Слідопит, або Суходільне море

РОЗДІЛ XIX

Такий він був — цей супокійний

Куточок радощів сільських.

Мільтон

Мейбл чекала їх на березі, й пірогу негайно спустили на воду. Слідопит перевіз своїх супутників назад через буруни з такою ж вправністю, як і привіз па берег, і хоча Мейбл не раз рожевіла від хвилювання, коли серце її, здавалося, от-от вискочить із грудей від страху, на них і краплини води не бризнуло, поки вони пливли до борту «Вітрогона».

Онтаріо дечим нагадує гарячкову людину — воно швидко розбурхується і так само швидко заспокоюється. От і тепер озеро вже зовсім угамувалося, і хоча вздовж берега, скільки око сягало, ще пінився прибій, це була вже тільки вузенька блискотлива стьожка, що з’являлася й танула, як тануть кола від кинутого в воду каменя. Якірні канати «Вітрогона» ледь виднілися над водою, і Джаспер уже нап’яв вітрила, готовий продовжувати рейс, як тільки повіє з берега довгожданий вітер.

Сонце вже сіло, коли затріпотів грот, і ніс «Вітрогона» почав краяти воду. Повівав легенький південний вітрець, судно тримало курс уздовж південного, берега, маючи намір за першої ж нагоди повернути знову на схід. Ніч видалася тиха, і пасажири спали глибоким і спокійним сном.

Кеп знову почав був баламутити з приводу того, кому належить командувати судном, але, зрештою, все мирно владналося па догоду обом суперникам. Оскільки недовіра до Джаспера ще далеко не розвіялася, Кеп вів і далі нагляд за юним капітаном, якому дозволялося маневрувати кораблем тільки під контролем і за згодою старшого моряка. Джаспер погодився терпіти ці Кепові втручання лише заради того, щоб не піддавати Мейбл небезпеці, бо він добре знав, що зараз, коли буря вщухла, «Монкальм» обов’язково вернеться шукати «Вітрогона». В. Джаспера вистачило, проте, обачності ні з ким не ділитися цими своїми побоюваннями: адже не раз уже траплялося, що заходи, які, на його думку, краще всього було вжити, щоб утекти від ворога, найчастіше викликали тільки ще більше недовіри й підозри до нього з боку тих, хто міг розладнати його плани. Іншими словами, Джаспер передбачав, що командир «Монкальма», молодий і галантний французький офіцер, щойно дозволить йому вітер, зніметься з якоря біля свого ніагарського форту і відразу ж вийде в озеро пересвідчитися, що сталося з «Вітрогоном», а потім почне нишпорити посеред озера, тримаючи з кожного борту в полі зору широкі простори до південного, та північного берегів. Тим-то Джаспер зі свого боку вважав за доцільне триматися неподалік від того чи іншого берега, адже таким чином не тільки легше уникнути прямої зустрічі з ворожим кораблем, але й, маскуючись під тло берега, непомітніше провести тендера з гіллям нап’ятих вітрил па дереві рангоута. Джаспер вибрав південний берег тому, що він був підвітряний, а також і тому, що, як гадав молодий капітан, ворог менш за все чекатиме цього, хоча тендерові й доведеться пливти повз французькі поселення та міста, під самісіньким носом у його наймогутніших на цьому континенті фортів.

На щастя, Кеп нічого не здогадувався про ці плани, а сержант був такий заклопотаний обміркуванням деталей своєї наступної військової операції, що йому ніколи було докладно займатися справами, далекими від його прямих обов’язків. Отак нишком-тишком, не зустрічаючи будь-якого опору, Джаспер до ранку вже прибрав до своїх рук усю свою колишню владу й порядкував собі, ні з ким не радячись, а всі його підручні радо й не задумуючись виконували кожне його розпорядження.

Ледве стало благословлятися на світ; усі пасажири знову висипали на палубу і, за звичаєм морських мандрівників, допитливим поглядом стали озирати видноколо, де, мірою того, як із темряви ясніше вимальовувалися довколишні предмети, все чіткіше й чіткіше прояснювалася звична панорама. На сході, заході й півночі не було видно нічого, крім води, яка золотом сяяла в промінні сонця, що саме сходило, а на південь тяглися нескінченні зелені ліси, що оперізували в ту добу Онтаріо. Та ось попереду раптом відкрилося якесь широке гирло, а на мисі над гирлом виросли мури чи то будинку, чи то замку, укріпленого з зовнішнього боку бастіонами, блокгаузами та палісадами. Саме в ту мить, коли перед їхніми очима постав цей понурий форт, над ним пропливала хмарина, і всі враз помітили на її тлі білий французький прапор, що тріпотів на довгому флагштоці.

Неприємно вражений цим видивом, Кеп аж скрикнув і кинув швидкий, підозріливий погляд на свого шуряка.

— Не будь я Чарльз Кеп, якщо це не брудна французька ряднина теліпається на вітрі! — пробурчав він.— А ми так тулимося до цього триклятого берега, ніби повертаємося з далекої подорожі до Індії і нас тут зустрічатимуть дружини з дітьми! Послухай, Джаспере, ти часом не надумав набрати тут повний трюм жаб, що так близько тримаєшся французького берега?

— Я тримаюся так близько берега, сер, бо сподіваюся пройти непомітно для ворожого корабля, який повинен десь тут нишпорити з підвітряного боку.

— Еге ж, еге ж... На словах воно ніби й справді переконливо. Добре, якби так воно було й насправді. Сподіваюся, тут нема якогось спіднього відпливу?

— Ми до цього берега під вітром,— відповів йому, посміхаючись, Джаспер, — але, я гадаю, ви все-таки погодитеся, добродію Кепе, що там, де є сильний відплив, легко стояти на якорі. Адже саме завдяки тому спідньому відпливові ми й зосталися живі.

— Французька маячня!..— буркнув про себе Кеп, анітрохи не турбуючись тим, що Джаспер може почути його.— Коли вже на те пішло, то давай мені наш справжній, чесний, американський чи англійський відплив, щоб його було видно зверху. А то що мені з вашої підступної течії, яка ховається десь там внизу і якої ані побачити, ані відчути. Якщо вже все виводити па чисту, воду, то треба сказати, що оте наше так зване врятування чи не є всього-на-всього хитро влаштований підступ!

— Що ж, нам з тобою, шуряче Кепе, принаймні трапилася оце чудова нагода розвідати цей ворожий форт на Ніагарі, а що це справді їхній пост, я не сумніваюся,— втрутився сержант.— Отож нумо всі пильно роздивлятися, не забуваючи при цьому, що ми перебуваємо віч-на-віч з ворогом.

Та ця сержантова порада була явно зайва, тому що поява заселеного клаптика землі сама по собі вже викликала неабияку цікавість у пасажирів «Вітрогона», загубленого серед величної, дикої природи. Вітер тут потяг сильніше й погнав тендера з добрячою швидкістю, а коли відкрилася річка, Джаспер повернув стерно й підвів «Вітрогона» майже до самісінького гирла ніагарської протоки, чи річки, як її тут називають. Тієї ж миті десь здалеку, ніби з верхів’їв протоки, долинув глухий, далекий і важкий гомін, що гойдався на крилах вітру, ніби гуки якогось велетенського органу, від яких, здавалося, іноді здригалася навіть земля.

— Гримить, наче весь прибій на довжелезному узбережжі моря! — вигукнув Кеп, коли раптом дужчий, ніж досі, гомін долетів до його вух.

— Атож, це вже такий у нас тут прибій у цій частині світу,— відповів йому Слідопит.— Там нема спіднього відпливу, добродію Кепе, і вся вода, що налітає на скелі, не повертається назад. Ви чуєте голос старої Ніагари, що перевалюється й падає з гори!

— Невже в когось вистачить безсоромності твердити, ніби ця тиха широка річка десь там падає з гори?

— Уявіть собі, добродію Кепе, що таки й справді падає, бо їй не приготовано ані сходів, ані дороги, кудою вона могла б зійти. Отака вона тут, наша природа, хоча у вас, на океані, вона, може, й краща. Ах, Мейбл! Як це було б чудово, якби ми могли пройтися берегом цієї річки миль десять-п’ятнадцять угору й помилуватися тим чудом, що його створив там Всевишній!

— Та невже ви бачили цей знаменитий водоспад, Слідопите!? — в захваті вирвалося у Мейбл.

