільки тепер,, уперше відтоді, як Мейбл вийшла зі своєї кімнатки надвір, вона глянула униз, і перед її очима постало те, що можна було б назвати переднім планом тієї чудової картини, якою вона милувалася. Освего вливала свої темні води в озеро з глибокого створу поміж крутих берегів, східний з яких був вищий і вклинювався в озеро далі, ніж західний, на якому стояв форт. Поряд, під самісіньким фортом, тулилося по узбережжю кілька рублених будівель, котрі не мали ніякого стосунку до оборонних споруд і використовувалися як комори для зберігання товарів, завезених для потреб залоги або ж призначених для вивезення в інші порти по берегах Онтаріо, з якими форт підтримував зв’язки. Від обох берегів у гирлі річки виходили низенькі, навдивовижу схожі одна на одну коси, що утворилися під впливом протидіючих сил стрімкої течії та північних вітрів і які, загинаючись від озерних штормів, створювали дві округлі бухти. Та, що була коло західного берега, вгризалася найглибше і, бувши багатоводнішою, служила для форту своєрідним мальовничим портом. По узбережжю, що простягалося між пагорбом, на якому розташувався форт, і цією бухточкою, й тулилися згадані дерев’яні будівлі.

На березі лежали повитягувані з води ялики, шлюпки та піроги, а посеред бухти стояло суденце — те саме суденце, якому Джаспер завдячував своїм правом вважати себе моряком. Оснащене як тендер^[50], воно мало, може, тонн сорок водотоннажу, але було так мистецьки змайстроване й пофарбоване, що з першого погляду скидалося на військове судно, хоча й не мало шканців^[51]. Його оснащення й обладнання були зроблені так гарно й пропорційно, що навіть Мейбл одразу відзначила, яке воно ошатне й добре споряджене. Корпус його був дуже зграбної форми, бо воно будувалося за кресленнями, що їх кораблебудівник спеціально замовив у найкращого корабельних справ майстра Англії. Пофарбоване суденце було, як військовий корабель, у приємний темний колір, а довгий вимпел, що майорів на щоглі, безпомилково засвідчував, що тендер належав до флоту його величності короля Англії. Називалося воно «Вітрогон».

— Так он він який, той Джасперів корабель! — вигукнула Мейбл, у свідомості якої це суденце було нерозривно пов’язане з ім’ям його капітана.— А крім нього ще багато на озері кораблів?

— Ще є три у французів: один, як мені розповідали,— справжній військовий корабель, з тих, що ходять і в океані; другий — бриг^[52], а третій — такий само тендер, як і наш «Вітрогон», тільки в них він називається «Білка» — по-їхньому, звісно. Проте ця «Білка», здається, має смертельну зненависть до нашого красеня тендера, бо ще майже не бувало так, щоб Джаспер вийшов на ньому в озеро, а вона не виринула тут як тут і не стала переслідувати його.

— А хіба Джаспер з тих, що тікають від французів, та ще від якоїсь там білки, і до того ж — на воді?

— Що та одна хоробрість варта, без засобів змусити ворога поважати її? Джаспер — хлопець хоробрий, це всім у нас тут відомо на кордоні, але що він може вдіяти без гармат, з однією-однісінькою гаубицею, та ще з командою з двох чоловік, не рахуючи себе та юнги? Якось мені довелося побувати з ним в одній з його вилазок, і юнак досить ризикував, бо підвів нас так близько до ворога, що почалася рушнична перестрілка. А французи на «Білці» мають і гармати, й порти^[53] і все одно бояться носа висунути з Фронтенака, не захопивши з собою ще одного судна та зо двадцять вояків на ньому. Ні, ні, наш «Вітрогон» збудований тільки для того, щоб літати по озеру, а не воювати, і майор каже, що навмисне не хоче оснащувати судно людьми та зброєю, аби Джаспер, бува, не подумав, ніби судно стало бойовим кораблем, бо тоді він, мовляв, швидко вскочить у халепу. Отож хоч я й мало тямлю в цих справах — адже мій хист належить до зовсім іншої стихії,— проте я бачу в цьому слушність, незважаючи на те, що Джаспер дотримується цілком протилежної думки.