— Авжеж, бачив, та ще й був свідком однієї жахливої пригоди. Ми із Змієм були одного разу в розвідці коло того он французького форту, і делавар, між іншим, розповів мені, що, за переказами його племені, десь недалеко звідси ніби має бути великий водоспад, і вмовив мене трохи збочити, аби подивитися на те диво. А треба сказати, я вже й до того чув різні чудеса про цей водоспад від вояків шістдесятого полку, де я постійно числився, тому що в нашім полку я тільки недавно: але я й половині не вірив з того, що мені розповідали, бо в наших полках серед солдатні водяться страшенні брехуни. І от ми пішли манівцями, сподіваючись утрапити до водоспаду па слух, бо думали, що шум і рев від нього, який ми оце всі чуємо, приведе нас прямісінько до місця. Та ми помилилися, бо тоді він чомусь не ревів і не шумів, як оце зараз. Буває таке і в лісі, добродію Кепе: то Всевишній розгнівається і буцімто показує свою силу, а то все так тихо довкола, як у вусі. Отож зовсім несподівано ми вийшли трохи вище від водоспаду. Там один молодий делавар, котрий супроводжував нас, раптом надумав спустити па воду пірогу, яку він знайшов на березі, й перепливти до острівця, що був серед річки біля самого пруга водоспаду. Хоч як вмовляли ми його не робити такої дурниці, переконували, що наражатися на таку небезпеку — то божевілля з його боку, та молоді делавари майже нічим не кращі за наших молодих вояків: вони відчайдушні й гонористі. Наші слова на нього не вплинули, він сів у пірогу й поплив. Мені здається, Мейбл, справді великі діяння завжди величаво спокійні, і зовсім інша справа, коли людиною опановують пусті й дріб’язкові помисли, як це було з тим делаваром. Не встигла ще пірога випливти на бистрінь, як її підхопило й потягло з такою швидкістю, з якою летить надуте вітрило, і попри всю свою спритність, молодий делавар був безсилий перебороти течію. Та все ж він мужньо боровся за життя й відчайдушно, до останньої хвилини гріб веслом, борюкаючись і вибиваючись із сил, немов той молоденький олень, загнаний у воду собаками. Спочатку він поплив було через бистрінь з такою швидкістю, що ми вже впевнені були в його успіхові, та хлопець погано розрахував відстань, а коли усвідомив це, то розвернув пірогу проти течії, і тут почалася така боротьба, на яку страшно було дивитися. Мені жаль було б його, навіть якби він був мінгом! Кілька хвилин делавар робив такі відчайдушні зусилля, що переборов був течію, яка тягла його до водоспаду. Але є межа й людським силам: один-другий невірний помах весла — і пірогу вже гнало назад, і тепер він фут за футом, дюйм за дюймом став віддавати все те, що йому пощастило вирвати у течії. Пірогу потягло до того місця, де поверхня річки здається гладенькою та зеленою, ніби вона виткана з міріад водяних волокон, натягнутих над широченною прірвою. Одна мить — і пірога, майнувши носом, пірнула вниз... і тільки ми його й бачили. Кілька років по тому я зустрів одного могаука, який саме стояв у той час нижче порогів водоспаду і бачив усе те па власні очі.

Він розповів мені, що делавар іще махав веслом у повітрі, аж доки зовсім щез у густій імлі водоспаду.

— Що ж трапилося з тим небораком? — запитала Мейбл, глибоко вражена таким простим, але пишнобарвним оповіданням Слідопита.

— Він, безсумнівно, переселився в той щасливий світ, де його предки втішаються полюванням на щасливих мисливських угіддях, тому що хлопець, попри всю свою відчайдушність і пустий гонор, був таки чесний і відважний. Так, він загинув безглуздо, проте Маніту^[114] червоношкірих так само милосердний до своїх створінь, як і християнський бог — до своїх.

В цю мить із блокгауза гримнув гарматний постріл і над щоглами тендера із свистом пролетіло невеликого калібру ядро, ніби попереджаючи, щоб він не підходив ближче. Джаспер був сам біля стерна, тримаючи суденце па належній віддалі від форту, тому він тільки посміхнувся, ніби зовсім не сердячись на таке нечемне привітання. «Вітрогон» тим часом потрапив у смугу річкового пливу, який відніс тендера так далеко, що його вже не можна було дістати пострілом і з найбільшої гармати, а потім знову собі спокійно поплив попід берегом далі. Щойно річка відкрилася настільки, що по її руслу можна було бачити все якнайдалі, Джаспер переконався, що «Монкальм» не стоїть там па якорі, а матрос, посланий на вершок щогли, доповів, що на обрії ніде не видно жодного вітрила. Тепер уже не було ніякого сумніву, що Джасперів маневр удався і що капітан французького корабля прогавив їх, погнавшись на середину озера, а звідти й далі вгору по ньому.

Весь той день вітер гнав їх на південь, і тендер, тримаючись на відстані ліги від берега, йшов на швидкості шести-восьми вузлів по абсолютно спокійній воді. Хоча місцевість тут і здавалась одноманітною — тільки ліс та ліс довкола — вона не позбавлена була й привабливості. Коса змінювалася косою, а часом тендер проходив такі глибокі бухти, які з повним правом можна було назвати затоками. Проте ніде не було й найменших ознак цивілізації. Річки виливали свою данину у велетенську водойму озера, а по зеленому мурові дерев їхні береги можна було простежити на багато миль у глиб суходолу. Навіть довкола широчезних оточених лісом заток, що змінювали одна одну і з’єднувалися з Онтаріо вузенькими протоками,— і там ніде не було видно жодних ознак людського життя.

Більш за всіх на борту захоплювався цими краєвидами Слідопит. Він не міг очей відірвати від безмежної смуги лісу, і, незважаючи на те, що йому приємно було стояти поруч з Мейбл, слухати її любий голос і хоч у душі відгукуватися на її веселий сміх, сам він усім своїм єством був там, блукав під високим шатром кленів, дубів та лип, де, як підказував йому досвід, він тільки й міг знайти справжні і довговічні радощі життя. Зовсім іншого погляду на все це був Кеп. Він не раз відверто обурювався з приводу того, що на всьому їхньому шляхові ніде не видно ні маяків, ні дзвіниць, ні бакенів, ні заповнених суднами рейдів. Такого побережжя, торочив він, ще світ не бачив, і, відвівши сержанта вбік, він став цілком серйозно запевняти його, що цей край як був дикий, так диким і зостанеться, тому що бухти тут занехаяні, річки занедбані й не використовуються, і що тут навіть вітер тхне лісом, що свідчить, мовляв, про його неповноцінність.

Проте настрій деяких пасажирів «Вітрогона» анітрохи не впливав на його швидкість. Перед заходом сонця тендер уже лишив позаду добру сотню миль у напрямку до Освего, куди тепер сержант вважав своїм обов’язком зайти, щоб запитати в майора Данкена, чи не має він, бува, для нього якихось нових розпоряджень. З огляду на це Джаспер і вночі йшов тим самим курсом уздовж берега; і хоча перед ранком вітер став ущухати, Джасперові, однак, пощастило довести «Вітрогона» аж до мису, що, як вони знали, був усього за якусь лігу-дві від їхнього форту. Тут повівав легенький північний вітерець, і тендер відійшов трохи далі від берега, щоб мати більше простору для маневру на той випадок, якщо вітер знову подужчає або раптом повернеться зі сходу.

Коли вже геть розвиднілося, гирло річки Освего було в тендера з підвітряного боку, може, миль дві завдальшки, і, коли з форту долинув постріл ранкової гармати, Джаспер дав наказ відпустити шкоти і взяти курс на гавань. Цієї ж миті з бака почувся вигук і усі звернули погляди на східний берег фортового мису: там, недосяжний для легких гармат Освезького форту, стояв «Монкальм», зарифивши свої вітрила саме настільки, щоб держатися на одному місці, підстерігаючи, очевидно, повернення «Вітрогона». Прошмигнути повз нього в бухту було неможливо, бо супротивник, розпустивши вітрила, міг за лічені хвилини перейняти його. Треба було негайно приймати якесь інше рішення. Нашвидку порадившись, сержант знову змінив свій план, вирішивши тепер якомога швидше повертати назад і чимдуж гнати до початкового місця призначення. Сержант був певен, що «Вітрогон» пережене ворога і залишить його так далеко за кормою, що той не зможе їх наздогнати. Вмить було натягнено шкоти, і тендер на всіх вітрилах рушив уперед. У форту вистрелили з гармати, викинули прапори, а залога висипала на фортечні бастіони. Віддавши ці почесті, Ланді, проте, нічим більш не міг зарадити екіпажові. «Монкальм» зі свого боку кинув виклик: він гримнув з чотирьох чи п’яти бортових гармат, викинув кілька своїх французьких прапорів і, розпустивши всі вітрила, кинувся стрімголов навздогін за «Вітрогоном».

Впродовж кількох годин кораблі гнали з такою швидкістю, па яку вони були тільки спроможні, раз по раз міняючи галс, щоб тримати під вітром гавань, куди перший з них силкувався сховатися, а другий — будь-що не допустити туди першого.

Опівдні відстань між кораблями настільки збільшилася, що від «Монкальма» вже видніли тільки вершечки щогл, що того ж зовсім близько перед себе вони побачили острови, за якими, як сказав Джаспер, можна було заплутати свої сліди і сховатися від «француза». Незважаючи на те, що Кеп, сержант, а найбільше чомусь поручник М’юр, судячи з його висловлювань, все ще не довіряли молодому капітанові, а Фронтенак був не так уже й далеко, всі пристали на Джасперову пропозицію, тому що роздумувати було ніколи. До того ж, як розважливо сказав квартирмейстер, Джаспер міг зрадити, лише завівши їх у ворожий порт, а цьому вони в будь-яку мить були у змозі перешкодити, бо єдиний у цих водах французький корабель був у них за вітром, отже, й безпосередньої загрози не становив у цю мить.

Одержавши свободу дій, Джаспер Вестерн незабаром показав, на що він здатний. Обігнувши острови з підвітряного боку й поминувши їх, він узяв курс на схід і так далеко відірвався від «Монкальма», що його вже не було видно ні в кільватері, ні під вітром. Надвечір тендер уже був коло першого з островів, що лежать у горловині озера, а коли почало смеркати, наші герої вже пливли вузенькими протоками до поста, куди вони цього разу так довго діставалися. О дев’ятій вечора, одначе, Кеп раптом почав вимагати, щоб Джаспер кинув якір, бо, мовляв, лабіринт проток поміж островами такий заплутаний, що де-небудь па повороті можна неждано- негадано спинитися під жерлами гармат якогось французького форту. Джаспер з радістю погодився, тому що це співпадало з даною йому таємною вказівкою — не підходити до поста, не вживши усіх запобіжних заходів. Жоден член екіпажу не повинен знати точних координат їхнього острова, щоб, бува, який дезертир не зміг виказати їх ворогові.

«Вітрогона» було відведено й поставлено на якір у глухій віддаленій бухті, де її не так легко було знайти і вдень, не те що вночі. Потім усі, крім вахтового, пішли спочивати. Кеп так наморився за дві доби, що відразу ж заснув, як убитий, і проспав непробудно аж до самого світанку. Та щойно він розплющив очі, як тієї ж миті моряцьке чуття підказало йому, що тендер пливе. Вискочивши стрімголов нагору, він побачив, що «Вітрогон» продовжує плисти поміж островами, а на палубі, крім Джаспера та стернового, жодної душі, не рахуючи вахтового, котрий взагалі не цікавився маневрами судна, вважаючи, що раз вони провадяться при капітанові, значить, так і треба.

— А що це буде, добродію Вестерне? — скипівши, визвірився Кеп.— Ми там, усі спокійнісінько спимо собі внизу, чекаючи, мов та караульна зміна, доки їх побудять заступати на вахту, а ти що,— ведеш нас тим часом до французів у Фронтенак, га?!

— Я виконую спеціальне розпорядження, добродію Кепе. Майор Данкен наказав мені підходити до острова тільки тоді, коли всі внизу. Йому, розумієте, не треба в цих водах більше лоцманів, ніж то потрібно королю.

— Пф’ю-ю-у — аж присвиснув Кеп.— Це гарне мені діло! Як це лізти сюди поміж корчі та скелі, саме коли на палубі ні душі! Та із цієї протоки навіть справжній йоркський лоцман ніколи не вибереться.

— Я вважаю, сер,— відповів, посміхаючись, Джаспер,— що було б краще, якби ви залишили тендера в моїх руках, доки я доведу його цілим і неушкодженим до місця призначення.

— Ми так і зробили б, так і зробили б, Джаспере, коли б не та обставина... а обставини ці занадто вже серйозні, й жодна обачлива людина не дивитиметься на них крізь пальці.

— Ну, будемо сподіватися, сер, що цим «обставинам» незабаром уже буде край. Якщо так і далі держатиметься вітер, то менш як за годину ми будемо на місці, і тоді вже вам не треба буде остерігатися ніяких «обставин», пов’язаних зі мною.

— Гм!..

Кепові нічого більше не залишалося, як мовчки пристати до сказаного, а що все начебто й справді потверджувало Джасперову щирість, то старому морякові довелося-таки здатися. Що й казати, це було нелегко для такої чутливої до «обставин» людини, яка до того ж ще й знала, що «Вітрогон» перебуває зовсім близько від такого старого й такого відомого па весь кордон порту, як Фронтенак.

Островів тут, можливо, й не нараховувалося в буквальному розумінні тисяча, але їх було безліч та ще й таких дрібних, що легко було загубити їм лік, хоча подекуди траплялися серед них і більші. Джаспер тим часом звернув із протоки, що була немовби головною, і повів тепер судно При досить сильному вітрові та сприятливій течії такими вузенькими протоками, в яких, здавалося часом, навряд чи вистачало простору, щоб «Вітрогон» пройшов, не зачепившись снастями за дерева; іноді ж судно з розгону проскакувало крізь невеличкі затоки й знову опинялося між круч, дерев і кущів. Вода всюди стояла така прозора, що кидати лот було ні до чого; однакова ж повсюдно глибина робила це плавання практично цілком безпечним, хоча Кепові, призвичаєному до морських просторів, увесь час ввижалося, що тендер от-от удариться і розіб’ється вщент.

— Все! Я складаю з себе будь-яку відповідальність! Так, так, Слідопите, я більше не відповідаю за наслідки! — не втримався, нарешті, старий моряк після того, як маленьке судно, сміливо йдучи вперед, проскочило ціле й неушкоджене іще одну, здається, двадцяту числом вузеньку протоку.— Пхатися такими рівчаками — значить зневажати мореплавську науку й закидати під три чорта всі її закони й правила!

— Ну, що ви, що ви, Солона Водо,— якраз навпаки: це і є вершина мореплавського мистецтва. До того ж, зважте, що Джаспер ніколи не вагається, а, як добрий хорт, женеться, піднявши голову, ніби доводячи, що в нього чудовий нюх. Ручуся головою, що хлопець, зрештою, приведе, нас, куди треба, як і давно вже був би привів, коли б ми з самого початку дозволили йому це зробити.

— Без лоцмана, без лота, без маяків, без бакенів, без...

— І без сліду! — підказав провідник.— Саме це для мене чи не найбільша дивина! Всім відомо, що на воді не лишається слідів, проте Джаспер веде судно так упевнено, неначе перед його очима видно сліди мокасинів на прілому листі, і бачить свій вірний курс так ясно, як ми оце бачимо сонце в небі!

— Провалитися мені, коли я повірю, що в нього є хоча б компас!..

— Приготуватися згортати клівер! — раптом вигукнув Джаспер, тільки посміхаючись на зауваження своїх супутників.— Згортай! Тепер стерно праворуч! Так! Так! Ще праворуч! На борт! Клади обережно стерно на борт... і підводь тихо! Тепер стрибай на берег з канатом! Ні, краще кидай, там уже наші напоготові!

Все це було виконано так хутко, що глядачі не встигли й прослідкувати за окремими маневрами «Вітрогона», як він уже був так повернутий до вітру, що його грот ослаб і затріпотів; за допомогою самих поворотів стерна тендера підвели бортом до утвореної скелястим берегом природної набережної, де його й пришвартували товстими канатами. Одне слово, вони прибули, нарешті, на пост, де солдатів п’ятдесят п’ятого полку із звичайним у таких випадках задоволенням зустріли їхні товариші, які з нетерпінням чекали зміни.

Не приховуючи своїх радощів, першою зістрибнула на берег Мейбл, а за нею з не меншим поспіхом залишив палубу зі своїми вояками й сержант — зайве свідчення того, як знудився він на борту корабля. Пост, як його просто називали солдати п’ятдесят п’ятого полку, був і справді місциною, яка породжувала райдужні надії на відпочинок у людей, що так довго були сковані на борту судна, та ще такого маленького, як «Вітрогон». Всі острови тут були досить-таки пологі, хоч і достатньо підносилися над рівнем води, внаслідок чого клімат на них був сухий і справді цілющий. Всі вони були досить заліснені, а переважна більшість їх у ті далекі дні ще була' під пралісом. Острів, зайнятий під пост, був зовсім невеликий, площею акрів з двадцять, до того ж, очевидно, за кількасот років перед цим внаслідок якоїсь катастрофи, що відбулася у цих нетрях, він утратив багато дерев, і майже половина його являла собою відкриту, порослу травою галявину. На думку офіцера, що облюбував цей острівець для військового поста, дерева не відросли на галяві через прозорий струмок, який протікав тут неподалік і здавна приваблював до себе індіян, котрі нібито повитоптували все, учащаючи сюди по воду під час полювання й ловитви лососів, що в свою чергу дало змогу розростися буйній траві, яка поспіль захопила цей клин. Але яка б не була причина того, факт залишається фактом: це був чи не наймальовничіший серед усіх довколишніх островів, до того ж, на ньому вже були й ознаки цивілізації, яких повсюдно так бракувало в цьому неосяжному краю.

Весь острів оперізував густий чагарник, який старанно охоронявся, бо він правив за надійну заслону, що ховала від зовнішнього світу і людей, і будівлі. Під захистом цієї заслони в гайках та між поодиноких дерев тулилося шість чи вісім приземкуватих хиж, у яких мешкали офіцери й солдати, розташовувалися склади, кухня, шпиталь та інші служби. Всі хижі були суціль рублені, а дахи ще й покриті корою, причому весь будівельний матеріал обачно привозився здалеку, щоб вирубаний ліс ні в кого не викликав часом підозрінь. Ці оселі, в яких ось уже впродовж кількох місяців жили солдати, мали, ясна річ, саме такі вигоди, які взагалі можуть мати житла подібного типу.

Східний край острова, одначе, являв собою густо заліснений півострівець, з такими хащами, що крізь них можна було щось побачити хіба восени, коли на гілках не лишалося жодного листочка. Поблизу вузенького перешийка, що з’єднував цей акр землі з островом, був споруджений невеличкий, проте досить-таки надійний блокгауз. Його щільні стіни з тесаних колод могли вистояти проти ядер, а вікна служили за бійниці; двері були масивні, дах також був з тесаних колод, а зверху покритий від дощу корою. Нижній поверх, як звичайно, було відведено під спорядження й провіант, другий поверх правив за цитадель і житло, а на низенькому горищі з двома чи трьома окремими приміщеннями можна було вмістити десять-п’ятнадцять солом’яних матраців для солдатів. Усе було влаштовано досить примітивно, без будь-яких надмірностей, зате служило воякам надійним захистом при несподіваному нападі. Оскільки будівля не сягала й сорока футів висоти, весь її верх ховався під верхів’ям дерев, і помітити блокгауз можна було тільки з острова та й то не весь, а лише горішню його частину, бо основу всієї дерев’яної вежі теж обступали кущі.

Блокгауз призначався виключно для оборони, тому місце для нього вибрали так близько від джерела, яке било з-під вапнякової породи, котра складала основу ґрунтів цього острова, що у випадку облоги до кринички можна було спустити на мотузці дзбан і зачерпнути води, без якої довго протриматися неможливо. З цією метою, а також щоб захищати низ блокгауза, верхні його поверхи, як це звичайно робиться в таких спорудах, на кілька футів нависали над нижніми, а в піддашках були засекречені отвори, тимчасово закладені тими ж тесаними колодами, що й уся підлога, для раптового обстрілу ворога. Зв’язок між окремими поверхами здійснювався за допомогою драбин. Коли до цього додати, що такі споруди служили, як правило, за цитаделі, в яких ховалися залога та мешканці поселень під час ворожої навали, то наша мета — дати недосвідченому у військових справах читачеві якомога повніше уявлення про будову блокгаузів — буде досягнута.