— Ах, а он і дядечко!! Нівроку після вчорашнього купелю, вийшов подивитися на це суходільне море.

І справді, Кеп, попередивши про своє наближення гучним гмиканням, саме в цю мить з’явився на бастіоні. Кивнувши на знак привітання небозі та її співрозмовникові, він став розважливо споглядати широчезне плесо води, що відкрилося перед його очима. Для більшої ефектності та зручності бувалий моряк виліз на стару чавунну гармату, схрестив руки на грудях і широко розставив ноги, ніби стояв на судні, коли воно хитається на хвилях. Для повноти картини в зубах у нього стирчала коротенька люлька.

— Ну то як, добродію Кепе? — щиро звернувся до нього Слідопит, не помічаючи того, як обличчя старого моряка кривилося дедалі виразнішою посмішкою зневаги.— Правда ж, воно не менш красиве й широке, аніж справжнє море?

— Так оце, значить, і є те саме ваше так зване озеро? — замість відповіді звернувся й собі запитанням Кеп, обводячи північну частину виднокола своєю люлькою.— Я питаю: оце й справді оце ваше озеро?

— Авжеж, воно! І якщо вірити судженню того, хто побував на берегах багатьох інших озер, то це дуже добре озеро.

— Я цього й чекав: за розміром — ставок, а смак води — як у палубній діжці. Чи ж варто було стільки волоктися суходолом у надії, що побачиш щось повноцінне чи корисне? Я наперед знав, що воно так і буде.

— А, власне, чим вам не до вподоби наше озеро, добродію Кепе? Воно ж і велике, і вельми гарне для ока, і вода в ньому досить добра, принаймні ніхто не нарікає тоді, коли нема джерельної.

— І ви називаєте його великим? — знову відповів запитанням Кеп, обводячи люлькою півкола в повітрі.— Я питаю вас: що ви знайшли в ньому великого? Хто ж, як не сам Джаспер, казав, що воно від берега до берега має всього-на-всього якихось двадцять ліг^[54]?

— Але ж, дядечку,— втрутилася Мейбл,— берега ніде й близько не видно, окрім того, що ось біля нас.

Як на мене, то воно має точнісінько такий вигляд, як океан.

— Якусь сажавку порівняти з океаном! Ну, Магнітику, не сподівався я, правду кажучи, почути таку нісенітницю від дівчини, яка має в своїй родині справжнього моряка. От скажи, будь ласка, що воно має спільного у будь-чім зі справжнім морем, ну що?

— Ну, хоч би воду, воду й воду, скільки око сягає, на багато й багато миль — нічого більше, крім однієї води.

— А хіба в річках, по яких ти сюди пливла пірогою, не вода, вода й вода, па багато й багато миль і на додачу «скільки око сягає» — не одна вода?

— Це все так, дядечку, але ж у річок є береги, а по берегах — дерева, і береги там вузькі.

— А хіба ми стоїмо з тобою не на березі? Чи, може, скажеш, солдати називають це місце по-іншому, а чи тут нема дерев — тисяч і тисяч дерев обабіч та й хіба ці двадцять ліг, якщо по щирості, така вже велика відстань? А хто коли в дідька чув про береги в океані, якщо, звісна річ, не відносити до берегів і деякі перемілі океану, які лежать під водою?

— Але ж, дядечку, в річок видно другий берег, а на цьому озері ми ж його не бачимо?

— Ти таки своєї, Магнітику! А хіба Амазонка, Оріноко і Ла-Плата^[55] — не річки, та чи побачиш ти в них другий берег? Стривайте, Слідопите, я навіть дуже сумніваюся, щоб ця смужка води взагалі була навіть озером: вона мені чомусь здається всього-на-всього річкою. Ви тут, по лісах, бачу, у географії не дуже теє...