Та чи не найбільшою стратегічною перевагою острова було саме його розташування. Нелегко було знайти його серед цілого архіпелагу з двадцяти острівців, бо, навіть пропливаючи зовсім близько, навряд чи хто міг би подумати, побачивши крізь просвіти дерев землю, що це якийсь окремий острів. Протоки між островами, які купчилися навколо цього острівця, були такі вузенькі, що навіть стоячи десь у самій гущі острівців і то не можна було сказати напевне, де яка з них починалася, а де — кінчалася. Бухточка ж, якою користувався Джаспер як гаванню, була особливо добре захована від очей густими кущами; тож не диво, що одного разу, коли «Вітрогон» стояв без вітрил, його протягом кількох годин не могли відшукати свої матроси, які поверталися з сусідніх проток, де вони ловили рибу. Одним словом, місцина чудово відповідала тому призначенню, якому вона нині служила, до того ж, її природні переваги були розумно поліпшені людьми (наскільки це дозволяли кошти й можливості, що були в розпорядженні цього загубленого на далекому кордоні поста).

Перша година після прибуття «Вітрогона» пройшла в метушні й загальному збудженні. Загін, що змінювався, не добився успіхів, вартих уваги, і тепер, змучений відірваністю від світу, нетерпляче рвався якомога швидше до Освего. Отож скоро закінчилася коротенька церемонія передачі командування постом у руки сержанта Дангема, як змінений офіцер із своїм загоном поспішив на борт «Вітрогона», і Джаспер, якому так хотілося хоч цей день побути разом з усіма, одержав наказ негайно відпливати, щоб, користаючи з погідного вітру, якнайшвидше вийти з проток і перетнути озеро. Перед самісіньким відплиттям, однак, поручник М’юр, Кеп та сержант закликали змінного прапорщика на конфіденційну розмову й повідомили його про свої підозри щодо Джаспера. Той пообіцяв не спускати очей з молодого капітана й поспішив на палубу. Так, менш як через три години після прибуття, «Вітрогон» уже знову був у дорозі.

Мейбл зайняла відведену сержантові хижу і з притаманними жінкам старанністю та вмінням стала давати лад своєму нехитрому хазяйству, намагаючись по спромозі створити якийсь затишок і собі, й своєму батькові. Тим часом, щоб не завдавати Мейбл зайвих турбот з хатньою роботою, для сержанта і його найближчих помічників у окремій хижі було влаштовано спільну їдальню, а куховарити довірили солдатці. Таким чином, у сержантовій хижі, що була однією з кращих на всьому острові, не лишилося брудної роботи, і Мейбл з таким жіночим смаком причепурила свою оселю, що вперше, відколи прибула па кордон, сама зосталася вдоволена своєю домівкою. Закінчивши цю важливу справу, дівчина вирішила пройтися трохи по острову й попрямувала стежкою через зелену галяву до єдиного місця на березі, де була прогалина між кущами. Тут вона зупинилася й стала милуватися прозорою, ледь збриженою водою, гадаючи про своє нове становище. Схвильовано перебравши в пам’яті яскраві епізоди свого зовсім недавнього минулого, вона задумалася над своїм майбутнім, оповитим у її уяві серпанком загадковості.

— О, яке чарівне місце ви знайшли, люба Мейбл! — раптом озвався Девід М’юр, неждано-негадано вигулькнувши поруч.— Але, поза всяким сумнівом, чарівність оцих місць блідне перед вашою.

— Коли б я сказала, що ваші компліменти мені не сподобалися, містере М’юре, ви поставили б під сумнів мою щирість,— серйозним тоном відповіла йому Мейбл,—та якщо ви зволите побалакати зі мною про інші речі, то переконаєтеся, що я таки здатна розуміти їх теж.

— Та що ви, чарівна дівчино! Я й так знаю, що ваш розум відшліфований, як дуло солдатського мушкета, а ваші слова настільки вишукані й мудрі, що їх годі й дібрати бідному неборакові, який замість того, щоб служити десь у доброму місці й розширювати свій кругогляд та набувати знань, ось уже чотири довгих роки гибіє в цій глушині. Але смію сподіватися, ви не жалкуєте, юна леді, що ваша прекрасна ніжка знову ступила на тверду землю.

— Ще дві години тому, містере М’юре, я й справді так гадала, а от зараз, коли бачу крізь оцей просвіт нашого прекрасного «Вітрогона», як він поплив поміж кучерявими гаями, мені якось ніби аж жалко, що мене там нема серед його пасажирів.

Сказавши це, вона замахала хустинкою, відповідаючи на прощальні вітання Джаспера, який не зводив з неї очей, аж доки судно обігнуло мис і білі вітрила його зникли за стіною кучерявих дерев.

— От вони й відпливли, та я не скажу «туди й дорога, моя радосте!», я кажу «повертайтеся щасливо назад!», бо як з ними що-небудь скоїться, ми тут захряснемо на всю зиму, хоча, правда, існує й інший варіант — опинитися в Квебецькій фортеці! А цей Джаспер — Прісна Вода, я вам скажу,—неймовірний пройда: про нього командування нашої залоги має такі відомості, що страшно й подумати. Ваш усіма шанований батько і ваш майже стільки ж шанований дядько теж далеко не кращої думки про нього.

— Мені дуже прикро це чути, містере М’юре, проте я не сумніваюся, що з часом у них ця недовіра розвіється.

— Якби час міг розвіяти недовіру мого серця, чарівна Мейбл,— почав підлесливо М’юр,— я б тоді, мабуть, відчув себе щасливішим за самого головнокомандувача. Гадаю, що коли б мені вже прийшов час іти у відставку, сержант автоматично зайняв би моє місце.

— Якщо ‘мій дорогий батечко гідний вашого місця, містере М’юре,— сказала, лукаво посміхаючись, Мейбл,— то я не сумніваюся, що ви теж гідні його місця.

— Ач, бісова дитина! Ви хотіли б мене понизити до якогось унтера, Мейбл?

— Аж ніяк ні, далебі, що ні, сер! Я й на думці не мала ваш чин, коли ви говорили про свою відставку. Я тільки про себе подумала, що ви схожі на мого рідного батечка своїм досвідом та мудрістю і що ви цілком могли б зайняти його місце, як голова родини.

— Може, як нареченого цієї родини, чарівна Мейбл, а не місце батька чи її голови. Проте я дібрав, що й до чого, і мені сподобався ваш гострий розум! Що ж, юній дівчині личить дотепність, от тільки якби вона була без перцю. Гм, а скажіть, оцей Слідопит, правда ж, великий дивак?

— Про нього треба говорити або тільки правду, або взагалі нічого. Слідопит — мій друг, мій вірний друг, містере М’юре, і ніхто не посміє гудити його в моїй присутності.

— Я не хочу сказати нічого поганого про нього, запевняю вас, Мейбл, але мені здається, про нього й доброго теж нічого не скажеш.

— Принаймні він найкращий стрілець із рушниці,— усміхаючись, промовила Мейбл,— і цього ви аж ніяк не зможете заперечити.

— Хай вій собі буде сто разів найкращим стрільцем, але ж він неписьменний, як могаук.

— Він, може, не розуміє латини, зате він знає мову ірокезів краще, ніж будь-хто, а ця мова значно потрібніше в цих краях за латину.

— Якби навіть самому Ланді спало па думку запитати в мене, чим я більше захоплююся — вашою вродою, чи вашою дотепністю, чарівна й ущиплива Мейбл, боюся, що я не знав би, що йому на це відповісти. Я в такому захваті і від першої, і від другої, що мені то хочеться віддати пальму першості вашій вроді, то вашій дотепності. Ах, моя небіжчиця місіс М’юр була так схожа в цьому відношенні на вас!

— Ви маєте на увазі свою останню місіс М’юр, сер? — запитала Мейбл, з удаваною наївністю глянувши на свого співрозмовника.

— Гм, гм! Це вже вам щось Слідопит, певне, наплів на мене. Тепер мені більш ніж зрозуміло, Мейбл, що це він, чудій, намолов вам, буцімто я був не один раз одружений.

— У такому разі, сер, він просто-напросто марнував би час: адже всім і так відомо, що ви, на своє безголів’я, вже мали чотири дружини.

— Три, тільки три! Не будь я Девід М’юр, якщо більше. А четверта — це явний наклеп, повірте, дорога Мейбл... Вона, власне, у мене ще тільки in petto, як то кажуть у Римі, тобто, мовою закоханих,— у серці, моя люба!

— Ну, слава богу, що хоч не я ця четверта in petto, чи як воно там, бо мені аж ніяк не хотілося б потрапити людям на язик.

— О, хай вас це не лякає, чарівна Мейбл, бо досить вам тільки дати слово згоди, як усі три ваші попередниці будуть умить забуті, а ваша рідкісна врода й ваш розум умить вознесуть вас до становища першої. Тож не бійтеся: ви у мене ніде і ні в чому не будете четвертою.

— Хоч які б там у вас далі були запевнення, містере М’юре,— відказала, посміхаючись йому в обличчя, Мейбл,— а вже одним цим запевненням ви мене більш ніж утішили. Та я вам скажу ось що: я радніше погоджуся бути четверторядною у красі, ніж бути чиєюсь четвертою дружиною.

По цих словах вона пурхнула, залишивши квартирмейстера самого вдовольнитися піднесеним йому облизнем. Мейбл змушена була так відверто вдатися до чисто жіночих засобів відсічі почасти тому, що цей залицяльник давно вже надокучив їй своєю настирливістю, а почасти й тому, що він дозволяв собі такі образливі випади проти Джаспера та Слідопита. Жвава й рішуча вдачею, дівчина разом з тим ніколи не бувала зухвалою, але за цих обставин вона вирішила діяти різкіше, ніж звичайно. Тепер, утікши від небажаного співрозмовника, вона думала, що, нарешті, позбулася М’юрових залицянь, які їй не те що не подобалися, а були навіть бридкі. Та не з тих був Девід М’юр: звикнувши одержувати гарбуза від жінок і маючи неабиякий запас нахабства, він навіть не думав упадати в розпач, і коли Мейбл побігла від нього, він тільки погрозливо чи самовдоволено закивав їй навздогін. З цього зловісного кивання можна було тільки здогадуватися, що квартирмейстер замислив щось недобре. Поки він отак варився в душі, до нього непомітно наблизився Слідопит.

— Не доженете вже, ніколи не доженете, квартирмейстере! — промовив він, заливаючись своїм безгучним сміхом.— Вона молода й моторна, і наздогнати її може тільки прудконогий. До речі, подейкують, ніби, ви до неї залицяєтеся, якщо не здобули вже прихильності.

— А я те саме чув про вас, чоловіче, хоча такі зальоти з вашого боку настільки зухвалі, що якось аж не віриться.

— Боюся, що ви чули правду — так, так, саме правду. Як подумаю собі, хто я і що я, і як мало знаю, та в яких суворих і грубих умовах мені доводилося жити, так і відпадає всяка охота зазіхати на таку вчену, таку лагідну, таку веселу й ніжну дівчину...

— Ви забули ще додати — вродливу, — грубо обірвав його М’юр.

— Так, і вродливу теж,— м’яко й покірно погодився провідник.— Перераховуючи її чесноти, я, мабуть, чи не найперше мав сказати 'саме гарнесенька, тому що й молоденька лань, коли ще тільки навчається стрибати, і то не звеселяє так око мисливця, як звеселяє Мейбл погляд моїх очей. Отож я й боюся, що всі мої помисли про неї — марні й нездійсненні.

— Ну, якщо вже ви сам, друже мій, із своєї природженої скромності так вирішили, то я, як ваш давній приятель і бойовий соратник, вважаю своїм обов’язком сказати...

— Квартирмейстере, — перепинив провідник, змірявши його поглядом з ніг до голови,— ми з вами тільки спали разом за мурами тих самих фортів, але щось майже не пригадується, щоб ми бували разом у лісах і в битвах з ворогом.

— Яка різниця, де ти перебуваєш під час військових операцій,— у форту, чи на передовій: головне, аби ти вважався їх учасником, Слідопите; до того ж, моя служба, хоч і всупереч моїм нахилам (самі здорові це добре знаєте, бо у вашій душі теж кипить вояцький запал), змушує мене триматися біля складів з провіантом та амуніцією. Коли б ви тільки чули, що на вас тут казала Мейбл, ви б цієї ж миті раз і назавжди з голови викинули це зухвале й непіддатливе дівчисько.

Провідник допитливо глянув на квартирмейстера, бо його не могло не зацікавити, що саме думала про нього Мейбл, проте він був від природи надто делікатний і не осмілювався розпитувати М’юра про це. Той же, побачивши, що Слідопитова витримка й гордість взяли гору над його цікавістю, анітрохи не розгубився, добре знаючи, яку щиросерду й просту людину має перед собою, і поклав собі за мету використати Слідопитову легковірність проти нього ж самого й позбутися в цей спосіб суперника. Тож, помітивши, що провідникова скромність пересклила його цікавість, він знову взявся за своє.

— Не завадило б знати вам її думку, Слідопите,— вів далі квартирмейстер.— По-моєму, кожній людині треба знати те, що про неї кажуть її друзі та знайомі. Так от, па знак поваги до вашої репутації і ваших почуттів я зараз, наскільки це мені пощастить пригадати, переловім вам усе. Ви ж помічали, які в неї стають злісні й лукаві очі, коли вона надумає вколоти когось у саму душу.

— Її очі мені завжди здавалися привабливими й ніжними, поручнику М’юре, хоча, правда, іноді я бачив у них іскри сміху... Атож, саме сміху, але щиросердого й добродушного сміху.

— Отож-бо воно й є: цього разу її очі теж нестримно сміялися, та в самісінькому розпалі цих веселощів вона вигукнула таке, що... Сподіваюся, ви не образитеся, коли скажу, що саме?

— Не можу знати, квартирмейстере; не можу знати... Тому, що думає про мене Мейбл, я надаю багато більшого значення, ніж думці будь-кого іншого...

— Раз так, тоді я буду розважливішим і не скажу. Та й навіщо переказувати людині те, що про неї говорять друзі, особливо, якщо це виявиться не зовсім приємним для неї. Все, більш від мене не почуєте жодного слова.

— Що ж, я вас не можу примусити розповідати, коли ви самі не хочете, та воно, може, так буде й краще, якщо я не знатиму думки Мейбл, тим більше, що її думка, як ви кажете, не вельми приємна для мене. Ех, якби можна було при бажанні обернутися таким, яким ти хочеш бути, тоді й характер, і освіта, і зовнішність були б у нас зовсім інші. Можна бути і невихованим, і грубим, і неосвіченим, та все-таки щасливим. Але як то боляче бачити власні недоліки виставлені на видноту саме тоді, коли цього тобі менш за все хочеться.

— В тім-то й суть, чи, як-кажуть французи, rationale. Саме це я й казав Мейбл, коли вона втекла від мене. А ви помітили, як вона дременула, коли побачила, що ви підходите?

— Як же цього було не помітити! — глибоко зітхнувши, відповів Слідопит і так міцно обхопив цівку рушниці, що його пальці, здавалося, вгрузли в залізо.

— Це було не тільки помітно... Це було скандально... Влучнішого слова, мабуть, і в словникові не знайти, хоч рийся в ньому, й цілу годину. Тепер, Слідопите, скажу вам усе, бо не бачу причини довше таїтися від вас: ця кокетка дременула, аби тільки не чути того, що я збирався ще сказати на ваше виправдання.

— А що ви саме збиралися їй сказати на моє виправдання, квартирмейстере?

— Гм, бачите, друже мій, я виходив з конкретних обставин, які склалися, і не бажав пускатися в загальні розумування, а готувався, так би мовити, на кожне її найнезначніше обвинувачення, висунуте проти вас, дати рішучу відповідь... Якби їй заманулося назвати вас, скажімо, неотесаним чи напівдикуном, який, мовляв, виплодився на прикордонні, я б пояснив їй, що це у вас від того, що ви взагалі не бачили іншого життя, крім грубого, напівдикого життя прикордоння, і всі її закиди тоді припинилися б чи залишилися б на її сумлінні.

— І оце ви їй таке сказали, квартирмейстере?

— Не можу присягатися, що я точнісінько так їй сказав, але саме це було в мене на меті, коли хочете. Та в цього дівчиська не вистачило терпцю вислухати й половини того, що я мав сказати, й воно дременуло геть, як це ви й самі бачили, ніби вже має про вас остаточну думку і йому, бачте, байдуже, що я там ще скажу. Боюся, чи в неї це питання вже не вирішене остаточно.

— Боюсь і я цього, квартирмейстере, а її батько, зрештою, помилився. Так, так, сержант жорстоко помилився.

— Ну, та чи варто, друже, через це засмучуватися і занапащати всю ту велику славу, яку ви кували собі впродовж стількох років? Скиньте на плече рушницю, якою ви так неперевершено володієте, і гайда сміливо знов у ліс. Нема на світі такої жінки, за якою варто було б хоч мить сумувати,— я вже на власному досвіді в цьому переконався. Повірте тому, хто вже двічі був одружений і знає, що жінки — зовсім не такі вже пташки? якими ми їх собі малюємо. Тому, якщо ви вже вирішили дозолити Мейбл, то зараз у вас така чудова нагода, якої, мабуть, ще не мав жоден знехтуваний залицяльник.

— Мені й на думку ніколи не спаде дозоляти Мейбл, квартирмейстере!

— То байдуже, з часом ви так чи інакше дійдете до цього, бо це вже так у людській натурі — розплачуватися неприємностями за неприємності. Але затямте собі: такої другої нагоди заслужити ще більшу любов своїх друзів і в цей спосіб примусити своїх ворогів чорніти від заздрощів у вас більш ніколи не буде.

— Мейбл мені, квартирмейстере,— не ворог, та якби навіть і була ним, я й тоді ніколи не погодився б хоч чимось її засмутити.

— Он як, он як, Слідопите... І я певен, що ви не тільки так кажете, але й так думаєте; однак логіка й природа — проти вас, у чому ви, зрештою, самі переконаєтеся. Ви, певне, чули таке прислів’я: хто любить мене, той любить і мого собаку! Так от, зараз вам треба розуміти його навпаки: хто не любить мене, той не любить і мого собаку. Але слухайте, ось що цілком у ваших силах і можна зараз зробити: ви знаєте, яке ненадійне і непевне тут наше становище — сказати б, ми чистісінько в пащі лева.

— Ви розумієте під левом французів, а під пащею — цей острів, чи не так, пане поручнику?

— Тільки метафорично, звичайно, друже мій, бо насправді французи — не леви, а цей острів — не паща. Але може трапитися й таке (і цього я найбільше боюся), що він виявиться віслюковою пащею!

Тут квартирмейстер зареготав на всю горлянку, виражаючи цим усе що завгодно, крім поваги до свого приятеля Ланді й захоплення його військовою кмітливістю, завдяки якій він обрав саме цей острів за місце для проведення своїх операцій.

— А чого, кращого місця для поста навряд чи взагалі можна й придумати,— заперечив, йому Слідопит, оглядаючи все довкола з виглядом фахівця, що оцінює картину.