— Ну, тут ви вже цілком помиляєтеся, добродію Кепе, бо в це озеро з кожного боку впадає річка, та ще й яка річка: перед вами ж отут — наше старе добре Онтаріо, і хоч жити на воді й не моє покликання, та я переконаний, що мало є озер, кращих за наше.

— А якби ми, дядечку, стояли оце на березі океану в Рокевеї, хіба ми там щось більше побачили б, ніж тут? Там теж берег з одного боку, і такі ж само дерева, як і тут.

— Тобі аби перечити, Магнітику, а дівчині твоїх років слід стернувати якомога далі від такої речі, як упертість. Затям: океан має узбережжя, а не береги, як річка, та ще хіба мілини, яких не видко з суходолу.

А що Мейбл не знайшла чого відповісти на такі хитромудрі докази, то Кеп вів далі, а на його обличчі все виразніше проступало вдоволення звитяжного сперечальника.

— А крім того, ці дерева зовсім не можуть зрівнятися з тамтешніми. На океанському узбережжі повсюди бачиш то ферми, то міста, то багаті маєтки, а в деяких частинах світу й замки, монастирі і маяки — так, так, а особливо—маяки; тут же нічогісінько схожого й близько нема! Ні, ні, добродію Слідопите, я ніколи ще не чув про такий океан, на якому хоч вряди-годи не траплялися б маяки, а тут у вас ніде навіть бакена нема.

— Зате у нас є дещо краще... Зате у нас тут є дещо краще: ліс та шляхетні дерева — справжній храм божий.

— Атож, ваш ліс, може, ще доречний довкола якогось озера, але для якого дива був би тоді взагалі океан, якби всенька земля стояла під одним лісом? Кораблів тоді, мабуть зовсім не треба було б, позаяк деревина сплавлялася б просто плотами, а це, безумовно, означало б кінець торгівлі, а що, даруйте, сталося б із світом без торгівлі?! Я цілком підтримую того філософа, котрий сказав, що людина створена лише для того, щоб торгувати. Одне тільки мене дивує, Магнітику: що ти могла знайти в цій воді схожого на справжню морську воду? Між іншим, добродію Слідопите, у вас тут, певне, кита навіть і в заводі немає?

— Відверто кажучи, я таки про китів тут щось не чував, та й взагалі, треба сказати, я мало яких знаю істот, що живуть у водоймах, окрім хіба риб, котрі водяться у річках і гірських потоках.

— Ні дельфінів, ні навіть касаток, ні якоїсь плюгавої акули нема?

— Не буду стверджувати,— чого не знаю, того не знаю. Я ж кажу, добродію Кепе, мій хист лежить до іншої стихії.

— Ні оселедців, ні альбатросів, ні летючих риб? — не вгамовувався Кеп, пильнуючи за Слідопитовим виразом обличчя, щоб, бува, не перебрати міри.— То, значить, навіть такої істоти, як летюча риба,— і то нема?

— Летюча риба? Шановний добродію Кепе, та невже ви й справді гадаєте, що ми, прості мешканці далекої прикордонної глушини, ніякого поняття не маємо ні про саму природу, ні про те, які істоти вона може створити? Я лише знаю, що є летючі вивірки, а що...

— Вивірки — літають?! Лиха година, добродію Слідопите, за кого ви мене вважаєте,— чи, бува, не за жовторотого юнгу, що вперше вийшов у плавання?

— Я нічого не знаю про ваші плавання, — добродію Кепе, хоч я й припускаю, що їх у вас було чимало, але що стосується живої природи в лісі, то я можу сказати тільки те, що бачив сам, і тому не боюся дивитися людям прямо в вічі.

— А чи не хочете ви, бува, щоб я повірив, ніби ви й справді бачили летючих вивірок?