— Я й не заперечую цього, зовсім не заперечую, Ланді — значний стратег у малих справах, як і батько його — значний дідич у Шотландії. Я народився й виріс у їхньому маєтку і так давно вже разом з майором, що звик ставитися з повагою до кожного його слова і до кожного його вчинку. Ви ж, Слідопите, знаєте, що це просто моя слабина! А втім, цей пост міг бути вибраний з двох одно — або віслюком, або мудрим Соломоном. Адже погодьтеся самі: розташування його таки досить невдале, про що свідчить і суворий наказ Ланді дотримуватися остороги. Кругом аж кишить дикунами, котрі никають по всіх тисячі островах і навколишніх лісах, винюхуючи цей пост, про що Ланді має точні відомості з отриманих донесень. І тут ви могли б зробити п’ятдесят п’ятому полкові найбільшу послугу — завести їх якнайдалі від острова. Як на те лихо, сержант Дан- гем чомусь утовкмачив собі в голову, ніби небезпеки слід чекати лише з верхів’я річки, бо там, бачите, їхня фортеця і порт Фронтенак; тим часом досвід нас учить, що індіяни завжди з’являються звідти, звідкіля їх найменш очікуєш, а тому й цього разу їх треба остерігатися тільки з гирла річки. Тож беріть пірогу, рушайте вниз по течії поміж цими островами і повідомляйте нас, в разі наближення небезпеки, умовними сигналами. А якщо б ви до того ще обнишпорили й ліси на кілька миль у глиб суходолу, особливо в напрямку Йорка, то зібрані вами відомості були б ще вірогіднішими, а отже, й ціннішими.

— Саме там тепер розвідує Великий Змій, а що він добре знає місце нашого поста, то, безсумнівно, встигне вчасно попередити нас, якби ворог захотів обійти нас із цього боку.

— Зрештою, Слідопите, він усього-на-всього індіянин, а тут таке діло, яке вимагає хисту білої людини. Ланді буде довіку вдячний тому, хто з честю виконає цю невеличку експедицію. Відверто кажучи, друже, він уже й сам жалкує, що зв’язав собі нею руки, але він такий само впертий, як і його батько, старий лорд, і ніколи не визнає своєї помилки, навіть коли це ясно, як божий день.

Квартирмейстер невідступно продовжував умовляти Слідопита, аби той негайно покинув острів, удаючись при цьому до перших-ліпших доказів, часом суперечачи самому собі, а часто-густо наводячи одні мотиви, щоб тут-таки, наступної миті, відкинути їх іншими; і одначе, попри всю свою наївну довірливість, не можна сказати, щоб Слідопит не помічав цих суперечностей у міркуваннях поручника; проте він не підозрював, що ці суперечності в нього — наслідок нестримного бажання випхати розвідника з острова і в такий спосіб позбутися суперника. На ці М’юрові підступи Слідопит відповів щирою відвертістю, а надуманим умотивуванням протиставив незаперечні факти, залишаючись, однак, і далі сліпим до ницих замірів поручника. Щоправда, він лише не підозрював, чого саме хотів М’юр, але чудово бачив його викрутаси. Зрештою, скінчилося все тим, що після довгої балаканини обидва розійшлися, кожен залишившись при своїх поглядах і затаївши недовір’я один до одного з тією, проте, різницею, що у Слідопита це недовір’я (як і взагалі всі почування цієї людини) було пряме, безстороннє і щире.

Нарада, яка відбулася трохи пізніше між сержантом Дангемом і поручником, мала багато відчутніші наслідки, бо щойно вона скінчилася, як солдати одержали якийсь таємний наказ і зайняли блокгауз та всі хижі, і кожен, хоч трохи знайомий з передислокаціями військових частин, негайно здогадався б, що готується якась операція. І справді, ледве зайшло сонце, сержант, що весь час керував якимись приготуваннями' у так званій «гавані», повернувся разом із Слідопитом та Кепом до своєї хижі. Сівши за стіл, що його так турботливо накрила донька, він відкрив завісу над таємницею.

— Судячи з того, як ти розпорядилася приготувати вечерю, дочко, я бачу, що ти не будеш сидіти склавши руки. І я вірю, що в слушний час ти ще покажеш, чия ти дочка і як треба зустрічати ворога.

— Сподіваюся, таточку, ви не чекаєте від мене, щоб я зіграла тут роль Жанни д’Арк^[115] і повела на бій ваших вояків?

— Чию, чию роль, дочко? Ти коли-небудь чув, Слідопите, ім’я тієї особи, яку назвала Мейбл?

— Ніколи, сержанте, та й хіба це так важливо? Я темний і неосвічений, і мені так любо слухати приємний голос Мейбл, що мене ніякі інші особи не цікавлять.

— Я знаю, що це за ім’я,— впевнено виголосив Кеп.— Це так звалося французьке піратське судно з їхнього порту Морле. В минулу війну воно добряче гребонуло здобичі.

Мейбл уся зашарілася, їй стало ніяково від того, що це посилання на французьку героїню розкрило неосвіченість батька, не кажучи вже про дядькове невігластво, а від дещо наївної, проте щиросердої відповіді Слідопита вона мимохіть аж усміхнулася.

— Ви, таточку, часом не хотіли цим сказати, щоб я стала в лави вояків і допомогала їм захищати цей острів?

— Уяви собі, дочко, що в наших краях жінки не раз робили такі подвиги, хай он Слідопит скаже. Та, щоб ти не злякалася, коли вранці прокинешся і не побачиш нас, доречно буде сказати тобі, що ми вночі виступаємо в похід.

— Як це «ми»? А мене що, одну з Дженні покинете на цьому острові?

— Ні, дочко, ми не обеззброїмо острова зовсім. Тут залишаться на час нашої відсутності поручник М’юр, дядько Кеп, капрал Мак-Неб та ще три вояки, котрі й складатимуть залогу острова. Ти будеш у цій хатині вдвох із Дженні, а дядько Кеп займе моє місце.

— А містер М’юр? — майже півсвідомо вирвалося у Мейбл, яка відразу собі уявила, скільки їй тепер надокучатиме своїми залицяннями поручник.

— Ну, він залицятиметься до тебе, якщо це тобі до вподоби, дочко; він, бачиш, у нас парубок джигунистий і вже чотири рази одружувався, а на доказ того, як він шанує пам’ять своїх небіжчиць, він збирається одружитися ще й уп’яте.

— Квартирмейстер запевняв мене,— наївно докинув Слідопит,— що коли душа поорана горем, то краще за все заскородити її, щоб від старих борозен не зосталося слідів.

— «Поорана» чи «заскороджена» — яка в тім різниця,— зауважив, іронічно посміхаючись, сержант.— Чекайте-но, хай він викладе перед Мейбл усе, що має в голові, і його залицяння луснуть, як мильна булька. Я більш ніж певен, що моя дочка ніколи не стане дружиною поручника М’юра.

Це було сказано таким тоном, який давав ясно зрозуміти, що сержант нізащо не віддасть свою дочку за квартирмейстера. Від цих слів Мейбл зашарілася, стенулася, зніяковіла, осміхнулась, і, зібравшися, нарешті, з силами, вона, аби приховати своє хвилювання, з удаваною веселістю сказала:

— Може б, татку, краще зачекати, доки містер М’юр сам освідчиться й висловить бажання стати моїм чоловіком, чи, правильніше сказати,— взяти за жінку вашу дочку, а то щоб часом не вийшло так, як у тій байці про лисицю та кислий виноград!

— А що це за байка, Мейбл? — жваво зацікавився Слідопит, який, з усією своєю славою, часто-густо не знав багатьох найпростіших речей, відомих майже кожній білій людині.— Ви так гарно розповідаєте все,— розкажіть нам цю байку; по-моєму, сержант її теж ніколи не чув.

На догоду своєму залицяльникові Мейбл і справді майстерно, як це вона вміла, переказала всім відому байку про «Лисицю й виноград», а Слідопит, слухаючи й милуючись її красою, аж мінився на обличчі від щирого захоплення.

— Так воно й буває у лисиць! — вигукнув він, коли Мейбл скінчила.— Та й у мінгів теж, бо й вони підлі та жорстокі, як ті лисиці; у кожному разі, в цих гадів багато спільного. Ну а щодо винограду, то він у наших краях взагалі кислий навіть для тих, хто може його дістати, хоча, я б сказав, часом та за деяких обставин він видається ще кислішим тому, хто не спроможний доп’ястися до нього, я вважаю, наприклад, що мій скальп для мінгів досить кислий.

— На те, що виноград кислий, дочко, нарікатимем не ми, а містер М’юр. Правда ж, ти ніколи не погодишся вийти за нього заміж?

— Факт, що ні! — відповів за дівчину Кеп.— Та й за кого йти: він же, зрештою, тільки напівсолдат. Ця байка про лисицю та кислий виноград наче саме для нього складе.

— Якщо хочете знати, дорогий тату, і ви, дядечку, в мене тепер менш за все заміж на думці. Та навіть коли б я раптом і надумала виходити заміж, то аж ніяк не за чоловіка, який уже ощасливив своєю ласкою трьох чи чотирьох жінок!

Сержант вдоволено підморгнув Слідопитові: бач, мовляв, як усе складається на твою користь, після чого він уже мав достатньо підстав не турбуватися більше про погляди своєї дочки і перевів розмову на іншу тему.

— Ні за тобою, Мейбл, ні за тобою, шуряче,— вів далі сержант,— я не залишаю офіційного права розпоряджатися залогою, що зостанеться на острові, проте я дозволяю вам давати поради і, коли треба, підказувати капралові Мак-Небу, який за моєї відсутності виконуватиме тут обов’язки командира. Між нами кажучи, я зробив усе зі свого боку, аби зміцнити в ньому почуття власної гідності, щоб він, бува, не дуже схилявся перед авторитетом поручника М’юра, що як волонтер не має права втручатися у дії командування експедиції, до якого він, власне, не належить. Тому я раджу тобі, шуряче, підтримувати капрала, бо досить квартирмейстерові забути, хто він тут, як йому захочеться командувати не тільки Мак-Небом, а й мною.

— Тим більше, якщо Мейбл і справді посадить його на мілину за твоєї відсутності. Але, сподіваюся, усі судна ти, сержанте, залишиш під моїм командуванням? Адже найгірше безладдя завжди виникає від непорозумінь між головнокомандувачами суходільних військ та адміралами.

— Взагалі, шуряче, над усіма головнокомандувачем буде один капрал. Історія вчить, що саме поділ влади найчастіше призводить до всіляких непорозумінь, а я хочу уникнути цієї небезпеки. Командуватиме усіма капрал, а ти будеш йому підказувати, особливо у справах, що стосуються човнів, з яких я одного залишаю тут, на той випадок, якщо б вам довелося звідси тікати. Капрала я добре знаю: він порядна людина і добрий солдат, і на нього можна цілком покластися, якщо не підпускати його близько до чарки з ромом. Не треба також забувати, що він шотландець, а отже — схильний легко піддатися впливові квартирмейстера, тож ви тут з Мейбл добре пильнуйте.

— Але нащо ви, тату, залишаєте нас тут? Я ж з тим і покинула місто, аби бути коло вас; чому б мені й цього разу не піти з вами?

— Ти молодця, Мейбл, уся в Дангемів! І все-таки тобі доведеться залишитися тут. Ми звідси вирушимо ще вдосвіта, аби, бува, надміру цікаві не запримітили, коли ми будемо виходити з нашої схованки. З собою ми беремо два найбільших човни, а вам залишаємо, третього і ще пірогу. Ми гадаємо непомітно увійти в протоку, якою здійснюють свої рейси французи, і там зробити засідку десь на тиждень, щоб вистежити ворожі судна, що, як нам здається, йдуть тим шляхом на Фронтенак, доставляючи силу різних товарів для індіян.

— А документи в тебе всі в порядку, шуряче?! — стурбовано запитав Кеп.— Ти ж, певне, знаєш, що захоплення суден у відкритому морі розцінюватиметься як піратство, якщо в тебе не буде документів, котрі потверджували б право здійснювати рейси на державному чи на приватному озброєному судні?

— Я мав честь бути удостоєним звання старшого сержанта п’ятдесят п’ятого полку самим полковником! — з гідністю відрубав, виструнчившись, Дангем.— І цього досить навіть для французького короля, а якщо ні, то в мене ще є спеціальне посвідчення від майора Данкена.

— Ну, а все-таки — документів на право водити в рейси озброєне судно в тебе ж так і нема?..

— Вистачить із мене й тих документів, які в мене є, шуряче. Найголовніше для його королівської величності у цій частині світу полягає в тому, щоб ми захопили всі ті судна і привели їх до Освего. їхні трюми забиті ковдрами, рушницями, амуніцією та різними цяцьками — одне слово, всіма тими предметами, за допомогою яких французи підцуплюють цих осоружних дикунів — своїх союзників і спонукають їх чинити всі ці злочини. Вони зневажають нашу святу віру та її заповіді, топчуть закони людськості і взагалі все, що є святого для людей. Обрізавши ворогові постачання, ми зірвемо його плани і виграємо час, тому що нових поставок з-за океану цієї осені вони вже одержати не встигнуть.

— Але ж, любий мій тату, хіба його величність англійський король не використовує індіян теж? — не без цікавості запитала Мейбл.

— Авжеж, використовує, дочко, але він,— хай благословить його бог,— має на це повне право. Бо ж велика різниця, хто використовує індіян у війні,— англійці чи французи. І це, либонь, кожному зрозуміло!

— Це досить-таки зрозуміло, щуряче, от я тільки ніяк не доберу, як у тебе все-таки із судновими документами.

— Кожен француз і так зобов’язаний визнати уповноваження англійського полковника. Інакше воно й не може бути, щуряче.

— А от я, тату, так і не розумію, чому це ми повинні виправдовувати англійців, які використовують цих дикунів у своїх інтересах на війні, і засуджувати за це ж саме французів. Яка ж між ними різниця?

— Ще й яка, дочко, хоча, можливо, ти її не здатна побачити. По-перше, англійці за своєю вдачею уважні до інших і людяні, а французи — жорстокі й боягузливі.

— І ще додай, шуряче, що вони готові танцювати з ранку й до самого вечора, дай їм тільки волю.

— Щира правда,— цілком серйозно погодився сержант.

— Але ж, тату, все це аж ніяк не змінює суті справи. Якщо французи роблять погано, підцуплюючи цих дикунів, аби вони вигрібали за них жар з вогню, то чому ми повинні виправдовувати за це ж саме англійців? Адже ж правда, Слідопите?

— Таки правда... Таки правда. Я ніколи не заступався за тих, котрі галасливо звинувачують французів у тому, що ми самі теж робимо. Щоправда, воно, безумовно, ганебніше бути в спілці з мінгами, ніж у спілці з делаварами. Коли б це благородне плем’я не було винищене, я не вважав би за гріх послати його боротися з нашими ворогами.

— Але ж вони вбивають і скальпують молодих і старих, жінок І дітей!

— Така вже їхня вдача, Мейбл, і за це їх не можна засуджувати. Вдача є вдача, хоча в різних племен вона й проявляється по різному. Ось я, наприклад, білий і намагаюся дотримуватися звичаїв білих.

— Все це так незбагненно для мене,— призналася Мейбл.— По-моєму, те, що вважається законним для короля Георга, треба, щоб було законне і для короля Людовіка...

— Справжнє ім’я французького короля — Капут,— поправив Мейбл, давлячись олениною, Кеп.— Раз у мене на борту був пасажиром один дуже вчений чоловік, то він казав мені, що всі ці Людовіки — тринадцятий, чотирнадцятий і п’ятнадцятий — були великі шахраї, і справжнім їхнім прізвищем було Капут^[116], що по-їхньому означає «голова». Вже тільки за одне це вони заслужили, щоб їх підвести до бантин і одного за одним перевішати, коли настане слушний час.

— Ну, це вже щось схоже на скальпування, у кожному разі — це теж прояв своєрідної людської натури,— зауважив Слідопит не без подиву, ніби він уперше почув щось цілком нове для себе.— Тепер я цих шахраїв нищитиму без усяких докорів сумління, хоча, повинен сказати, досі теж я з ними не дуже панькався.

Оскільки всі співрозмовники, за винятком однієї Мейбл, прийшли, здавалося, до спільної думки, ніхто більше не вважав за потрібне обговорювати далі зачеплену тему. І справді, погляди трьох наших чоловіків мало чим відрізнялися від поглядів великої маси інших людей, котрі, як і вони, про все були схильні судити упереджено, без глибокого знання справи і справедливості. З огляду тільки на це, може, й не варто було б наводити всю їхню розмову, коли б вона якоюсь мірою не стосувалася наступних подій нашої повісті, а їхні погляди не проливали світло на мотиви, що керували їхніми вчинками.

Щойно скінчилася вечеря, сержант попрощався зі своїми гістьми і зостався наодинці з дочкою. Між ними відбулася довга й сердечна розмова. Сержант від природи був не з тих, що легко розчулюються, проте зараз, перед цією незвичайною операцією, в його душі раптом прокинулися почуття, яких він досі не знав. Так уже воно ведеться, що солдат чи матрос, доки сам виконує накази командирів, якось менше думає про небезпеку, на яку наражається. Та досить йому взяти на себе відповідальність командира, як його відразу починають мучити сумніви щодо успіху дорученої йому операції. Тепер він, може, не стільки піклується своєю власною долею, скільки долею своїх підлеглих, і легше піддається зневірі, яка послаблює його рішучість. Так-було цього разу і з сержантом Дангемом, який замість прагнути, як завжди, перемоги, раптом відчув, що може навіки розлучитися зі своєю дочкою.

Ніколи ще Мейбл не здавалася йому такою прекрасною, як у цей вечір. Мабуть, це було тому, що досі їй просто не випадала нагода показати всі свої найкращі риси, а може, й тому, що сьогодні, як ніколи, їй чомусь до глибини душі стало жаль свого немолодого вже батька, який уперше відгукнувся на її почуття такою ніжною батьківською любов’ю. У її стосунках з батьком завжди бракувало невимушеності, до того ж її велика перевага над ним в освіті та вихованні утворила між ними справжню прірву, яка ще більше поглиблювалася через його військову суворість, набуту впродовж багаторічного й тісного спілкування з рядовими солдатами, котрих можна було тримати в покорі тільки за допомогою жорстокої дисципліни. Цього ж разу, коли вони зосталися самі по вечері, розмова між ними мало-помалу набрала більшої щиросердості, ніж будь-коли, і невдовзі Мейбл з радістю відчула у батькових словах таку ніжність, якої в глибині душі жадала від першого дня свого приїзду.

— То мати моя була майже така на зріст, як і я? — промовила Мейбл, пестливо тримаючи батькову руку в своїх руках і дивлячись на нього із слізьми в очах.— А я чомусь вважала, що вона була вища за мене.

— Дітям майже завжди так здається, Мейбл. Звичка дивитися з повагою на батьків призводить до того, що вони видаються їм взагалі більшими і вищими, ніж насправді. Твоя мати, дочко, була точнісінько така заввишки, як ти.

— А які у матері були очі, тату?

— Такі ж, як і в тебе,— голубі, лагідні й привітні, хоч, може, й не такі веселі.

— У моїх очах назавжди погасне веселість, якщо ви не вбережете себе в цій операції, таточку.

— Дякую, Мейбл... Гм... дякую, дочко, але я мушу виконувати свій обов’язок. Так хочеться, щоб ти гарно прилаштувалася в житті й вийшла заміж, поки ми ще в Освего! Тоді мені було б уже зовсім легко на душі.

— Заміж! За кого ж, тату?