— Якщо ви, добродію Кепе, вірите у всемогутність бога, то ви повірите і в це, і ще в багато дечого, що є в природі, бо запевняю вас, я кажу чистісіньку правду.

— Проте я вас не збагну, Слідопите,— з докором зауважила Мейбл, кинувши на нього такий лагідний і лукавий погляд, що той негайно пробачив ущипливість її тону,— ви, хто говорить про всемогутність провидіння, здається, сумніваєтеся, що риба може літати.

— Я цього не сказав... зовсім не сказав. І якщо вже добродій Кеп ручається, буцімто вони справді літають, то, хоч яким би неймовірним це здавалося, я теж схильний буду вважати, що це правда. Я гадаю, що обов’язок кожної людини вірити у всемогутність провидіння, хоч як би часом важко це було.

— А чому б моїй рибі не мати так само крил, як і вашій вивірці? — запитав Кеп з логічністю, більшою за ту, на яку був здатний.— Адже те, що риби можуть літати і літають, не тільки відповідає дійсності, але й ніскільки не суперечить здоровому глуздові...

— Ні, саме суперечить, чому й важко повірити в це,— не погодився Слідопит.— Який же в тому глузд — наділяти істоту, що живе у воді, крильми, котрі їй, якщо так розміркувати, зовсім ні до чого.

— І невже ви вважаєте, що ці риби й справді такі віслюки, що почнуть літати під водою, коли їм дано чудові крила?

— Не казатиму, чого не знаю, але щоб риба літала в повітрі, то це здається дивнішим для її природи, ніж коли б вона літала у своїй рідній стихії — у тій, де вона народилася і, так би мовити, всього навчилася.

— Що то значить обмеженість, Магнітику. Ті риби вилітають у повітря лише для того, щоб утекти від своїх ворогів у воді, і в цьому, коли хочете, і сам факт, і пояснення причини, чому вони літають.

— Тоді це, мабуть, таки й правда,— вже спокійно відповів провідник.— А як далеко ті риби літають у повітрі?

— Може, не так далеко, як голуби, але таки на чималу віддаль. Що ж до ваших вивірок, друже Слідопите, то давайте краще не будемо про них більше згадувати: мені здається, що ви просто вигадали їх, аби протиставити яку лісову істоту летючим рибам. Ти ба, а то що там маячить, припнуте на якорі під горбком?

— То Джасперів тендер, дядечку,— жваво відповіла йому Мейбл.— Правда ж, гарне судно? Та й назва його, по-моєму, досить влучна — «Вітрогон».

— Ну, як для озера, то воно, може, ще й нічого, а взагалі — мізерна штука. Тільки чому це він так настовбурчив бушприта^[56]? Хто це коли бачив, щоб на тендері так стирчав бушприт?

— А може, це так треба на таких озерах, дядечку?

— Авжеж, напевне... в мене чомусь і з голови випало, що це — озеро: воно так схоже на океан, що...

— Ага, дядечку! Отже, Онтаріо таки й справді нагадує океан?

— Тобто в твоїх очах, Магнітику, та ще в Слідопитових, але зовсім не в моїх. Ти мене посади хоч на самісіньку середину цієї сажавки і навіть найтемнішої із темних ночей, та ще й у найменшому човникові, і то я тобі скажу, що це озеро, а не море. Та й моя «Доротея» (так йменувалося судно, на якому служив Кеп) розібралася б у цьому так само швидко, як і я. Не думаю, що для неї треба було б більше одного-двох добрих розворотів, аби відчути різницю між озером Онтаріо й Атлантичним океаном. Я раз був завів її в одну з великих гаваней Південної Америки, так вона звідти, мов той із набитої паствою церкви під час храму,— просто виштовхатись не могла. І Джаспер плаває на такому суденці? Ні, перш ніж поїду звідси, Магнітику, я мушу обов’язково зробити з хлопцем хоч один рейс на тій шкаралупі — просто так, заради цікавості. Незручно якось буде сказати, що бачив оцю сажавку і поїхав, не покатавшись по ній.

— Ну то для цього у вас незабаром буде чудова нагода,— відказав Слідопит, — бо цими днями сержант має пливти на один з Тисячі Островів знімати сторожову залогу, і я одним вухом чув, ніби він хоче взяти з собою і Мейбл, то ви зможете за компанію й собі попливти з ними.

— Це правда, Магнітику?

— Здається, так,— відповіла Мейбл, ледь-ледь зашарівшись, і ніхто з присутніх цього навіть не помітив.— Але я цього не знаю напевне, бо не мала ще змоги й побалакати з батечком як слід. Та ось, до речі, він і сам іде, то можете самі запитати в нього.

Незважаючи на скромний чин, сержант Дангем, завдяки своїй зовнішності та характерові, викликав повагу до себе. Високий зростом, статечний, він був рішучої, навіть похмурої вдачі, але в усіх вчинках і помислах своїх такий пунктуальний, твердий і рішучий, що навіть Кеп — до чого вже людина чванлива та зарозуміла — і той не наважувався поводитися зі старим вояком так розв’язно, як він дозволяв собі те з іншими своїми друзями. Часто можна було чути, що сержант Дангем користується багато більшою повагою у коменданта укріплення — шотландського лорда майора Данкена оф Ланді, ніж навіть будь-хто з молодших офіцерів, бо в очах майора-ветерана досвід та випробувана вірність мали більшу вагу, ніж знатне походження й багатство. Назавжди втративши надію на підвищення до офіцерського чину, сержант, однак, тримався з такою великою гідністю і так ревно ніс свою службу, що користався загальною повагою серед усієї старшини залоги, а постійне перебування серед рядових вояків та звичка розпоряджатися ними, вміння дати гідну відсіч їхнім норовам і запалу виробили у нього такий владний характер і манеру триматися, що взагалі мало хто не відчував на собі його впливу. Якщо капітани ставилися до нього по-дружньому, як до свого давнього товариша, то лейтенанти вже рідко коли наважувалися висловлювати незгоду з ним у військових питаннях, а прапорщики — і це всі помічали — так схилялися перед його авторитетом, що, можна сказати, просто розгублювалися перед ним. Тож не дивно, що попередження Мейбл тієї ж миті поклало край своєрідній розмові, яку ми щойно навели, хоча Слідопит і був, як усі знали, одною-єдиною особою на всьому кордоні, що, не бувши високого роду, міг дозволити собі вести розмову з Дангемом, як з рівнею, чи навіть фамільярно дружнім тоном.

— Доброго ранку тобі, шуряче Кепе,— повагом, статечно вийшовши на бастіон, промовив, по-військовому відсалютувавши, сержант.— За службою від самого ранку не було коли й потурбуватися про тебе та про Мейбл, але зараз у нашому розпорядженні години дві вільного часу, тож давайте хоч роздивимося одне па одного. Чи не гадаєш, бува, шуряче, що дівчина дуже схожа на ту, котра так передчасно покинула нас?

— Мейбл — викапана мати, це я вже давно кажу, а міцністю статури — дещо в тебе, хоча, правду кажучи, в роду Кепів теж ніколи не було хирявих та кволих.

Мейбл крадькома зиркнула на суворе непроникне обличчя батька, до якого вона завжди в думках горнулася з усією ніжністю осироченої дитини, і, помітивши, як воно все, незважаючи на машкару замкненості, пересмикується від хвилювання, готова була кинутися йому на груди й вилити душу слізьми. Проте він був зовні настільки холодніший, настільки офіційніший і неприступніший, ніж дівчина малювала його в своїй уяві, що вона не наважилася б на такий порив, навіть якби була з ним сама, віч-на-віч.