— Ти знаєш того, кого я хотів бачити твоїм чоловіком. Звичайно, ти можеш знайти й привітнішого, і краще зодягнутого, але людини вірнішої і розумнішої за нього ніколи не знайти.

— Невже ніколи, тату?

— Принаймні я не думаю, щоб знайшлися рівні Слідопитові.

— А нащо мені зараз той заміж: адже ви одинокий, і я можу доглянути вас до смерті.

— Хай бог благословить тебе, Мейбл!.. Я знаю, що ти б доглянула мене, і не засуджую тебе, бо це почуття цілком справедливе; проте я гадаю, що є почуття не менш справедливі.

— Які ще почуття можуть дорівнятися почуттям поваги до своїх батьків?

— Почуття поваги до свого чоловіка, дочко!

— Але ж у мене нема чоловіка, тату!

— То виходь заміж, щоб було кого поважати! Ти ж знаєш, Мейбл, що моє життя не вічне: його або хвороба забере, або куля обірве. А ти молода, і тобі ще жити та й жити, і тому в тебе повинен бути хтось, хто б міг заступатися й піклуватися про тебе так само, як ти оце хочеш піклуватися про мене.

— І ви, тату, гадаєте,— лукаво усміхаючись, промовила Мейбл, перебираючи своїми пальчиками вузлуваті пальці батька й розглядаючи їх з такою увагою, ніби знайшла в них щось незвичайне,— і ви гадаєте, тату, що лише один Слідопит годиться мені в чоловіки? Адже він тільки на років десять чи дванадцять молодший за вас!

— Ну й що з того? Він вів стримане й фізично активне життя. Тут, дочко, треба дивитися не на роки, а на те, що він дужий. Чи, може, в тебе є на прикметі хтось інший, що заступився б за тебе в житті?

Але Мейбл не могла відповісти на це ствердно. Принаймні у неї не було ще нікого, хто сказав би їй про свій намір одружитися з нею, хоч вона, може, й мала з цього приводу якісь невизрілі ще остаточно надії та сподівання.

— Ні, тату, нема. Та ми балакаємо зараз не про когось там, а про Слідопита,— відповіла, ухиляючись від цього питання, Мейбл. — Якби він був молодший, то мені легше було б уявити його своїм чоловіком.

— А я тобі кажу, дочко, що головне — в здоров’ї та силі, і якщо виходити з цього, то Слідопит молодший за кожного другого з наших молодих офіцерів.

— Особливо за одного з них — поручника М’юра — він таки безперечно молодший, тату! — відказала Мейбл і так весело й щиро засміялася, ніби у неї на душі й справді було легко та весело.

— Безперечно... Якщо зважати на Слідопитову молодявість, то він годиться квартирмейстерові у внуки... Та він і так за нього молодший. Хай бог боронить, Мейбл, щоб ти стала коли дружиною офіцера. Принаймні доки ти не станеш дочкою офіцера.

— Я можу цього зовсім не боятися, тату, якщо вийду заміж за Слідопита,— відповіла Мейбл, знову лукаво зиркнувши батькові в вічі.

— Що ж, на королівській службі він, можливо, й не матиме офіцерського чину, але він уже тепер запанібрата навіть з генералами. Я б не боявся померти, Мейбл, якби ти була його дружиною.

— Тату!

— Знала б ти, з яким каменем на серці доводиться йти на бій, з гадкою, що твоя донька може залишитися сиротою, без заступника в житті!

— Я б усе на світі зробила, аби тільки зняти вам цей камінь з душі, дорогий мій таточку!

— Ти можеш це зробити, дочко,— відповів сержант, з ніжністю дивлячись на Мейбл,— але я не хотів би, щоб цей камінь з мого серця та ліг на твоє.

Він сказав це глухим і тремтливим голосом. Мейбл ще ніколи не бачила свого батька таким глибоко розчуленим. Під впливом глибоких переживань його завжди суворе обличчя розм’якло і тепер стало привабливе, як ніколи досі, і схвильованій до глибини душі Мейбл захотілося якомога швидше вгамувати його розтривожене серце.

— Таточку, скажіть, що я маю зробити? — вигукнула вона майже в нестямі.

— Ні, краще не треба, Мейбл, бо це може бути гірше для тебе... Те, чого я хочу, може виявитися зовсім не тим, чого ти бажаєш.

— У мене нема ніяких бажань... Я не розумію, що ви хочете сказати... Це вас так хвилює моє майбутнє заміжжя?

— Якби ти заручилася із Слідопитом... Коли б ти дала слово, що вийдеш заміж за нього, я б уже був щасливий, а зі мною хай буде, що буде... Але я не можу вимагати, щоб ти неодмінно так зробила, кохана моя дочко... Я не хочу тебе силувати до цього, аби ти потім усе життя каялася. Поцілуй мене, Мейбл, і йди вже спати.

Якби сержант був силував Мейбл і конче вимагав обіцянки, якої він у душі так хотів, він наштовхнувся б на опір, котрий йому навряд чи пощастило б зламати. А так, довіривши все самій Мейбл, він здобув у її особі ще й великого спільника, бо щиросерда й великодушна дівчина була готова швидше піддатися лестощам, аніж підкоритися погрозам. Глибоко зворушена, Мейбл думала в цю мить лише про свого батька, з яким так скоро мала розлучитися, можливо, навіть навіки, і вся її ревна, виплекала головно власними уявленнями любов, що була вже дещо охолола за останні два тижні через стримане батькове ставлення, тепер спалахнула знову ще з більшою силою. Тепер батько уособлював для неї все, і не було такої жертви, яку вона не принесла б, аби тільки він не почував себе нещасним. Болісний, майже непідвладний волі миттєвий спалах надії пронизав її мозок, і рішучість нараз ослабла; та, силкуючись відшукати підстави для своїх райдужних надій, вона так і не знаходила нічого, що могло б їх підтримати. Привчена, як жінка, тамувати в собі навіть найпалкіші почуття, вона знову звернулася думкою до свого батька й тих винагород, що неодмінно чекають па дочку, покірливу волі вітця-неньки.

— Тату,— промовила вона спокійно і майже сумирно,— а бог благословить покірливу батьківській волі дочку?

— Авжеж, Мейбл, про це і в святім письмі сказано.

— Тоді я погоджуюся вийти за того, кого ви хочете.

— Ні... ні, Мейбл... Я дозволяю тобі вибирати в чоловіки того, кого твоє серце бажає.

— Мені нема з кого вибирати... Тобто, я хочу сказати, ніхто ще не просив моєї руки, крім Слідопита й містера М’юра, звичайно, а з цих двох і я, і ви без вагань зупиняємо свій вибір на одному й тому ж. Ні, тату, я піду за того, кого ви хочете.

— Ти ж знаєш, люба дочко, мій вибір: ні за ким ти не будеш така щаслива, як за благородним провідником.

— Ну, що ж, тату, якщо він після всього ще має бажання зі мною одружуватися... Тобто, коли він ще раз попросить моєї руки... Адже ви не хотіли б, певне, щоб я сама робила освідчення або щоб хтось від мого імені його робив,— по цих словах бліді щоки Мейбл пойнялися рум’янцем, бо це шляхетне й великодушне рішення влило у її серце новий струмінь життєвої снаги.— Отож не треба допоки переказувати йому все це. А якщо він ще раз попросить моєї руки і, вислухавши все, що треба чесній дівчині сказати чоловікові перед одруженням, все-таки захоче, щоб я стала його дружиною, то я стану нею.

— Хай благословить тебе бог, дочко, і хай він винагородить тебе так, як тільки того заслуговує благочестива дитина!

— Ну от, тату, заспокойтеся тепер і можете з легким серцем та надією в бозі вирушати в експедицію. За мене вам нічого більше турбуватися. А навесні — до цього ж бо треба, татку, хоч трохи якось і приготуватися,— а навесні вже я вийду заміж за Слідопита, якщо цей благородний мисливець на той час ще захоче мене взяти.

— Мейбл, він тебе кохає так, як я кохав твою матір. Коли він розповідав мені про свої почуття до тебе, він плакав, як дитина!

— Я вірю, я мала добру нагоду й сама переконатися, що він кращої думки про мене, ніж я того варта; але що там казати: на світі нема іншої людини, яку я поважала б дужче, ніж Слідопита, навіть не роблячи винятку й для вас, таточку!

— Це так і слід, дочко, і ти з ним будеш щаслива, повір. Може б, я переказав це Слідопитові?

— Краще не треба, я не хотіла б, тату... Хай краще це якось само собою, цілком невимушено прийде: зрештою, чоловік повинен добиватися кохання від жінки, а не жінка від чоловіка...

Усмішка, що осяяла при цих словах гарнесеньке личко Мейбл, була просто янгольська, принаймні такою вона видавалася її батькові, проте кожен, хто вмів краще читати з виразу обличчя швидкоплинні душевні переживання, мабуть, одразу ж помітив би в ній щось непогамоване й неприродне.

— Ні, ні, тату, ми не повинні підганяти події, хай усе вирішується так, як має само вирішитися; але дана мною обіцянка — непорушна!

— Мені більш нічого й не треба, Мейбл, більш нічого. Ну, то поцілуй мене тепер... Хай благословить і береже тебе бог, дочко! Ти така добра в мене...

Мейбл кинулася батькові в обійми — вперше в житті! — і, притиснувшись йому до грудей, заллялася слізьми, як дитина. Суворе серце старого вояка не витримало, і сльози батька змішалися з доччиними слізьми; проте сержант Дангем умить схаменувся і, ніби засоромившися своїх сліз, лагідно вивільнився з обіймів дочки, побажав їй на добраніч і пішов спати. Мейбл, схлипуючи, теж попростувала в непривітний закуток, де стояло її ліжко, а за кілька хвилин у хатині вже запала глибока тиша, яку порушувало тільки тяжке дихання старого ветерана.