— Заради мене, шуряче, ти зробив довгу й важку мандрівку, і ми подбаємо, щоб ти відпочив і, доки будеш серед нас, почував себе якнайліпше.

— Я чув, ніби ти, сержанте, день по дню чекаєш наказу зняти свою койку і перенести її в ту частину світу, де, як розповідають, є тисяча островів?

— Слідопите, це, певне, ти пробалакався...

— Ні, ні, сержанте, нічого я не пробалакався, а просто не вважав, що треба приховувати наші наміри від близьких тобі людей.

— Військові передислокації треба тримати в таємниці,— відповів не без докору сержант, поплескуючи Слідопита по плечі. — Ти стільки бував у бувальцях з французами, що мусив би, здається, вже знати, як важливо держати язика на припоні. А втім, то нічого: про це дуже швидко так чи інакше довідаються всі. І тепер уже нема великої потреби це приховувати. Отож ми справді незабаром відряджаємо загін, щоб змінити сторожову залогу на одному з островів цього озера, хоча, власне, ще не відомо, чи ми підемо до Тисячі Островів. Не виключена можливість, що саме мені випаде супроводжувати цей загін, і тоді я маю намір взяти з собою також Мейбл, щоб вона там варила мені якусь юшку. Сподіваюся, шуряче, ти теж не погребуєш нашими солдатськими харчами і не відмовишся пожити з нами який місяць.

— А це дивлячись який буде маршрут: у мене до лісів і драговин серце не лежить.

— Ми попливемо на «Вітрогоні», тож експедиція, в котрій нам, до речі, не вперше бувати, особливо повинна припасти до душі тому, хто звик до води.

— Це так, але, якщо хочеш, тільки до солоної води, а не до озерної. Та все одно, коли, може, у вас нікому стернувать отими ночвами, чи то тендером, я не проти вести вас у плавання, хоча, відверто кажучи, вся ця витівка, як на мій погляд,— не що інше, як марна трата часу, тому що називати бабрання у якійсь сажавці морським плаванням — це, по-моєму, просто самоомана.

— Вестиме «Вітрогона» Джаспер, він тут якнайкраще справляється зі своїми обов’язками, тож і з цього погляду, шуряче, ми твоє життя не обтяжуватимемо, хоча до свого товариства приймемо тебе з радістю. Додому ж ти не зможеш повернутися без супровідного загону, а його зможуть дати хіба після того, як я повернуся з рейсу... Ну, Слідопите, відколи я тебе пам’ятаю, то це чи не вперше, що не ти очолив загін, котрий пішов вистежувати мінгів.

— Чесно признатися, сержанте,— відказав провідник, не без деякого збентеження і помітної зміни в кольорі обличчя, на якому з-під горіхової засмаглості шкіри пробився рум’янець,— я прокинувся сьогодні вранці з таким передчуттям, що мені не пощастить цього разу. По-перше, я дуже добре знаю, що вояки п’ятдесят п’ятого не такі вже моторні, щоб перейняти ірокезів у лісі, а ті негідники не чекатимуть, доки їх оточать, коли їм відомо, що Джаспер уже досяг форту. А потім, треба ж людині, яка тяжко працювала цілісіньке літо, колись і відпочити, і нічого їй за це докоряти. Крім того, з ними пішов Змій, і коли ті недолюдки взагалі є в лісі, то можете бути певними, що він, з його ненавистю та гострим зором, знайде їх: адже він їх ненавидить ще більше, ніж я, а зір у нього коли й не цілком, то майже такий гострий, як у мене. Я б навіть сказав, що мої почуття до мінгів — це не більше як живець від делаварської зненависті, прищеплений на християнському стовбурі. Ні,— подумав я собі,— хай цього разу славу, якщо такій взагалі судилося бути, забере собі юний прапорщик, котрий очолив загін, і хай він, якщо йому пощастить винести свій скальп і повернутися живим, похвалиться про цю «експедицію» в листі до своєї мами. Я ж вирішив хоч раз у житті поледарювати.

— Таки ніхто не має більшого права на відпустку, ніж ти за свою довгу та вірну службу,— лагідно відповів сержант. — Та й Мейбл навряд чи буде про тебе гіршої думки за те, що ти вибрав її товариство замість переслідування якихось дикунів, і, насмілюся сказати, вона з радістю запросить тебе й до столу, якщо ти, звичайно, вже не проти, щоб поснідати. Не подумай тільки, дочко, ніби Слідопит будь-коли дозволить отим здобичникам, які нишпорять довкола форту, хоч раз відступити, не заробивши «гостинця» від його рушниці.

— Коли б я знав, сержанте, що Мейбл сумнівається в ньому,— даю слово, що, незважаючи на всю мою відразу до всілякої муштри, я тієї ж миті взяв би свого «оленебоя» до плеча, і не встигла б вона кліпнути своїми гарненькими очима, як і ноги моєї більше не було б у цій залозі. Ні, ні, я певен, що Мейбл непогано мене вивчила, хоча ми не так давно й знайомі: адже мінги добренько- таки розважали нас усю дорогу, доки ми сюди дісталися.

— Потрібно було б не знаю скільки доказів, Слідопите, щоб примусити мене змінити найкращу думку про вас, а тим більше — про вашу хоробрість,— гаряче промовила Мейбл, уся шаріючи: їй нізащо не хотілося, щоб у Слідопита залишився хоч найменший сумнів щодо її щирості.— Тепер, по-моєму, ми обоє — і батько, й дочка — однаковою мірою зобов’язані вам своїм життям, і повірте, що і він, і я пам’ятатимемо це, поки нашого віку.

— Від щирого серця дякую вам, Мейбл! Тільки було б нечесно перебільшувати загрози вашому життю й підносити мої заслуги, тому що мінги. повинен вам сказати, навіть якби були якимсь підступним чином і захопили вас у свої руки, то навряд чи хоч волосину зачепили б на вашій голові. Мій скальп, Джасперів, Зміїв, а також скальп добродія Кепа, безсумнівно, вони закоптили б собі на згадку, але щодо сержантової доньки, то, повторюю, навряд чи вони хоч волосину зачепили б на її голові.

— А чому б це я мала втішати себе, що вороги, котрі не щадять ні жінок, ні дітей, рангом проявили б до мене більше співчуття, ніж до інших? Ні, як не кажіть, а тільки вам я зобов’язана тим, що зосталася живою.

— І ще раз повторюю: ні, Мейбл, у них не піднялася б рука вчинити розправу над вами. Далебі ні, навіть у таких кровожерливих дияволів, як мінги, і то не піднялася б рука й волосину зачепити на вашій голові! Хай які вже вони кровопивці, але й у них, я це вірю, не здійнялася б рука на такий злочин. Вони скорше зажадали б від вас стати дружиною котрогось із їхніх вождів, що було б не меншою карою для християнської дівчини, а більшого, певен, навіть від самих мінгів вам нічого було боятися.

— Ну, тоді я зобов'язана вам урятуванням од не меншого лиха,— схвильовано сказала Мейбл, від щирого серця схопивши й міцно тиснучи, на превелике вдоволення чесного провідника, його руку.— Для мене легше було б прийняти смерть, ніж стати дружиною індіянина!

— Ось вона яка в тебе, сержанте! — вигукнув Слідопит, повернувши до свого доброго приятеля осяяне щасливою і вдоволеною усмішкою обличчя.— І хай там що, а вона не відступить. Така вже натура дочки білих батьків, і вона ніколи не зміниться!

— Маєш рацію, Слідопите, і що стосується Мейбл Дангем, то її натура таки не зміниться. Але годі нам пісникувати: пора вже й снідати, і якщо ти, шуряче, не заперечуєш, то ходімо я покажу вам, як ми, бідолашні вояки, живемо тут, на далекому кордоні.